Основні риси античної філософії

Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.

Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.

Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.

Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460–370 pp. до н. е.).

Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.

Рух – невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.

Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть.

Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо.

Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.

Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, "темне знання". Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. Мстою пізнання є, за Демокрітом, вивчення причинно- наслідкових зв'язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.

Послідовник Демокріта Епікур (341–270 pp. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.

Крім прямолінійного руху атомів, який спричиняється вагою, Бпікур допускав їх самовільне, спонтанне (тобто внутрішньо зумовлене) відхилення від прямої лінії. Тут розвивається глибока думка про активність атомів і визнання елемента випадковості в їх взаємодії, тоді як Демокріт відкидав будь-яку випадковість і переходив певною мірою на позиції фа. талізму.

У теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, розвивав ідеї про відображення предметів, що існують поза нами, у відчуттях та мисленні людини. Але на відміну від Демокріта він вважав, що органи чуттів дають абсолютно точне уявлення про властивості та якості предметів і явищ.

Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина – міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.

Походження та знаходження загальних поняті для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод – майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.

Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.

Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста:

– в космосі – це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;

– в державі – це ієрархія трьох станів: філософи – правителі, воїни – стражники, вільні трудівники (землероби і ремісники);

– в людині – це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: людина є "...істота безкрила, двонога, з плоскими нігтями єдина з істот, що здатна до сприйняття знань, які ґрунтуються на "міркуваннях".

Тут підкреслюються дві специфічні ознаки людини – і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально.

Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і демократія. Кожна із них поділяється ще на дві:

– монархія – влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран);

– аристократія – влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія);

– демократія – влада всіх, може бути законною або беззаконною (насильницькою).

Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний плав державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву "ідеальної держави Платона".

"Ідеальна держава" – це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому – сонце.

Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.

Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.

Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.