Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з самого початку відзначалась планомірністю та поміркованістю і проводилась у загальному контексті завдань розбудови Української держави.
Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні. Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків, ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до православної конфесії. Проста декларація національно-персональної автономії, проголошена Центральною радою III Універсалом, на папері гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не привертали увагу діячів першого парламенту України та його уряду.
Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському майдані та благословінням нового керівника України преосвященним архієпископом Никодимом. Це, за свідченням очевидців, сприяло наданню всій справі піднесення та урочистості і зворушувало серця як селян-хліборобів, які на своєму з'їзді проголосили П.Скоропадського гетьманом, так і пересічних киян, що зібрались на площі привітати його.
В "Грамоті" від 29 квітня 1918 р. гетьман, підкреслюючи рівність всіх громадян України, звертається до них "без різниці національності й віросповідання" із закликом допомагати йому в розбудові незалежної держави.
Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У добу гетьманату було створено українську Академію наук. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мартиненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.
Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут. До речі, саме Нарбут є автором грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми. Водночас засновувались інші культурні заклади, без яких духовне життя Української держави не могло бути повноцінним. Серед них варто відзначити Державний український архів. Національну галерею мистецтва, Український історичний музей. Українську національну бібліотеку. Український театр драми та опери. Українську державну капелу. Державний симфонічний оркестр та ін.
У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного і культурного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.
Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.
26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.
Розширенню уявлення про культуротворчі процеси в українському суспільстві за часів Директорії сприяли також дослідження діяльності «Просвіт» в окремих регіонах України. Активно працюють у цьому напрямку такі вітчизняні дослідники, як В. Бурмака та Н. Сорочан, О. Журба та О. Білик, Л. Бадєєва, В. Зелений, Ж. Петрова, Б. Савчук, М. Філіпович, Ю. Давиденко та інші автори.
