Методичні рекомендації до семінарського заняття. При підготовці до першого питання семінару доцільно показати гуманістичну спрямованість культури XVIII ст

 

При підготовці до першого питання семінару доцільно показати гуманістичну спрямованість культури XVIII ст. Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича-Барського.

Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі" М. Стрийковського, поема "Про Острозьку війну під П'яткою" С. Пекаліда, "Україна, татарами терзана" М. Павковського, "Чигирин" О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросії з Малоросією" С. Дівовича та ін. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи", який і сам писав вірші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: "Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу..."). І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирної праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи - ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання - а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія - це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами. Поезія XVII - XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості - інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Семенко та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.

Тим часом їх теоретично обгрунтував в курсі лекцій, прочитаних у Київській академії ще у 1736 - 1737 роках, М. Довгалевський. Серед українських поетів - авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. На початку XVII століття зароджується українська драматургія. Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII - першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.

Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запозичено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії.

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Шкільний театр - виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга - Біблія, тим більше - у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого - такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко - відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр - вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" - земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами - найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

Є відомості, що у XVII - XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.

З 50-х років XVIII ст. на Україні з'являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з'явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки - дорослі й малі - грають самі себе. Водночас це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприклад, "Служба пиворізам і п'яницям"). Низький зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створює особливий гумористичний ефект.

Багато важить в українській культурі цього часу пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань, дух минувшини". Пісня майже завжди драматична, як вважає історик М. Максимович, "її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу".

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко - захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також - в останній третині XVIII ст. - в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.

Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського - композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики - концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

Українська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи.

Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них - філософські трактати ("Потоп зміїний", "Вхідні двері до християнської доброчинності" та ін.), байки (збірка "Харківські байки"), поезії (збірка "Сад божественних пісень"); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу - панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість сковородинських афоризмів.

Енциклопедично освічена людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює "природну людину" і споріднену їй працю. Людина - "не тремтячий раб", а "шумливий бурхливий дух", "коваль свого щастя", яке досягається "наслідуванням блаженній натурі". Як сказав про Сковороду Павло Тичина: "Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого - чисту та моральну..." З ним прийшло осмислення минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.

При підготовці до наступного питання семінару зазначте, що в цілому, ХІХ століття було трагічним для України, для її культури.

Кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. царизм ознаменував дальшим розширенням території Росії за рахунок України, були повністю ліквідовані залишки автономії. Починаючи з 1772 р. імперія шматувала її землі. Чималі території відійшли до Росії під час першого та другого поділів Польщі. Після ліквідації Гетьманщини, руйнування Запорозької Січі української влади і держави більше не існувало. 1783 р. юридично було закріплено кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині. 1831 р. скасоване магдебурзьке право, 1840 - Литовський статут. Ще в 1801 р. заборонено будівництво в національному стилі бароко. Колоніальна політика в Україні стала жорстокішою і вишуканішою, царський владний абсолютизм зміцнювався від царя до царя. Павло І, Олександр І, Микола І - усі вони спрямовували систему на знищення навіть паростків свіжої думки, не кажучи про її культурно-національне спрямування. Слід згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам’янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Сьогодні потребують особливого вивчення українські витоки декабристського руху, твори письменників, причетних до декабризму, їхні мемуари, щоденники, листи.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М.О.Максимович. Як важливу пам’ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки можна розглянути «Історію Русів».

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським університетом).Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін (1778 - 1845) - генерал-губернатор Лівобережної України (1816 - 1834).

Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко.Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета - це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» - це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним. Воно і сьогодні основний чинник нашої державної незалежності. Адже незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому головна національна значущість поета. У своїй поезії і поглядах Шевченко дотримувався революційних методів боротьби за справедливість.

Першою політичною таємною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське братство. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і несприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя.

Уже в 30-х роках ХІХ ст. 21-річний Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький очолили гурток «Руська трійця». Живучи у Львові вони видавали в Будапешті журнал «Русалка Дністрова». Завдання гуртка і журналу - усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту, культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демократизму. У діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями соціально-демократичного напрямку. Характеризуючи політичні ідеали української соціально-демократичної партії, С. А. Подолинський у листі від 4 травня 1875 р. до редакції журналу «Вперед» зауважував, що українська соціально-демократична партія не має чіткої організації, не має програми, а «має всього більш схожості з анархістами Западної Європи» (Український історичний журнал. - 1968. - № 9. - С. 128).

У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П.П.Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В.Л. Бернштейн, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П.А. Косач та ін. [19, с. 144].

Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861 1862рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити собі Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Миколи Лисенка, Михайла Старицького неможливо. А все це «Громада». Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів, які формувались наприкінці ХІХ ст., створюють 4 березня 1917 р. Центральну Раду - перший український парламент.

Розглядаючи друге питання покажіть як розвивався живопис ХІХ ст. Розкрийте на прикладах жанри - портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий. У цей час в Україні з’являється новий різновид пластичного мистецтва - пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського (1753 - 1802), який створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко (1816 - 1841), який творив у Римі, Іван Мартос (1754 - 1835). Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804 - 1818), Рішельє в Одесі (1823 - 1828), Потьомкіну в Херсоні (1829 - 1835), М. В. Ломоносову в Архангельську, Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі. Творчості французького скульптора Тома де Томона належить монумент Слави в Полтаві.

1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать виконав П. К. Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В. І. Демут-Малиновський. Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К. Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М. Микешина (1835 - 1896) - пам’ятнику Богдану Хмельницькому, архітектор Ніколаєв. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль Софійської площі. Л. В. Позен (1849 - 1921) створив пам’ятники І.П.Котляревському і М. В. Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

Чималих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольк­лорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах.

У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М.Вербицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського, Семена Степановича Гулака-Артемовського. На українські теми М. Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.), «Ніч перед різдвом» (1895 р.), ряд творів написав М. Мусоргський. Великий внесок в українську професійну музику зробили Петро Ніщинський та Петро Сокальський (1832 - 1887). Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд обробок народних пісень. П.Сокальський - опери «Осада Дубно», «Майська ніч». Його праці про народну музику - важливий етап у розвитку української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив Микола Віталійович Лисенко (1842 - 1912) - український композитор, диригент, етнограф, основоположник національної музичної школи, автор опер, які заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку він створив 1904 р., навчались українські композитори К.Г. Стеценко (1882 - 1922), Я. М. Ревуцький (1889 - 1977), О.Кошиць.

В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І.П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Г. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солоник (1811 - 1851), Іван Дрейсіг (1791 - 1888).

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку спираються у своєму становленні наступні покоління.

У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення. Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури.

Рекомендована література:

Основна література: (1),(2),(3).

Додаткова література: (3), (4), (7), (8), (14), (15), (17).

Семінарське заняття № 7