Матеріальна культура землеробів та скотарів

Землероби є однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою наприкінці ХІХ ст.). Вона характеризувалася швидким поширенням у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років). Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Пізніше у трипільців розвивається мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, хоча перед тим послуговувалися лише куванням. З’являються майстри-металурги, остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи двома волами. Скотарі Скотарсько-землеробська діяльність породила принципово інший спосіб життя, аніж землеробсько-скотарська. Утримання значної кількості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, а це спричиняло значну рухливість населення. У Степу формується своєрідний рухливо-осідлий спосіб життя, із різним співвідношенням питомої ваги скотарства та землеробства. Господарювали скотарі за двома різновидами організації праці: відгінним та перегінним. За першого способу - худобу влітку утримували на пасовиськах (іноді досить віддалених), а взимку - неподалік від поселення, на заздалегідь заготовлених кормах. За другого - худобу постійно переганяли на нові місця утримання, не намагаючись її прогодувати взимку лише заготовленими припасами. У південній смузі степів перевага надавалася вівчарству, в північній та долині Дніпра - розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу - конярству. У разі незначної питомої ваги землеробства більша частина населення значну частину року перебувала разом з худобою, пересуваючись з одного пасовиська на інше. Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Скотарський спосіб життя відбивався на всіх сторонах існування - худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Вчені відзначають поширення обробки кістки, шкір, розвиток плетива та в пізніших часах - ткацтва. Керамічне виробництво не набуло спеціалізованого відособленого характеру. У скотарських колективах формувалися принципово інші, аніж у землеробів, системи цінностей, в яких престижне місце належало передовсім худобі. Попри це, розкопки поховань енеолітичних скотарів демонструють наявність у них намиста з мідних пронизок, браслетів, скроневих підвісок з мідного дроту, високоякісних кременевих виробів, поясів із мушлевих намистинок, а також імпортованого якісного посуду. Особливу групу знахідок становлять булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю (переважно у формі голови коня). Необхідно зазначити, що випас худоби, який не вимагав великих затрат, скотарі поєднували з активним збиральництвом, рибальством та полюванням.

Культура – сукупність матеріальних і духовних надбань людства, нагромаджених, закріплених і збагачених упродовж історії, що передаються від покоління до покоління.

3. Культура скіфо-сарматської доби (доповнити кіммерійцями – тут немає!)

Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скифію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші.У скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зернаЗа межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин.

СарматиПро сарматів відомостей значно менше, ніж про скіфів, але багато в чому вони подібні. Сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Вони найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Поміж найбільш відомих археологічних пам'яток сарматського часу на Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються.

«Аванга́рд» — літературна група на чолі з В. Поліщуком. Заснована в Харкові вкінці 1925 після розпаду «Гарту». Декларації «Авангарду» проголошували «тісний зв'язок мистецтва з добою індустріалізації», спрямований на боротьбу проти відсталості, міщанства, просвітянства, хатянства, за дійсний європеїзм у художній техніці".До «Авангарду» належали поети Валер'ян Поліщук (керівник), Олександр Левада, Леонід Чернов (Малошийченко), Р. Троянкер, прозаїк В. Ярина, художники В. Єрмілов, Г. Цапок.