Український театр 20-30 років 20 ст. Лесь Курбас

Професійний театр 20-30-х рр. XX ст. розвивався за двома напрямами, які умовно можна окреслити як «психологічний» та «експериментальний». «Психологічний» мимоволі асоціювався з театром імені І. Франка, керованим Гнатом Юрою, а «експериментальний» — з театром «Березіль», який очолював Лесь Курбас. Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії», який, на відміну від «психологічного» театру, спирався на активну позицію глядача. Це мав бути театр, що втілює на сцені найскладніші твори з усесвітньої драматичної творчості. Крім того, Л. Курбас намагався передати засобами театрального мистецтва трагізм нового життя та національні прагнення українського народу. Період 20-30-х рр. XX ст. характеризувався наявністю надзвичайно гострих дискусій у сфері драматургії, що мали не так естетичний, як політичний характер. Отже, драматургія черпала дуже багато з драматичної творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українського модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Її представляє творчість Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Якова Мамонтова, Дмитра Бедзика. Найяскравішою постаттю епохи можна вважати Миколу Куліша (1892-1937), який увійшов у історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположник новітньої драматургії. Його творчий шлях позначено численними драматичними шедеврами («Патетична соната», «Народний Малахій», «Мина Мазало», «Маклена Граса»). Саме Куліш виступив проти засилля малохудожньої та ідейно збідненої п’єси-агітки, яку продукували тогочасні драматурги. Творчість митця стала новаторською та багатоплановою. Тематика його творів надзвичайно різноманітна. Драматургові вдалося створити непересічну драму про українське село «97», у якій уперше на повен голос прозвучала тема голоду в пореволюційній Україні й опосередковано названо його винуватців. Трагікомедію «Мина Мазайло» побудовано на мандрівному сюжеті, вона описує життя українського міщанина, який свято вірить, що зміна прізвища принесе йому омріяне щастя. Категорії національного й загальнолюдського переосмислено в «Народному Малахії» та «Патетичній сонаті». Постають у трагічному протистоянні одвічні протиборні сили — Людина та Суспільство (п’єса «Маклена Граса»).

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і ”Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали О. Загаров і В. Кривецький. Виховані на традиціях К. Станіславського і В. Немировича-Данченка у Московському художньому театрі, вони вхилялися до реалістично-психологічної школи. У репертуарі театру переважали п’єси В. Винниченка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана. У березні 1919 р. Театр націоналізовано й перейменовано в Перший Український театр Радянської Республіки ім. Т.Г. Шевченка.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився ”розстріляним відродженням”. Духовними провідниками українського ренесансу ХХ ст. Стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв’язку з європейською і світовою. Їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887-1937), видатний режисер-реформатор українського театру.

Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і ”Молодого театру” стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру ХХ ст. Його традиції нслідували учні, режисери 40—60-х років — В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скліренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954 р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Щейко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсєєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків С. Данченка належать вистави ”Тев’є-Тевель” за Шолом-Алейхом (1989) і ”Біла ворона” Ю. Рибчинського та Г. Татарченка (1991), поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.

Світовим визнанням користується творчість Р. Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові з згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику ХХ ст. (спектаклі ”М.Батерфляй” за п’єсою американського драматурга Хуанга; ”Лоліта” за класичним романом В. Набокова та ін).

До розвитку національного театру прилучаються українські культурні діячі на еміграції. В Австралії у Мельбурні існує театр ім.. Леся Курбаса, заснований 1950 р. Драматичні гуртки діють у Мельбурні, Сан тайні (штат Вікторія) та Петрі, (західна Австралія). У 1953 р. Аматорський Український театр ім.. Т.Г. Шевченка поставив у Буенос-Айресі ”Наталку Полтавку” І. Котляревського, ”Тараса Бульбу” і ”Сорочинський ярмарок” М. Гоголя. На початку ХХ ст. у Нью-Йорку розпочав діяльність Український робітничий театр, який поставив низку спектаклів з української класичної спадщини. Сучасна американська письменниця і режисер Вірляна Ткач (за походженням українка) поставила 1990 р. У Нью-Йорку власну композицію ”Світло зі сходу” про Леся Курбаса, де використала його щоденники. З цією виставою гастролювала 1991 р. У Києві, Харкові, Львові. Їй належать театрознавчі праці ”Народження режисера Леся Курбаса і його перший сезон у ”Молодому театрі” (1987), ”Лесь Курбас і актори мистецького об’єднання ”Березіль” в Києві” (1988). Вона також співзасновник Міжнародного товариства Леся Курбаса.

Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні творчі зв’язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.