Адміністративна й судова влада у запорізькому низовому Війську

Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, згодом російського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі козаки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке звичайно щороку змінювалося й неодмінно було нежонатим. Повний штат керівного складу запорізьких козаків різними джерелами визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік. Послідовні ступені цього керівництва уявляються приблизно так військові начальники — кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани, військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кантаржій, канцеляристи, похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підосавулій. Коли вперше визначився склад запорізьких властей, не можна сказати через відсутність точних даних, припускають лише, що чин кошового існував уже в XVI ст., тоді як чину військового писаря на той час іще не було. Перші чотири з перелічених посадових осіб, а саме кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили власне так звану військову старшину, до них іноді залічували курінних отаманів та старших козаків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим, решта з перелічених осіб складали або «молодшу старшину», «військових службовців» або ж паланкову й перевізну старшину. В мирний час військова старшина керувала адміністративними й судовими справами війська, у воєнний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала ці права.

Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу У воєнний час кошовий був «головним командиром», «фельдмаршалом» війська й діяв як необмежений диктатор він міг викинути непокірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обозом. У мирний час він був «конституційним» володарем Запоріжжя, тому керував усіма областями козацьких вольностей з їхніми паланками, селами, зимівниками й бурдюгами, виконував роль верховного судді над усіма, хто завинив, і злочинцями, й тому карав винуватих за провини й визначав покарання злочинцям, вважався «верховним начальником» запорізького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, залишав або повертав їх назад, залежно від поведінки та здібностей кожного. Поєднуючи у своїх руках таку широку владу, кошовий отаман «володів життям і смертю кожного з козаків», й хоча указом російського уряду від 13 березня 1749 року в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнорували ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям, що видно з багатьох прикладів. 1744 року в Січі повісили козака Івана Покутила; 1746 року в Самарі забили киями козака Сухого; 1746 року повісили в Січі трьох козаків і одного, Павла Щербину, в Самарській паланці; 1770 року в Протовчанській паланці стратили козака Зиму. Шістьох перших стратили за розпорядженням кошового Павла Козелецького, сьомого — за наказом кошового Петра Калнишевського.

Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних радою усіх нижчих від себе урядовців, узаконював розподіл «за лясами» земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів, розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування, приймав у Січ нових осіб, відпускав старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, надсилав ордери паланковій старшині, вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми країнами: російською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою, отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Офіційно кошовий титулувався: «мосціпане отамане кошовий», «його вельможність пан кошовий отаман», «його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно ж звався «батьком, панотцем, вельможним добродієм». Як знак своєї гідності він на громадських зборах тримав у руці металеву або, за її відсутності, тростинову булаву; в церкві мав окреме місце, бокун або стасидію, різьблену з дерева й помальовану назелено. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника, що звався намісником отамана або наказним отаманом.

Але попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська: не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, звучись часом навіть здрібнілим іменем — Богданко, Петрусь, Калниш — кошовий насправді був лише старшим серед рівних, «батьком» для всіх козаків, маючи більше моральні, аніж дисциплінарні права. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада. Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосувалися війська; якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок щодо заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю. Є відомості, що перший козацький ватажок, Предслав Ляндскоронський, був страчений за те, що намірявся запровадити у козаків суворий послух. 1739 року козаки вбили на кримському боці Дніпра, навпроти острова Хортиці, кошового отамана Якова Тукала. Далі. Кожного кошового обирали лише на рік, після чого на його місце ставав інший; виняток робили лише для небагатьох особливо видатних і популярних осіб, наприклад: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко, Іван Милашевич і Петро Калнишевський. З них перший був кошовим протягом 15 років, а останній — протягом 10. Але й ці кошові залишалися на своїй посаді не все життя, а щороку знову обиралися й знову затверджувалися загальною радою всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього «низового запорізького товариства», або, кажучи московською й польською мовами, від «черні» й «простолюду» козацького: «Кошового у них як безладно обирали не голосами, а криками й киданням шапок на обраного, так і позбавляли його влади за примхою непостійної черні». Без загальної ради всього Запорізького Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів здійснити: «У нас не едного пана кошового порада до писання листов бивает, леч всего Войска нашего Запорожскаго единогласна: що кгди скажет в листу доложити, того а ні пан кошовій, а ні писарь без езволенія нашего переставляти сами собой неповинни». Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового з Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а з усією старшиною й військом: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим товариством Войска его царскаго пресвітлаго величества низового Запорожского», «Атаман кошовый Войска Запорожскаго з атаманнею и зо всім старшим и меншим товариством», «Атаман кошовій зо всім низовим Войска Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый з атаманнею и зо всім старшим и меншим Дніпровонизовым Войска Запорожского товариством», «Атаман кошовій Войска низового Запорожского зо всім старшим и меншим товариством», «Ея Императорскаго Величества Войска Запорожскаго низового атаман кошовый (такий-то) с войском, старшиною с товариством», «Атаман кошевой и товариство».

У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх «дітками, братчиками, панамимолодцями, товаришами». Так, вислухавши якийсь папір на військовій раді, кошовий звертався з мовою до товариства: «А що будемо робити, панове-молодці?» Якщо випадало вирішувати якусь важливу військову справу, кошовий отаман скликав усе товариство на загальні збори і, набравши поважного й водночас шанобливого вигляду, виходив з непокритою головою на певне місце серед радного майдану, ставав під військовим прапором, кілька разів низько вклонявся зборам і, стоячи весь час, доки тривала рада, звертався до присутніх або засуджуючи якийсь злочин, або покірно просячи у війська якоїсь прихильності до себе. Козаки слухали його дуже уважно, а потім голосно висловлювали свої думки і, у разі незгоди з кошовим, висловлювали це як тоном, так і різними жестами. Коли ж уважали вимоги кошового зовсім недоречними чи мало обгрунтованими, то зовсім відмовлялися коритися його волі й позбавляли загальної поваги.

Як на Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав «при боці», особливо під час воєнних походів, від 30 до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому виконували ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось рицаря. Під час війни 1769 року¹ у стройових козацьких реєстрах вписано певну кількість молодиків «при пану кошовому»; зрештою, ці молодики слугували не лише кошовому, а й іншим особам військової старшини, по двоє-троє при кожному. За словами англійця Рондо, хлопцями чи слугами січових козаків були переважно юнаки з поляків. Що це були не просто слуги при кошовому та інших старшинах, видно вже з покладених на них обов'язків: «молодики повинні були Богові добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею відбиваться, списом добре колоти і з рушниці влучно стріляти».

Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків: він перебував завжди в тому самому курені, в котрому був і до обрання кошовим, стіл і страва його були в тому ж курені, разом із козаками. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала заводити власні будинки в Січі й харчуватися окремо. Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку давало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування — 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме «кварта», тобто відро від кожної «куфи» або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й кримських чи турецьких товарів — «по товару від кожної ватаги»; судова вира, тобто платня за розковування злочинця від стовпа, й «деякий малий презент» від усіляких прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами.

Окрім того на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий «ралець», тобто подарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і ремісників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошового й підносили йому свої дари. За це кошовий мусив частувати їх, доки забажають, холодною горілкою і медом. У ці самі дні кошовий поїв і частував у себе в курені всю старшину, курінних отаманів і простих козаків. Кошовому отаманові, нарешті, належалися декотрі з приблудних, спійманих у степу коней; їх тримали протягом трьох днів і якщо за цей час не знаходився господар, вони переходили у власність військової старшини, отже, й кошового.

Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську; як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків. Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні справи й виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя часом заміняв кошового під іменем «наказного кошового отамана», виконував обов'язки скарбника й начальника артилерії при військовому «скарбі й арматі». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування — 70 карбованців на рік і частина мита за перевози через ріки; крім того, він отримував, як і кошовий, відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ «куфи», «по товару» від кожної ватаги, одного коня з коней, шо прибилися, викуп за «відбиття» злочинця від стовпа, «малий презент» від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, бузи, м'яса й калачів від січових шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників, врешті, різдвяний і пасхальний ралець.

Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто накази по куренях, водночас вів усі рахунки, писав, після нарад із ченцями, папери до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська, приймав усі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, державних і простих осіб на ім'я кошового та всього війська. Військовий писар у запорізьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися такими важливими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували без пощади. Значення військового писаря на Запоріжжі було дуже великим: багато хто з них впливав на настрої всього війська, тримав у своїх руках усі нитки політики й громадського життя певного періоду. Тому становище військових запорізьких писарів можна порівняти із становищем генерального секретаря чи головного міністра при війську нашого часу. Вплив військових писарів на Запоріжжі посилювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років: відомо, наприклад, що протягом 41 року, з 1734 по 1775, у Війську Запорізькому змінилося лише чотири військові писарі. Попри все своє справжнє значення військовий писар, однак, ніде й ні в чому не намагався показати свою силу, навпаки, він завжди тримався нижче свого становища. Тому на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не зустрінемо його підпису чи імені — лише один раз, та й то поза Січчю, під час польського сейму в місті Острозі, писар підписався на листі: «Іменем всього товариства, війська його королівської милості запорізького низового, що при нас є, Андрій Тарасенко, писар війська його королівської милості запорізького низового, власною рукою». Звичайно ж писар у кінці документа писав формулу: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим низовим Войска Запорожского товариством» разом із прізвищем кошового, якщо той був неписьменним, якщо ж ні, формулу й прізвище дописував сам кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була чорнильниця в довгій срібній оправі, по польськи каламар, яку він під час військових зборів тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо. При кожному військовому писарі був помічник, виборний військовий підписарій і крім нього іноді кілька чоловік «канцелярських різних службовців», але «справжньої» канцелярії для писаря на Запоріжжі не було, усі документи оформлялись у його «квартирі». Життя й утримання військового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді, тобто він отримував 50 карбованців жалування й такі ж дарунки від бочок горілки, товарів, судових штрафів тощо.

Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Обов'язки його були дуже складні: він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний — у таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; провадив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв; допомагав тій чи іншій частині в гарячі хвилини бою. Тому ми бачимо, що 1681 року військовий осавул з кількома козаками охороняв московських послів під час їхньої ночівлі на ріці Базавлуку, 1685 року, на прохання кизикерменського бея, він виганяв до Січі з Низу Дніпра козаків, які забирали тут татарських коней і чинили інші шкоди татарам; 1765 року його посилали з Січі до Дніпра й Орелі — запорізького кордону й козацьких зимівників — від російської лінійної команди; 1757, 1758 й 1760 років осавул із великими загонами переслідував у степах «харцизів» і гайдамаків. Тому й зрозуміло, з якої причини військового осавула різні мемуаристи й історики називають «поручником», «давнім архонтом афінським», правою рукою і правим оком кошового, й порівнюють його посаду з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі. Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів. Життя і прибутки військового осавула були такими ж, як у військового писаря; він отримував на рік 40 карбованців жалування. Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав у всьому осавулові.

Усі чотири згадані особи — кошовий, суддя, писар і осавул — становили запорізьку військову старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими й навіть духовними справами всього Запорізького низового Війська; наступні після них службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю й накази. Не вдовольняючись керуванням краю із Січі, військова старшина не раз вирушала у глибину запорізьких вольностей по містах, селах і зимівниках, щоб на місцях віддати ті чи інші розпорядження, відповідно до потреб населення: або вирівняти повинності, або звільнити від податків, або вирішити суперечки й покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що дійшли до нашого часу. Кращим зразком такого журналу може служити журнал1772 року: «Его вельможность, атаман кошевой Петр Иванович Калнишевский, пан судья войсковой Николай Тимофеевич, пан писарь войсковый Иван Яковлевич Глоба, бывший войсковой судья, Андрей Артемьевич Носач, начальник церквей отец Владимир Сокальский с дьяконом и войсковая канцелярия походная, февраля 23 числа 1772 года, в четверток, до восходу солнца выехали. И ехали чрез весь день и ночи до полчаса на зимовник бывшаго старшины, войскового асаула, Василия Андреевича Пишмича. Но по темности ночи, не доезжая сего Пишмичева зимовника, под сеном стали и, заночевав через всю ночь, оным сеном лошадей кормили. 24 числа февраля взяли дальнейший путь; в каком пути поспели уже в обеденное время в зимовник Пишмичев. Коим встречею будучи приняты весьма хорошо, панов и при панах бывших, принимано, как-то: обед достаточный становил и горилкою нескудно подчивал. За се ему отблагодаривши, поехали и ехали до Кодаку чрез весь день поспешно, куда в Кодак уже при захождении солнца поспели. Но прежде въезда встречены были в Попасных буераках козаками новокодацкими в достаточном числе, хорошо одетыми, с прапорем. А как стали подуспевать и к козацкому городу, тогда во-первых два из пушек сигнала дано, а потом раз по раз из всех имеющихся около городу раскатов стрельбу пушечную произведено. И были приготовленные в священническое одеяние все священники со диаконы, при башне, что от войскового дворца, для встречи со крестом; но что не в сию, а в другую поехали башню, для того священники, уже разобравшись со священнаго одеяния, с поклоном на квартиру в войсковой дворец к пану кошевому приходили и, хорошо принятые будучи, отойшли. Где в войсковом дворце пан кошевой с паном пысарем, пан же судья с Андреем Артемовичем у Кондрата Северского, а отец начальник с дияконом у священника Василия Алексеева квартирами стали. И ходили 25 числа в субботу в церковь на утреню и на службу. Прежде службы был акафист, а по акафисте пето умиленную песнь «О, всепетая мати» и другие. А когда акафист совсем совершился, начата отцем Федором Фомичем служба божия. А по службе пан кошевой всех панов и священников, в том числе через ночь з Самары в Кодак поспевшаго и наместника Григория Порохню, звал и по несколько чарок горелки трактовал. И ходили все по просьбе к Полтавцу кушать, коим весьма хорошо, как сказывают, будучи принятые, воротились по квартирам. А на своей пан кошевой опочивши, ходил до вечерни; а по вечерни никуда нейдя, у себя вечерял и спать лег, и спал до утренняго звона, а в то время в церковь на утреню ходил, также и на службу, которая собором отправуемая была отцем начальником. А по службе все вообще званы кушать к пану судье. Пообедавши ж, в дом идучи, заходили на квартиру иерея Федора, где побыв малое время, разойшлись по квартирам. И пан кошевой в своей до вечерняго звона быв, а тогда в церковь на вечерню. По вечерни ж к иерею Василию вечеряти и в гости до иерея Артема ходил, у коего и певчими был забавлен; а оттуда, нейдя уже никуда, разойшлись по домам. И от 27 февраля за прошение принялись. В субботу сообщались все паны. От субботы до вторника в Кодаке живя, всякие порядки обществу тамошнему полезные учреждали. И по учреждении у вовторник, 6 числа марта, о полдень, взялись в обратный марш: пан кошевой, пан судья и отец начальник, кои коль скоро в квартиры выехали, зараз раз по раз выстрелено из 2 пушек, и козаки с прапором до Попасных провожали, а от Попасных повернулись. Мы-же против 7 числа марта невдаль Стефана Васильевича зимовника, что в Суре, а против 8 числа марта в Камяноватой ночевали. Авось либо и в Сечь попадем».

З подібного журналу довідуємося, що такий самий об'їзд військової старшини з адміністративною, судовою й господарською метою відбувся і 1774 року. Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто «отамання», у кількості 38, за числом куренів запорізької Січі. Звання курінних отаманів, слід гадати, з'явилися тоді, коли все військо було поділене на курені. Посада курінного отамана була виборною, як і інші; курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, часом із колишньої військової старшини, але переважно з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня й виключали втручання козаків іншого куреня. Курінні отамани виконували передовсім роль інтендантів у Січі; їх прямим обов'язком було постачання харчами й дровами власного куреня й зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його відсутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу. «В курені старшим був отаман курінний, а після нього кухар; якщо козаки нашкодять, то отаман і кухар, засуджуючи винних, кажуть: а подайте київ на сучих синів! — і винних б'ють киями». Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях чи випадках часто діяв на все військо через курінних отаманів. Отже, курінні отамани були наче посередниками між значною старшиною і простим товариством, а часом і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію. Сповна віддаючи данину поваги курінним отаманам, запорізькі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для отримайня посади кошового; про це, в кожному разі, нема історичних відомостей. Можна вважати, що так було у більшості випадків, але не становило обов'язкової умови. Непридатних, пияків, недбалих чи просто таких, що не зуміли сподобатися козакам, курінних отаманів козаки негайно скидали й часом навіть карали смертю: «Едного же старійшаго в курені иміют, в воинских ділех воина искуснійшаго, и того почитают, и повинуются ему, аки найвишому, по кошовомъ атамані, началу; но и старійшины их живут купно с опаством, аще бо бы чім-нибудь их оскорбил над право, то абіе бідне и безчесте предают их смерти». Крім прямих обов'язків 17 з курінних отаманів щороку вирушало з Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібного жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстві», а замість них «аки командиры» йшли наказні курінні отамани, котрі завжди виступали на чолі своїх куренів, показуючи приклад хоробрості й відваги простим козакам. Під час походу кожен курінь мав свою хоругву й козак, який її ніс, звався хорунжим. Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування — по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, котрі щороку вирушали в Москву по жалування і за це, крім того, отримували ще по 18 карбованців на людину. Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, «з ласки» — що хто дасть; гроші ж, котрі вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потреби куренів, щоб їм нічого не бракувало.

Після військової старшини й курінних отаманів йшли так звані «батьки» або «сивоусі діди», тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа давали їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового війська, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв. Вони протвережували й утихомирювали молодих козаків, які, за повної рівності товариства, не знали ніяких шор; часто вони йшли навіть проти волі «власної» старшини, не поминаючи й самого пана кошового, коли бачили в чомусь порушення з його боку одвічних порядків запорізької громади. На радній площі «сивоусі» діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах — відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами, а часом навіть полковниками; у листах від січового товариства вписувалися відразу після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що при їх похованні один раз стріляли з гармат, «а з малих рушниць більше, ніж по інших, простих козаках».

В ордерах запорізького Коша та посланнях різних осіб на ім'я Коша діди фігурували нарівні з військовою старшиною і курінними отаманами. «В наступающий 1765 год писал из Петербурга кошевой атаман Григорий Федоров в Сичу своєму заместителю, Павлу Головатому, вы не сделайте того, чтобы от правлення увольняться... Чтоб же войско вам перемену в нынешнем плачевном времени не захотело делать, хотя я и не надеюсь, я писал о том старикам». На цьому ж листі суддя написав: «Сия карта получена от пана кошевого 6 декабря и на другой день обьявлена на сходке атаманам в присутствии стариков. Затверждено — со всем по сему исполнить». 1774 року князь Григорій Потьомкін, котрий докоряв запорізькому депутатові Антону Головатому за різні негожі вчинки запорізького Коша, отримав від нього відповідь: «Кошевой и старшина тому не причиною, а делается сие от общества; кошевому и старшинам кучат старики, атаманы и войско».

За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани. Військовий довбиш, «добош», политаврник, відав військовими литаврами, котрими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовтня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня — на свято Воскресіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Січі важливих осіб. Крім цього прямого обов'язку військовий довбиш часом виконував обов'язки інших службовців, зокрема поліційних: він роздягав засуджених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі, привозив з паланок у Січ різних «харцизів», був присутнім при виконанні судових вироків, змушував посполитих до швидкої сплати податків і негайного приїзду з зимівників у Січ перед походами, нарешті, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки. За виконання цих обов'язків довбишу давали «особливую великую всякий год плату», але, як видно з розкладу військового жалування 1768 року, не більше трьох карбованців на рік. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш. Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тобто гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями; крім того, він був наглядачем військової в'язниці, бо під його наглядом були злочинці, які чекали суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або засуджені до тюремного ув'язнення; врешті, військовий пушкар щорічно, переважно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви. Утримання військового пушкаря, як і довбиша, призначалося з царського жалування — «особливая великая плата», як видно з документа 1768 року, три карбованці на рік. На допомогу військовому пушкареві обирали військового підпушкаря та кількох гармашів або канонірів, вправних стрільців із гармат і рушниць. Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які мали стосунки з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін.; товмач візував їхні посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посередником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іноземними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на границі запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір. Військовий кантаржій (від турецького «кантар» — вага, у поляків kantorzy, kantorzysta — прикажчик) був охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, котрі жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між товариством, старшиною і церквою. Отже, посаду військового кантаржія можна порівняти з міністром державних маєтностей якогось невеликого західноєвропейського князівства наших часів. Він жив у окремому приміщенні на базарній площі. Військові шафарі (з польського szafarz — економ, ключник, келар, домоправитель, а в українській вимові шапарь) у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару — Кодацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дрібних торговців та промисловиків різного стану й народності; вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди пограничних комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через переправи.

Військові канцеляристи, що поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали, очевидно, цілий штат, котрий часом сягав і 20 чоловік, як можна побачити в документі 1755 року. Він підлягав безпосередньо військовому писареві.

Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Вони тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого товариства. До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий — військові бунчуки, третій — хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім військового хорунжого було ще 38 курінних.

Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їхні обов'язки та роль у Запорізькому Війську нам нічого не відомо.

Найнижчими за рангом чиновниками Запорізького низового Війська були громадські отамани, котрі стежили за ладом і добропристойністю серед запорізького поспільства паланок у слободах і зимівниках, військовий табунник і військовий скотар, котрі дбали про громадські табуни й череди коней і корів Запорізького Війська, і, нарешті, овечі пастухи чи так звані чабани. Троє останніх, особливо чабани, становили своєрідний тип людей, що своєю оригінальністю виділявся серед усіх козацьких станів Запорізького Війська. «У них був звичай, що кожен козак, а особливо табунник, скотар і чабан, оперізувався ремінним поясом, а через плече чіпляв шкіряний гаман, прикрашений різними мідними, срібними й золотими блискітками й гудзиками, в якому носив кресало, губку про запас, на всяк випадок, а до пояса прив'язував швайку і неодмінно ложкар, швайку для ремонту кінської збруї, а ложкар для збереження у цілості ложки, що вважалося у них особливою і крайньою необхідністю: той не козак, хто не чинить за цим звичаєм, такого вважали за найгіршого недбайла й невправного пастуха. Ото, приміром, коли пастух чи чабан надумає поїхати чи піти зі свого коша до іншого, сусіднього, за якоюсь потребою, а прийшовши туди, застане, що пастухи обідають чи вечеряють, то каже їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони відповідають: «Їмо, та свій, а ти у порозі постій». «Ні, братці, давайте й мені місце!» — відповідає гість, відразу виймає свою ложку з ложкаря та й сідає разом з ними, і тоді тамтешні чабани похвалять гостя й кажуть: «От козак кмітливий та справний. Вечеряй, братчику, вечеряй». І дають йому місце й по-дружньому вітають. Якщо ж котрий звичаю цього не знає, з того сміються і називають бовдуром. Коли ж пастух чи якийсь інший гість, прийшовши, не застане ні обіду, ні вечері, в який би то не було час, то отаман коша, привітавшись за звичаєм із гостем, одразу наказує своєму кухареві варити тетерю, мамалигу чи милай і, погодувавши гостя, питає, чого той прийшов».

Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю. Похідну старшину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при пере слідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників), а особливо в передовій сторожі на границях запорізьких вольностей. В усіх випадках полковник був начальником певної частини війська, мав кілька загонів запорізьких козаків, неодмінно з осавулом і писарем. Паланкову старшину становили: полковник або сердюк, осавул, писар, підосавулій і підписарій, тобто «три пани і три підпанки». Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: «Полковник такий-то зі старшиною». До паланкової старшини обирали людей заслужених, але вони щороку змінювалися після військової ради. Спочатку їх було п'ятеро, згодом восьмеро, за кількістю паланок; кожен із них мав у своїй дистанції особливу владу над козаками, які жили у слободах і зимівниках, посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідки про стан справ у неприятелів і точно й докладно повідомляв про це в Січ. Крім того, одного з них щороку відряджали до столиці, Москви чи Петербурга, для отримання царського грошового й хлібного жалування. Влада паланкового полковника в його землях була дуже великою: у своєму районі він заміняв особу кошового отамана, тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку; він дозволяв їм в'їзд у вольності запорізьких козаків, а для безпеки давав їм особливий знак, що звався пірначем. Зовнішнім знаком гідності паланкового полковника був металевий пірнач, який він носив за поясом. На утримання всього «паланкового панства» йшла «особливая великая плата кожен рік».

-------------------------------------------------------------------------

[1] Йдеться про російсько-турецьку війну 1768-1774 рр.