Походження назв Русь, руський є важливим, проте остаточно не з’ясованим..
Саме етнонім Русь став назвою могутньої східнослов’янської держави. – Київської Русі. Слов’янське населення цієї держави називало себе русичами. Корінь рус став складовою частиною назв великих східнослов’янських народів – росіян (русские) і білорусів. Похідна від русь самоназва русин і досі характерна для українців Прикарпаття, Карпат, Закарпаття та деяких суміжних територій.
Щодо походження назв русь, руський вже протягом 200 років провадиться жвава дискусія.
Були спроби пояснити назву русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії, то серед іраномовних народів. Відомий російський вчений Трубачов зближує етнонім русь з давньоіндійським словом “ruksa” – “світлий”. Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно місцевим й його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.
Етнонім рус уперше згадується в сірійській хроніці VI ст. н.е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор’ї. Найвірогідніше, роси в сер. I тис. – це одне з сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщині. У процесі слов’янізації місцевого населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов’янами.
Назва “русь” згодом перейшла на союз племен-полян (літописець відзначає: “поляне, яко ныне зовомая Русь”. На час утворення Давньоруської держави (протягом VIII – IX ст.) назва “Русь» поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше – на Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, що входили до складу Давньоруської держави.
Таким чином, етнонім Русь виник в Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Пізніше він поширився й на інші східнослов’янські землі, а в ХІV- ХVІІ ст.. вживається як самоназва українців і білорусів.
Згодом назви Русь, руський вживалися як самоназивання українців, особливо стійким воно виявилося у західному регіоні України.
Навіть у XIX ст. прикметник “Руський” (“український”) ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угрупувань, альманахів тощо. Наприклад, “Головна руська рада” – перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р. Просвітнє товариство “Собор руських вчених” (1848); “Руська трійця” – українські письменники Шашкевич, Вагилевич, Головацький; чотиритомна “Історія літератури руської” (тобто української) О.Огоновського.
З етнонімами русь, руський пов’язана й самоназва “Русин”, “русини”, якими називали (а подекуди і досі називають) себе прикарпатські і карпатські українці.
Отже, етнонім русь, руський, русинський – давні й органічні для українці найменування.
Етнонім Україна з’явився у XII ст.
В останній чверті XII ст. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Вперше її фіксує Іпатський літопис під 1187 р, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: “и плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона”.
Походження назви нашого краю Україна здавна привертала увагу вчених.
Одні дослідники пов’язували її зі словом край, у края, тобто, “погранична територія”, тим більше, що у давньоруській писемності засвідчене слово Україна “погранична місцевість”, а назва великої південної групи східнослов’янських племен анти, що жили в межах сучасної України у III – IV ст. н.е. зближується з давньоіндійськими словами anta “кінець, край”.
На думку інших, назва Україна походить від іменника край, країна, тобто “рідний край, своя країна, рідна земля, населена своїм народом”.
Ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяни “відрізати”, тобто первісне значення цієї назви “шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, а згодом і сам став цілим (окремою країною)”.
Відомий український етимолог та історик мови Віталій Скляренко всі ці версії глибоко проаналізував і дійшов висновку, що найверогіднішою є та, що пов’язує назву Україна зі словом край, країна. Крім цього вчений з’ясував і переконливо обґрунтував сам процес становлення цієї назви, підкресливши його тривалість і поетапність.
Згідно його дослідження іменник край був ще в праслов’янській мові, “відрізок, шматок землі, що належить племені”. У кожного племені свій край. У східних слов’ян на початку II половини I тис. н.е. виник ще один іменник з просторовим значенням від слова “UKRAJ” “відрізок від шматка; відділений шматок землі” + INA = UKRAJNA із значенням “відділений шматок землі; відділена частина території племен.
Після утворення феодальних князівств і Київської Русі слово край означає “територія феодального князівства”, а україна – “відділена частина території феодального князівства”.
У період феодальної роздробленості Київської Русі виділяються одне за одним незалежні князівства. Саме тоді, на думку Скляренка, “слово україна набуло значення “князівство”. Українами спочатку називали ті князівства, що відокремилися від Києва, а згодом – і Київське князівство. Тобто, Україна – самостійне князівство. В Іпатьському літопису (1187 р.) згадуються Переяславська Україна, Галицька Україна, Чернігівська Україна, Волинська Україна та інші самостійні князівства.
Коли з другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі, назва Україна почала вживатися стосовно цих 2 частин території - Литовська Україна (Чернігівське, Київське, Переяславське, Волинське князівства), Польська Україна (Галицьке, частина Волинського князівства)
Стара традиційна Русь – це земля поміж Дніпром, Ірпенем та Россю.
З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких Україн, що відображено в українських народних піснях.
Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, аж до возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській державі, після чого назва Україна стала спільною для всієї території українців.
