Фрідріх Ніцше антихристиянин

Фрідріх Ніцше (1844–1900) – німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму, народився в сім'ї протестантського пастора і отримав релігійне виховання. Навчався в Боннському і Лейпцизькому університетах на класичному і філологічному відділеннях, де проявив геніальні здібності. Будучи 24-літнім студентом Лейпцизького університету, він був запрошений Базельським університетом на місце професора класичної філології. Через рік Лейпцизький університет присвоїв йому звання доктора наук за сукупністю праць, без захисту дисертації. Творча діяльність Ніцше обірвалася в 1889 р. у зв'язку з душевною хворобою.

"Антихристиянин" побачив світ у 1887 р. Відомо, з якою нечуваною різкістю Ніцше заперечував християнство. Наприклад, він говорив: "Хто висловить сьогодні хоча б найменший сумнів у своєму ставленні до християнства, тому я не простягну й мізинця. Тут можлива лише одна позиція: безумовне "Ні".

Насамперед, філософ висловлює своє розуміння деяких важливих понять:

Що добре? – Все, що підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу.

Що погано? – Все, що відбувається від слабості.

Що є щастя? – Почуття зростаючої влади, почуття протидії, що перемагається.

Далі Ніцше прагне розкрити більш детально ці поняття і показати, як перекручуються вони християнством.

Відстоюючи свою, раніше висловлену, концепцію "надлюдини", Ніцше стверджує, що "слабкі" та "невдахи" повинні загинути, що це – основа "нашої любові до людини". Найшкідливішим пороком є активне співчуття до всіх невдах і слабких. Цим і займається християнство.

"Християнство називають релігією співчуття. Співчуття... діє пригнічувальним чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуттям ще збільшується і ускладнюється втрата в силі, що завдається життю стражданням. Саме страждання робиться заразним через співчуття". І далі: "Співчуття взагалі суперечить закону розвитку, який є законом вибору. Воно підтримує те, що повинне загинути, воно стає на захист на користь знедолених і засуджених життям; підтримуючи в житті різного роду недолуге, воно робить саме життя похмурим і таким, що породжує сумнів".

Християнство, на думку Ніцше, дегенеративне, воно повне елементів, що гниють. Його рушійною силою є бунт "недороблених і неповноцінних". Цей бунт почали євреї, його занесли в християнство "святі епілептики", на кшталт Св. Павла, позбавленого будь-якої чесності. Новий Заповіт – це євангеліє зовсім підлих різновидів людини". Християнство – найфатальніша і найспокусливіша брехня з усіх, які будь-коли існували. Ніколи і ніхто з видатних людей не був подібний християнському ідеалу, взяти хоч би героїв "Життєпису" Плутарха. Християнство повинне бути засуджене за заперечення цінності "гордості, пафосу, відстані, великої відповідальності, інстинктів війни і завоювання, обожнення пристрасті, помсти, гніву, чуттєвості, ризику і знання". Ніцше стверджує, що всі ці речі хороші, але християнство оголошує їх поганими, негативними.

Ніцше говорить, що християнство прагне упокорити людське серце, але це помилка. Адже в дикому звірі є щось чудове, що він втрачає, коли стає приборканим. Наприклад, злочинці, з якими спілкувався Достоєвський, були кращі за нього, тому що мали більше самоповаги.

Негативне ставлення до християнства Ніцше висловлює так: "Чому ми боремося з християнством? Тому, що воно прагне зруйнувати сильних, розбити їх дух, використати хвилини стомленості та слабкості, перетворити їх горду впевненість в неспокій та тривогу; тому, що воно знає як отруювати благородні інстинкти і заражати їх хворобою, доки їх сила, їх воля до влади не обернеться проти них, доти, доки сильні не загинуть внаслідок надмірної самозневаги і принесення себе в жертву..."

Своєрідне у Ніцше розуміння "благородної" людини, яку він хоче бачити замість християнського святого. Вона не є представником всіх. Це – правлячий аристократ. "Благородна" людина здатна на жорстокість, навіть на те, що вульгарно розглядається як злочин. Вона має почуття обов'язку лише стосовно рівних собі. Вона протегує художникам і поетам та всім, хто володіє будь-якою майстерністю, але робить це як істота вищого порядку, на відміну від тих, які лише вміють що-небудь робити. Ніцше однією з позитивних аристократичних рис вважає жорстокість: "Майже все, що ми називаємо "вищою культурою", базується на одухотворенні та інтенсифікації жорстокості". "Благородна" людина є, по-суті, втіленням волі до влади.

Ніцше засуджує християнську любов. Вона, на його думку, є результатом страху: оскільки я боюся, що мій сусід скривдить мене, тому я запевняю його, що люблю його. Якби я був сильніший і хоробріший, я б відверто показував своє презирство до нього, яке я, безумовно, відчуваю. "Благородна" людина, за Ніцше, повністю позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, зла, занята лише власною владою.

Однією з причин заперечення християнства з боку Ніцше є християнська мораль, або, як він її називає, "рабська мораль". Він заявляє: "Мораль не є уже більше вираженням умов, які необхідні для життя і зростання народу, його глибокого інстинкту життя, вона стала абстрактною, протилежністю життю...Що таке єврейська, що таке християнська мораль? Випадок, що втратив свою невинність, нещастя, опоганене поняттям "гріх", добробут як небезпека, як "спокуса", фізіологічно погане самопочуття, що отруєне черв'яком совісті".