Необхідно зауважити, що в культурному житті наших предків особливе значення мала писемність, яка набула в княжу добу широкого розвитку і поширення.
Раніше було прийнято вважати, що слов`янська писемність була винайдена і введена просвітителем із Візантії Кирилом в середині ІХ ст., а на Русі почала поширюватися в самому кінці Х ст. у зв`язку з прийняттям християнства. Насправді ж писемність ніколи не була результатом винахідницької діяльності окремих осіб: процес її виникнення досить складний і тривалий.
Писемність виникла у зв`язку з практичними потребами тодішнього слов’янського суспільства, яке стояло на порозі державності. Зміцнення економічних і торговельних зв`язків, розвиток політичних відносин, виникнення слов’янської держави Антів у ІV – V ст. н.е. з її складним апаратом управління, - все це зумовлювало настійну потребу в упорядкованому листуванні і було справжньою причиною виникнення писемності.
Писемність у наших землях як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Про це, зокрема, свідчить повідомлення з “Житія св. Кирила”, за якими Кирило ще до винайдення ним слов`янського алфавіту бачив у Криму книгу, написану руськими письменами.
Цей факт досить цікавий і заслуговує на те, щоб про нього розповісти більш детально. Необхідно відмітити, що діяльності Кирила і Мефодія з найдавніших часів і до наших днів присвячена велика кількість літературних і наукових праць. Докладний опис цих творів зробив П.А.Лавров у своїх працях: ”Кирило та Мефодій у давньослов`янському письменстві” /К., 1928/, ”Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. Труды славянской комиссии. Т.І.”/Ленинград, 1930/.
Однак найціннішою публікацією з точки зору вивчення початку старослв`янської мови П.А.Лаврова є оповідання про “Житіє Костянтина”, відоме у більш як 20 варіантах. До речі, Костянтин – це у чернецтві – Кирило. Тому, коли мова йде про Костянтина чи Кирила, то це про одну і ту ж особу.
Костянтин і Мефодій, за переказом, були родом з візантійської провіції, зі слов`янського міста Солуня. Отже, вони походили з македонських болгар. З «Житія Костянтина» відомо, що моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла з проханням надіслати в Моравію вчених мужів для поширення християнства й освіти серед моравських слов`ян. Серед таких освічених людей, що були послані в Моравію, був Костянтин Філософ, який давно вже виявив себе як учений місіонер.
Перед цим, у 860 р. Костянтин був відряджений з Константинополя проповідувати християнську віру серед хазар. Так ось подорожуючи в Хазарію через Крим, він зупинився в Херсонесі, де проживало здавна багато слов`янського населення. У переказі про перебування Костянтина Філософа в Криму говориться, що в Херсонесі він вів полеміку з багатьма освіченними особами з іудеїв і мусульман. Тут він познайомився також з освіченим русом і “Обрете же тоу евангеліє и псалтирь роуськими письмены писано, и человека обрете глаголюща тою беседою”, тобто зустрів людину з руського середовища, що вміла добре розмовляти руською мовою і читати “руськими письмены”. Далі йде оповідання про зміст вільної розмови Костянтина з русом.
Мова виявлених Костянтином (Кирилом) у Криму церковних книг у поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою стала основою для створення поширеної пізніше слов`янської кирилівської азбуки. Саме грецький алфавіт покладено в основу першого докириличного алфавіту слов’ян. Такий алфавіт (23 грецькі букви і 4 слов’янські) виявлено у 70-х роках ХХ ст. на стіні Софії Київської: («софіївська абетка»).
Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності дохристиянської доби є писані грецькою і руською мовами договори князів Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 рр. Ці договори містять ряд цікавих свідчень про наявність на Русі у Х ст. упорядкованого листування, яке служило потребам молодої Київської держави і торкалося найрізноманітніших сторін громадського життя: майнових відносин, торгівлі, дипломатії, державного управління.
Відомості про наявність східнослов`янської писемності до введення християнства зустрічаються і в деяких творах арабських і західноєвропейських авторів. Наприклад, Ібн-Федлан, який описав похорон знатного руса, між іншим, відзначав, що під час похорону на дереві вирізали ім`я померлого. Інший вчений Ібн–Якубель-Недім повідомляв про руські письмена, вирізані на дереві, і навіть навів один такий напис, який, проте, досі ще нерозшифрований.
Велике значення для з’ясування питання про походження древньоруської писемності мають відкриття українських археологів, зокрема знайдення в одному з курганів Гнездовського могильника, що датується першою половиною Хст., виявлено напис на корчазі слова “гороухша” (гірчиця), виконаного кирилицею. Це відкриття тим більш важливе, що тут ми маємо справу не тільки із свідченням наявності східнослов’янської писемності в Х ст., а й з незаперечним автографом того часу.
На думку деяких вчених, первісний етап розвитку древньослов’янської писемності характеризується застосуванням умовних значків, які ще не являли собою фонетичного письма. Археологам відома велика кількість подібних значків, зроблених на найрізноманітніших предметах, наприклад, на глиняних посудинах, знайдених в районі Рязані і на мідних бляхах з тверських курганів.
Можливо, що саме такі значки мав на увазі чорноризець Храбр – болгарський письменник кінця ІХ- поч. Х ст., який повідомляв у своєму творі про походження слав’янської писемності, що слав’яни спочатку використовували у письмі “черты и резы”. Цей же Храбр пише, що слов’яни ще до Кирила користувалися латинськими і грецькими літерами, пристосовуючи їх до особливостей слов’янської фонетики, але без “устроения”.
Найдавніша, що дійшла до нас, слов’янська писемність знає два алфавіти – кирилицю і глаголицю, причому питання про співвідношення і відносну давність цих алфавітів досі повністю не розв’язане.
Вважають, що кирилиця, загалом схожа з грецьким алфавітом і створена самим Кирилом. Таким чином, Кирило лише пристосував до особливостей слов’янської фонетики грецький алфавіт, ввівши до нього ряд знаків, яких не було в грецькому алфавіті, для позначення таких звуків як б, ж, ц, ч. Походження ж глаголиці досі остаточно не з’ясоване у зв’язку з цілком оригінальним її характером.
На думку болгарського вченого Є.Георгієва, глаголиця є зовсім новим, штучним алфавітом, який винайшов Кирило в середині ІХ ст. Кирилиця ж являє собою слов’янізований грецький алфавіт, що застосовувався слов’янами до Кирила і був створений ними поступово, протягом тривалого часу. Як штучно створений алфавіт, глаголиця не прищепилась і досить скоро вийшла з ужитку, кирилиця ж набула великого поширення і лягла в основу сучасного алфавіту слов’янських народів.
В ХІ – ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг. Згідно з літописом, Ярослав Мудрий “собра пісце многи і перекладаше от грек на словенскоє письмо. І спасаша кніги многи”(“Повість временних літ” ч. І. с.102).
Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 – 1057 рр. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. Звичайний народ – найдавніша датована рукописна пам’ятка церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. Переписане уставом з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира. За змістом – це вибрані євангельські читання. У мові євангеліє відчуваються незначні впливи києво-руської мови. Рукопис містить 294 аркуші великого формату, виготовлено у 2 стовпці, по-мистецьки оздоблено кольоровими ініціалами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана, Луки і Марка.
Рукопис Євангелія належав новгородському Софійському собору, зберігався у московській Воскресенській кремлівській церкві, в 1720 р. був перевезений до Санкт-Петербарга, у 1805 р. виявлений в гардеробі Катерини ІІ і переданий до Петербурзької публічної бібліотеки (тепер ім. Салтикова-Щедріна), де знаходиться і нині. Євангеліє вперше було опубліковано О.Востоковим в 1843 р., фототипічно перевидано в 1964 р. у Вісбадені (Німеччина).
Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є “Ізборник” Святослава, писаний у 1073 р.
Пам’ятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки привішували до офіційних документів-грамот, які не дійшли до нас, і свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі.
Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті – написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Ремісники надписували свої імена на готовій продукції або на знаряддях виробництва. Особи, які користувалися тим чи іншим предметом, нерідко мітили його своїм ім’ям. Так, гончар ХІ ст. видряпав на корчазі по ще сирій глині напис “благодатнейша полна корчага сия”.
Пам’ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійського собору у Києві. Серед цих написів, крім звичайної формули “Господи помози рабу своему имя рек”, трапляються і просто продряпані імена прихожан, жартівливі зауваження з того або іншого приводу, вірші та ін. Аналогічні написи виявлено і в інших давньоруських храмах, зокрема у Переяславі-Хмельницькому.
Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Як стало тепер очевидним, береста на Русі до винайдення паперу займала таке саме місце, як папірус у стародавньому Єгипті, навощені таблички у стародавньому Римі тощо. Пергамент, який служив матеріалом для офіційних документів і книг, в силу своєї дорожнечі, не міг набути широкого застосування серед рядового населення. Берестяні грамоти, мабуть, існували і в інших містах. Про це свідчить і знайдена берестяна грамота при розкопках Смоленська.
Більшість виявлених грамот – це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Зміст берестяних грамот свідчить про те, наскільки глибоко увійшла писемність в побут навіть середнього міського населення і якого великого поширення набула вона у Київській Русі.
Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI – першій пол. XIIIст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства княжої доби. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород, Ростов, Рязань, Псков та інші.
Хоча повна історія освіти княжої доби ще як слід повністю не вивчена, проте наявні історичні документи, які ми маємо в розпорядженні, свідчать про те, що суспільство того часу питанням освіти приділяло дуже велику увагу. І, як наслідок, рівень розвитку освіти характеризувався значним поширенням грамотності серед населення.
Як і в інших країнах Європи того часу, освіта княжої доби перебувала в руках духовенства і була зосереджена головним чином у монастирях, які стали свого роду культурними центрами, чим і визначилась їх прогресивна роль. Руське духовенство висунуло з свого середовища ряд блискучих письменників, публіцистів і освічених людей.
Глибоко освіченими були багато хто з київських князів. З їх середовища вийшли такі діячі культури як Ярослав Мудрий – видатний державний діяч і глибоко освічена людини, Володимир Мономах – визначний письменник і публіцист, київський князь Рюрик Ростиславич, який захоплювався архітектурою, мав, за виразом літопису, “любовь ненасытную о зданьих”, був особистим другом видатного київського зодчого Петра Милонєга. І цей перелік можна було б продовжити.
Необхідно зауважити, що освіта на Русі з дуже раннього часу стала предметом піклування князівської влади. З літопису відомо, що князь Володимир Святославович відкрив у Києві в 988 р. першу школу для навчання князівських і боярських дітей. Як відмічається в літописі, матері ж дітей плакали за ними, як за померлими. Ці школи називались «школами грамоти».
Про розвиток освіти на Русі піклувалися й інші князі, зокрема син Володимира – Ярослав Мудрий, який наказав священикам вчити людей і організував у Новгороді школу для дітей старост і попів.
У цьому зв’язку слід відзначити дуже цікаву знахідку з Новгорода, яка являє собою невелику дощечку, на верхній частині якої вирізаний староруський алфавіт. Нижній кінець дощечки вільний від літер для того, очевидно, щоб її зручно було тримати в руці. Це найдавніший, що дійшов до нас, древньоруський навчальнийпосібник – буквар. Його датують кінцем ХІІІ або початком ХІV ст., але можна не сумніватися, що такі підручники були в ужитку і значно раніше.
Безумовно, школи були не тільки в Києві, Новгороді, Галичі, а й в інших містах. Перші школи були створені при монастирях і церквах, а вчителями, як і в інших країнах, були священики, ченці, а також дяки, як шкільні вчителі і як церковна обслуга. Вищу освіту здобували тільки багаті, до її програми входило не тільки читання і писання старослов’янського письма, але й знання грецької мови. За свідченням митрополита Климентія, в середині ХІІІ ст. на Русі було близько 400 осіб, які добре знали грецьку мову. Першу вищу школу у всій Європі було створено Ярославом Мудрим у 30-х роках ХІст. при Софії Київській, це так звані школи «книжкоговчення». Шкільними підручниками в школах служили богослужебні книги, зокрема, Псалтир, а також т.з. азбуковники, тобто своєрідні підручники для навчання грамоти. Крім основ грамоти і грецької мови, учні вивчали також іноземні мови, і в першу чергу західноєвропейські, та основи математики. Літописні відомості свідчать про те, що Ганна Всеволодівна (внучка Ярослава Мудрого) відкрила в Києві в 1085 р. спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й проводили практичні заняття. Це була перша жіноча школа в усій Європі.
Поряд із шкільною освітою існувало й індивідуальне навчання, доступне, головним чином, представникам суспільних верхів. Так, відомо, що дочка чернігівського князя Михайла – Єфросинія – дістала освіту у чернігівського боярина Федора, який навчив її усієї “афінейської”(тобто грецької) премудрості.
З розвитком освіти великого значення набула і книжкова справа, яка перебувала під опікою держави. Найдавніші книги писали на пергаменті і тонкій шкірі (особливо тонкою була осляча, яку завозили з Малої Азії, а згодом почали використовувати телячі шкіри). І тільки в ХІV – ХV ст. для книг стали використовувати папір. Писали гусячим пером, а чорнило робили з дубової або вільхової кори.
Найдавніші рукописи, як вже відмічалося, писалися уставом, який пізніше перейшов у півустав, і значно пізніше розвинувся скоропис, подібний до звичайного способу писання. В уставі й півуставі букви слова були відокремлені, а в скорописі – сполучені.
Старовинні книги були прикрашені різним орнаментом і заставками. Великі букви і заставки писалися червоною фарбою, а нерідко і золотом чи сріблом.
Писанням книг займалися професійні переписувачі – ченці у спеціальних приміщеннях скрипторіях. Праця переписувача була досить важкою і втомлючою і тривала роками. Зберігся ряд гумористичних висловлювань про працю переписувачів. Ось одне з них: “Як радіє жених своїй нареченій, так радіє переписувач, коли побачить останню сторінку”.
Ось чому книги в стародавній Русі цінились дуже дорого. Як читаємо в літописі, князь Володимир Василькович “8 гривень заплатив за один молитовник, а в тому ж часі ціле село купив за 50 гривень”.
Багато часу затрачалося на виготовлення оправи книг, використовувалися для цього спеціальні дошки, покриті шкірою, майстерним орнаментом і навіть сріблом.
Необхідно підкреслити, що щедрими меценатами перших книг і перших бібліотек також були князі. Є відомості, що перша бібліотека на Русі була заснована князем Ярославом Мудрим у 1037 р. при Софійському соборі для потреб вищої школи, т.з. Київської академії Ярослава Мудрого. Велике зібрання книг, яке лягло в основу бібліотеки Печерського монастиря, зібрав князь чернігівський Святослав Давидович, відомий під іменем Миколи Святоші. А волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, виготовляв для них оправу і згодом дарував їх церквам і монастирям. В одному з літописів розповідається, що князь Ярослав Осмомисл заснував бібліотеку у Галичі, а князь Роман Ростиславович навіть розорився від купівлі книг.
Проте бібліотеки збирали не тільки князі. Відомо, що значне зібрання книг було у печерського ченця Григорія. Велику бібліотеку мав курський посадник, про якого згадується в “Житії Феодосія Печерського”, та інші особи.
У багатьох пам’ятках давньоруської літератури є чимало висловлювань про користь книг і книжної мудрості, які свідчать про глибокі розуміння суспільством княжої доби значення освіти. Ось одне з таких висловлювань: ”Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде”.
Обсяги знань, що були надбанням писемних людей у Київській Русі визначались станом середньовічної науки в цілому. Рівень освіти княжої доби не відрізнявся істотно від рівня освіти у Візантії та Західній Європі. Розвивались головним чином гуманітарні дисципліни, і передусім – богослов’я. У княжу добу була створена значна релігійна література, в т.ч. полемічна. До богослов’я тісно примикали філософія, юридичні та політичні науки.
На Русь проникали уривки творів великих філософів і вчених атичної давнини – Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Демокріта, Епікура; істориків – Геродота, Фукідіда, Плутарха, Ксенофонта та інших.
Люди, які володіли багатьма мовами, не були рідкістю не тількі серед духовенства, а й серед князівсько-боярської верхівки. Князь Всеволод Ярославович, наприклад, володів п’ятьма мовами, по кілька мов знали князі Святослав Ярославич, Михайло та Всеволод Юрійовичі.
Богослов’я, філософія, риторика, граматика становили основу комплексу знань, що їх здобували освічені люди на Русі. І древньоруська література дала численні зразки оригінальної філософської, історичної і публіцистичної думки. Це – “Слово о законе и благодати” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха, “Повість временних літ”.
Значно гірше стояла справа з природничими науками. Багато досягнень природознавства античної епохи було забуто. Уявлення про будову світу і про природу черпались з таких популярних у середні віки книг як “Шестоднев”,”Фізіолог”, “Небеса” Іоанна Дамаскіна, твори Єпіфанія Кіпрського та ін., в яких було чимало вигадок і фантастики. Справа в тому, що на розв’язання таких питань, як про місце людини в системі всесвіту, про взаємовідносини людини і природи, сильний вплив справляла церковна ідеологія. В космогонічних уявленнях панувала геоцентрична система будови всесвіту. За цією системою, у центрі всесвіту стояла земля, яку уявляли плоскою, оточеною Океаном. Над Землею було 7 або 9 небес, по яких рухались Сонце, Місяць та інші світила.
Окремо варто згадати про медицину. На Русі медична практика якоюсь мірою була поширена. При князівських дворах були медики – т.з. “лечцы”. Зокрема, відомо, що князь Святослав Давидович мав свого лікаря. Були лікарі у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Широко відомим був лікар з Печерського монастиря Агапіт. Під 1076 р. літопис згадує про хірургічну операцію, зроблену князю Святославу Ярославичу.
З медичною літературою була добре обізнана княжна Єфросинія з Чернігова. Та найбільше прославилась княжна Євпраксія-Зоя (дочка Мстислава Володимировича і внучка Володимира Мономаха). У 1112 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Іоана Комнена, під час коронації прийняла ім’я Зої. Ще молодою князівною вона цікавилась медициною і свою медичну освіту поглибила в Греції. Вона була автором першого медичного наукового трактату “ Алімма”(масті). Книга мала 5 частин і 29 розділів. Ця праця і сьогодні зберігається у бібліотеці Медічі у Флоренції.
Таким чином, у княжу добу вже існували зачатки практичної медицини, проте поряд з цим були дуже поширені знахарство, віра в замовляння, амулети тощо. Першими лікарями ще довгий час залишались ворожбити і знахарі, “ віщуни і кудесники”.
Кілька слів про розвиток географічних знань. На Русі знали про три материки – Європу (цілком), Азію (головним чином передній Схід і далі - аж до Індії) і Африку (північну).
Інтерес до далеких країн у древньоруському суспільстві завжди був великий. Відбиттям цього інтересу є подорожні замітки руських мандрівників - “Хождения”.
Підводячи підсумок в цілому, необхідно підкреслити, що, незважаючи на певну обмеженість у розвитку наук, які визначались пануванням церковної ідеології, Київська Русь являла собою і щодо розвитку освіти та знань одну з найпередовіших країн середньовічної Європи, а багато оригінальних праць руських письменників увійшло в золотий фонд світової культури.
Література княжої доби.
Виникнення писемності, що хронологічно збігається із створенням слов’янської держави, антів у ІV-Vст. н.е. створювало передумови для перетворення усної творчості в писемну, тобто в літературу у власному розумінні цього слова. Писемність, яка обслуговувала спочатку проблеми державного управління, торгівлі, майнових відносин, стала використовуватися і для потреб художньої творчості.
Слід зауважити, що відомості, про літературну спадщину княжої доби дуже обмежені. Хоча в той же час відомо, що древньоруська література була винятково багатою. В писаних джерелах є згадки про багатьох письменників, “искусных в книжном деле”. Але твори цих письменників та навіть назви цих творів до нас не дійшли і назавжди загинули для людства.
Причина цього – страшні руйнування, заподіяні Київській Русі та Галицько-Волинській державі татаро-монгольскими загарбниками в ХІІІ ст., а також численні війни і катастрофи в наступні часи. Те, що дійшло до нас, збереглось у невеликих монастирях і церквах на окраїнах руської землі.
Багато з того, що відомо зараз, дійшло до нас лише завдяки тому, що було включено до складу інших творів, наприклад літописів. Саме таким чином зберігся текст творів Володимира Мономаха, а також “Повість про осліплення теребовельського князя Василька”, “Повість про боротьбу за Київ між Ольговичами і Мономаховичами” та інші.
Отже, наявні в наш час древні твори становлять лише незначну частину літературного багатства княжої доби. Але й те, що збереглося, дозволяє судити про винятково високий рівень древньоруської літератури, про глибину і широту думки письменників княжої доби.
За жанрами літературу тих років прийнято поділяти на дві великі групи: духовну літературу і світську літературу. Хоча, звичайно, такий поділ умовний, бо церковна ідеологія справляла прямий вплив на всі сторони життя Русі. І важко назвати хоча б один твір літератури княжої доби, який не містив би релігійних мотивів. Тому, коли ми говоримо про церковну літературу, то маємо на увазі книги безпосередньо релігійного змісту – богослужебні, релігійно-риторичні, життєписи “святих” і діячів церкви.
Різноманітна релігійно-історична література Русі представлена рядом визначних пам’яток. Це численні “повчання” та проповіді, написані представниками духовенства. Сюди можна віднести ряд “повчань”, звернених до монастирської братії Феодосія Печерського. Це – повчання про терпіння і любов, про терпіння і милостиню, про ходіння до церкви і про молитву.
Блискучою пам’яткою риторичної літератури ХІІ ст. є знамениті проповіді Кирила Туровського, які відзначаються абстрактністю змісту, досконалістю форми і складністю художніх прийомів. Автор широко використовує такі риторичні прийоми як алегорії, порівняння, протиставлення, риторичні запитання і відповіді, діалог тощо.
Другим видатним проповідником ХІІст. був Климент Смолятич, якого літопис характеризує такими словами: “бысть книжникь и философ, такь якоже в Руской земли не бяшеть”. В його творчості видно знання ним творів Гомера, Платона, Аристотеля та інших філософів і письменників.
Досить обширною і надзвичайно різноманітною була т.з. агіографічна література, тобто література про життя “святих”. Найдавнішими руськими святими були Борис і Гліб, убиті Святополком Окаянним в 1015 р. Перше “житіє”, що було вміщене в літописі під 1015 р., і було присвячене цим особам. Пізніше було написане друге житіє “Сказание и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба”. В ХІ ст. з-під пера Нестора вийшло “Чтение о житии и о погублении…Бориса и Глеба”.
Другою значною пам’яткою агіографічної літератури, що також належить перу Нестора, є “Житіє Феодосія Печерського”. Як і попередній твір, це “Житіє” відзначається абстрактністю викладу, але разом з тим містить ряд важливих реалістичних описів і характеристик, які є цінним джерелом для вивчення древньоруського побуту.
Пізніше в Київській Русі було написано багато житійних творів, частина з них, що була зв’язана з Печерським монастирем, стала основою “Києво-Печерського Патерика”, який займає визначне місце серед пам’яток древньоруської літератури, що дійшли до нас. Багато “житій” не збереглись до нашого часу. Особливої уваги серед духовної літератури заслуговують Євангелія – святі книги, які духовно збагачували наших предків.
Поширення Євангелій в Україні почалося із часу прийняття християнства. Серед них одним із перших дійшло до нашого часу Галицьке Євангеліє 1144 р. Це найстаріше українське Євангеліє.
До нашого часу дійшло ще одне Галицьке Євангеліє княжих часів – з 1226 р. Його також можна віднести до найстаріших українських Євангелій.
Багатою і різноманітною була древньоруська світська література. В числі перших серед пам’яток літератури цього жанру стоїть знаменита «Велесова книга», яка висвітлює події в наших землях за період з VІ до ІХ ст.ст. н.е. На сьогоднішній день є вже багато перекладів цієї пам’ятки літератури. Достовірно відомо, виходячи із тексту книги, що в ній стверджується, зокрема, те, що державність на Русь не принесли Рюриковичі з Новгорода, вона існувала із центром у Києві тут задовго до їхнього князювання; руський народ мав свою писемність, філософію й літературу ще задовго до запровадження на Русі християнства тощо. З числа публіцистичних і філософських творів необхідно назвати “Слово о законе и благодати” Іларіона, написане між 1037 і 1050 рр., яке являє собою одну з найдавніших пам’яток руської літератури. Хоча у цьому творі порушуються суто релігійні питання, проте основним змістом його є філософське питання про закономірність історичного розвитку і про роль Київської Русі у світовій історії. Іларіон також приділив основну увагу оцінці прийняття християнської релігії на Русі. Він був палким патріотом своєї Батьківщини і чимало сприяв розвитку і зміцненню почуття гордості за свою країну.
На рубежі ХІ – ХІІ ст. було написане знамените “Повчання дітям” Володимира Мономаха, вміщене в літописі під 1096 р. Цей твір являє собою чіткий виклад політичних і філософсько-етичних поглядів передового діяча кінця ХІ – поч.ХІІ ст. Володимир Мономах найбільше піклувався про благо держави, її міцність і силу і повчав своїх майбутніх наступників у їх повсякденному житті керуватися саме цими ідеями, а не вузькими особистими інтересами.
Винятково яскравим явищем древньоруської літератури є літописи. До речі, літописання на Русі було дуже поширене. Його виникнення відноситься до дуже давнього часу, починаючи від появи писемності. Зокрема до часів Ярослава Мудрого дослідники відносять написання найдавнішого Київського зводу руських літописів, який, на жаль, не зберігся. Не дійшов до нас і звід Никона, складений у 1073 р.
В 1113 р. була написана “Повість временних літ” – найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. “Повість” за змістом – складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками і редакторами.
Головна мета автора – з’ясувати походження Русі. Прагнучи пов’язати руську історію з біблейською, Нестор починає свій виклад від потопу і поступово від легендарних переказів переходить до історичних фактів (нашестя волохів на слов’ян на Дунаї, боротьба слов’ян з аварами).
Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен та географічному опису Київської Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами, описує шлях “от Грек”, а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу – Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов’янських племен та народів, що їх оточують. Окрема увага приділена Києву, як центру поширення християнства.
Великий інтерес викликає оповідання про трьох братів Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, з яких перший мав бути засновником Києва.
Як історична праця і як пам’ятка літератури “Повість временних літ” не має собі рівних в тогочасній європейській літературі. Не дивно, що і вплив її на дальший розвиток давньоруської літератури виявився надзвичайно великим.
У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260р. Головну увагу автор приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького – Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Значне місце в літописі посідають народні приказки, вислови та прислів’я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалась за його наставників.
Вагоме місце в літературному житті Галицько-Волинського князівства посідав «Премудрий книжник Тимофій», саме записи якого заклали основу Галицько-Волинського літопису.
Важливий жанр оригінальної світської літератури княжої доби становлять історичні повісті, яких протягом ХІ – ХІІІ ст. було написано чимало, правда, багато з них до нас так і не дійшли. Частина з них була тією або іншою мірою включена у “Повість временних літ” і через це стала відомою.
Справжнім шедевром давньоруської художньої літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, яке випадково збереглося повністю і поряд з “Повістю временних літ” є найважливішою пам’яткою не тільки древньоруської, а й світової літератури епохи середньовіччя.
Автор “Слова” залишився невідомим. З приводу його особи в літературі висловлено багато припущень, але всі дослідники сходяться на тому, що він був людиною глибоко освіченою, яка додержувалась передових для свого часу поглядів і відзначилась винятковим поетичним талантом.
Змістом “Слова” є історія невдалого походу князя Ігоря Святославича проти половців, який закінчився поразкою руського війська і полоненням князя. Розповідь про цю подію послужила приводом для пристрасного і глибокого викриття князівської міжусобної політики.
“Слово” було написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У творі йдеться про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками – невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Метою походу було розгромити кочовиків та “поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону”.
Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день приніс русам перемогу. Проте на другий день половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор “Слова” бачить не в карі Божій за гріх князя, як вважав літописець, а в відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.
Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах – пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулим. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає “ золоте слово ” – заклик до єднання князів.
“Слово”, як поема, мало великий вплив на українську та інші слов’янські літератури, мало багато наслідувачів і перекладачів. До речі, перший переклад на українську літературну мову здійснив М.Максимович. Потім були переклади М.Шашкевича, І.Франка, Т.Шевченка, А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша та інші. В радянський час перекладом “Слова” займались М.Рильський, С.Гординський, до речі, наш земляк з Коломиї, український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець.
Поема “Слово о полку Ігоревім” справила могутній вплив на дальший розвиток літератури княжої доби.
Говорячи про оригінальну світську літературу стародавньої Русі необхідно згадати ще т.з. “хождения”, які являють собою свого роду подорожні щоденники. З їх числа найбільш відоме “Хожденье” ігумена Даніїла, який вирушив на початку ХІІ ст. у паломництво до “святих” місць.
Нарешті, слід відзначити епістолярні твори древньоруської літератури, з числа яких зберігся лист Володимира Мономаха до Олега Святославовича у зв’язку із загибеллю сина Мономаха – Ізяслава Володимировича. Лист цей прекрасно написаний і містить ряд глибоких думок.
За авторським виконанням література княжої доби крім оригінальної має ще один напрям – це перекладна література. Переважно переклади були із грецької, болгарської, західноєвропейських мов. В основному це була церковна, природничо-наукова, історична література. Багато із перекладів згадано вище в даній темі.
Таким чином, оригінальна та перекладна література княжої доби древньоруська оригінальна література, судячи навіть з тієї незначної частини, яка дійшла до нас, відзначається винятковим багатством і різноманітністю, а багато її пам’яток являють собою шедеври світового значення.
4. Архітектура, мистецтво та музика княжої доби.
Важливим показником рівня будь-якої культури є архітектура. Джерела народної архітектури східних слов’ян сягають у неосяжну історичну глибінь. Основним будівельним матеріалом княжої доби було дерево. Воно, зрештою, визначило розміри й форму (прямокуття) споруд. Пізніше це привело до формування т.з. слов’янської композиційної ідеї, тобто зведення будівель з окремих компартиментів.
Однак згодом на Русі стало посилено вестися кам’яне будівництво. В силу несприятливих історичних обставин (частих воєн, руйнувань) багато пам’яток кам’яного зодчества ХІ-ХІІІ ст. було зруйновано. У дослідженні їх залишків, які збереглися в більшості під землею, величезну роль відіграють археологічні розкопки.
Археологами відкрито і досліджено багато кам’яних будівель Києва, Чернігова, Переяславля, Галича, Володимира та багатьох інших міських центрів Русі. Залишки кам’яних споруд, які збереглися до наших днів, дають яскраве уявлення про характер та стилістичні особливості кам’яного зодчества періоду княжої доби.
Найвизначнішою пам’яткою раннього зодчества на Русі була збудована у Києві у 992-996 рр. з каменю і цегли Богородиці церква, яка ще мала назву церкви Десятинна. До нашого часу ця церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р., коли у м. Київ увірвались монголо-татари, вона обвалилась під вагою людей, що намагалися в ній охоронитися.
Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16х26 м, оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.
Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців Х-ХІІ ст. На думку дослідників, це були двоповерхові кам’яні будівлі з двома вежами з обох боків або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.
Церква Богородиці була композиційним центром архітектурного ансамблю “города Володимира”, який мав площу близько 10 га. Неподалік від неї був торговельний майдан – “Бабин торжок”, прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня.
За Ярослава Мудрого територія міста значно розширилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, поверх якого знаходилися міцні дубові стіни. Цю велетенську споруду довжиною 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає “город великий”.
З південного боку вал прорізав головний в’їзд до Києва – Золоті ворота, що в руїнах збереглися до наших днів, правда, тепер дещо реставровані. Ця велична кам’яна будова поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина – 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення із позолоченим куполом.
Однак найбільш видатною архітектурною спорудою Русі першої половини ХІ ст. є Софійський собор у Києві. Останні дослідження українських науковців дають такі відомості з будівництва цієї величної споруди: храм був закладений 1011 року Князем Володимиром Великим; у 1018 – 1020 роках він був розписаний, а освячений у 1037 році Ярославом Мудрим.
35 – сесія ЮНЕСКО у 2010 р. погодилася із результатами цього дослідження і прийняла рішення про святкування у 2011 р. тисячоліття Софії Київської. Собор відзначається складною внутрішньою конструкцією. Масивні стовпи підтримують арки склепіння. Основу будівлі становить масив з 5 нефів, з трьох боків він оточений двома галереями. В кінці ХІІ ст. над зовнішніми галереями собору надбудували другий поверх, що дуже змінило вигляд храму.
Зовнішнє оформлення храму визначали техніка кладки і декоративні прийоми оздоблення фасадів. Для цього використовувались вузький ряд цегли і широкі смуги рожевої вапняної штукатурки, а також поряд з цеглою - дикий камінь.
Ця т.з. мішана кладка була характерна для руського кам’яного будівництва Х-ХІ ст. Це надавало будівлі своєрідного вигляду.
Вперше в історії європейської архітектури в галереях київської Софії були використані міцні підпори – т.з. аркбутани, які знайшли пізніше широке застосування у західноєвропейських готичних соборах.
В середині собору збереглись всесвітньовідомі софійські фрески та мозаїки, які являють собою унікальну за значенням пам’ятку образотворчого мистецтва ХІ ст. Ці розписи, а також широке застосування декоративних плиток для підлоги, різьбленого каменю та ін. надавали собору особливо нарядного, святкового вигляду. Взагалі, скульптура відігравала в архітектурному оформленні Софійського собору велику роль. Софійський собор дає цікаві зразки мармурових капітелей ХІ ст. та червоношиферних плит парапетів хорів. На цих плитах вирізьблені складні узори з плетива, розеток, хрестів, а також зображення птахів.
За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм внутрішнім оздобленням Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам’яток світу доби Середньовіччя.
Істотні зміни в кам’яному зодчестві княжої доби відбулися в другій половині ХІ ст. У цей час велике кам’яне будівництво ведеться в багатьох містах Русі. Так, у Києві за князів Із’яслава, Святослава і Всеволода були збудовані Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собор Дмитріївського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря і церква Симеона у Копиревому кінці. В Переяславі у 80-і роки ХІ ст. було споруджено великий Михайлівський собор, який не поступався розмірами і оздобленням найбільшим руським храмам ХІ ст.
Ці пам’ятки становлять новий будівельний тип, простіший і більш строгий як у зовнішніх, так і у внутрішніх частинах.
Найважливішою пам’яткою цієї групи київських будов є Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1089), який служив зразком князівського і монастирського будівництва у ХІІ ст. Пам’ятка під час радянсько-німецької війни була зруйнована, відповідними органами радянської влади.
Це була шестистовпна тринефна будівля з однією главою. Подібного типу храми будували пізніше в багатьох місцях. У внутрішньому оздобленні була широко застосована мозаїка, фреска та різьблений камінь. Особливо цікаві різьблені рельєфні зображення на двох червоношиферних плитах, які тепер знаходяться в музеї-заповіднику Києво-Печерської лаври, із зображенням боротьби людини з левом та жінки на колісниці, запряженій двома левами. Можна вважати, що ці шиферні плити прикрашали парапети хорів Успенського собору Києво-Печерського монастиря чи церкви Спаса поблизу лаври.
У ХІІ ст. відбувався процес економічного, політичного і культурного зростання багатьох руських міст, які були столицями великих феодальних князівств: Чернігова, Галича, Володимира-Волинського та ін. В цих містах у ХІІ ст. велось інтенсивне кам’яне будівництво. Значно збільшилося виробництво цегли, особливо в Києві. Сталися також зміни в техніці будівництва. Виробились нові розміри цегли. Виходить з ужитку мішана кладка з тонкими швами цем’янки. В ряді міст у кладці будинків стали переважати місцеві породи.
До числа визначних пам’яток того часу належать: собор Кирилівського монастиря під Києвом, Успенська церква на Подолі в Києві, Георгієвський собор у Каневі, собор Єлецького монастиря в Чернігові та інші. В цих будовах була застосована нова декорація фасадів. Стіни всередині розписували фресками. Для підлоги вживали різнобарвні (жовті, зелені, коричневі) і оздоблені узорами полив’яні керамічні плитки.
У середині ХІІ ст. важливим культурним центром на західній окраїні Русі стала Галицька земля. В цей час у Галичі та на його околицях зводиться багато художньо оздоблених кам’яних споруд. Так, за князя Ярослава Осмомисла на галицькому дитинці було збудовано князівський двір – великий архітектурний ансамбль, до якого входив палац, білокам’яний Успенський собор (1157) та інші будови. На березі Дністра і до нині частково збереглася церква Пантелеймона (бл.1200). Це був тринефний чотиристовпний одноверхий храм, спорудженний з блоків білого вапняка. Апсиди храму прикрашені напівколонками з витонченими капітелями корінфського ордера, на які спирається аркатурний пояс.
Білокам’яна техніка будівництва була відома не тільки у спорудах Галича, а й інших міст – Василева на Буковині та Холма. Літопис повідомляє про церкву Іоанна, збудовану у Холмі місцевим майстром, «умільцем» Авдієм. Фасади білокам’яної споруди прикрашали скульптурні маски, різнокольоровий камінь, розписи фарбами та позолотою. У вікна були вставлені вітражі.
Галицька архітектура мала свої особливості, а саме: будівництво традиційних хрестовокупольних храмів та округлих у плані споруд-ротонд, білокам’яну техніку кладки, майстерне різьблення по каменю. На архітектурі західних земель Русі більше помітний вплив романського мистецтва Західної Європи.
Таким чином, архітектура княжої доби досягла високого рівня розвитку. У ті часи була збудована велика кількість визначних архітектурних споруд, які є справжніми шедеврами світового мистецтва. Давньоруське зодчество справило величезний вплив на розвиток архітектури наступних поколінь.
Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є живопис. Твори живопису княжої доби відомі за пам’ятками, що відносяться лише до часу після прийняття християнства, і відбивають певну ідеологічну спрямованість. Здебільшого вони мають релігійний зміст.
Основними видами давньоруського живопису того часу були: монументальний живопис, станкові твори (іконописання) та книжкові мініатюри.
Особливо високого розвитку досяг монументальний живопис – мозаїка і фреска.
Техніка мозаїки полягала в тому, що зображення викладалося з різнобарвних кусків смальги, які являли собою сплав свинцю і скла. Шматочки смальги скріплювалися певним розчином, нанесеним на стіни, склепіння або підлогу будинків. Мозаїчні зображення відзначалися особливою довговічністю і дуже сильними кольористичними ефектами.
Мозаїка була складним і дуже дорогим способом оздоблення кам’яних будівель. Тому мистецтво мозаїки вимагало досить великого вміння. В Київській Софії збереглося 260 м2 мозаїк і близько 1 тис.м2 фресок.
Фресковий живопис набув ще більшого поширення. Він виконувався мінеральними фарбами по сирій, нанесеній на стіну вапняній штукатурці.
Мозаїки і фрески на Русі у Х-ХІІІ ст. широко застосовувалися для оздоблення кам’яних будівель як світських, так і церковних. В кінці Х ст. у Києві мозаїкою була оздоблена Десятинна церква. Пам’ятками світового значення є мозаїки Софійського собору в Києві, які відносяться до ХІ ст. і добре збереглися.
Більша частина стін і склепінь Софійського собору в ХІ ст. була розписана фресковим живописом. Раніше вважали, що значна частина цього живопису знищена, але нашим реставраторам пощастило відкрити під шарами пізніших розписів сотні квадратних метрів прекрасного фрескового живопису ХІ ст. У багатьох місцях живопис добре зберіг свій первісний колорит, досить яскраві фарби: сині, оранжеві, коричневі та білі.
Досить значну роль у фресковому розписі Софійського собору відіграють орнаментальні композиції, які прикрашають верхні одвірки вікон і дверей, нижні частини стін і стовпів.
В оздобленні давньоруських храмів крім монументальних розписів важливе місце займали ікони.
Мистецтво іконопису мало особливості, які відрізняли його від мистецтва монументальних розписів, хоч часто бувало, що одні й ті самі майстри працювали і над іконами, і над настінними розписами. Справа в тому, що в іконі простір обмежений, тому доводилося зосереджуватися на одному зображені. При цьому головну увагу приділяли психологічній характеристиці, знаходженню найвиразніших композицій і колористичних вирішень. Митці творили за розробленими протягом століть іконописними канонами. Так, ікони писались на дерев’яних дошках. На них наклеювали полотно, що вкривалось потім грунтом, по якому писали мінеральними фарбами, розведеними на квасі та яєчному жовтку.
Твори іконопису були дуже поширені в княжу добу, проте переважна більшість їх загинула під час пожеж та інших бід. До нас дійшло дуже небагато пам’яток цього виду давньоруського живопису ХІ-ХІІІ ст. Рідкісним зразком іконописної майстерності ХІ ст. є ікона “Владимирська Богоматір”. Ікона дає уявлення про норми прекрасного. Час не був ласкавий до цієї пам’ятки, зберігши до наших днів лише обличчя Богоматері та немовляти. Однак і вони дають право віднести “Владимирську Богоматір” до визначних творів світової художньої культури.
Цю славетну ікону владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський в 1155 р. насильно вивіз із Києва до Владимира. Цього року м. Київ було штурмом взято військами Андрія Боголюбського і жорстоко пограбовано. В 1395 р. ікону було вивезено до Москви, а потім знову повернуто до Владимира, звідки вона в 1480 р. знову повернулась до Москви, де й зберігається нині в Державній Третьяковській галереї.
Переважна більшість творів древньоруського станкового (іконописного) живопису присвячена церковним сюжетам. Проте в деяких іконах знайшло безпосереднє відбиття реальне життя. Такими є ікони Бориса і Гліба. Дослідники вважають, що ці ікони відтворюють реальний вигляд представників князівсько-дружинних верств давньоруського суспільства. На іконах добре передані князівські одіяння, головні убори, взуття та зброя. Характерні високі князівські шапки, обшиті хутром, багатий шовковий одяг, кольорові чоботи і великі двобічні мечі.
До числа творів, в яких відбився ряд реалістичних елементів, належить також знайдена в соборі м. Дмитрова ікона Дмитрія Солунського (кінець ХІІ-поч.ХІІІ ст.). Святий Дмитрій Солунський представлений у вигляді воїна, що сидить на троні і виймає меч із піхов. Його обличчя сповнене рішучості, войовничість і непохитність підкреслена жестом руки, якою він виймає меч. Пишне вбрання говорить про належність воїна до вищих, обраних кіл.
Цікавою пам’яткою східногалицького живопису поч. ХІІІ ст. є ікона “Покрова Богоматері”, що зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва України. Створена пензлем не дуже високої професійної культури, вона, однак, має всі ознаки стилю свого часу.
Поряд з монументальним і станковим живописом великого значення набрала в ті часи книжкова мініатюра.
Дуже вигадливим декоративним характером відзначаються заставки та заглавні літери рукописних книг. Інтерес становлять також рисунки, які художники і писці виконували на полях рукописів.
“Остромирове Євангеліє”, написане в 1056-1057 рр., ”Ізборник” Святослава 1073 р. та інші дають не тільки уявлення про рівень розвитку мініатюри, а й цікавий зображувальний матеріал про життя людей того часу, їх побут, архітектурні споруди тощо. Так, в “Ізборнику” Святослава Ярославича ми бачимо груповий портрет родини князя Святослава. На мініатюрі зображені князь, його жінка і 5 синів. На полях книги художник намалював червоні контури крилатого грифона та якогось звіра. На інших малюнках представлені підписані художником знаки зодіака: «діва» і «стрілець».
Радзівіловський літопис – копія Владимирського ілюстрованого літопису 1206 р. – містить понад 700 мініатюр. Мініатюри характеризуються живописною і реалістичною манерою малюнка, яка дуже відрізняється від стилізації іконного письма. Вражає сюжетне багатство мініатюр цього рукопису; вони й досі становлять невичерпне джерело для вивчання історії та культури стародавньої Русі.
Таким чином, розглянуті вище основні види княжої доби живопису свідчать, що ця галузь образотворчого мистецтва набула в Х-ХІІІ ст. широкого розвитку. Древньоруські майстри в переважній більшості добре знали навколишнє життя, і це знання відбивалося в їх творчості. Багатство і різноманітність руського живопису, високий рівень майстерності його творців є важливим показником високого загального рівня культури стародавньої Русі.
Великого розвитку та поширення на Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв’язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників.
Вивчення творів прикладного мистецтва показує, що вони часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах та виробах повсякденного вжитку.
Зображення різних фантастичних звірів та птахів поєднувалось з малюнками, що відбивали реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного плетива зі стебел, листя, квітів.
Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри добре знали різні технічні прийоми обробки кольорових металів – зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво, інкрустацію тощо.
Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони, коштовні обкладинки церковних книг, як, наприклад, це зроблено у “Мстиславовому євангелії” ХІІ ст.
Велике поширення мали на Русі срібні вироби з черню – чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок, колтів, перснів, хрестів, браслетів, чар, кубків тощо.
Чудовим зразком ювелірного мистецтва ІХ-Х ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час розкопок Чорної Могили в Чернігові. На одному з них викарбувано великих фантастичних звірів з крилами. Ліворуч від них – два дракони сплелися у двобої. Обабіч них - орли або грифони, внизу – дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображено вовка та півня.
Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про великі досягнення саме у цій галузі художнього ремесла писав у Х ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту та більш досконалу перебірчасту емалі. Перебірчасті емалі відрізнялися своєю кольоровою гамою, в якій переважали синій, бордовий та білий кольори. Перебірчастою емаллю прикрашали звичайно коштовні вироби з золота: діадеми, колти, ланцюжки, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, ікони, обкладинки книг тощо.
Великої досконалості досягло в княжу добу й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам’яних формах та за восковою моделлю. За восковою моделлю виготовлялися дзвони, свічники, хрести, різні прикраси тощо. Плоскі речі відливались по восковій моделі у глиняних формах з двох частин. Таким способом, наприклад, виготовлялися поширені на Русі амулети-змійовики.
Поширеним було й литво у кам’яних формочках. Цей технічний прийом у ХІ-ХІІ ст. був пов’язаний з тим, що на Русі внаслідок соціально-економічного розвитку з’явився попит на різні ювелірні вироби на продаж. Для багаторазового литва використовували кам’яні форми.
Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Фрагменти цих виробів часто трапляються під час археологічних розкопок. Вміння виготовляти різноманітні скляні вироби в якійсь мірі можна пояснити тим, що руські ремісники були знайомі з процесом варіння різнокольорових смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.
Коли в Київській Русі розпочалося велике кам’яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою. Такі керамічні плитки відомі з розкопок князівських палаців у Києві, з них були зроблені підлоги у деяких приміщеннях Софійського собору.
Досить майстерно виконані також керамічні рельєфні плитки з Галича. Вони мають квадратну форму з вписаним колом, в якому зображені грифони, орли, соколи, павичі. Малюнки на плитках нагадують фрески на стінах башт Софійського собору.
Народна художня творчість найбільш яскраво виявилась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різьбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Правда, через нетривкість дерева вироби тогочасних майстрів майже не дійшли до наших днів.
Славилися вироби майстрів княжої доби – різьбярів по кістці. Це були невеликі, прикрашені різьбленням, скриньки, гребенці, гудзики, ручки до ножів, ложки тощо. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників.
Татари, руйнуючи міста, забирали з собою в полон майстрів прикладного мистецтва. Про це розповідав італійський мандрівник Плано Карпіні (кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.), описуючи свою подорож до Монголії. Він бачив у її столиці Каракорумі багатьох руських майстрів. Один з них “зробив престол зі слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням” (М.Семчишин Тисяча років української культури. К.,1993.с.67).
Таким чином, вироби прикладного мистецтва княжої доби завдяки високим художнім якостям та досконалості виготовлення користувалися значним попитом далеко за межами Русі. Особливо славилися перебірчасті емалі, які з великим смаком та майстерністю виготовляли руські майстри.
Необхідно підкреслити, що усі найбільш важливі події життя княжої доби були тісно пов’язані з музикою. Усі свята – родинні (народження або весілля), громадські або землеробські – супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями завжди вирушали в похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги.
Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд. На Русі здавна існували професійні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які виконували героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців – Боян –співець ХІ ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор “Слова о полку Ігоревім”. Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославовича, акомпонуючи собі на гуслях. Подібні співаки - професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький “славутний співець” Митуса.
Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: вони були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі в Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з 7 музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє – на щипкових інструментах – лютні та псалтирі, один – на тарілках і останній – на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюристи, поруч з ними - акробати виконують вправи з жердиною, а ліворуч – два служники міхами нагнітають повітря в орган.
Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославича, описаний Нестором у “Житії Феодосія Печерського”. Літописець пише:”…і яко вниде в храм, идеже князь седой, исе виде многы играюще пред ним; о вы гусленые гласы испущающим, и инем мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всем играющим и веселящимся, якоже обычай есть перед князем”.
Другим видом музичного мистецтва була військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р. У війську Юрія і Ярослава Всеволодовичів було 100 бубнів і труб.
Третім видом музичного мистецтва був церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою “знаменного розспіву”, або “знамененого стилю”. Була створена і оригінальна система записування музичних творів, т.з. стовпове знамення, або крюкова нотація. Пам’ятки знаменного розспіву свідчать про оригінальність древньоруського церковного співу княжої доби. Знаменний розспів являв собою одноголосний спів. Але вже в ХІІ-ХІІІ ст. на його основі виникає багатоголосся, відоме під назвою строчного співу, яке пізніше набуло великого розвитку і до ХVІ ст. оформилося в основному, як триголосний хор.
Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок, у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші ХІІ ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівілівського літопису.
У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти – гудки. Ці знахідки мають велике значення для вивчення музичної культури Русі.
На підставі різних джерел можно зробити висновок, що до давньоруського музичного інструментарію входили такі інструменти:
- духові – зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган;
- щипкові – гуслі, арфа, лютня, псалтир;
- смичкові – гудок, смик;
- ударні – бубни, накри, тарілки, аргани.
Таким чином, давньоруське музично-видовищне мистецтво, в тому числі й церковний спів, маючи, як і всі інші галузі культури княжої доби, свої джерела в народному мистецтві, досягло в ті роки високого рівня.
Підводячи підсумки по всій темі, необхідно підкреслити, що культура княжої доби у Х – першій половині ХІІІ ст. досягла високого рівня і не поступалася культурі передових країн свого часу. Її швидке піднесення зумовили соціально - економічний прогрес країни та прямі генетичні зв’язки з культурними досягненнями східнослов’янських племен. Розквіт міст, ремесла та сільського господарства став економічною основою, яка забезпечила розвиток різних галузей культури тих років.
Розвиток культури Київської Русі припинила монголо-татарська навала. Але її культурні здобутки не загинули, вони стали тим життєдайним джерелом, на якому зростала українська культура.
Культурна спадщина Київської Русі та Галицько-Волинського князівства заслужено посідає визначне місце у скарбниці світової культури.
Контрольні запитання.
1. Яка культура належить до базових культур княжої доби?
2. Коли і за яких обставин виникла слов’янська писемність?
3. Які напрямки характерні для княжої доби літератури?
4. Який вплив на нашу культуру мало хрещення Русі?
5. В чому була особливість розвиту культури Галицько-Волинського князівства?
Тема 4. Формування української культури в литовсько-польську добу (друга половина XIV-
перша половина XVI ст.ст.)
План:
1. Історичні та політичні умови формування української народності та її культури.
2. Розвиток освіти. Розповсюдження гуманістичної ідеології.
3. Початок книгодрукування в Україні. Становлення літературної української мови.
4. Українські архітектура та образотворче мистецтво.
