Слобожанщина, галичина, Північна

БУКОВИНА І КРИМ В ХІV – ХVІ СТОЛІТТЯХ”

Мета: З’ясувати особливості заселення слобідських українських земель, вияснити становище окраїнних українських земель в період втрати ними автономії і включення до складу сусідніх держав. Розглянути ранню історію Кримського ханства і початок кримсько-татарської експансії на українські землі. Загалом, визначити особливості розвитку східноукраїнських (слобідських), галицьких та південноукраїнських земель в XIV-XVI ст.

План

1. Колонізація слобідських земель московитами та українцями.

2. Поступова ліквідація Польщею автономії Галичини. Конфесійна обстановка.

3. Становище Північної Буковини та перехід її в 1359 р. до складу Молдовського князівства.

4. Утворення Кримського ханства та напади татар на українські землі наприкінці ХV і в першій половині ХVІ ст.

ІНДЗ

Пояснити терміни: Слобожанщина, Буковина, Молдавське князівство, Кримське ханство, Османська імперія, Закарпаття.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

На початку відповіді на перше питання доцільно з’ясувати межі Слобожанщини або Слобідської України. Це територія теперішніх Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейму), північних частин Донецької (до р. Бахмутки) та Луганської (до р. Айдару), південно-східної частини Воронезької (правобережжя Дону від м. Коротояка до м. Богучара, заплава р. Підгірної з м. Калач на лівому березі Дону), південно-західної частини Бєлгородської та південної частини Курської областей. А взагалі – Слобожанщина – це регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Назва походить від найпоширеніших населених пунктів – слобод і вільного становища населення – свобод.

Після Люблінської унії (1569 р.) сюди спрямовувався потік втікачів від польсько-шляхетського гніту. Московський уряд, бажаючи захиститися від татарських наскоків, селив переселенців на татарському прикордонні. Для того, щоб утримувати переселенців з українських та московських земель у тих небезпечних місцях, уряд був змушений надавати численні пільги і дозволяв встановлювати козацький устрій. Основну масу переселенців на слобідські землі становили російські служилі люди та селяни втікачі з українських земель.

Друге питання доцільно розпочати з короткого екскурсу в останні роки існування Галицько-Волинської держави. Варто нагадати, що в 1340 році був отруєний останній князь Юрій Болеслав. Польський король Казимир ІІІ напав на Львів і пограбував місто. Народне повстання проти поляків очолив Дмитро Дядько, поляків вигнали і упродовж десяти років Галицько-Волинське князівство залишалось незалежним. Казимир ІІІ уклав угоду з Дмитром Дядьком і від тієї пори князівство розділилось на дві частини: 1) Галицьку, що стала на деякий час олігархічною боярською республікою і 2) Волинську, куди місцеві магнати запросили княжити литовського князя Любарта. Восени 1349 р. польські феодали здійснили новий похід проти Галицької і Волинської земель. Вони загарбали Львів, Володимир, Белз, Берестя. Любарт ледве відсидівся в обложеному ворогами Луцьку. В 1350 р. він повернув собі Волинь. А Галицька земля з того часу була приєднана до Польського королівства, спочатку на правах автономної області, а з середини XV ст.. перетворена урядом на звичайну польську провінцію.

Доцільним є окреслення географічних меж. Галичина – історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра (верхня і середня течії), Сяну (верхня течія). Це територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін). Галицькі землі Казимир ІІІ включив до Польського королівства, як окреме „Королівство Русі”. У 1434 році воно було інкорпороване до складу Польщі, чим скасовувалось автономне становище Галичини. Було відмінено давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство урівнювалося в правах з польською шляхтою. Тут було утворене Руське воєводство з центром у Львові, котре складалося з п’яти земель (повітів) – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. було утворене Белзьке воєводство.

Характеризуючи соціально-економічне життя Галичини, варто показати стан розвитку сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Незадоволення селян процесом закріпачення знайшло вияв у повстанні під проводом Мухи. У першій половині XVI ст. розгортався (на Прикарпатті) опришківський рух.

З XVI ст. в Галичині почали виникати братства, найвідомішим з яких було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). У Галичині започатковано справу унії між католицькою і православною церквами. Та перемишльський та львівський єпископи аж на завершальному етапі її укладення відмовились її прийняти. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська – у 1700 р., а Львівське братство – у 1708 році.

Відповідь має закінчуватися розповіддю про Галицьку митрополію, яку у 1347 році було скасовано, а відновлено завдяки старанням Казимира ІІІ. У 1370 році митрополитом було висвячено єпископа Антонія, а після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 р. Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії.

Готуючи третє питання, перш за все потрібно визначити географічні межі Буковини. Так називались землі, розташовані між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина – Чернівецька обл.) та Румунії (Південна Буковина – обл.. Сучава та Ботошани Румунії). В Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в ХІІ – першій половині XVI ст. – Галицького князівства, а згодом – Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали зв’язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що привело до утворення тут на початку XVI ст. окремої Шипинської землі, котра визнавала зверхність Золотої Орди. У 40-50-х роках XІV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша. А останній сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Трансільванії. У 60-х роках XIV ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 року.

Упродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. У цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства. З 1514 року Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Наприкінці XVI ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Саме тоді активною була румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 році столиці князівства з Сучави до Ясс.

Четверте питання варто розпочати з висвітлення періоду утворення кримсько-татарської держави, що існувала у 1449-1783 рр. У 1239 р. монголо-татари, розоривши землеробське господарство місцевого населення, підкорили степову частину Криму і з кінця ХІІІ ст. зробили її постійним місцем свого перебування. Тут утворилося особливе намісництво – Кримський улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У період міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-Хаджи-Гірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добився незалежності і в 1449 р. сформував нове державне утворення – Кримське ханство. Окрім внутрішньої частини Кримського півострова, до його складу увійшли землі Північного Причорномор’я, Приазов’я, Прикубання. У другій половині XVI ст. васальну залежність від Кримського ханства визнала Мала Ногайська Орда, що перекочувала на південноукраїнські землі з прикаспійських степів; у 20-х рр. XVII ст. вона розпалася на Джамбуйлуцьку, Буджацьку, Єдисанську, Єдичкульську Орди, що зберігали васальну залежність від Криму.

У 1475 р. Кримське ханство визнало васальну залежність від Османської імперії. Ханський престол упродовж усього періоду існування держави утримувала династія Гіреїв. Другою особою після хана був калга– офіційний спадкоємець престолу. Помічник хана і глава уряду – нуреддін і великий бей (каймакан). Сини хана отримували посади сераскирів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги – чиновники ханського двору (як правило їх налічувалось 150 осіб). Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї – вища татарська знать. Васалами беїв були мурзи – прямі і побічні потомки родоначальника. Беї та мурзи складали диван – вищий законодавчий та виконавчий орган Кримського ханства. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство – капи-кулу (особиста ханська гвардія). Духовенство (улеми) очолював муфтій. Глава мусульманської церкви в Криму призначався турецьким султаном і був незалежним від хана, але входив до складу дивану.

У другій половині XIV ст. кримські хани розпочали грабіжницькі походи на українські землі. Перший з них відбувся у 1482 р. і внаслідок нього було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Упродовж другої половини XV – першої половини XVI ст. відбулися близько 100 татарських набігів на Україну.

У др. половині XVII ст. Кримське ханство занепало, а остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 років. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. воно стало незалежним від Туреччини і потрапило під контроль Росії. У липні 1783 р. російський уряд примусив хана Шагін-Гірея зректися влади. Крим був приєднаний до Росії і на колишніх землях ханства була створена Таврійська область.

Основна хронологія:

1387 р. – Польща остаточно загарбала Галичину;

1490-1492 рр. – Повстання проти шляхти під проводом Мухи в Галичині;

1586 р. – Утворення Львівського Успенського Ставропігійського братства;

1449 р. – Утворення Кримського ханства;

1482 р. – перший грабіжницький набіг кримчаків на українські землі;

1783 р. – кінець існування Кримського ханства.

 

Опорні поняття та терміни:

ВОЄВОДСТВО – одиниця адміністративно-територіального поділу України у XV-XVIII ст., що був запозичений з Польщі.

ЄДИСАНСЬКА (ОЧАКІВСЬКА) ОРДА – одна із гілок Малої Ногайської орди, що займала південні степи між Дніпром, Південним Бугом і Дністром від узбережжя Чорного моря до р. Кодими. Центром орди був Очаків.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний період звільнялись від виконання феодальних повинностей; пільгові роки упродовж яких переселенці повинні були обжити місцевість, налагодити виробництво без сплати податків.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО – національно-релігійна громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких українських міщан Львова. Його статут встановлював право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у т. ч. єпископами. Мало право ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Прагнення Львівського братства до збільшення участі мирян у громадському й культурному житті була одним із проявів реформації на Україні. Боролось проти церковної унії 1596 р. Мало друкарню, школу, спорудило Успенську церкву у Львові, створило шпиталь. Під час розорення Львова шведами у 1704 році почало занепадати. У 1708 р. прийняло унію. Ліквідоване австрійським урядом в 1788 році.

 

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 90-92; 85-88.

2. Вовк Ю.Й. Історія України в художньо-історичних образах з найдавніших часів до середини ХVІ ст. – Тернопіль, 2005. – С. 239-245.

3. Дорошенко Д.І. Історія України. – Л., 1991. – С. 135-148.

4. Історія України. / Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. – К., 1998. – С. 86-90; 98-100.

5. Історія України. Курс лекцій / Керівн. авт. колективу Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 91-92.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К.. 1993. – С. 51; 53-54.

 

СЕМІНАРИ № 13-14

"КОЗАЦТВО УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХV-ХVІ СТ.)"

Мета: З’ясувати причини появи козацтва, розглянути ранній період історії Запорозької Січі, що допоможе вияснити питання про детермінацію цього феномену саме за соціально-політичних обставин кінця XV ст. Розглянути козацькі повстання кінця XVI ст. і визначити причини їх поразки.

План

1. Причини і поява козацтва в Україні.

2. Заснування Запорозької Січі. Дмитро Вишневецький та його роль у розбудові Січі й активізації боротьби з Кримським ханством.

3. Створення реєстрового козацького війська та реформування його Стефаном Баторієм.

4. Державний устрій Запорозької Січі.

 

************

1. Боротьба козацтва проти татарсько-турецької агресії в 70-90-х рр. ХVІ ст. Морські експедиції козаків.

2. Повстання козаків під проводом Криштофа Косинського.

3. Козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка. Державотворчі елементи в діяльності Наливайка.

ІНДЗ

Пояснити терміни: бродники, бунчужний, довбиш, військова рада, військовий суддя, козак, курінний отаман, писар, осавул, обозний, пушкар, скарбник, уходники, хорунжий, Запорозька Січ.

Реферати:

Запорозька Січ – адміністративний устрій і господарство.

Військове мистецтво запорозького козацтва.

Культура запорозького козацтва.

Дмитро Вишневецький на тлі ранньої історії козацтва.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, необхідно пригадати теорії походження козацтва. серед яких: „хозарська”, „чорно-клобуцька”, „черкаська”, „татарська”, „автохтонна”, „болохівська”, „бродницька”, „уходницька”, „захисна”, „соціальна”. Важливо розуміти, що кожна окремо взята теорія не може в повній мірі пояснити виникнення такого феномену, яким стало козацтво. Тільки в комплексі, з урахуванням соціально-політичних обставин та геополітичного розташування українських земель, можна збагнути сутність, генезу та особливості козацтва.

Означуючи коло причин появи козацтва, варто назвати ті чинники, які сприяли появі цього суспільного стану. Серед них такі: існування територіальних обширів зі сприятливими для життєдіяльності умовами; досвід освоєна південних українських земель угодниками, здобичниками, бродниками; природне прагнення до пошуків кращого життя, самоствердження. А причини появи козацтва корінилися в тих соціально-економічних і політичних умовах, які склалися на українських землях в кінці XV – на початку XVI ст. Серед них варто виділити такі: Польща і Литва ліквідували автономність українських земель; розширення феодального землеволодіння супроводжувалось обезземеленням козацтва і підштовхувало процес освоєння нових земель; посилення соціального, національного і релігійного гніту; зростання зовнішньої загрози і необхідність захисту від турецько-татарської агресії.

Термін „козак” вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні „схильний до завоювання”. У XIV ст. вживається в значенні „страж”. Частіше слово „козак” вживалося на означення вільних людей, котрі населяли південноукраїнські степи. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського під 1489 роком.

Друге питання – висвітлення процесу створення Запорозької Січі і її характеристика. Близько 1552 (за ін. дан. 1554-55 чи 1556 р.) південніше від дніпрових порогів була створена військово-політична організація, основною функцією якої була відсіч нападів турків і татар. З часом вона перетворилася на державно-політичне утворення козацтва з демократичним устроєм. Кордони Запорозької Січі до кінця XVII ст. не були окреслені. Впродовж XVIII ст. її територія під назвою „Вольності Війська Запорозького” вже була чіткіше окреслена. Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке вісім разів міняло своє розташування. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Січчю керував уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався.

Дмитро Вишневецький (1516-1563) – перший з достовірно відомих козацьких гетьманів. Походив з волинського князівського роду, власник земельних маєтків у Кременчуцькому повіті. В 1550-1553 рр. – староста черкаський і канівський. Як королівський стражник, на о. Хортиця побудував потужне укріплення, що стало прототипом Запорозької Січі. Звідти здійснив кілька успішних походів проти турків і татар. У 1563 р. втрутився у боротьбу за молдовський престол. На території Молдовського князівства 4 тис. козацький загін Д. Вишневецького був розгромлений і гетьман потрапив у полон. Після жорстоких катувань, за наказом турецького султана страчений у Стамбулі.

Готуючись до відповіді на третє питання, необхідно запам’ятати, що „реєстровими” називали козаків, які перебували на державній службі Речі Посполитої у другій половині XVI – першій половині XVII ст. і вносились у спеціальні списки – реєстри. Перший відомий реєстр був складений за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа у 1572 році. Тоді коронний гетьман Юрій Язловецький прийняв на державну службу 300 осіб. Першим гетьманом реєстровців був Ян Бадовський.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 осіб. Вони отримали козацькі клейноди, право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Реєстровці мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували казенну платню за військову службу. У володіння отримали містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Землі до Чигирина виділялись для поселення реєстровим козакам.

Найбільшим був реєстр, складений у 1649 році (40 тис. козаків).

У другій половині XVII ст. замість реєстрів почали складати компути (списки), в яких визначалася належність до козацького стану.

У четвертому питанні потрібно відмітити, що за своїм характером Запорозька Січ була військово-демократичною республікою, вона мала ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. На Січі діяло звичаєве право. Вищим органом влади була козацька рада, на якій вирішувались найважливіші питання внутрішнього життя, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіл землі між куренями і т. д. Очолював Запорозьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. – кошовий отаман). Для оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана, військового писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади – від найвищої (гетьмана) – до найнижчої.

Суттєвим доповненням до розповіді про державний устрій Запорозької Січі буде фрагмент про територіально-адміністративний поділ „Вольностей Запорозьких”, про чисельність козацтва, про господарство, звичаї і традиції козаків. Усі ці відомості варто почерпнути із роботи Д.І. Яворницького „Історія запорозьких козаків”.

Підводячи підсумки семінарському заняттю, варто підкреслити, що козацтво – суспільний стан в Україні XVI-XVIII ст., який виник в зоні Великого кордону між християнською європейською цивілізацією і азійською ісламською. Козацтво – це збірна назва, під якою розумілося і запорозьке, і реєстрове козацьке населення українських земель. Упродовж XVI ст. сформувалась ще й така категорія козацтва як городове. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський, хмельницький, барський, які набирали охочих до прикордонної служби. З військово-промислового стану козацтво трансформувалось у військово-служилий, а згодом у захисників національних, політичних, релігійних прав та культурної самобутності українського народу.

 

* * *

 

Готуючи відповідь на перше питання другого семінару, необхідно відзначити, що саме боротьба проти турецько-татарської агресії стала яскравою сторінкою в історії українського козацтва. У 70-х рр. XVI ст. козацтво боролося з турецькими силами у Молдові. У 1574 р. запорожці на чолі з Іваном Свирговським вели бої з турецькими військами в союзі з молдовськими повстанцями. У 1577 р. козацький ватажок Іван Підкова захопив Ясен (столицю) і був проголошений молдовським господарем.

Поступово козацтво почало проводити власну, незалежну від польського уряду, зовнішню політику (втручання у молдовські справи, зносини з цісарем Рудольфом ІІ).

Окремо потрібно розповісти про Молдовські походи 1594-1595 рр., які являли собою боротьбу проти татар і участь у міжусобній боротьбі претендентів на господарський (князівський) стіл водночас.

Наприкінці липня 1594 р. С. Наливайко з 4 тис. козацьким загоном виступив у похід на Молдову. Заволоділи найбільшою у Придністров’ї турецькою фортецею Тягиня і упродовж місяця пустошили її околиці. На зворотному шляху на переправі через Дністер їх наздогнав молдовський господар Аарон із 7 тис. армією і відбив трофейний обоз.

Наприкінці жовтня 1594 р. реєстрові козаки, запорожці і „збиранина” Северина Наливайка (усіх разом 12 тис.) вирушили на Молдову. Перейшовши Дністер, 29 жовтня вони вже були під Цецорою. Вони тричі розбили війська молдовського господаря і вигнали його у Валахію. Козацькі війська заняли Цецору і Ясси. Через 2 тижні вони повернулись на Батьківщину.

У лютому-березні 1595 р. козаки, об’єднавшись із молдовським і семигородським військами, діяли проти турків і турецьких сил на території Молдови. Козаки штурмували Тягин, Білгород, Кілію. Великі загони козацтва діяли при штурмі Браїлова та Ізмаїла. У першій половині 1595 р. козацькі війська діяли на досить великій території – угору по Дунаю (Силістрія, Добруджа, Рущук, Нікополь) і на півдні – аж до Балканських гір і Софії. Загальна чисельність козацтва, що діяло проти турків сягала 20 тис. осіб. Після поразки під Тягином об’єднаних протитурецьких сил наприкінці 1595 р., козацтво з Наливайком і Лободою після двомісячного походу повернулося на Поділля.

З другої половини 70-х рр. XVI ст. активізуються морські походи козацтва проти Кримського ханства й Туреччини. Чергове піднесення воєнної активності козацтва було пов’язане з ім’ям гетьмана С. Кішки (70-ті роки XVI ст. – 1698 р.).

У підсумку варто підкреслити, що молдовські походи 70-90-х рр. XVI ст., як і морські експедиції козацтва вплинули на становлення самосвідомості українського козацтва і на зростання козацьких претензій. Завдяки походам козацтво виступило самостійним суб’єктом міжнародних відносин.

Відповідь на друге питання бажано розпочати із біографічних відомостей про Криштофа Косинського (середина XVI ст. – 1593). Очолюване ним повстання 1591-1593 рр. було першим великим рухом проти польського режиму в Україні.

В серпні 1591 р. Косинський на чолі повсталих козаків зайняв Пиків, звільнив від польської влади Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Присягу на вірність повсталим склали жителі Канева, Корсуня, Переяслава, Черкас, Богуслава. Практично вся Київщина і Брацлавщина були охоплені повстанням, звідки воно перекинулося на Волинь і частково Поділля. Вирішальна битва відбулася під П’яткою (тепер село Чуднівського р-ну, Житомирської обл.) 2 лютого 1593 р. Повстанці зазнали поразки, відступили на Запорожжя, але повстання не припинилося. У травні 1593 р. К. Косинський спробував оволодіти Черкасами, де знаходилися війська О. Вишневецького, але загинув.

Третє питання теж доречно розпочати із висвітлення біографічних даних Северина Наливайка (бл. 1560-1597 р.).

Навесні 1594 р. С. Наливайко виступив проти польської влади на Брацлавщині. Повстанці оволоділи Теребовлею, взяли Гусятин, Сатанів, Городок. У липні-серпні повстання поширилось на Поділля, Галиччину, а потім і Волинь. Разом з реєстровцями Г. Лободи, наливайківці восени 1594 р. розбили шляхетське військо під Брацлавом, а в листопаді здійснили похід до Молдови. У лютому-травні 1595 р. Наливайко і Лобода здійснили новий похід до Молдови, пізніше – до Угорщини. У вересні 1595 р. повстанці були під Замостям, були у Самборі. Почався новий етап повстання. Наливайківці рушили на Луцьк, а звідти – у Полісся та Білорусь, зайняли Слуцьк. Пройшли містами Південної та Східної Білорусі і в середині січня 1596 р. повернули на Волинь.

У липні до короля Сигізмунда ІІІ С. Наливайко виклав власний план врегулювання взаємин козацтва із владою. Він просив виділити йому територію між Бугом і Дністром південніше Брацлава і осадити там козацьке військо кількістю близько 2 тис. чол., яке б утримувалося королем і служило йому.

В кінці січня 1596 р. наливайківці відійшли на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Там вони об’єдналися з іншими повстанськими загонами і біля с. Трипілля відбулася жорстока битва, після якої повстанці відступили на Лубенщину. Над р. Солоницею 25-28 травня 1596 р. відбулася вирішальна битва. Після 2-тижневої оборони повстанці капітулювали і видали своїх ватажків. Незважаючи на обіцяну амністію, більшість козаків тут же перебили, а С. Наливайка після катувань страчено у Варшаві.

Юридичним підсумком цієї війни козацтва став універсал короля Сигізмунда ІІІ від 1 вересня 1596 р., за яким козаки, що не перебували на державній службі, оголошувались поза законом. Наказано ловити їх і страчувати.

Загальним підсумком козацьких повстань 1591-1596 рр. стало створення передумов для різкого зростання і посилення козацтва. Вже в найближчі десятиріччя козацтво перетворилося у провідний суспільний стан України.

Основна хронологія:

1489 р. – перша писемна згадка про козаків у хроніці М. Бєльського;

1552-1556 рр. – створення Запорозької Січі на о. Мала Хортиця;

1552-1557 рр. – Хортицька Січ;

60-ті роки XVI – 1593 р. – Січ на о. Томаківка (Томаківська Січ);

1593-1638 рр. – Січ на р. Базавлук (Базавлуцька Січ);

1638-1652 рр. – Січ на Микитинському Розі (Микитинська Січ);

1652-1709 рр. – Січ на р. Чортомлик (Чортомлицька Січ);

1709-1711 рр. – Кам’янська Січ;

1711-1734 рр. – Січ в Олешках (Олешківська Січ);

1734-1775 рр. – Січ на р. Підпільній (Нова Січ);

1572 р. – складено перший козацький реєстр (реєстрове козацтво);

1578 р. – реформування козацтва Стефаном Баторієм;

1591-1593 рр. – козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського;

1594-1596 рр. – козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка.

 

Опорні поняття та терміни:

ВЕЛИКИЙ ЛУГ – заплава Дніпра, що протягалася по обидва його боки від о. Хортиця на 100 км при ширині від 3 до 25 км. Загальна площа – понад мільйон десятин землі. Цей комплекс дніпровських плавнів складався із двох масивів: Кінських плавнів і Базавлугу.

ГЕТЬМАН – командувач. В Україні XVI-XVIII ст. – керівник козацького війська. У Польщі і Литві так називали головнокомандувачів. Головний гетьман (великий), його заступник (польний).

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО – система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих верховною владою правил у суспільстві.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю.

КЛЕЙНОДИ – відзнаки та атрибути влади козацької старшини. До клейнодів належали: корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар.

КОШОВА СТАРШИНА – військово-адміністративне керівництво Запорозької Січі. До неї входили: військова старшина та військові служителі. Щороку обиралися на загальній козацькій раді.

КУРІНЬ – 1) основна адміністративно-господарська та військово-організаційна одиниця Запорозької Січі з курінним отаманом на чолі, мала власну назву, формувалась за земляцьким принципом; 2) продовгувата дерев’яна споруда, що слугувала житлом для запорожців.

ПОРОГИ ДНІПРОВІ, ДНІПРОВСЬКІ ПОРОГИ – виступи гранітів і гнейсів у руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Найбільших порогів було 9 – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний. Довжина порожнистої частини Дніпра – 65 км, загальне падіння води становило близько 31 м, ширина річища – від 38 до 900 м. У порогах існував природний козацький хід, по якому з великою небезпекою пропливали невеликі судна. Затоплені у 1932 р. під час спорудження Дніпрогесу.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 41-66.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 5-69.

3. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 73-79.

4. Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. – 1999. – С. 48-63.

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – 539 с.

6. Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.VІІ. – К., 1995. – С. 196-206.

7. Гурбик А.О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3-17.

8. Денисенко А. Козацький гетьман Байда Вишневецький // КС. –1992. – № 1. – С. 70-74.

9. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 148-166.

10. Запорожці: До історії козацької культури. – К., 1993. – 400 с.

11. Константиненко К. "Реляція про проходження та звичаї козаків" Альберто Віміни: історія, уява, реальність // КС. – 1999. – № 5. – С. 50-70.

12. Леп’явко С. Наливайко і повстання 1591-1596 рр. у пам’яті сучасників і нащадків // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 131-139.

13. Леп’явко С.А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УІЖ. – 1999. – № 3. – С. 57-62.

14. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. – № 12. – С. 123-132.

15. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 61-73.

16. Стороженко І. Організаційні структури козацтва, що передували утворенню першої Запорозької Січі // КС. – 2004. – № 2. – С. 23-35.

17. Стороженко І. Перша Запорозька (Базавлуцька) Січ кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Генеза та еволюція // КС. – 2005. – № 1. – С.35-60.

18. Стороженко Іван. Кримське ханство кінця XV – середини XVIII ст. як складова частина Великого Кордону України // КС. – 2006. – № 5. – С. 3-13.

19. Щербак В.О. Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994.–- № 2-3. – С. 75-84.

20. Щербак В.О. Запорозька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVIІ ст. // УІЖ. – 1995. – № 5. – С. 66-72.

21. Щербак В.О. Козацтво в станово-класовій структурі українського суспільства (др. половина ХV - середина ХVІІ ст.) // Укр. іст. журнал. – 1991. – № 11. – С. 43-53.

22. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Львів, 1991. – Т. 2. –
С. 6-117.

 

СЕМІНАР № 15

„КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ ХІУ-XVI СТ.”

Мета: З’ясувати становище Православної Церкви в умовах посилення позицій католицької релігії, розглянути форми реформаційних течій в Україні з метою визначення передумов укладення та наслідків Берестейської унії. Розуміння конфесійної ситуації в Україні слугуватиме поясненням багатьох соціально-політичних процесів в Україні.

 

План

1. Поділ Київської митрополії. Становище української Православної Церкви у Великому Князівстві Литовському в ХІУ – першій половині XVI ст.

2. Посилення позицій католицької церкви. Реформаційні течії в Україні. Загострення кризи в українському православ’ї у 50-70-х роках XVI ст.

3. Поширення братств в Україні, їх суспільно-конфесійна діяльність.

4. Передумови й активізація унійного руху в Україні в останній чверті XVI ст. Берестейська унія.

ІНДЗ

1. Законспектувати артикули (умови), на яких було укладено Берестейську унію.

2. Пояснити терміни: митрополія, Реформація, реформаційні течії, братства.

Реферат:

Берестейська церковна унія.

 

Рекомендації для підготовки відповідей:

У відповіді на перше питання доцільно нагадати, що Київська митрополія була однією з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, котра утворилася в результаті хрещення Русі князем Володимиром у 988 р. Духовна влада Київської митрополії поширювалась на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Напередодні монголо-татарської навали їх налічувалось 16, з них 10 – на етнічних українських землях: чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, галицька та ін. Після зруйнування Києва монголо-татарами, київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це послаблювало їх зв’язок з українськими землями і змусило галицько-волинських князів розпочати утворення окремої Галицької митрополії.

У XIV-XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалася духовна влада митрополитів, які, перебуваючи в Москві, продовжували титулуватися „митрополит Київський і всієї Русі”. Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це послужило тому, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої половини XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 р. про об’єднання католицької і православної церков і підтримували зв’язки з Римськими Папами. Та з часом ці відносини були перервані і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи.

Чинниками, котрі її викликали були процеси ополячення і окатоличення серед православних, активна діяльність різних орденів (домініканці, францісканці, бернардинці). Трагедією Православної Церкви було і те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до середини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами, що явно було замало для культурно розвиненої людини. Неосвічене православне духовенство втрачало авторитет, відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступили собори та брацтва.

Друге питання є логічним продовженням першого, а тому відразу потрібно відмітити, що занепад Православної Церкви в Україні відбувався із поступовим, після величезного піднесення, занепадом і Католицької Церкви. На папському престолі з’являлися антипапи, кардинали і єпископи водночас були світськими володарями і рядом своїх вчинків компрометували керівництво Церкви. Реакцією на подібні явища стала поява різного роду єресей, а також домагання реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступив Мартін Лютер, який 1517 р. відкрито засуджував Католицьку Церкву, заклавши тим самим основи Реформації.

З середини XV ст. в Литовському князівстві поширювалися мало не всі європейські реформаційні рухи, які проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких створювали зв’язки України з Чехією (українські студенти навчались в Празькому університеті). Для України ідеї гуситського руху були близькими не лише в релігійній площині, а й завдячуючи тому, що гусити висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим був вплив німецької реформації. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – кальвінізму, соцініанства тощо. Соцініани (за ім’ям Кальвінового учня Соція) мали впливових покровителів. З 1553 р. ними стали воєвода Віленський Микола Радзівілл, канцлер Великого князівства Литовського та його двоюрідний брат – теж Микола Радзівілл (Рудий), гетьман Великого князівства Литовського. Покровителями були і менші литовські шляхтичі: Вишневецькі, Сапіги, Ходкевичі та ін. Головними осередками соцініанства на українських землях були: м. Киселин Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці Острозького повіту, Берестечко Дубенського повіту. В цілому ж, протестантські рухи не мали значного поширення на українських землях: їх підтримувала невелика група аристократії. М.С. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Як позитивний наслідок реформаційних рухів, варто відмітити пробудження інтересу до рідної мови, появу перекладів Святого Письма (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.) та появу друкарень (в Несвіжу заснована М. Радзивілом).

Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском з боку католицької реакції.

Протестантизм викликав могутню реакцію Католицької Церкви, котра повела боротьбу з ним з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 р. ордену Єзуїтів. Саме він скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв під свій контроль виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Після Люблінської унії єзуїти поширили свою діяльність на Литву і Україну. Єзуїтські школи були відкриті у Вільно (1570 р.), в Ярославі (1571 р.), Львові, Кам’янці, Перемишлі. Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. До них вступали і діти православних, які за словами І. Огієнка, разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опікунами.

Королівська влада була прихильною до єзуїтів. Стефан Баторій відверто взяв їх під свою опіку. Віленську колегію було перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги єзуїтам приділяв їх вихованець Сигізмунд ІІІ.

Паралельно з державною політикою протегування Католицькій Церкві і єзуїтам тривав процес утисків православних: їх позбавляли права займати вищі посади, православних єпископів позбавляли права засідати в Сенаті з католицькими єпископами, у православних відбиралися права відбувати церковні процесії до похоронних включно, міщани не допускалися до участі в самоуправлінні.

Третє питання – розповідь про релігійні культурно-просвітницькі організації – братства, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Їх завданням було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Вони допомагали зубожілим членам, виступали перед судами і перед королем в обороні Православної Церкви, організовували братські школи. Спочатку це були організації міщан, які поволі набули всестанового характеру. Вони рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства. У 1589 р. константинопольський патріарх Єремія затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Про підтримку братств керівництвом Православної Церкви свідчить надання Львівському братству ставропігії.

З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність: відкриваючи школи, друкарні, збирали бібліотеки. Діяли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та ін. містах України.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з підсумування попередніх знань про становище Православної Церкви в Україні і визначення передумов пожвавлення унійного руху. Необхідність унії зумовлювалася прагненням виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Ідея унії розколотого християнства не згасала, але реальні можливості здійснення унії склалися лише в XVI ст. Цьому сприяла, в першу чергу, кризова ситуація, що охопила Православну Церкву в Україні (її проявами були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного у 1589 р. Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів тощо). Важливим спонукальним чинником до унії була необхідність протистояти латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Прихильники ідеї унії були і серед католиків, і серед єзуїтів, і серед православних. Костянтин Острозький (1526-1608), „некоронований король України”, один з наймогутніших магнатів, власник значної частини Волині і великих посілостей в Галичині, патрон понад 100 церков у своїх маєтках бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об’єднати з Католицькою церквою, але не у формі підкорення, а з метою зміцнення.

Для обговорення і вирішення цього питання упродовж 1590-1595 рр. було проведено п’ять соборів і після погодження основних питань єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький у червні 1595 р. розпочали переговори в Римі про об’єднання церков. У грудні 1595 р. обох єпископів прийняв папа Климент VIII і вони склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську православну Церкву із збереженням її обрядів. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї Української Греко-Католицької Церкви (уніатської).

Урочисте проголошення унії з ініціативи київського митрополита Михайла Рогози та польського короля Сигізмунда ІІІ відбулося на соборі у Бресті, який відбувся 16-20 жовтня 1596 р. Згідно з умовами Берестейської унії Українська Греко-Католицька Церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Водночас визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми Католицької Церкви.

Головним наслідком Берестейського собору була поява Греко-Католицької Церкви і початок тривалого протистояння католицької, православної і уніатської церков. Для поглиблення уявлень про ці процеси варто опрацювати статтю С. Плохія „Причини і наслідки Берестейської унії” // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

 

Основна хронологія:

1458 р. – утворення Київської митрополії, незалежної від Московських митрополитів;

1589 р. – створення Московського патріархату;

1526-1608 р. – роки життя князя Костянтина Острозького;

1556-1561 рр. – переклад українською мовою Пересопницького Євангелія;

1596 р. – Берестейська церковна унія.

Опорні поняття та терміни:

БРАТСТВА – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV-XVII ст.

ЄЗУЇТИ – члени католицького чернечого ордену, створеного 1534 р. І. Лойолою і затвердженого Папою Римським Павлом ІІІ (1540 р.), головне знаряддя контрреформації. Для єзуїтів характерна сувора централізація, дисципліна, беззастережне підкорення Папі Римському.

ЄПАРХІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом), який відповідає за стан єпархії та свою діяльність у ній перед органами вищої церковної влади.

МИТРОПОЛИТ – у православ’ї сан та звання єпископа, який стоїть на чолі церковно-адміністративної одиниці – митрополії.

ПАТРІАРХ – у православ’ї найвищий духовний сан; глава автокефальної церкви.

ПАТРІАРХАТ – християнська церква, керована патріархом.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – церковно-теологічна і публіцистична література, яка дістала розвиток у XVI-XVIII ст. в Україні та Білорусі. Спрямована проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

РЕФОРМАЦІЯ – суспільно-політичний та ідеологічний рух в Європі XVI-XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Його ідеологи заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою.

ЦЕРКВА – особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії на основі спільності віровчення і культу.

ЧЕРНЕЧІ ОРДЕНИ – у католицтві та ісламі – централізовані чернечі об’єднання з особливим статутом.

 

Література:

1. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.

2. Грушевський М.С. Духовна Україна. Збірка творів. – К., 1994. – С. 136-255.

3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. УІ. – С. 412-538.

4. До 400-ліття Берестейської унії // Пам’ять століть. – 1996. - № 3. – С. 106-151.

5. Історія релігії в Україні. – К., 1997. – Т. 2: Українське православ’я. – С. 173-211.

6. Крип’якевич І. П. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVIІ ст. // УІЖ. – 1966. – № 2.

7. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 143-155.

8. Плохій С. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 373-394.

10. Русина О.В. Міжконфесійні взаємини й суспільно-політичні рухи ХV – початку ХVІ ст. на теренах України // УІЖ. – 2006. – № 3. – С. 4-16.

11. Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // УІЖ. – 1996. – № 2. – С. 15-34.

12. Тимошенко Л. Михайло Рогоза і Берестейська унія // КС. – 2000. – № 5. – С. 96-105.

13. Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. – К., 1994.

14. Харишин М. Українська церква між двома уніями (1569-1596) // УІЖ. – 1996. - № 4. – С. 24-34.

15. Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.. 1997. – С. 102-105; 127-136.

16. Яроцький П. Берестейська унія 1596 року // Історичний календар. – 1999. – Вип. 6. – С. 315-316.

 

 

СЕМІНАР № 16

„УЧАСТЬ КОЗАКІВ У ВІЙНАХ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ТА СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ СТ.”

Мета: Розглянути військові дії козацтва поза межами України з тим. щоб аргументовано стверджувати про значення набуття військового досвіду, з одного боку, і з іншого про те, що козацтво все активніше виступало як чинник міжнародної політики. Увиразнити участь козацтва у воєнних кампаніях, що впливало на їх перебіг і сприяло становленню національних військ українців.

 

План

1. Участь козаків у Лівонській війні Польщі зі Швецією 1601-1602 рр.

2. Участь козаків у походах Дмитра І і Дмитра ІІ на Москву та селянській війні під проводом І. Болотникова.

3. Участь козаків у воєнних діях на території Московщини у 1609-1634 рр.

4. Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618-1648 рр.).

ІНДЗ

Скласти хронологічну таблицю участі козаків у війнах поза межами України.

Реферати:

Національний герой Самійло Кішка.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючись до семінарського заняття, важливо усвідомити, що з часу заснування Запорозької Січі починається офіційне визнання українського козацтва в міжнародних відносинах. Походи козаків проти турецько-татарської орди в другій половині XVI століття знайшли широкий відгук і викликали інтерес європейських правителів до навдивовиж організованої сили, що з’явилась на південному українському порубіжжі. У багатьох столицях з’явилися проекти застосування її в безупинних війнах, що спалахували у різних регіонах. Військову спритність козаків помічали тому, що факти засвідчували: на арену міжнародних відносин висувається сила, з якою не спроможна впоратись Туреччина.

Безпосередньо у першому питанні, потрібно розповісти про те, що Лівонська війна (1558-1583 рр.) – це війна Росії проти Лівонського ордену німецьких лицарів, а після його розпаду (з 1561 р.) – проти Польщі, Великого князівства Литовського, з 1569 р. проти Речі Посполитої, Данії та Швеції за вихід до Балтійського моря. З 1568 р. на боці Польщі й великого князівства Литовського у війні брали участь і українські козаки, зокрема в облозі фортеці Ула. У 1581 р. вони брали участь в облозі Пскова.

У 1600 і 1601 р. польський уряд повів чергові набори до козацьких загонів.

У 1601-1602 рр. 2 тис. козацький загін проти шведів водив у Лівонію Самійло Кішка (70-ті р. XVI ст. – 1628 р.) – гетьман реєстрового козацтва. Служба в Лівонії була дуже важка так як край був зруйнований, села попалені, не вистачало дерева для будівництва таборів. У битві під Феліном 1602 р. С. Кішка отримав поранення (існує версія ніби-то він там загинув).

Друге питання – розповідь про військові походи козаків на територію Московської держави в період так званої Московської смути. У 1602 р. у Києво-Печерському монастирі з’явилась загадкова особа, що називала себе царевичем Дмитрієм, сином Івана Грозного (Лжедмитрій І). Військові сили пограничних польських магнатів восени 1604 р. зробили спробу повернути „спадкоємцю” московський престол. Лжедмитрій І схилив на свій бік запорожців і тому у його табір під Чернігів у листопаді 1604 р. прибуло 7 тис. козацького війська. Пізніше до царевича приєдналось ще 10 тис. запорожців, які залишались з ним навіть після того, коли більшість магнатських почтів повернулася на батьківщину.

Повертаючись до походу Лжедмитрія І на Москву, потрібно відзначити, що в ході піднесення визвольного руху 17 травня 1606 р. Москва була звільнена, а самозванець був вбитий. Боярська знать посадила на московський престол боярина Василя Шуйського. В Московській державі піднімається селянське повстання. Головні сили повсталих восени 1606 року зосередились в Сіверській Україні під керівництвом селянського ватажка Івана Болотникова. До Болотникова приєднались і запорозькі козаки. Загони Івана Ісайовича Болотникова вийшли з-під Путивля, швидко збільшувались і перетворилися у багаточисельне військо. Воно завдало поразки воєводам В. Шуйського під Кромами та Єльцем. Потім Болотников оволодів Коломною і обложив Москву. Та облога була невдалою і війська Болотникова засіли в Калузі, а потім в Тулі. В травні 1607 р. почалася боротьба за Тулу і 10 жовтня 1607 р. фортеця капітулювала. Іван Болотников був страчений.

Завдячуючи участі і воєнним успіхам козацтва у боротьбі Речі Посполитої з Московською державою, за Деулинським перемир’ям 1618 р. від останньої вдалося відібрати захоплені раніше Смоленськ, Чернігів та Сіверщину.

У третьому питанні необхідно розповісти про те, що запорожці були у війську і другого самозванця російського – Лжедмитрія ІІ (1607-1610). На початку червня 1608 р. польсько-козацьке військо з претенденстом на Московський престол підійшло до Москви. Та штурмом оволодіти містом не вдалося і військо відійшло до Тушина. Лжедмитрій ІІ залишив табір і польський король Сигізмунд ІІІ у вересні 1609 р. пішов походом на Москву з метою захоплення престола для свого сина Владислава. Боярський ставленик Василій Шуйський залишив престол і знатне боярство в серпні 1610 року визнало царем Владислава. Народне ополчення під керівництвом старости Нижнього Новгорода Кузьми Мініна переросло і велику армію, яку очолив князь Дмитрій Пожарський. В серпні 1612 р. королівське військо було розбите, а 26 жовтня була звільнена від польських військ Москва.

У війську польського короля, яке облягло в 1609 р. Смоленськ, козацтва налічувалось до 50 тис. У московській кампанії 1611-1613 рр. лише на офіційній королівській службі числилось 30 тис. козаків, а у війську, яке Петро Сагайдачний 1618 р. повів на Москву, щоб визволити з турецької облоги королевича Владислава, їх було близько 20 тис. (за Н. Яковенко).

Похід Петра Сагайдачного на Москву 1618 р. поставив останню крапку у довготривалому польсько-московському конфлікті часів Смути. Двадцятитисячне козацьке військо П. Сагайдачного здійснило похід через Путивль, Єлець, де знищило 20 тис. російське військо, Лівин та інші міста, дійшло до Москви і врятувало Владислава. Москва, фактично, опинилася в руках козаків, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід війська (основним чинником, що зумовив таке рішення були релігійні міркування).

Впродовж трьох місяців козаки подолали понад 1 200 км (для прикладу: поляки в цей час пройшли 250 км). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15-20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази – ніж європейці.

Окрім набуття військового досвіду і вдосконалення військового мистецтва козаків, значення походу П. Сагайдачного ще й в тому, що він продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві.

Новий етап боротьби проти Московії розпочався зі вступом на польський трон давнього приятеля козацтва Владислава IV. У 1632-1634 рр. відбулася нова, так звана Смоленська, війна між Річчю Посполитою і Московією. У цей час козацтво було глибоко втягнуте в релігійні суперечки, в яких українське духовенство досить виразно апелювало до Москви. Московський уряд мав надію заполучити козацтво на свій бік, однак із самого початку збройного конфлікту козаки брали участь у боротьбі за Сіверщину. А згодом козацьке військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком залучалося до військових дій як на Сіверщині, так і під Смоленськом. Московсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася Полянівським миром, за яким Річ Посполита отримала Чернігово-Сіверські землі.

У відповіді на четверте питання необхідно підкреслити, що козацтво, як і більшість європейських держав було втягнуте у Тридцятирічну війну. Зокрема, 4 тис. козацьке військо у 1635-1636 рр. воювало в Німеччині та Франції в складі австрійської армії. Варто мати на увазі, що йдеться не про військове найманство, яке збагачувало козацтво досвідом і розширювало його світогляд. Доцільно детальніше зупинитися на описі військових баталій, наприклад, розповісти про битву під м. Іов на території Люксембургу, де у травні 1636 р. 4-тис. козацький корпус під командуванням Носковського розбив військо французького генерала графа де Пуассона.

Підсумком участі козаків у Тридцятирічній війні було підвищення його авторитету як суттєвого чинника міжнародних відносин, набуття козацтвом військового досвіду, знайомство з європейськими зразками військового мистецтва.

В прикінцевих висновках до семінару доцільно відмітити, що участь українського козацтва у військових діях поза межами України сприяла перетворенню козацтва у впливовий чинник міжнародного життя, сприяла прирощенню військового досвіду і витворенню оригінального військового мистецтва козаків, котре надихало і використовувалось у національно-визвольній боротьбі українського народу.

 

Основна хронологія:

70-ті рр. XVI ст. – 1628 р. – життя та діяльність гетьмана реєстровців Самійла Кішки;

1570 (1577 чи 1578 рр.) – 1622 – життя та діяльність гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного;

1606-1607 рр. – селянська війна в Московії під проводом Івана Болотникова;

1632-1648 рр. – Річ Посполиту очолював король Владислав IV Ваза (1595-1648);

1618-1648 рр. – Тридцятирічна війна в Європі;

1617-1618, 1632-1634 – московські війни (між Московією і Річчю Посполитою).

 

Опорні поняття та терміни:

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА – система методів і способів організації та ведення бойових дій українським козацьким військом.

МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА, МОСКОВІЯ, РОСІЯ – держава у Східній Європі і частково – Північній Азії. Назву „Росія” остаточно затверджено у 1721 році. Формувалася на основі північно-східних земель Київської Русі. У XIV-XV ст. політичним центром, навколо якого збиралися землі була Москва.

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ, ОТТОМАНСЬКА ІМПЕРІЯ, ОСМАНСЬКА ТУРЕЧЧИНА – держава у Малій Азії, утворена династією Османів, вихідців з одного із тюркських племен огузів, на початку XIV ст. в умовах остаточного розпаду сельджукського султанату. Засновник династії Осман І Газі правив у 1299-1324 рр.

ШВЕЦІЯ, КОРОЛІВСТВО ШВЕЦІЯ – держава в Північній Європі, займає східну частину Скандинавського півострова та острови в Балтійському морі. Утворилася на основі об’єднання двох племінних королівств в XI ст. У ІХ-ХІ ст. в Швеції поширюється християнство. З Київською Руссю мала династичні зв’язки. Король Густав Еріксон Ваза (1523-1560) провів церковну реформу (запровадив лютеранство), став главою церкви і влада його була оголошена спадковою.

Література:

1. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. – К., 2002. – С. 146-150.

2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

3. Голобуцький В.Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 270-317.

4. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Козацькі часи до року 1625. – К., 1995. – Т. 7.

5. Гуржій О., Корнієнко В. Воєнне мистецтво гетьмана Петра Сагайдачного. – К., 2002.

6. Гуржій О.І., Корнієнко В.В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004. – 190 с.

7. Самійло Кішка: Іст. розвідки, думи, оповідання / Упор. В.О. Шевчук. – К., 1993. – 157 с.

8. Сас П. Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. // Україна і Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. – К., 2003. – С. 25-65.

9. Сас П. Петро Конашевич-Сагайдачний // КС. – 1992. - № 2. – С. 58-70.

10. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVIII століття. – К., 1991.

11. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-ХІХ століть: Історичні ессе. – Одеса, 1998.

12. Ульяновський В. Лжедмитрий І і Україна. – К., 1990.

 

СЕМІНАР № 17