Конституційний процес в незалежній Україні

З самого початку державотворчі процеси в незалежній Україні надзвичайно ускладнювалися через відсутність нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Зрозуміло, що ця проблема не могла залишатися поза увагою всіх відповідальних політичних сил та органів влади в державі. Тому перші кроки на шляху до створення нової Конституції були зроблені ще до проголошення державної незалежності України. Власне, початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де, як вже зазначалося вище, утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. Далі розпочалася робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л.М.Кравчука;

комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загально-методологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.

Проте, незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 1-го скликання (1990 – 1994 рр.) всіляко намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента та Верховної Ради на фоні загальної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень. У цих умовах конституційний процес після 26 жовтня 1993 року було практично перервано.

У березні – квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради ІІ скликання (1994 – 1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні – липні 1994 року відбулися вибори Президента України. Перемогу на них здобув Л. Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності. Тому конституційний процес було відновлено. 10 листопада 1994 року Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма ті Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що Конституція Української РСР 1978 року внаслідок внесення до неї, як це вже зазначалося вище, багато неузгоджених між собою змін та доповнень перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим вник стан конституційної невизначеності, коли різні статі Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад стаття 2 закріплювала радянську модель організації влади, стаття 93 – організацію влади на засадах принципу розподілу влад).

У результаті складних переговорів між законодавчою та виконавчою гілками влади 8 червня 1995 року був підписаний Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України”. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні. Після більш як року напруженої роботи, який включав, зокрема, широке обговорення і доопрацьовування тексту нової Конституції вона була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід’ємною частиною європейського і світового співтовариства.

В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою (за варіантом 1996 р. – президентсько-парламентською), за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямком діяльності держави.

З прийняттям Конституції у цілому завершився процес формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Отже, прийняття Конституції на деякий час внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

З іншого боку, Конституція наділила Президента України значними повноваженнями. Час показав, що це було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом же у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Розуміючи це, Президент України Л.Д.Кучма в серпні 2002 року у своєму телевізійному зверненні до українського народу офіційно проголосив курс на реформу політичної системи держави. Стрижнєм політичної реформи мала стати трансформація президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростає і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Був запропонований і механізм здійснення реформи, згідно з яким за підсумками парламентських виборів, що повинні проводитися на партійній основі, формується парламентська більшість. З її представників на коаліційній основі і формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

З моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбулося в гострій політичній боротьбі. Внаслідок цього, на якийсь час питання про здійснення реформи “зависнуло у повітрі”. До нього повернулися під час гострої кризи, що вибухнула в країні восени 2004 року в період президентських виборів.

8 грудня 2004 року в пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 року. За цей пакет законопроектів проголосували 402 народні депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізувати політичну обстановку в країні.

Отже, головна суть внесених до Конституції змін полягає у тому, що в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради збільшуються, а Президента – зменшуються.

Проте, і нові зміни піддаються жорсткій критиці з боку частини українського політикуму. Тому питання подальшої політичної реформи, внесення чергових змін до Конституції держави на сьогоднішній день продовжує залишатися відкритим.