V. Методологія і методика наукової діяльності

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлен­ня про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на початку наукової діяльності виникає найбільше питань власне методологічного ха­рактеру.

Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального історичного процесу, історії розвитку певної га­лузі, бути багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей.

Складність і міждисциплінарний характер будь-якої наукової проблеми зумовлюють потребу дослідників у виборі своєрідної системи координат, яка допомагає зорієнтуватися у багатогранному науковому світі. Роль такої системи координат у наукових дослідженнях виконує методологія. Це система принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Проблема визначення методології є доволі складною, оскільки існують істотні відмінності у підходах до цієї проблеми вітчизняних і зарубіжних вчених. Переважна більшість зарубіжних вчених не розмежовують методологію і методи дослідження, тобто методику. У вітчизняній науковій традиції методологію трактують як систему наукових принципів, на яких базується дослідницька робота.

Методологія виконує такі функції:

· визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ довколишнього світу;

· визначає способи досягнення мети наукового дослідження;

· забезпечує комплексний характер отримуваної дослідником інформації;

· сприяє збагаченню науки новою інформацією і систематизації нових наукових термінів;

· формує систему наукової інформації

Інакше кажучи, методологія – це науково обґрунтована концепція проведення дослідження, яка забезпечує отримання максимально об’єктивної, точної і систематизованої інформації про процеси та явища довколишнього світу.

Існує три види методології: філософська (фундаментальна), загальнонаукова і частково-наукова методологія.

Фундаментальна методологія є системою діалектичних методів, які є універсальними для всіх наук. Вона виконує дві функції – виявляє суть наукової діяльності та її взаємозв’язки із іншими сферами людської життєдіяльності, і по-друге, сприяє вдосконаленню, оптимізації наукової діяльності, спираючись на світоглядні принципи.

Загальнонаукова методологія використовується у переважній більшості наук і ґрунтується на загальних принципах дослідження – історичному, логічному, системному, моделювання. Схема цієї методології дозволяє досліджувати взаємодію таких компонентів – потреба → суб’єкт → об’єкт → процеси → умови → результат і забезпечує умови для комплексного вивчення того чи іншого явища.

Частково-наукова методологія – це сукупність специфічних і характерних для конкретної науки принципів і підходів, які є базою для вирішення наукової проблеми. Методологічна основа дослідження, як правило, не є само­стійним розділом наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнен­ня поставлених у роботі завдань. Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існу­ють поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

У межах методології існують прин­ципи, які забезпечують системний характер наукового дослідження: принцип ці­лісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єди­не ціле; принцип примату цілого над складовими частина­ми, який означає, що функції окремих компонентів і підси­стем підпорядковані функції системи в цілому її меті; прин­цип ієрархічності, який постулює підпорядкованість ком­понентів і підсистем системі в цілому, принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш­ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч­на система здатна самостійно підтримувати, відтво­рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування; принцип взаємо­зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва­тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се­редовища. Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко­вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, інформаційний, синергетичний підходи.

Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си­стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи.

Відносно новим у науці є синергетичний підхід. Суть його полягає в дослідженні процесів самоорганізації нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. Синергетичний підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

Продуктивним для розвитку науки є також інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти. В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

· інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

· всі процеси та явища мають інформаційну основу;

· інформація є носієм змісту всіх процесів у природі та суспільстві.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система "Природа", си­стема "Людина" і система "Суспільство". Інформаційний підхід набуває все більшого поширення через об’єктивні чинники: "на­скрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зро­стання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; розвиток інформаційного суспільства. Основний дослідницький актив інформаційного підходу полягає в тому, що всі об’єкти, процеси та явища є інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, на­копиченням, обміном або використанням інформації (відо­мостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, збе­рігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні про­цеси), що використовується комунікаційними посередника­ми (соціальними інститутами або людьми, які виконують по­середницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Інформаційна діяльність є одним із обов’язкових елементів наукового дослідження та засобом забезпечення достовірності нау­кових положень, висновків і рекомендацій. На сучасному етапі розвитку суспільства, коли темпи виробництва, накопичення передавання інформації стрімко зростають і значно перевищують можливість її споживання, переробки та застосування, перед працівниками інтелектуальної сфери стоїть проблема пошуку найбільш відповідної та ефективної методики, яка допомогла б їм зорієнтуватися у інформаційних потоках і обрати ті джерела інформації, які максимально відповідають їх науковим інтересам. Інформація є одним із загальних понять науки, яке означає певні відомості, сукупність даних, знань.

Наукова інформація – це логічна інформація, яку ми отримуємо в процесі пізнання довколишнього світу, адекватно відображає його закономірності і використовується у суспільній практиці.

До основних джерел наукової інформації зараховують:

Монографії – наукова праця, яка містить повне і вичерпне дослідження певної проблеми у зазвичай вузькій галузі науки. Авторами монографій можуть бути одна особа або декілька осіб.

Науковий збірник – видання, яке містить роботи різних авторів, присвячені одному науковому напряму, але різним його проблемам.

Періодичні видання – журнали, бюлетені з різних галузей науки, які виходять регулярно і друкують як теоретичні дослідження, так і їх результати.

Навчальні видання – підручники, навчальні посібники, методичні розробки з окремих галузей науки.

Інтернет – всесвітня комп’ютерна мережа.

У процесі наукових досліджень ми часто маємо справу із таким поняттям, як галузь інформації. Це сукупність документованих відомостей про окремі сфери людської життєдіяльності. Існують такі галузі інформації:

· політична

· економічна

· міжнародна

· соціальна

· духовна

· науково-технічна.

Особлива роль інформації полягає в тому, що без неї науковці просто не зможуть провести свої наукові дослідження. Водночас інформація доволі швидко старіє і необхідним є постійне оновлення джерел інформації. Інтенсивність старіння інформації складає для газет 10% на день, для журналів 10% на місяць, для монографій 10% на рік. Інформація для дослідника є водночас предметом і результатом його праці. Близько 50% свого часу дослідник витрачає саме на пошук потрібної йому інформації.

Існує два типи інформації:

· первинна (результат безпосередніх експериментальних досліджень, фактичні дані, зібрані дослідником.

· вторинна (результат аналітичної обробки певної наукової інформації та її опублікування – реферативні журнали, огляди літератури, довідкова література, каталоги, картотеки).

Сьогодні для аналізу значного обсягу наукової інформації дослідники активно використовують кількісно-якісні методи, до яких належать бібліометрія, наукометрія, інформетрія, вебометрія та кіберметрія.

Бібліометрія – вивчення документів на основі кількісного аналізу первинних та вторинних джерел інформації з допомогою формалізованих методів з метою отримання даних про ефективність, динаміку і закономірності розвитку окремих галузей науки. Бібліометрія дає змогу вивчати такі аспекти наукової діяльності: статистика публікацій, рівень цитування, розподіл за країнами і авторами тощо.

Наукометрія – галузь наукознавства, яка займається статистичними дослідженнями структури та динаміки наукової інформації, це сукупність кількісних методів вивчення науки як інформаційного процесу. До загальних методів, які використовують у наукометрії, належать: статистичний метод, метод підрахунку кількості публікацій, метод «цитат-індекса», метод контент-аналізу, тезаурусний метод, сленговий метод.

Статистичний метод використовує такі показники наукової діяльності як кількість вчених, журналів, замовлення на річні комплекти журналів у бібліотеках та інформаційних центрах і т.п. Індикатор, який визначає метод підрахунку публікацій – це кількість наукових продуктів, до яких належать книги, статті, звіти про виконання дослідних робіт тощо.

Наукометричний метод «цитат-індекс» базується на обов’язковості посилань на використані джерела у наукових публікаціях. В основі цього методу лежить індикатор «кількість цитат чи посилань».

Контент-аналіз – це кількісний та якісний аналіз текстів з метою виявлення однорідних елементів і побудови числових закономірностей, який полягає у виділенні спеціальних «одиниць» тексту (квантифікація) і обчисленні частоти їх вживання. Одиницями аналізу можуть бути окремі слова, певні судження, теми повідомлень, автори документів. Підрахунок частотності відбувається також і за допомогою т.зв. фізичних одиниць: кількість рядків, сторінок, площа (газети) і т.ін.

В основі тезаурусного методу лежить однойменний метод, який широко застосовують у теорії та практиці інформаційного пошуку. Основний акцент цього методу роблять на змістовий аналіз призначених для відбору термінів із текстів, істотних для запиту дослідника.

Недоліком цих двох методів є відсутність відтворюваності результатів підрахунків, яка необхідна для наукометричних досліджень. Усунути цей недолік можна, використовуючи сленговий метод.

Сленговий метод є продовженням методики контент-аналізу і тезаурусного методу. Він ґрунтується на традиції статистичної лінгвістики, яка вивчає частотний розподіл слів і створює частотні словники. Індикатором у цьому методі є кількість слів, точніше словникових слів, а не кількість «символів», як це роблять у контент-аналізі, чи кількість «термінів» (ключових слів), як у тезаурусному методі.

Інформетрія на основі математичного апарату виявляє закономірності і умови формування законів інформаційної діяльності.

З розвитком Інтернет-технології з’явилися терміни «вебометрія» та «кіберметрія», які на основі бібліометричних методів досліджують характер, властивості і тенденції розвитку всесвітньої мережі.

Водночас слід зробити кілька зауваг. По-перше чіткі відмінності між наукометрією, бібліометрією та інформетрією на сьогодні практично стерлися. По-друге, термінологічна плутанина зумовила ситуацію, коли одні і ті ж терміни автори наділяють різним значенням, а одне і те ж явище описують різними поняттями. По-третє, повна відсутність стандартних показників кількісної оцінки наукової діяльності зумовлює появу щораз нових термінів та неможливість їх класифікації.

Отже, вдало обрана методологічна основа наукового дослі­дження дозволить відповісти на запитання про суть наукового явища чи процесу, з’ясувати етапи і визначити тенденції їх розвитку.

Із методологією тісно пов’язана і методика, як сукупність методів дослідження. У найбільш загальному вигляді метод можна розглядати як засіб досягнення мети і завдань дослідження, спосіб пізнання певного явища. Тобто, іншими словами, методика дослідження – це система правил застосування методів і прийомів для проведення наукового дослідження, свідоме використання яких є запорукою отримання нових знань. Кожен науковий метод є системою регулятивних принципів теоретичної і практичної діяльності людини. Вибір конкретних методів дослідження диктується ха­рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет­ного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі­дження, використання технічних прийомів і проведення опе­рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій по­слідовності. Найбільш узагальненим методом пізнання дійсності є діалектичний метод, який уможливлює виявлення і обґрунтування причинно-наслідкових зв’язків, процесів диференціації та інтеграції, співвідношення змісту і форми, суті і явища.

Кожне наукове дослідження може відбуватися на двох рівнях – емпіричному (процес накопичення наукових фактів) і теоретичному (узагальнення існуючих знань). Тому всі методи наукового пізнання поділяють на три групи: емпіричні методи (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент); теоретичні методи (ідеалізація, формалізація, логічні та історичні методи); комбіновані методи (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання). Оскільки лінгвістика, зокрема лінгвістика прикладна проводить дослідження як на емпіричному, так і на теоретичному рівні, то нижче ми подамо коротку характеристику таких комбінованих методів як абстрагування, аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання, а також історично-порівняльний та логічний методи, які хоча є теоретичними, проте широко застосовуються у лінгвістичних дослідженнях.

Абстрагування – уявне відвернення від неістотних ознак предметів і явищ, їх взаємозв’язків, і виділення важливих для дослідника ознак. Процес абстрагування проходить два етапи: виділення істотних рис предмета або явища і визначення ступеня незалежності цього явища або предмета від певних чинників, і заміна цього явища (предмета) іншим, простішим, який є „моделлю” першого.

Процеси абстрагування в системі логічного мислення пов’язані із методами аналізу і синтезу.

Аналіз – науковий метод пізнання, який умовно розділяє досліджуваний предмет чи явище на окремі складові з метою їх детального вивчення. Синтез, навпаки є методом з’єднання окремих складових предмета чи явища в єдине ціле і його комплексного вивчення.

Прямий (емпіричний) аналіз/синтез використовують на етапі попереднього ознайомлення з предметом дослідження, виявлення і фіксації безпосередніх рис та ознак предмета. Цей метод уможливлює пізнання чи явища, проте є недостатнім для проникнення в суть явища.

Зворотний (теоретичний) аналіз/синтез застосовують з метою з’ясувати суть досліджуваного явища. Тут широко використовують припущення і вивчення причинно-наслідкових зв’язків.

Структурно-генетичний аналіз/синтез поглиблено досліджує причинно-наслідкові зв’язки і виокремлює у складному явищі центральні/головні риси, які істотно впливають на всі інші ознаки предмета чи явища.

Наукове пізнання здійснюється на основі абстрактного мислення у формі суджень, припущень і висновків. На основі вже зроблених висновків дослідник робить нові. Існує два типи висновків – індуктивні та дедуктивні.

Індукція – це метод, коли загальний висновок про певне явище чи предмет роблять на основі висновків про складові частини цього явища чи предмета. Тобто індукція як метод дослідження – це перехід від окремих фактів до загальних положень.

Дедукція – це метод, при якому висновки про окремі елементи предмета чи явища роблять на підставі висновків про загальні властивості предмета або явища. Змістом дедукції як методу наукового пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних наукових явищ.

Моделювання – це метод опосередкованого вивчення предметів і явищ, безпосереднє вивчення яких є неможливим, ускладненим чи недоцільним, на підставі створеної дослідником моделі. Модель – це уявна або матеріально реалізована система, яка відтворює досліджуваний предмет і здатна замінити його так, що сама стає джерелом інформації про досліджуване явище. Моделі бувають природні, фізичні, математичні, лінгвістичні.

Історично-порівняльний метод дослідження дозволяє уявно відтворити досліджуваний предмет чи явище у його історичному розвитку і хронологічній послідовності, порівняти його з іншими суміжними чи подібними явищами, показати специфіку розвитку певного явища під впливом об’єктивних та суб’єктивних історичних чинників.

Логічний метод дозволяє дослідникові на основі опрацювання, критичного застосування логічних закономірностей сформулювати нові теоретичні припущення чи розвинути вже існуючі теоретичні постулати.