Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.
Провідні напрями ренессансного філософування: гуманістичний антропологізм,
Неоплатонізм, натурфілософія
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
% гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV- середина XV ст.;
^ платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;
^ натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.
Данте Аліг'єрі
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304 -1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331 -1406), Поджо Браччоліні (1370 - 1459), Лоренцо Балла (1406 - 1457).
| Діяч | • що притаманно | • гідність людини - | |
| Поджо | природі, те не можна засуджувати | Джа- | вона є вище творіння Бога |
| Браччоліні | • у земному житті | ноццо | • людське тіло наділе- |
| (1370 - 1459) | людина керується корисністю і бажанням досягти | Манетті (1396 - 1459) | не гармонією і красою • вище від нього стоїті злагодженість і гармо- |
| насолоди | нія розуму | ||
| Лоренио Валла | • високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним • реальне буття нале- | Калюччо Салютаті (1331 - 1406) | • за допомогою розум] людина завершує процес божественного тво ріння |
| (1406 - 1457) | жить лише окремим | • призначення люди- | |
| реальним речам | ни - пізнавати і діяти |
* Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:
> обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сущностей;
> піднесення гідності людини;
> прирівняння її у чомусь до Бога.
З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арисготелеві мислителі Відродження протиставляли Платона-у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 -1464), син селянина з м.Куза біля Трира.
Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом.
Людський розум складається з: відчуття, уяви, міркувань, мислення.
Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.
Марсіліо Фічіно
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433 - 1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесанс-ного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків. /
Світ є ієрархією форм ^у/Нтя Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все {"не Богу речах, а все у Богові") ->■ У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв 'язком світ. Душа постає в єдності єдиного і множинного. Життя пронизує увесь Всесвіт, влаштовує його гармонію Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов — найбільша сила світу Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.
Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсічіо Фічіно: усі релігії є лише проявом «усезагальної релігії», вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко дел-ла Мірандола (1463 - 1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої. Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - архітектор, фортифікатор, меліоратор, матема- Леонардо да Вінчі тик, механік, інженер, живописець, мислитель.
Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.
ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
-^ Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника ■^ Завдання людини полягає у пізнанні природи
-^ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір ->• На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами ■^ Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473 - 1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу. ^~- Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Міґель Сереет, Андреа Чезальпіно.
На зламі XV - XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469- 1536), ТомасМор (1478- 1535), П'єрделяРамус (1518 - 1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Icy сі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософіїХриста". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.
У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання за реальних умов життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н. Макіавеллі радив правителям (монарху) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.
Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світо-устрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.
