Державне управління – це управління персоналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.
У широкому розумінні поняття «державне управління» поширюється на всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову; у вузькому – тільки на виконавчу.
Під функціями державного управління слід розуміти основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. До функцій державного управління відносяться: планування, організація, комплектація кадрів, мотивація і контроль. Планування передбачає визначення стану суспільства в певній політичній ситуації (де ми перебуваємо?), векторів і мети майбутнього розвитку (куди ми прямуємо?), правових, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію та коригування щодо запланованої мети (за допомогою яких засобів ми досягнемо мети?). До державного планування слід віднести такі напрями державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, формування державного бюджету, директивні та індикативні перспективні плани, президентські послання тощо. Поняття «організація» охоплює структуру і функції державних органів, а також пряме виконання ними державних рішень. Основною організаційною структурою на державному рівні є бюрократія, сутність якої ґрунтується на професіоналізмі управління та ієрархічному розподілі службових повноважень. Процес виконання управлінських рішень передбачає визначення змісту роботи і розподіл посадових повноважень, коригування структури і функцій організації відповідно до суспільних змін. Комплектація кадрів включає декілька систем кадрової політики за: принципом покровительства (партійного або бюрократичного), коли керівник на власний розсуд призначає службовців, та принципом заслуг, коли добір кадрів здійснюється на основі здібностей, знань і навичок в умовах відкритого змагання (конкурсу); процедурою формування і перспективою службової кар’єри (кадрова, що передбачає призначення на державну посаду на постійній основі, складання конкурсних екзаменів, наявність управлінської елітарної освіти, залежність просування по службі від вищих керівних органів; наймана – набір на посаду за контрактом, здебільшого на тимчасовій основі, із застосуванням спеціалізованих тестів, персональна відповідальність керівника за кадрову політику; змішана, яка поєднує кадрову і найману системи; ступенем соціальної мобільності і доступу до неї (відкрита і закрита). До мотивів державної служби відносяться: владні (кратичні), престиж, перспектива просування по службі, матеріальна винагорода і певні привілеї, прагнення реалізувати свої професійні надбання для суспільної мети, політичні переконання, зворотний зв’язок між керівниками і підлеглими. У державній службі контроль виявляється у таких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави законам, адміністративне судочинство, прокурорський нагляд, контроль фінансово-ревізійних органів, громадський контроль через опозиційні партії, пресу, групи тиску, референдуми, вибори тощо.
Державне управління, на відміну від приватного, є масштабнішим і різноманітнішим, поширюється на сфери, які не можуть бути об’єктом ринкових відносин (оборона і національна безпека) і зазнає значно більшого впливу різноманітних суспільних чинників при прийнятті рішень.
Незважаючи на те, що державне управління є найважливішою функцією органів державної влади, його суть не зводиться до забезпечення панування за допомогою насильства, примусу, ідеології (що є характерним для суспільних владних відносин), а полягає у досягненні певних результатів, спираючись на мотиваційну структуру (потреби та інтереси людей).
Державне управління має свої певні основні риси. Воно:
1) має загальнодержавний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства;
2) є виконавчим у відношенні до законодавчої діяльності, а тому називається підзаконним;
3) є активним і цілеспрямованим;
4) має безпосередніми об’єктами галузі економіки, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва;
5) має яскраво виражений організуючий зміст. У процесі цієї діяльності організуються відносини між людьми та їх колективами, здійснюється об’єднання і координація спільної праці в межах всього суспільства;
6) здійснюється повсякденно і безперервно (на відміну від законодавчої і судової діяльностей);
7) має юридично-владний або розпорядчий характер. Виконавча діяльність здійснюється від імені держави. Кожен суб’єкт управління наділяється державою певним обсягом розпорядчих прав, за допомогою яких і досягається мета виконавчої діяльності. Саме тому органи державного управління називають виконавчо-розпорядчими, а діяльність, яку вони здійснюють, – виконавчо-розпорядчою [3, с. 8].
Таким чином, під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів [6, с. 19].
Державне управління має складну структуру, до якої входять:
1) суб’єкти – органи виконавчої влади. Вони мають свій апарат, повноваження, матеріально-фінансову базу, інформацію, організаційну техніку тощо;
2) об’єкти – органи виконавчої влади (нижчі), галузі, підгалузі, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, громадяни;
3) зміст – управлінський вплив, його мета, форми і методи [6, с. 16].
Головна особливість суб’єкта – це те, що ним є держава у цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливості цих органів як безпосередніх суб’єктів державного управління такі: по-перше, вони формуються державою (з волі держави); по-друге, наділені державно-владними повноваженнями; по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави.
Головна особливість об’єкта – це те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.
Визначальними особливостями управлінського впливу є притаманний йому державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до виконання), що виявляється у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (системі норм, системі актів, пов’язаних з їх застосуванням, сукупності повноважень учасників управлінського процесу), та має безперервний характер [6, с. 16].
Державному управлінню України характерні риси перехідних суспільств. Нині це зумовлюється тим, що через відсутність адміністративної реформи органи державного управління виявилися не здатними до суспільних реформ, а також через активне лобіювання владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері вигідного розподілу бюджетних і кредитних ресурсів, державної власності, створення пільгових податкового і митного режимів взамін на отримання тіньових доходів.
Повільне, безсистемне, нерішуче здійснення органами державного управління реформ спричинило мафізацію суспільства і зубожіння значної частини населення, поглибило кризу в усіх сферах життя.
