Змістовий модуль 4. Культура української нації

 

Тема 14. Розвиток української культури у XIX ст.

План вивчення теми

 

1. Основні етапи розвитку української культури XIX ст.

2. «Правила народної освіти».

3. Жіноча освіта.

4. Харківський, Київський, Львівський, Одеський університети як центри науки.

5.Наукові товариства (математичні, фізико-математичні) та наукові школи з хімії, молекулярної фізики.

6. «Історія Русів».

7. «Руська Трійця».

8. «Книга буття українського народу».

9. Культурне життя Громад.

10. Історія створення українського гімну (П.Чубинський, М.Вербицький).

11. Нові напрямки на жанри української літератури.

12. Творчість М.Гоголя.

13. Г. Квітка-Основ’яненко як засновник української художньої прози.

14. Історизм творів П.Мирного (П.Рудченка).

15. Народні традиції у творчості Т.Шевченка.

16. Революційно-демократичний та ліберально-буржуазний напрями літератури другої половини XIX ст.

17. Письменники-демократи І.Нечуй-Левицький, І.Франко, П.Грабовський, Л.Українка.

18. Новий український театр та аматорські гуртки (І.Котляревський, М.Кропивницький, М.Васильєв, М.Лисенко).

19. Українська опера. П.Чайковський.

20. Поширення народної пісні (М.Вербицький, І.Лаврівський, М.Лисенко).

21. Іноземні архітектори в Україні (Ф.Боффо, Г.Торічеллі, Л.Станзані, П.Ярославський, О.Меленський, П.Дубровський, А.Беретті).

22. Власна архітектурна школа в Україні (А.Меленський, В.Василоьв, П.Дубровський).

23. Українська скульптура (Л.Позен, П.Клодт, В.Демут-Малиновський, К.Тон).

24. Реалізм в живописі (В. Боровиковський, А.Левицький, Т. Шевченко).

25. Офорти, пейзажі, маринізм (Т.Шевченко, П.Левченко. Р.Судковський).

26. Селянська тема Н.Пімоненка.

27. Товариство пересувних художніх вистав, Товариство південно-російських художників (Н.Кузнєцов, К.Костанді, А.Мурашко).

Навчальні цілі: визначити основні етапи розвитку української культури XIX століття, сутнісні риси, характеристики та визначні постаті цієї доби; закріпити та систематизувати здобуті знання.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

Перш за все слід зазначити, що у ХІХ ст. українці проживали у складі двох імперій – Російської та Австрійської. Династії Романових і Габсбургів придушувала всі опозиційні течії за допомогою жандармерії та таємної поліції, тримали народи багатонаціональних імперій у покорі. У підросійській Україні здійснювалася політика русифікації.

Новою особливостю визначеної доби стале те, що козацька старшина та шляхта, отримавши дворянство, обмежилися особистими справами і втратила провідну роль у суспільстві. Їй на зміну приходить нова соціальна верства – демократична інтелігенція, яка опиралася на народ і брала активну участь у національному русі.

Головним чинником національного відродження стала література Гребінки, Гоголя, Шевченка, Куліша, Костомарова, Драгоманова, Франка та багатьох інших письменників, які мали великий вплив на розвиток свідомості і культури українців ХІХ ст.

У розкритті другого питання знаковим є те, що народна освіта на початку ХІХ ст. була в гіршому стані, ніж в попередній період. Не вистачало підручників, учбових приладів, учні в школах не мали паперу і вправлялися в письмі на звичайних дошках. Оновлення освіти пов'язано з діяльністю церкви і новими заходами російського уряду, який став проводити політику централізації науки, освіти, виховання і культури. Було створено міністерство народної освіти, якому підпорядковувалися всі державні навчальні заклади. Згідно з "Правилами народної освіти", в Україні діяли парафіяльні і повітові школи, а в губерніях – гімназії і університети. У парафіяльних школах навчання продовжувалося 6-7 місяців у селах і до року у містах. Дітей навчали читати і писати російською мовою, а також арифметичним діям і основам релігії.

Гімназії у губерніях відносилися до середніх закладів, де навчалися діти дворян і чиновників протягом 7 років. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, філософію, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. Після гімназії навчання можна було продовжити у ліцеях, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині і Ніжинський. Існували також приватні пансіони, які працювали за програмою середніх навчальних закладів.

Щодо питання жіночої освіти, то доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві. Слід звернути особливу увагу на біографічний матеріал, щоб визначити долю видатних українок, які втілюють в собі позитивні риси така явища як жіноча емансипація. Крім загальноосвітніх, діяло декілька професійних закладів: Єлисаветградська фельдшерська школа, Миколаївське артилерійське та штурманське училища, Херсонське училище торгівельного мореплавства, Севастопольська морська і Харківська землеробська школи.

В третьому питанні ми говоримо, що центрами науки були університети – Харківський, Київський, Львівський, Одеський. За дореформений чає 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали у Київському, Московському, Казанському університетах. Це математик М.В. Остроградський, філологи І.І.Срезневський і О.О. Потебня, історик М.І.Костомаров та ін. Українське дворянство здебільшого навчалося в університетах Петербурга і Москви, де отримувало підтримку столичної української діаспори або земляцтва. Центрами такого спілкування та підтримки були квартири Гребінки, Григоровича, Гоголя та інших.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік – ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893) та ін.

Слід дати розгорнутий аналіз такого явища як наукові товариства (четверте питання) та їх роль у розвитку культури на визначеному етапі. У Харкові, Києві, Одесі були створені математичні і фізико-математичні наукові товариства, які зміцнювали контакти між вченими, налагоджували наукову інформацію, займалися пропагандою знань. Так, дослідження з фізики професорів М.О.Умова і М.П.Авенаріуса у Київському університеті надали можливості для розвитку молекулярної фізики. Роботи вчених М. М. Бекетова, І.Г.Борщова, Ф.Н.Шведова в галузі хімії піднесли вітчизняну науку і випередили відкриття західних вчених в цій галузі. Створюються наукові школи: в Київському університеті з хімії, у Харкові з фізичної хімії. Випускник Харківського університету І.І.Мечников (1845-1916), маючи європейську наукову славу, працював в Одеському університеті, потім у Парижі і весь час не втрачав зв'язку з Україною. Часто приїздив до Києва, допомагав налагодити роботу санітарно-епідеміологічної лабораторії на зразок тієї, в якій працював у Франції.

У сфері гуманітарних наук йшла гостра ідеологічна юоротьба. У філософії домінував ідеалізм (П.Юркевич, М.Трот). В економічній науці визначалися три напрями: дворянсько-буржуазний (М.Х.Бунче, Г.М.Цехеновецький), народницький (О.С.Постников), марксистський (М.І.Зібер).

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. Серед істориків дворянського напрямку визначалися Д.М.Бантиш–Каменський, М.А.Маркевич; буржуазно–ліберального – М.І.Костомаров, О.М.Лазаревський, творцем „документальної школи” став В.Б.Антонович. Народницький напрям репрезентувала О.Я.Єфименко – перша жінка – доктор істориних наук. Грунтовні дослідження з історії запорозького козацтва написав Д.І.Яворницький. Розвиток юридичних наук пов’язана з іменами М.Ф.Владимирського–Буданова (історія українського, литовського, польського права), О.Ф.Кістяківського (кримінальне право, історія українського права), В.А.Незабитковського (міжнародне право).

Вчені українці зробили значний внесок у розвиток науки, однак, в цілому середня і вища освіта, наука були недоступними для народних мас і не забезпечували достатнього рівня грамотності української нації.

Шосте, сьоме, восьме питання органічно сплетені. Слід підкреслити цю органічність через посилення інтересу до національного коріння передусім виявилося у розвитку історичних знань. У наукових дослідженнях українці шукали аргументи для відстоювання своїх прав, з'ясування, чим жили предки, чому втратили волю. З'являються твори, які стверджують, що українська мова й українська культура існують і вже неможливо це не брати до уваги,

У 1846р. була опублікована "Історія Русів". Авторство цієї книги до цього часу остаточно не доведено. Невідомий автор стверджував, що Київська Русь – це державне утворення українського народу і що Русь – це Україна. "Історія Русів" мала вплив на багатьох митців. Під впливом цього твору писав О.С. Пушкін поему "Полтава", а М.В.Гоголь – повість "Тарас Бульба".

На Галичині велику роль у формуванні національної свідомості відіграв гурток, що отримав назву "Руська трійця". Його засновниками були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У 1837 р. гурток видав народною мовою збірник "Русалка Дністрова", у 1846-1847 рр. вийшов у двох томах альманах "Вінок русинам на обжинки". Активісти "Руської трійці" вважали своїм головним завданням – пропагувати українську мову, літературу та народну творчість. Вони захоплювалися ранніми творами Т.Г.Шевченка, С.С.Гулака-Артемовського і мали дружні стосунки з прогресивними літераторами і фольклористами, учасниками визвольного руху В. Полем, Ж.Паулі та ін.

Характерною рисою національного і культурного руху 30-40-рр. ХІХ ст. стала демонстрація самостійності й самобутності українців. Найбільш чітко ці орієнтації українського руху були сформульовані Кирило-Мефодіївським товариством, яке склалося наприкінці 1845р. Лідером та ідеологом товариства був Микола Іванович Костомаров (1817-1885). До гуртка входили М.І.Гулак, В.М.Білозерський, П.О.Куліш, Т.Г. Шевченко. Ідеї цього братства сформульовані в "Книзі буття українського народу", де висловлювалася мрія про відродження мови, літератури, культури українського народу в федерації слов'янських народів.

Розв’язання дев’ятого питання дозволяє нам визначити нову якісну добу у розвитку української культури XIX ст.. У другій половині ХІХ ст. осередками, що підтримували національне і культурне життя, стали громади. Перша громада була створена у Петербурзі. До неї увійшли Костомаров, Білозерський, Куліш, Шевченко, Кістяківський, Каменецький та інші. У 1861р. В.Б. Антонович створює громаду у Києві, пізніше у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Діяльність громад була легальною в часи толерантного ставлення уряду до національного руху. У роки реакції (після указу міністра внутрішніх справ Валуєва) громади були заборонені.

У 1873 р. було відкрито "Юго-Западный отдел Императорского Российского географического общества", в якому активно працювали П.Чубинський, П.Єфіменко, М. Драгоманов та інші. Цей науковий центр приводив конференції; конгреси, видавав праці світового значення. Великою подією стала організація наукової експедиції, яка зібрала цінний етнографічний та фольклористичний матеріал з історії української культури. Очолював експедицію. П.Чубинський.

Ключовою постаттю, яка презентує питання щодо історії українського гімну, є Павло Платонович Чубинський (1844-1884). Він мав хорошу освіту і все своє життя присвятив вивченню українського фольклору. За дослідження по вивченню України отримав від Російської академії наук премію та золоту медаль.

Увійшов в історію як автор вірша "Ще не вмерла Україна". Композитор М.М. Вербицький склав до нього музику, і вже в наступному році хор виконав цей твір у Львівському українському театрі. Пісня стала українським гімном спочатку на Галичині, а потім і всій Україні:

У цьому творі поета втілена мрія народу про відродження України. Незважаючи на те, що понад століття пісня-гімн переслідувалась і заборонялась, вона завжди зберігалася у народній пам'яті і кликала не одне покоління українців до боротьби за волю.

Одинадцяте, дванадцяте та останнє питання мають привести студента-дослідника до розкриття того, що основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І.П.Котляревський (1789–1838). Першим твором, який належить до нової української літератури, стала поема „Енеїда” (1798). Пізніше він написав п’єси „Наталка–Полтавка”, „Москаль - чарівник”та інші. У розвитку української прози визначне місце належить Г.Ф.Квітці-Основ’яненку.

У творах “Шельменко-денщик”, “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов” герої заговорили українською мовою. Це були не представники дворянства, а привабливі образи з простого люду. В “Солдатському портреті”, “Конотопській відьмі”, “Підбрехач” автор використовує фольклор і зберігає тонку іронічну посмішку. У творах “Дворянські вибори”, “Пан Халявський” засуджує корупцію, хабарництво та ідіотизм буття провінційного панства і гнилість адміністративно-кріпацької верхівки.

Найвидатнішим здобутком української літератури стала творчість Т.Г.Шевченка – генія українського народу у творах якого найяскравіше відбилися національно-визвольні тенденції української літератури. Його проза і поезія характеризується високим художнім рівнем, народністю, просякнуті загальнолюдськими цінностями. Т.Г.Шевченко став основоположником революційно-демократичного напряму і критичного реалізму.

До Шевченка народність розуміли як насичення літературних творів фольклорними мотивами. Твори Шевченка стали народними в широкому розумінні, бо їм притаманні правдиві зображення дійсності, духовного життя. Вони насичені духом усної народної творчості, народними традиціями. Видання збірки поезій “Кобзарь”, потім поем “Гайдамаки”, „Кавказ”, „Тарасова ніч” зробили автора творцем української літературної мови, яка з його ім.’ям вийшла на світову арену.

Становлення й розвиток української літератури неможливо уявити без творчості М.В. Гоголя. Його на розвиток російської культури визначила російська інтелігенція, називаючи 30-40 рр. XIX ст. "гоголівським періодом" російської літератури. Ф. Достоєвський відзначав, що "...всі ми вийшли із "Шинелі" Гоголя. Однак за витоками художньої культури, за зв'язками з культурним середовищем і за впливом на долю України, Гоголя не можна відділити від духовної історії України. У збірках оповідань та новел „Вечори на хуторі близь Диканьки” та „Миргород” він геніально показав світові український народ з його побутом, віруванням, звичаями, фольклором. З великою любов'ю він написав про красу української природи, велич Дніпра. В повісті “Тарас Бульба”, використовуючи билинні та пісенні традиції, змалював подвиг українського козацтва, якому притамання смішливість, патріотизм, бажання захистити свій народ від поневолювачів.

До видатних людей другої половини ХІХ ст., творчість яких пронизана засудженням кріпатства, належить П.Я.Рудченко – автор багатьох історичних творів, відомий під псевдонімом Панас Мирний. У повісті “Лихі люди”, романах “Повія”, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” найголовнішим є правдиве зображення боротьби українського народу за своє визволення. До соціально-психологічних творів Панаса Мирного слід віднести повість “Голодна воля”, в якій дається історичний аналіз дійсності, пройнятий духом бунтарства.

Літературі другої половини ХІХ ст. притаманні творчий пошук і боротьба двох напрямів: революційно-демократичного і ліберально-буржуазного. До революційно-демократичного входить І.С.Нечуй-Левицький – видатний письменник-демократ, гуманіст, з ім'ям якого пов'язані значні здобутки української літератури. Ним були створені повісті "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка" та інші, а всього за півстоліття своєї літературної діяльності Нечуй-Левицький написав понад 50 оповідань, повістей, нарисів, драм і статей.

У другій половиш XIX ст. провідне місце у літературі займає тема українського народу і його ролі в історії. В творах письменників-демократів відстоюються інтереси народу, робітничого класу, розкривається боротьба селянства за поліпшення умов життя. Це твори І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки.

Становлення українського народу пов’язано зі світськими театрами які існували у великих містах, зокрема у Харкові та Полтаві. Особливо глибокі зміни в театральному житті почалися у 80-х рр. В Єлисаветграді видатний театральний діяч М. Кропивницький, створює українську професійну трупу, до складу якої увійшли М.Заньковецька, три брати Тобілевичі: М.Садовський, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський та їхня сестра М.Садовська. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав М.Старицький – талановитий драматург, поет, прозаїк, перекладач. М. Старицький мав широкі культурно-мистецькі зв'язки, листувався з діячами російської культури, зокрема з Ф. Шаляпіним, В.Немировичем-Данченко, брав участь в організації Всеросійського театрального товариства. Російська академія наук призначила М. Старицькому персональну пенсію "За літературну працю рідною мовою". Вірш М.Старицького "Виклик" став народною піснею під назвою "Ніч яка, господи, місячна, зоряна". Він збагатив репертуар українського театру оригінальними п'єсами та перекладами творів інших драматургів. Особливим сценічним успіхом користувалися його драми "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці", "Не судилось", "Талант" тощо.

Український театр за своїм характером був музично-драматичним. Так, вистава "Наталка-Полтавка" йшла спочатку в музичному оформленні М.Васильєва. Потім на матеріалі п'єси було створено однойменну оперу М. Лисенка. До п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля" І. Г. Нищинський написав музичну картину "Вечорниці" з чоловічим хором "Закувала та сива зозуля". На сцені йшли опери та оперети М. Аркаса, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського.

С.С. Гулак-Артемовський племінник відомого поета-байкаря П.П.Гулака-Артемовського, став автором першої української лірично-комічної опери "Запорожець за Дунаєм" та відомих солоспівів "Спать, мені не хочеться" і "Стоїть явір над водою". Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера завжди йшла з успіхом на сцені XIX ст. і сьогодні входить до репертуару українських оперних театрів. Популярність опери в патріотичній ідеї, щасті людини на рідній землі, зображенні життя та побуту народу, використанні народних пісенних та танцювальних мелодій.

У музичному житті України другої половиш ХІХ ст. особливе місце посідає П. І. Чайковський, якого прийнято вважати російським композитором,. Онук козацького старшини Петра Чайки був родом з Полтавщини, багато часу перебував в Україні, де працював над операми "Євгеній Онєгін", "Орлеанська діва", "Мазепа", балатом "Лебедине озеро". У творах П.І. Чайковського відчувається радість спілкування з українською землею. Чайковський П.І. брав участь у підготовці на київській сцені опери "Пікова дама", яка була поставлена вже через два тижні після прем'єри в Петербурзі.

У другій половині XIX ст. набуває поширення народна пісня. М.Вербицький, І. Лаврівський, М. Лисенко переробили народний матеріал і підняли пісенну культуру на вищий професійний рівень.

До загальної характеристики визначеної доби слід додати й те, що у ХІХ ст. набуває розвитку капіталістична проми­словість, зростають міста, збільшується чисельність населення, створюються культурні і навчальні центри. У містах будуються адміністративні споруди, біржі, гостинні двори. У Петербурзі і Москві навчаються видатні архітектори, які все життя віддали Україні: П.Ярославський, О. Меленський, П. Дубровський, А. Беретті та ін. Україна стає другою батьківщиною для таких всесвітньо відомих архітекторів, як Ф.Боффо, Г.Торічеллі, Л. Станзані, за проектами яких розбудовувалися міста і поміщицькі маєтки.

Проте в першій половині XIX ст. в Україні сформувалася власна архітектурна школа. Серед відомих діячів цієї школи чільне місце посідав А. Меленський. Головний архітектор Києва за короткий термін перетворив патріархальне місто в сучасне європейське. У 1802 р. за проектом Меленського було встановлено Магдебурзьку колону, у 1809-1810 рр. – альтанку на Аскольдовій могил, побудовано гостинний двір, новий головний корпус духовної академії. Віченцо Беретті побудував університет, обсерваторію, Інститут шляхетних дівчат та інші споруди. Нові будови не тільки не порушили архітектуру міста, що віками складалася на правому березі Дніпра, але ще більш підкреслили чарівність природного ландшафту.

Архітектор Васильєв здійснив будівництво дзвіниці Вознесенського собору у Харкові. Ця складна в архітектурному і інженерному відношенні споруда побудована на честь перемоги російських військ над Наполеоном. Дзвіниця складалася з чотирьох уступчатих ярусів, і кожен мав свою висоту, профіль і конфігурацію арочних прорізів. Архітектором Тома де Гомоном було побудовано Одеський театр, зовні схожий на грецький храм з інтер'єром глядачевого залу у вигляді амфітеатру. Франц Боффо близько 40 років присвятив Приморському бульвару, щоб зробити з нього архітектурний шедевр, вдало обернений до моря.

Пам'яткою архітектури XIX ст. вважається собор Преображення Господня на Катеринославщині. Проект собору склав французький архітектор Клод Геруа. У травні 1787 р. в присутності Катерини П, яка здійснювала з царським двором мандрівку по новим землям, відбувся урочистий акт закладки величезного собору. На створення тільки фундаменту було витрачено більше 70 тис. крб. зі скарбниці ліквідованої Запорозької Січі. Грандіозність і дорожнеча проекту, смерть Катерини П, перетворення Павлом І Катеринослава у волосне місто припинили будівництво храму. Пізніше, на початку XIX ст., були виконанні нові проекти креслення вітебським архітектором Санковським і відкоректовані членом будівного комітету внутрішніх справ Мельниковим. За цими кресленнями у 1830-1835 рр. і був побудований Преображенський собор, який існує у цьому вигляді до наших днів.

В архітектуру поміщицьких маєтків багато цікавого вніс Павло Дубровський. Талант архітектора з найбільшою повнотою розкрився в проектах резиденції українських дворян Ґалаґанів у селі Сокирниці Чернігівської губернії, а маєток Трощинського в Полтаві називали "українськими Афінами". Здобутками архітектурного мистецтва стали будинки міської бібліотеки в Херсоні (1882, Ф.Гонсіровський), музею українського мистецтва у Києві (1890-1905, В.Городецький), Львівського університету ім. І. Франка (1872-1881, Ю.Гохбергер), купецького зібрання у столиці (1882, В.Ніколаєв) та ін.

На відміну від архітектури, яка запозичувала і модернізувала старі стилі, у скульптурі набував поширення реалістичний напрям. Видатний український скульптор Л.В. Позен (1845-1921) створив такі відомі композиції про життя українського селянства, як "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії". Ним виконані погруддя видатних художників Г. Мясоєдова, К.Брюллова та інших. У монументальній скульптурі великими досягненнями українських скульпторів XIX – початку ХХ ст. стали пам'ятники Володимиру Святому (скульптори П.Клодт. В. Демут-Малиновський, К. Тон); І. Котляревському у Полтаві (Л. Позен); Рішельє в Одесі (І.Мартос), а також героям російсько-турецької війни в Севастополі.

У графіці на живопису набрав розвитку реалізм. Значним художнім центром у першій половині ХІХ ст. була Полтава. Тут працювали і писали портрети на замовлення губернської еліти В.Боровиковський і Д. Левипький. Портретним живописцем працював А.М.Мокрицький – учень К. Л. Брюллова і О.Г.Веніціанова й товариш Т.Г.Шевченка. Художники цього часу створили багато портретів сучасників – М.В.Гоголя, Е. Л. Гребінки, О.В.Кольцова та ін. Найвищим досягненням українського реалістичного мистецтва першої половини ХІХ ст. стала творчість Т.Г.Шевченка в галузі живопису та графіки. Художній шлях Т.Г.Шевченка починається у 1830 р., коли він написав у Вільнюсі жіночий портрет, потім серію портретів – "В. П. Енгельгардт" (1833); "Жіноча голова" (1834); малюнки на історичні теми: "Смерть Віргінії" (1836); "Смерть Б.Хмельницького" (1837). Найбільш зрілою вважається картина "Смерть Сократа". Серед робіт, в яких виявилася індивідуальність Шевченка-художника, – акварель "Натурщиця" (1840); "Автопортрет" тощо. У др. половині 40-х років Шевченко створює серію пейзажів в Україні, а потім в аральських експедиціях, де пише "Туркменське кладовище в долині Долняна", Тора Кулааг" та ін. Талант Т.Г. Шевченка проявився в такому виді гравюри, як офорт. Відомі його роботи "Приятелі", "Автопортрет з свічкою", а за офорт "Вірсавія" рада Академії мистецтв надала йому звання академіка. Вся творчість Т.Г. Шевченка була пройнята піклуванням про долю свого народу.

Талановитим пейзажистом в Україні був В.Орловський. Його картини "Хати в літній день", "Село", "Біля річки" вважаються кращими творами українського пейзажного живопису. Тонким і поетичним майстром пейзажу був П. Левченко. В його картинах знаходиться місце як ліричним героям ("На світанку", "Стога", "Трамвай", "Задвірки Софійського собору"), так і прекрасній українській природі ("На Харківщині", "Село" та ін.).

Видатним майстром ХІХ ст. був учень Одеської школи малювання, потім Петербурзької академії мистецтв, послідовник Айвазовського – Р. Судковський. Його пейзажі "Тиша на морі" (1883), "Прибій" належать до кращих творів цього жанру.

В українському живописі другій половини ХІХ ст. провідне місце займає селянська тема, якій присвятив багато картин М.Пимоненко. Він навчався в Петербурзькій академії мистецтв, а потім став членом Товариства художників-передвижників. Значну частину своєї творчості він присвятив народній темі, побуту і тяжкій долі селян. Це картини "Жниця", "Проводи рекрутів", "Весілля в Київській губернії".

У 70-90-х рр. значна частина українських художників входила до складу Товариства пересувних художніх виставок. У Товаристві склалася така художня атмосфера, яка затвердила принципи демократичного мистецтва і дала поштовх новому революційно-демократичному етапу в українському мистецтві. На Півдні України, в Одесі, діяло Товариство південноросійських художників, яким керував художник-портретист Н. Кузнєцов. Іншим представником цього центру був К. Костанді -живописець, педагог, художній діяч. Від картин Костанді віяло теплом і простотою, задушевністю, правдивістю і виразністю. Його картини "У хворого товариша", "В люди", "Рання весна", "Сутінки" відомі не тільки у нас, а й за межами нашої країни.

Передвижники мали вплив на творчість художників, які формально до них не належали, але під їх впливом внесли в скарбницю живописних досягнень нові твори. До таких талановитих майстрів художньої творчості відноситься учень Рєпіна по Петербурзькій академії А.Мурашко. У своїй творчості він використовував різні форми – портрет, тематичні композиції, побутові мотиви. Картина "Похорони Кошового" та серія картин із паризького життя принесли йому світову славу, а картина "Карусель" отримала золоту медаль у Мюнхені. Художник був учасником багатьох міжнародних виставок у Берліні, Відні, Венеції, Римі.

Отже, XIX ст. підняло культуру України на новий рівень. Українська культура стала частиною світової культури і в той же час вона відіграла суттєву роль у формуванні національної свідомості народу, пробудженні у нього гордості за свою історію, красу рідної мови, багатство традицій.

 

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте значення "Історії Русів".

2. Яку роль відіграла "Руська трійця"?

3. Яку роль відіграло Кирило-Мефодіївське братство в житті української інтелігенції?

4. Коли виникли громади і яка їх роль у суспільному та культурному житті?

5. Хто написав слова та музику до гімну "Ще не вмерла Україна"?

6. Як ви вважаєте, М.В. Гоголь – український чи російський письменник?

7. Яку роль відіграв Т.Г. Шевченко в розвитку в української літератури, мови та українського малярства?

8. У чому особливість творів композитора М. Лисенка?

9. Хто написав оперу "Запорожець за Дунаєм"?

10. Охарактеризуйте роль П.І. Чайковського у музичному житті України.

11. Які пам'ятки архітектури ХІХ ст. на Катеринославщині ви знаєте?