Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Лa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, й обов'язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі, Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає Хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.

Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечуэ тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" – "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401–1464), Б. Телезіо (1509–1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.

Як бачимо, тут проявляється емпірична тенденція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою – у М. Кузанського і Дж. Бруно. М. Кузанський виділяв чотири ступені у процесі пізнання: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Дж. Бруно вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертий ступінь пізнання (дух – у Дж. Бруно, інтуїція – у М. Кузанського), Тобто емпіризм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії – вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Так, Е. Лa Боесі (1530–1563) виступав проти абсолютизму, висловлював думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції збереження міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469–1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478–1535) "Утопія" та Томмазо Кампанелли (1568–1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.