Виробництво та виробнича функція

 

Виробництво – це процес використання факторів виробництва (робочої сили, праці, землі та підприємницьких здібностей) для виготовлення товарів і послуг.

Виробництво можна уявити як систему, що споживає на вході певні ресурси, а на виході видає готові товари або послуги в натуральному чи грошовому вимірі. Виробництво є основною формою діяльності фірми.

Фірма – це організація, яка володіє майном і управляє господарською діяльністю підприємства або декількох підприємств.

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою отримання прибутку та задоволення запитів споживачів (згідно з чинним законодавством; Господарський кодекс України, ст. 62; Закон України «Про господарські товариства»).

Фірма представляє собою ринково-виробничу систему, оскільки одночасно виступає як покупець факторів виробництва на ринку ресурсів і їх споживач в процесі виробництва та як виробник і продавець на ринку товарів і послуг. З одного боку, усі ресурсі, що використовуються у виробництві, обмежені, з іншого боку – потреби людства постійно зростають. Тому, головна проблема підприємства – задовольнити постійно зростаючи потреби споживача при обмежених ресурсах. Ця проблема вирішується за рахунок максимізації обсягів виробництва при певних обмеженнях на ресурс та мінімізації витрат ресурсів при заданих обсягах виробництва.

Безпосередньою метою підприємства, незалежно від його організаційної форми чи форми власності, є максимізація прибутку. Прибуток є основним фінансовим джерелом розширення виробництва, модернізації технології.

При досягненні мети у фірми є обмеження – це продуктивність факторів виробництва, витрати виробництва, ціна продукції та попит на неї.

Перед фірмою постає проблема – як виробити будь-який заданий обсяг продукції з найменшими можливими витратами. Фізична можливість вироблення певної кількості продукту з певної кількості ресурсів обумовлюється технологією виробництва.

Технологія – практичне застосування знань про способи виробництва економічних благ, вони матеріалізуються в обладнанні, методах виробництва, організації праці, професійному рівні підготовки працівників тощо. Технологічні знання застосовуються для вибору найкращого способу виробництва товарів та послуг.

Однією з головних умова отримання прибутку є ефективність виробництва. Тому, фірма приймає рішення про вибір технології, порівнюючи продуктивність і витрати на ресурси за різних способів виробництва. Слід розрізняти технологічну та економічну ефективність виробництва.

Технологічно ефективний – це такий спосіб виробництва, при якому вироблений обсяг продукції є максимально можливим за використанням точно визначеного обсягу ресурсів. При цьому не існує ніякого іншого способу, при якому для виробництва заданого обсягу продукції витрачається менша кількість деякого виду ресурсів, при тому, що будь-якого іншого виду ресурсів витрачається не більше.

У таблиці 6.1 наведено залежність між обсягами ресурсів, використаних для виробництва певної кількості продукту, при альтернативних технологіях (способах виробництва). Ту саму кількість продукції за певний час можна виробляти різними способами: або найняти більшу кількість робітників і озброїти їх ручними знаряддями праці, або застосовувати у виробництві більш капіталомісткий спосіб виробництва.

Альтернативні способи виробництва певного продукту

Таблиця 6.1

Спосіб виробництва	Праця (L), людино-години	Капітал (K), машино-години	Сировина (M), у фізичному виміру
A
B
C

 

Технологічно неефективним буде спосіб B, тому що він передбачає використання більшої кількості факторів виробництва. Способи А і С вважаються ефективними, оскільки зі збільшенням одного фактора зменшується кількість інших, але з них потрібно вибрати економічно ефективний спосіб виробництва.

Економічно ефективний спосіб виробництва – це такий спосіб, що мінімізує альтернативну вартість всіх використаних у процесі виробництва видів витрат.

Щоб визначити економічну ефектив­ність кожного з технологічно ефективних способів виробництва, фірма повинна розглянути вартість всіх видів витрат, що їй необхідно здійснювати при виробництві певної кількості продукту. При заданої вартості витрат факторів виробництва потрібна лише проста їхня калькуляція для ухвалення рішення щодо способу виробництва.

Існує багато технологічно ефективних способів виробництва і лише один економічно ефек­тивний, – найдешевший, тобто той, який на даний момент забезпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використовувані вхідні ресурси. У випадку зміни ціни будь-якого ресурсу може виявитись, що раніше ефективний спосіб виробництва стане економічно неефективним. Необхідно буде замінити відносно дорожчий ресурс дешевшим, щоб знову досягти економічної ефективності.

Таки чином, алгоритм вибору оптимального виробничого процесу для фірми виглядає:

1. Технічний експерт відбирає технологічні процеси, що характеризуються мінімальними потребами в ресурсах, відкидаючи всі ті способи виробництва, що є технологічно неефективними.

2. Потім наступає черга бізнесмена приймати економічне рішення, тобто вибрати технологічно ефективний спосіб із запропонованих, що характеризується найменшими витратами і, отже, що є економічно ефективними.

Для узагальнення технічної інформації про технологічно ефективні способи виробництва користуються поняттям виробничої функції, яка відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції.

Виробнича функція характеризує максимальний обсяг випуску продукції, що фірма може виробити при кожної комбінації ресурсів.

Оскільки виробнича функція дає розмір максимального випуску продукту, що може бути вироблений, то вона показує результати використання альтернативних технологічно ефективних способів виробництва.

Загальний аналітичний вираз виробничої функції може бути представлений:

Q = f(L; K; M),

де Q – максимальний обсяг виробництва при даній технології;

L – затрати праці;

K – затрати капіталу;

M – затрати матеріалу.

Спрощений варіант виробничої функції – двофакторна функція. Це залежність випуску від двох основних – капіталу та праці:

Q = f(L; K).

У реальному житті фірма виготовляє різні види продуктів, однак у мікроекономічному аналізі припускається випуск одного виду продукту. Такі ж зауваження відносяться до однорідності ресурсів, тому, що на практиці існують працівники різної кваліфікації і устаткування з різними характеристиками.

Можливості зміни способів виробництва варіюють у залежності від того, скільки часу потрібно фірмі, щоб відреагувати на зміни в технологіях або ринкової кон’юнктурі. Економісти досліджують можливості підприємства змінювати обсяги використання ресурсів у процесі виробництва протягом певних періодів часу:

1. Миттєвий – період, протягом якого жодний фактор не може бути змінений. Цей період настільки короткий, що виробництво залишається сталим.

2. Короткостроковий – це період, протягом якого один із факторів розглядається як змінний (праця), тобто виробничі потужності фірми фіксовані, але обсяги виробництва можна розширити за рахунок більш інтенсивного використання обладнання.

Виробнича функція в короткостроковому періоді однофакторна, має вигляд:

Q = f(L),

де L – змінний фактор виробництва.

Вона відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосованих інших факторів.

З точки зору галузі короткостроковийперіод – це період протягом якого число діючих фірм в галузі не змінюється.

3. Довгостроковий – це період часу достатній для зміни обсягів використання всіх факторів виробництва, потрібних для випуску продукції.

Виробнича функція у довгостроковому періоді двуфакторна, має вигляд:

Q = f(L; K)

З точки зору галузі – це період, протягом якого число фірм в галузі є змінним.

Вплив змін обсягів використання одного з ресурсів на результати виробництва характеризується наступними показниками:

1. Сукупний продукт змінного фактора виробництва – TP – це кількість продукції, що випускається при використанні певній кількості змінного фактора і незмінної кількості інших.

2. Граничний продукт змінного фактора виробництва – MP – це приріст сукупного обсягу виробництва, при збільшенні кількості праці на одиницю.

,

де – приріст обсягу виробництва; – приріст змінного фактора

3. Середній продукт змінного фактора виробництва – AP – показує, скільки в середньому продукції припадає на одиницю праці.

.