Світоглядні уявлення та релігійні вірування українців

Кафедра соціальних та правових дисциплін

Історія української культури

 

Блок змістовних модулів 2 Українське народознавство.

 

Змістовний модуль 3 Історичні основи національної народної культури

 

Заняття 1. Витоки духовної культури українців

1 Світоглядні уявлення та релігійні вірування українців.

2. Походження етнонімів «Русь», «Україна», українських імен та прізвищ.

3. Походження та значення державної символіки (сам. вивчення)

 

Світоглядні уявлення та релігійні вірування українців

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями, у яких чітко простежуються ідео­логічні нашарування різних історичних епох (елементи анімізму, фетишизму, тотемізму та ін.). Як основа первісних релігій, анімізм полягає у вірі в наявність душі, духа в кожній речі чи явищі навколишнього сві­ту. Одухотворення явищ природи характерне для тра­диційних уявлень та вірувань українців. Українці вслід за слов’янами одухотворювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер тощо. Щороку 25 грудня словянами відзначалося Різдво Всесвіту – час, коли народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух.

Праукраїнці вірили в у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитися в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини. Могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини. З анімістич­ними уявленнями тісно пов'язані календарні та родинні обряди українців.

Образи української демо­нології — це фантастичні аморфні, зооморфні чи ант­ропоморфні істоти, які наділені людськими властивос­тями і можуть впливати на живу та неживу природу. Найпоширенішими серед них є духи природи (польовик, водяник, лісовик, русалка та ін.), хатні духи (домовик, або похатник, «хохлики», рарашки та ін.), духи-демони (чорт, перелесник та ін.). Впливом злих духів-демонів пояснювалися і деякі захворювання.

Згодом ці демоно­логічні образи втратили свої релігійні риси і в фоль­клорних творах стали змальовуватися як художньо-фантастичні персонажі народної міфології.
Характерною рисою народних вірувань українців, як і інших народів, є фетишизм — віра у надприродні властивості самих предметів неживої природи. Фети­шами — предметами релігійного поклоніння вважали­ся різноманітні амулети і талісмани. Зокрема, чудо­дійною силою народна уява наділяла певні види ка­міння, що нібито мають здатність лікувати від хвороб. Залишки фетишизму проявляються і в сучасному хри­стиянстві (культ хреста, ікон).
Немало українських народних казок, повір'їв, об­рядів генетично пов'язані з тотемізмом — сукупністю релігійних уявлень і вірувань про існування надпри­родних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин. Елементи тотемізму можна виявити в обрядовій поезії та звичаях (зокре­ма, в обрядах «водіння кози» тощо). Проявом тотемізму є шанобливе ставлення слов’ян (українців) до дерев та птахів, що вважалися основоположниками роду, племені. Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень – символ Перуна; клен та липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері – природи. Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка - доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми. З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах – бджоли й сонечко.

У світогляді українців, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалася добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорно бог. Один був народжений світлом, інший – пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Важливе місце у світорозумінні та уявленнях укра­їнців посідають численні вірування у різні прикмети, силу чарів та замовлянь, добру та лиху годину, щас­ливе й нещасливе місце, доброго «полазника», легкі і тяжкі дні тощо.

Офіційною релігією українців, як і інших східних слов’ян, було православ’я – один із різновидів християнства. Лише у західноукраїнських областях, крім Буковини, була поширена греко-католицька церква.

I ст. до н.е. Греція була завойована Римом, і частина наших земель опинилася у складі Римської імперії. Відтоді серед місцевого населення починає поширюватися християнська релігія, що із IY ст. стала державною в Римі. В першу чергу віра в Христа розповсюджується на півдні нашої держави. І до нашого часу в Криму збереглися печерні міста з християнськими храмами і монастирями, вибитими в скелях, як. наприклад, поблизу Бахчисарая.

Жвава торгівля сприяє розповсюдженню християнства і на решту території сучасної України, але його роль і значення у тодішньому культурному житті не слід перебільшувати, як це інколи трапляється в роботах деяких дослідників. Більшість населення прадавньої України сповідувала язичництво.

До прийняття християнства у Київській Русі (988 рік) панували політеїстичні вірування (язичництво). Поряд з обожненням природних явищ та небесних світил стародавні слов’яни створили цілий сонм богів, серед яких наймогутнішими були бог неба Сварог, сонця - Дажбог, вітру - Стрибог, родючості й скотарства - Велес (Волос), бог грому і війни-Перун.

Однак досконалих уявлень про вірування стародавніх слов’ян ми не маємо. На те існує декілька причин. Перша, і. здається, найважливіша полягає в тому, що протягом століть від прийняття християнства правляча церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва із життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам’яток тодішньої релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами та кинули у Дніпро дерев’яних ідолів з княжого двору, на протязі століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А такі залишки знаходились іще до XIX ст. По-друге, кожне слов’янське плем’я і кожний рід сповідувало своїх богів і дуже часто не мали звичаїв втілювати свої релігійні уявлення в якісь матеріальні форми: не робили зображень, або робили їх з дерева, яке швидко псується, не мали власних письмових свідчень про їх міфологію. По-третє. слов’яни не мали храмів, які завжди лишаються чи не найважливішими пам’ятками культури, де синтезуються всі культурні здобутки людства на конкретному етапі його розвитку. Наші предки молилися просто неба або в хаті, в лісі, полі, або біля річки, бо, як і всі землеробці, в першу чергу обожнювали саму природу та її сили.

Однак із вкрай обмежених відомостей про наших предків постає картина досить цільного релігійного світогляду, який був органічно пов’язаний із усіма формами культурного життя стародавніх слов’ян. За літописами вітчизняними, грецькими та арабськими, слов’яни вірили в єдиного бога, богом богів, вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів. Його ім’я не збереглося, але цього бога вшановували як батька природи і владику світу, воля якого править всесвітом і утримує його. Інші ж боги, за віруваннями слов’ян, походили від цього прабога, були посередниками між ними і світом природи.

Висуваються припущення, що таким єдиним богом могла бути Коляда. Це жіноче божество, на честь якого і досі справляються народні обряди, які припадають на час зимового сонцестояння і збігаються зі святом Різдва і Нового року. Коляда, за уявленням багатьох народів Півночі, звідки походять і слов’яни, щороку народжує у світ сина – Сонце. Цей син росте і швидко набуває сили. яка досягає свого апогею в середині червня, під час літнього сонцестояння. Тоді і сонце називають Ярилом, ставлячись до нього як до батька всієї живої природи: воно запліднює все живе, весь рослинний і тваринний світ, даючи нове життя на землі. Ось чому і шлюбні церемонії у стародавніх слов’ян припадали саме на весну, на Червону гірку, коли сонце починало гріти все дужче і розтоплювало сніги на пагорбах, які першими вкривалися зеленою травою.

Із встановленням у слов’ян державності все більшої уваги у суспільстві набуває чоловік, якому належить майно, сила і влада. Тому культ “жіночих” богів поступово поступається богам чоловічої статі. Як і більшість тогочасних народів світу, наші предки обирають культ того бога, який мав могутню зброю і символізував силу і військову могутність озброєної княжої дружини – громовержця Перуна.

За іншими твердженнями, головною богинею-матір’ю світу була Лада, ім’я якої і донині часто згадується у фольклорі, особливо у колядках та щедрівках. Ладу зображають як діву з дитятком, з пшеничним колосом, виноградом чи яблуком. Вона символізувала природу, життєве начало, була матір’ю сонця, богинею кохання, гармонії, шлюбу, подателькою життєвих благ. Вона народила двох дітей – Лелю, або Дану і Леля. Дана (Леля) уособлювала водну стихію. а Лель – сонце. Від шлюбу сонця і води походить все живе на землі. Інколи Леля і Лелю пов’язують із весною. а на честь їх шлюбу відзначають купальські свята, коли купаються у воді та стрибають через вогонь, поєднуючи дві життєдайні стихії.

В патріархальні часи культ бога – володаря неба стає головним. Вода сприймається як пасивна стихія. Лише животворна сила світла пробуджує її до дії, наповнює формою і змістом. Головним богом цієї доби слід вважати бога вогню і сонця. Про вшанування такого бога слов’янами писав Саксон-Граматик, згадуючи храм на честь такого божества, якого зображали як істоту з чотирма головами і двома спинами, що тримала ріг з вином, який щороку поповнював жрець. За Саксоном - Граматиком звали цього бога - Святовид або Світовид. Згадки про такого бога можна зустріти в усіх слов’янських народів. Пізніше його почали сприймати як бога війни, суспільного порядку, достатку, покровителя промисловості і торгівлі. Але первісне значення цього бога полягало в уособленні Сонця, як батька всього живого. Культ Святовида мав витіснити культ Лади та її дітей і затвердити головування чоловіка у суспільстві.

Дуже часто Святовида пов’язують з Дажбогом, бо “функції” в них були однакові. За легендами Дажбог народився як син Сварога, бога вогню і ковальської справи. Його батько Сварог викував першого плуга, а Дажбог навчив людей сіяти хліб, орати землю і приніс їм перше зерно. Довгий час Дажбог виконував функції голови слов’янського пантеону. Але із зміцненням державності у слов’ян військові, а з ними і державотворчі функції надійшли до Перуна, якому було передано і владу на давньому вітчизняному Олімпі.

Слов’янський пантеон не мав застиглої форми і перебував на ой час у фазі свого становлення: змінювалися боги на “головуючому” місці, перебували у русі і функції інших богів, які переходили від одного до іншого. Так, літописний Хорс стає уособленням Сонця, Стрибог – вітру, Симаргл – вогню, Мокош – води, родючості, жіночого рукоділля, мистецтва, покровителькою пологів.

У той же час можна з упевненістю говорити про існування протягом століть у свідомості українського народу сполучення язичницьких і християнських світоглядних елементів. Християнство уживалося з різними повір’ями, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення: віра в чаклунство, у “порчу”, наврочення та ін., а християнські святі сприймалися народом як видозмінені образи язичницьких богів. Так, святий Ілля з’єднувався з образом Перуна, в дрібні божества і духи дожили аж до нашого століття.

У багатьох традиційних святах існувало чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядки, ворожіння про погоду на рік, про майбутній врожай, людські долі. Із спеціальним різдвяним хлібом – корочуном (У Карпатах) дослідники пов’язують ритуали давнього культу Сонця. У різдвяних повір’ях зберігалося чимало залишків давнього культу предків і елементів антропоморфізації тварин, рослин, речей: наприклад, уява, що душі предків беруть участь у святій трапезі. Широко побутував звичай першої ноги – бажано було, щоб першим гостем на Новий рік (полазником) була людина добра і щаслива. На свято наступної весни – Масляну – спалювали солом’яне опудало – символ зими, їздили верхи по колу, що асоціювалося з диском весняного сонця; на весняно-літнє свято Трійці плели вінки, водили хороводи, прикрашали будівлі гілками; на свято Івана Купала пускали вінки по воді, стрибали через багаття тощо.

Багато давніх обрядів зберігалося у сімейних святах, особливо весільних. У наш час вони значною мірою втратили свій первісний зміст і зберігають певне естетичне значення або набувають розважального характеру.

Світоглядні уявлення та вірування українців закарбувалися у міфології. Українська міфологія як сукупність міфів-переказів про об'єкти живої і неживої природи та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології. У ній знайшли художньо-образне втілення і поєднання реальні уявлення і знання з фантастично-релігійними образами й повір'ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити й упорядкувати навко­лишній світ, розкрити єдність людини і природи. Хоча тематика українських міфів аналогічна тематиці сю­жетів міфів інших народів світу, проте вона має ви­разний національний колорит і художньо-образну своєрідність.
Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи; про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні); про виник­нення Всесвіту (космогонічні); про скінченність і за­гибель світу (есхатологічні) та ін. Багато уваги при­ділялося природним стихіям, окремим етапам життя, смерті людини, різноманітним життєвим випробуван­ням, з якими зустрічається людина, явищам навко­лишнього світу тощо. У традиційних віруваннях, переказах та повір'ях українців елементи міфів антропогенічного, космологічного та біблійного змісту мак­симально наближені до щоденного побуту селян.

Міфологія стародавніх слов’ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства.

Висновок:

1.Характерною особливістю традиційних уявлень і вірувань українців є синкретичне поєднання християн­ських релігійних уявлень з язичницькими віруваннями.

2.Світоглядні уявлення і релігійні вірування українців максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній, обрядовій формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, її охорони, формували думку про те, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, добру перемагати зло.