Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки

Методи другої групи можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спілкування. У процесі формування особистості одним із головних завдань є досягнення єдності свідомості і поведінки. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виробляти звичку до неї. Цьому сприяють такі методи, як: педагогічна вимога, привчання, вправи, доручення, виховні ситуації тощо.

Педагогічна вимога – це педагогічний вплив, який полягає в тому, щоб зобов’язати школярів виконувати які-небудь дії і вчинки.

Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості вихованця. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. За формою пред’явлення вимоги можуть бути прямі (характеризуються такими ознаками, як позитивність, інструктивність, рішучість і проявляється у вигляді наказу, вказівки) і непрямі, або опосередковані (спираються на сформованість у вихованців мети, цілей, переконань і проявляються у вигляді прохання, поради, натяку та ін.). Розрізняють індивідуальні педагогічні вимоги, які висуває вихователь, і колективні, котрі йдуть від правил поведінки у школі, обов’язків (клятви) члена громадської організації тощо. Різноманітні і форми вираження вимог. Вони залежать від індивідуальних якостей дитини і педагога, характеру стосунків між вихователем і вихованцем, своєрідності ситуації (м’яке прохання, нагадування, докір, попередження, категоричні вимоги).

Використання методу вимоги буде більш успішним, якщо:

а) пояснювати дітям необхідність дотримання тих чи інших вимог;

б) одночасно не висувати багато вимог;

в) залучати дітей до визначення певних вимог у процесі розробки “правил моральної поведінки” для свого класу, дитячих Конституцій і таке інше.

Ефективним є метод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження вихованцю і відволікати учнів від роботи, досить включити його в іншу діяльність.

Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не розмовляти на уроці, прибирати зі столу, дотримуватися режиму тощо). Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю, доброзичливості та терпіння.

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазовими діями. Тому вправи являють собою систему організованих вихователем правильних вчинків вихованця, розраховану на тривалий час. Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включаються в загальну структуру поведінки дитини і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури, звичка бути обов’язковим у стосунках з людьми.

М.І.Болдирев виділяє наступні типи вправ: а) вправи в діяльності – використовуються з метою вироблення в учнів навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, самостійності; б) режимні вправи – стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім’ї режиму та ін.; в) спеціальні вправи – використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотримання елементарних правил, пов’язаних із зовнішньою культурою, правилами етикету.

Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом виконання визначених завдань учителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності (доручення: провідати хворого товариша, надати допомогу відстаючому, привести в порядок книги бібліотеки).

Значущість доручень у системі виховної роботи буде вищою, якщо дотримуватись ряду умов: а) учні повинні усвідомлювати значення доручень; б) виконавці повинні знати, в чому сутність доручення і як його виконати, в які строки; в) доручення виконується більш охоче, якщо воно відповідає інтересам, потребам і можливостям дитини, посильне їй; г) надавати допомогу школярам у процесі виконання доручення, корегувати за необхідності їх дії; д) давати можливість учням виявляти самостійність, ініціативу, творчість; е) здійснювати оцінку результатів виконання доручення.

У теорії педагогіки і практиці школи все більшого поширення набуває використання виховних ситуацій, тобто створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педагогічний ефект забезпечується не прямим зверненням до учнів, а цілеспрямовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість школяра (створення виховних ситуацій) прямо відповідають вимогам життя. Це можуть бути:

- ситуації упізнавання, в якій дитина може продемонструвати свою унікальність, своєрідність, талановитість, інтереси;

- ситуації взаємодії кожного члена колективу з однокласниками в позиції підлеглості та керівництва;

- ситуації співпереживання, турботи, взаємодопомоги, ситуації морального вибору;

- ситуації успіху та ін.

В виховна ситуація не повинна викликати у школяра почуття образи, приниження власної гідності. Вона доречна при вирішенні гострих питань спілкування ровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той же час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують у залежності від цільової установки, особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.

Метод суспільної думки колективу – цеметод, який більш ефективно використовується в юнацтві, оскільки саме підлітки великого значення надають думкам друзів по групі. Емоційна сумісність дітей у колективі дозволяє створити сприятливу психологічну атмосферу. В стосунках підлітка з колективом домінує страх втратити повагу друзів, постійне бажання заслужити похвалу (схвалення) колективу, виділитися в ньому з кращого боку. Громадська думка як вимога колективу полягає в оцінці дій і вчинків кожного учні з метою спонукання його до зміни на краще в поглядах, переконаннях та поведінці.

Колективна творча справа – це, по-перше, справа, корисна для когось, а не просто виховний захід; по-друге, творче, тобто самостійне створення чогось нового, незвичного; по-третє, колективна, тобто в ній беруть участь всі вихованці, кожний член колективу. КТС включає 5 загальних зборів (стартова бесіда, обговорення пропозицій та вибір справи, планування, проведення справи. “Вогник” – обговорення в неформальній обстановці результатів та процесу справи, її оцінка, оцінка діяльності кожного). Між загальними зборами створюються і працюють мікрогрупи (“Розвідка справи”, “Ради справи”, творчі групи планування та виконання). У мікрогрупах працює кожен член колективу, причому, на кожному етапі мікрогрупи мають різний склад, це дозволяє кожному вихованцю виявити різні здібності, навчитися спілкуватися з різними особистостями, реалізувати свої інтереси, побувати і в ролі підлеглого, і в ролі керівника.

Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра – це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її є процес, а не результат. Гра ставить кожного вихованця в активну позицію, непомітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі у грі мають діставатися всім, ураховуючи виховну мету та умови гри.

Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання виховання стосунків між людьми, навичок, умінь, звичок. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи – до звичок поведінки.