Історія й топографія восьми запорізьких Січей 5 страница

Уважний огляд нинішнього Чортомлицького острова наводить на думку, що на ньому були лише головні будівлі Січі: церква, військова та курінні скарбниці, будівля для духовенства й самі курені; останні були в тому місці, де нині річка Чортомлик торкається своїм гирлом початку гілки Підпільної. Розкопки острова дають багатий матеріал для побутової історії запорізьких козаків: тут трапляється глиняний посуд чудової роботи, череп'яні люльки різні на колір та орнаментацію, підкови, шкворні, пряжки, підвіски, сідельні підпруги, пістолети, шаблі, кулі, машинки для лиття куль, списи, грузила до рибальських снастей, порохівниці, чорнильниці, бруски, казани тощо. А при розкопках валу на острові знайдено рештки товстих, загострених і обвуглених паль, розставлених уздовж західного берега острова. Вони вказують, як колись була укріплена Січ: обкопана високим валом, вона, крім того, була огороджена навколо висіченими в лісі дубовими колодами й була Січчю у справжньому розумінні. До цього слід додати природні укріплення: з кримського боку — непрохідні плавні з численними озерами й гілками, з польського — глибока й болотиста річка Чортомлик та гілляста й довга ріка Базавлук на 18 верст західніше й нижче Чортомлика.

За Чортомлицькою Січчю йшла КАМ'ЯНСЬКА СІЧ, заснована при впадінні річки Кам'янки у Дніпро, вище міста Кизикермена. Існування Кам'янської Січі підтверджується як свідоцтвом історика запорізьких козаків XVIII ст. князя Мишецького, так і вказівками документальних джерел: частково січового архіву, частково архіву Малоросійської колегії. «На тій ріці Кам'янці, — пише Мишецький, — була запорізька Січ вище Кизикермена на 30 верст, на правому боці Дніпра». «А вартам бути, — написано в актах 1754 року, — по самому кордону, почавши по той бік Дніпра, де нині військовий перевіз, та на Усть-Кам'янці, де раніше Січ була». Кам'янська Січ існувала під час перебування запорізьких козаків під протекцією Криму й Туреччини, «на полях татарських, на кочовищах агарянських», коли вони жили «по турках та по кавулках», тобто з 1710 по 1734 рік, після розгрому Чортомлицької Січі полковниками Яковлєвим і Галаганом.

Як пильно не стерегли російські солдати виходи з Чортомлицької Січі, частині січових козаків під керівництвом кошового отамана Якима Богуша все-таки вдалося врятуватись од загибелі: вони бігом склали своє добро і вцілілу зброю на дуби й прихованими єриками, затоками, річками й гілками пішли вниз по Дніпру в турецькі землі, які були тоді досить недалеко від Січі. Як свідчить переказ, запорожці, утікаючи від москалів, ні за чим так не жалкували, як за покинутою ними у Старій Січі церквою: «Все ми, панове, добре зробили, все незле влаштували, та одне негаразд учинили, що церкву свою покинули. Та що вже тепер робити? Хай береже її божа матір!» І божа матір зберегла її: москалі до неї, а вона від них, вони до неї, а вона від них... Та так ходила-ходила, а потім перед самими їхніми очима й пішла під землю: вся, як є, з дзвіницею, хрестом, так і «пірнула», — лише яма від неї залишилася».

«Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матір божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожже».

Налякані страшною розправою росіян з козаками, запорожці спочатку відійшли дуже далеко від колишньої Чортомлицької Січі; але потім, отямившись від переляку, піднялися вгору по Дніпру й заснували в гирлі річки Кам'янки, навпроти великого острова Коженина, свою Кам'янську Січ, якраз на кордоні російсько-турецьких володінь. У той час російський цар, думаючи про війну з турками, знову став кликати запорожців у Росію, обіцяючи забути їх минуле й повернути їм їхні попередні володіння, якщо вони, «возчувствовав свою вину», оберуть замість Костянтина Гордієнка нового кошового отамана. Але кам'янські запорожці, боячись, за словами народної пісні, щоб «москаль не став їм лоби брить», не скористалися пропозицією російського царя, натомість звернулися з посланням до шведського короля, питаючи його як «про його здоров'я, так і про наміри щодо розпочатої війни з москалями». На це послання Карл відповів 10 травня 1710 року: «Се нам особливо сподобалося, що не лише за персону нашу королівську щиро обурюєтеся, але й до скорішої помсти над нашим і вашим ворогом, москалем, виявляєте бажання». Очевидно, водночас з цим спілкуванням кам'янських запорожців тривали й зв'язки з запорожцями, які були з королем: у кожному разі, незабаром після згаданого листа й, очевидно, з відома короля частина запорожців залишила табір під Бендерами й пішла у Кам'янську Січ. Можливо, в цьому крився якийсь новий план військових комбінацій шведського короля. За словами свідків, це було так. Під час Полтавської битви між росіянами й шведами частину запорізьких козаків було вбито, більша ж частина лишилася живими, потім разом з Карлом і Мазепою втекла до Дніпра, тут знову зазнала певних втрат при переправі через ріку біля Мишуриного Рога, далі досягла турецького міста Бендер і якийсь час залишалася на березі ріки Дністра. Тут між запорізькими козаками й турецьким султаном Ахметом III відбулися pactaconventa,²⁰ на основі яких козаки перейшли під владу Туреччини. З цією метою в Бендерах було скликано велику раду, на котру зібралося кілька тисяч українських і запорізьких козаків; українські козаки на раді розташувалися сотнями, запорізькі — куренями. Над першими майорів стяг з орлом, над другими стяг з архангелом; ті й інші стояли «стройно и збройно, потужно и оружно». Від козацької старшини були присутні: гетьман Іван Мазепа, кошовий Костянтин Гордієнко, писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Горленко, осавул гетьмана Войнаровський, отаман Платнірівського куреня Чайка, запорізький писар Безрукавий та кошовий осавул Дем'ян Щербина. Від татар були: кримський хан Девлет-Гірей, яничарські старшини — кулугли, спаги, топчаї, мурзи; крім того, тут були присутні польські пани, волоські й молдавські посли, яким було дозволено стояти між запорізькими почтами й панами; не було лише шведського короля, оскільки коронованій особі не випадало займати друге місце після представника від султана.

Цим представником був бендеро-буджацький сераскир Ізмаїл-паша. На скликаній раді Ізмаїл-паша урочисто й поважно, як вимагав сан «великого й непереможного» султана, зачитав хатті-шериф Ахмета III, за яким козаки приймалися до турецького «лицарства» на правах малих спаг, до кримського панства на правах «братства, коллегації й вічної приязні»; їм було надано землі від Кам'янки, Олешок, Переволочної й Очакова понад Дніпром і понад Чорним морем до Буджака, право брати платню за перевози на ріках Дніпрі й Бузі біля Мишуриного Рога, Кодака, Кам'янки, Кизикермена, Мертвовода, надавалися лимани для рибалки й тайми на всіх козаків по куренях; було постановлено зброю, амуніцію та одяг видавати на кожну війну, а яйлик та бакшиші під час самої війни.

Гетьман отримував почесті й владу двобунчужного паші; він отримав двоколірну хоругву: на червоному адамашку срібний молодий місяць з зіркою, а на білому золотий хрест на знак лицарського побратимства християн з мусульманами; ту хоругву освятив царгородський патріарх. Крім того, гетьман отримав у подарунок червону шубу з сибірськими соболями. Такого самого кольору, лише на чорних ведмедях, отримав шубу кошовий отаман; козацька старшина отримала шапки, джамети, тобто похідних коней, дамаські й хоросанські шаблі, а прості козаки по новій шубі та по калитці аспрів або турецьких пар, щоб могли погуляти за здоров'я султана. Отож козаки, наваривши собі горілки й отримавши багато привезеного молдаванами вина, гуляли «гучно», а щоб мати все під рукою й запровадити справжній лад, вони скрізь понасаджували в шинках євреїв і «споживали і спивали дари султанськії». За всі надання і подарунки козаки були зобов'язані служити султанові лише в разі війни; поза війною могли займатися звичними заняттями — рибальством, мисливством і торгівлею «в усіх містах і землях султанських». Погулявши десять днів у Бендерах, козаки поділилися на чотири партії: одна, під проводом Пилипа Орлика, залишилася у Бендерах при сераскирі; друга, очолена Костянтином Гордієнком, пішла на Буджацькі лимани, заснувала один Кіш над озером Ялпухом, а курені розкидала до Чорного моря; третя, реєстрові козаки з полковником Горленком на чолі, розмістилася також біля Буджака; а четверта пішла до ріки Кам'янки, щоб «влаштувати там Січ, окопати коші й курені». Остання партія козаків, швидко діставшись до місця, влаштувала Січ, завела у себе чайки й привернула до себе стільки люду, що стало не набагато менше куренів, як у старій Чор-томлицькій Січі. «Отак смакували ми нове життя, нову волю, дякуючи великому султанові, чекаючи, доки нас не попросять до нового танцю». Так було засновано Кам'янську Січ. Але початково ця Січ існувала лише до 1711 року; коли про поселення запорізьких козаків біля річки Кам'янки довідався цар Петро, він вирядив проти них українського гетьмана Івана Скоропадського разом із генералом Бутурліним і вісьмома російськими полками, котрі стояли в той час біля Кам'яного Затону, охороняючи російські кордони від нападу мусульман. Скоропадський і Бутурлін напали на запорожців, зруйнували їхню Січ біля Кам'янки і таким чином змусили їх шукати нового місця для своєї столиці, подалі від російського кордону. Тоді вони оселилися на лівому березі Дніпра, біля урочища Олешки, і влаштували тут Олешківську Січ.

ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ була заснована в нинішній Таврійській губернії, Дніпровському повіті, майже навпроти губернського міста Херсона, котрий стоїть на правому березі Дніпра. Олешки — дуже давнє місто: воно було відоме ще нумідійському географу аль-Ідрісі (XII ст.) під назвою Алеска та італійським поселенцям на берегах Чорного моря й Дніпра (XIII-XIV ст.) під назвою Ереске. Професор Брун небезпідставно доводить, що розташування нинішнього міста Олешки відповідає давній Гілеї, про яку оповідає батько історії Геродот, а історик Забєлін виводить корінь слова Олешки від слова «ольха» або «єлоха», котрим у давній топографічній мові позначали болото, водяне, заплавне місце, вкрите кущами й дрібноліссям. Виникши на місці чи поблизу грецької колонії Александрії, Олешки стали відомими вже з другої половини XI століття під назвою Олешшя, служачи проміжним пунктом у торгівлі між Києвом і Царгородом: «Въ се же лЪто, 1084, Давидъ захватилъ грековъ въ ОлешьЪ... Во время наставшаго голода пошли возы къ сплаву, божіею же милостію люди пришли изъ Олешья, пріЪхали на ДнЪпръ и набрали рыбы и вина». Але згодом, з XIII століття, з часу нашестя татар на Русь і їх оселення на півдні, Олешшя наче зовсім зникає і з'являється аж у XVIII столітті під назвою Олешки. В той час Олешки належали кримському ханові, а через його васальну залежність від Туреччини й турецькому султанові. Сюди й пішли запорізькі козаки після зруйнування російськими військами їх Січі на Кам'янці. Перебування запорізької Січі в Олешках засвідчує історик XVIII століття князь Семен Мишецький, і опис земель 1774 року після Кючук-Кайнарджійського миру Росії з Туреччиною за імператриці Катерини II: «Перебуваючи під кримчаками, запорізькі козаки жили у двох своїх Січах, а саме в Кам'янці і в Олешках». «Алешки, место прежде бывшей запорожской Сечи, когда за татарами запорожцы жили, лежит по берегу речки Конской; тут в нынешнюю войну содержан был обнесеными ретраншементом магазин,²¹ да и для зимнего пребывания войск в 1773 году довольное число около ево землянок выстроено, где два полка без нужды помещены были, и ими Кинбурн в блокаде обдержан был».

Осівши в Олешківській Січі, запорізькі козаки мусили на якийсь час зовсім припинити стосунки зі своєю головною метрополією, козацькою Україною. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру різні «просительные пункты», писав щодо запорізьких козаків: «Любо то запорожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых проклятых запорожцов, милостивым вашего царскаго величества указом вольный туда с Украйны был путь для помянутой добычи и яко от господина воєводы каменнозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промышленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Але Петро, бажаючи заборонити будь-які зносини українців із запорожцями, так відповів на це прохання гетьмана: «Сие позволение малороссийскому народу, по милости царскаго величества, дается и о том совершенное определеніе, как тому порядочным образом учинится, учинено будет вскоре, а пока то состоится, ныне того позволить невозможно, ибо опасно, чтобы под таким предлогом бунтовщики запорожцы в тех местах паки не возгнездились и собирания бунтовския не учинили». 1712 року, вже після того як Петро, через війну з турками, знову намагався перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після невдалого для нього Прутського походу, видав ще суворішу постанову про недопущення запорізьких козаків на Україну. В цей час він наказав полтавському й переволочненському коменданту Скорнякову-Писарєву пильнувати, щоб «малоросіяни на Запоріжжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорожців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя». Ту саму політику щодо запорожців успадкували і наступники Петра. 22 лютого 1725 року в інструкції азовському губернатору наказувалося: «Объявлять тем, которые будут ездить в Крым, чтобы к запорожцам отнюдь не заезжали, и о том учинить заказ крепкий под жестоким наказанием и отнятием всего того, с чем кто туда дерзнет поехать; а из крымцев, которые в губернию приезжать будут, дать знать, чтобы они при себе изменников запорожцев и козаков не имели. Козаков изменников, запорожцев и прочих ни с товары, ни для каких дел в губернию Воронежскую и никуда в великороссийские города, також и из той губернии, ни откуда чрез ту губернию туда на Запорожье с товари, ни за добычею и ни с чем отнюдь не пропускать, чего на заставах приставленным приказать смотреть накрепко под опасением жестокаго штрафа; а которые запорожцы будут приходить с повинною или с другими какими письмами или словесными приказы, и таких задерживать, а о том писать к генералу Голицыну, також рапортовать и подлинные письма присылать в сенат, оставливая с оных у себя списки, а не описався в сенат, с ними, запорожцы, яко с изменниками, никакой письменной пересылки отнюдь не иметь и на их письма не ответствовать, также и той губернии обывательми смотреть, чтоб у них как с ними, так и с прочими пограничными подозрительных корреспонденций не было; а ежели будут происходить от турок и татар и изменников запорожцев тамошним обывателям какия обиды, а пойманы не будут, генералу-майору и губернатору о всяких случившихся делах в турецкую область к порубежным пашам и к крымскому хану писать; а ежели из них изменников запорожцев в землях императорскаго величества кто пойманы будут, и теми разыскивать, и что по розыску явится, о том писать в сенат, а о прочей корреспонденций с пограничннми поступать по указам из иностранной коллегии». Сама колегія іноземних справ писала щодо цього всім російським і українським начальникам при кордоні, щоб вони ні в якому разі не приймали тих запорожців, які прийдуть під протекцію імператора у великій кількості й зі зброєю: «Защищение нигде им не давать и от границ оружием их отбивать; а под рукою словесно к ним приказом отзываться и обнадеживать их секретно, что при способном времени приняты они, запорожцы, будут».

Від 12 липня 1711 року, з Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від Запоріжжя й визнала його улусом турків, а запорожців — райями Порти, підлеглими ханським сераскирам. «Его царское величество весьма руку свою отнимает от козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который сообщен на сей стороне вышеупомянутой реки». За Прутським миром цар, зокрема, віддав туркам усі землі колишнього Запоріжжя по ріку Оріль і зобов'язався знести свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні. Таким чином, цей мир, нещасливий для Росії, приніс щастя запорізьким козакам: після нього запорожці de jure знову стали володарями того, що вони втратили після зруйнування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці св. Анни. Перейшовши під владу кримського хана й турецького султана, запорізькі козаки залишились вірними своїй релігії і своїм законам, хоча й терпіли початково велику нестачу руського православного духовенства: спішно тікаючи з Чортомлицької Січі, вони ледве встигли забрати з собою частину військового скарбу й церковного начиння; тому духовенство прийшло до них дещо пізніше від заснування Січі, почасти з польської України,²² почасти з Афін, а переважно з Єрусалима й Константинополя. Так, до 1728 року в олешківських запорожців настоятелем усього військового духовенства був архімандрит Гавриїл, грек родом, і лише з 1728 року з'явився руський священик Дідушинський. У самій службі і в молитвах запорожці також не робили ніяких змін: на єктеніях і виходах у них по-старому згадували російських царів, синод і синкліт, і молилися за їхнє здоров'я і благополуччя. Спочатку життя запорізьких козаків під кримським ханом було дуже вільним: запорожці користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували від хана милостиву платню. Та з плином часу це становище змінилося: взамін платні запорізьким козакам дозволили брати сіль із кримських озер, початково з певними послабленнями супроти встановлених у Криму правил, з меншим митом, ніж те, яке татари звичайно побирали з малоросійських козаків та інших українських промисловців. Потім татари, довідавшись, що запорожці, під приводом вивозу солі для себе, брали її для українців і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього дарованого їм привілею.

Крім того, за протекцію кримського хана запорізькі козаки повинні були ходити в походи в кількості 2000 і більше чоловік на допомогу татарам, на чолі з кошовим отаманом, за першим закликом хана; але хани намагалися відіслати козаків якомога далі. Одного разу, наприклад, запорожці ходили в похід на черкесів і дійшли до Сулака; цей похід вони вважали тяжким для себе й дуже збитковим. За ту саму ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві Перекопської лінії по 300 й більше чоловік, до того ж працювати завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше не подобалася козакам, котрі мали особливе уявлення про «лицарську» честь.

Чим довше перебували запорожці під владою кримського хана, тим більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сварок з татарами. З безлічі невдоволень головними були такі. Запорожцям якнайсуворіше заборонили тримати в Січі гармати. З огляду на цю постанову всі гармати, які в них лишилися, татари²³ відібрали, й коли якось запорізькі рибалки після повені побачили на лівому березі Дніпра (в урочищі Карай-Тебен) одну невелику гармату і сповістили про це кошового отамана, а той знайшов у тому самому місці ще 50 штук, то суворо наказав тримати їх таємно в одному зимівнику, остерігаючись, щоб татари не відібрали їх у козаків. Запорожцям заборонялося будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях; зноситися з Росією та їздити в російські міста, торгувати в Криму і в Очакові; дозволялося лише купувати у визначених місцях товари й відвозити їх не далі Січі. В тій же Січі право торгувати надавалося кримчакам, очаківцям, грекам, євреям, вірменам. Крім того, запорожців обкладали різними данинами, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи якоїсь іншої справи кримські хани, мурзи з численним почтом і слугами; в цей час запорожці мусили всіляко вшановувати їх і, скільки б вони в них не були, годувати як їх самих, так і їхній почет і коней, а при від'їзді, крім того, робити їм різні коштовні подарунки.

Та поза всім цим життя запорізьких козаків під владою кримських ханів було «зело трудное» ще і з багатьох інших причин. По-перше, кримський хан відібрав у запорізьких козаків і віддав ногаям увесь низ Дніпра, від Великого лиману вгору аж до порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й пожитками».

По-друге, хан «допускал великую на запорожцев драчу» як на охоронців татарського кордону, коли з відома чи без нього хтось із кримських невільників утікав у християнські землі, або якщо у татар пропадали табуни коней, череди волів, овець чи якесь майно, або хтось із самих господарів-татар. Якщо при цьому козакам доводили крадіжку худоби чи вбивство господарів, то за худобу татари брали великі гр'оші, а за людей брали людей; у випадку неспроможності винних штраф стягали з усього куреня, а в разі відмови куреня винних забирали живцем. І лише в рідкісних випадках, при взаємних сварках і загарбанні, дозволяли обмін худобою і людьми. По-третє, хан дозволяв ляхам страчувати запорожців, навіть у тих випадках, коли ті лише захищалися від ляхів, які нападали, захоплювали й навіть вішали їх, як це було у Брацлаві та інших містах. За цим правилом одного разу за скаргою ляхів на запорожців з останніх стягнули 24 000 карбованців на користь буцімто потерпілих. По-четверте, при взаємній боротьбі ханів Адиль-Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожці всупереч волі були «затягнуті» першим проти другого й коли другий «розігнав» військо першого, тоді ні в чому не винних запорожців хан Менглі-Гірей звинуватив у віроломстві й 1500 їх продали на турецькі каторги. По-п'яте, хан, не зважаючи на прохання усього Коша, не хотів звільнити кількадесят запорізьких козаків, незаконно захоплених азовськими татарами під час полювання на річці Кальміусі. По-шосте, хан відібрав у запорожців фортецю Кодак, її мешканців розігнав, фортецю зруйнував, а місто віддав полякам у повне володіння. Нарешті, по-сьоме, хан заборонив запорожцям будувати постійну церкву в Олешківській Січі й під кінець почав обмежувати їх у сповіданні православної віри. Отож не дивно, що вже тоді запорожці, пишучи кримському ханові, казали, що вони «превеликую нужду от ногайских татар иміли».

«Заступила чорна хмара
Та білую хмару:
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив він на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметі поставили
Образ Пресвятої,
І крадькома молилися».²⁴

«Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, —
І той лихий день, і ту лихую годину,
Будем довго, як тяжку личину, споминати».

У наш час в Олешках від перебування запорізьких козаків збереглося дуже мало, щоб не сказати нічого з речових пам'яток. Більшість мешканців Олешок навіть не знає про те, що на місці їхнього містечка колись була запорізька Січ. У місцевій церкві не збереглося жодних пам'яток старовини; нічого не залишилося й від самої Олешківської Січі: її місце можна встановити лише зі слів старожилів. За розповідями Феоктиста Горбатенка, Василя Киріяша, Афанасія Плохого і Данила Бурлаченка Олешківська Січ була цілою до того часу, коли, за розпорядженням уряду, з огляду на небезпеку для міста бути занесеним піщаними кучугурами, вона разом із міськими околицями була заорана й засаджена лозою й червоною шелюгою. Це було 1845 року. Наскільки пам'ятають згадані діди, Січ розташовувалася навпроти впадіння річки Лазнюка в Конку, гілку Дніпра, й мала лише дві десятини землі. Це був правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки до двох аршинів, з редутами по кутах і з воротами завширшки у два сажні з північного боку. На всю довжину Січі була рівна й гладенька, мов виметена віником, площа завширшки до 40 сажнів. Коли діди були ще хлопчаками, вони знаходили на місці Січі різні дрібні монети — копійки, пари, леви, а разом з ними й різну зброю, переважно чотиригранні списи.

«Оце, бувало, як задме великий вітер та на Січі підніме пісок, ми й кричимо один одному через тин: «А ходімо, Василю, чи там Даниле, на городок копійки збирати». Та й біжимо туди». Крім грошей та зброї, знаходили й інші речі — срібні хрестики, воскові свічки у трунах, шматки смоли, кільця дроту, свинцеві кулі, різний череп'яний посуд, зокрема глечики або «кумани». «Багато чого доводилось бачити на тій Січі: якось наткнулися ми аж на п'ятнадцять трун, і труни ті зовсім не схожі на наші, вони були наче човни з обрізаними носами, Доводилось бачити й людські голови: вони як гарбузи валялись. А покійники лежали так, як і у нас кладуть». Скільки пам'ятають діди, Січ з давніх часів у літній час була вкрита травою, тому хлопчаки гнали на неї телят пастися; але згодом її мало-помалу стало заносити піском із сусідніх кучугур. 1845 року була «драна» зима: снігу майже не було, зате шалені вітри майже всю землю «обідрали». Здійметься, бувало, вітер і почне рвати землю: рве-рве, сипле-сипле піском та досиплеться до того, що й із міста вийти нікуди — навколо кучугури піску, мов гори намуровані. Тоді вийшов наказ розорати околиці міста Олешок, в тому числі й місце колишньої Січі, й засадити їх червоним шелюгом, коріння якого має властивість зміцнювати сипкий грунт: оскільки ж поблизу Олешок на той час ніде не було шелюгу, його довелося возити з віддаленого від міста села Вознесенки. За розповідями тих же дідів, в гирлі річки Лазнюка у запорожців була пристань, а на березі річки Чайки, на місці нинішньої пароплавної пристані, стояла церква, зроблена з очерету, поблизу церкви був цвинтар та викопана криниця, в якій ніколи не замерзала вода. За 250 сажнів на схід від колишньої Січі й за 0.5 версти вище нинішнього міста Олешок є невелике земляне укріплення, що складається з довгих, наполовину засипаних піском ровів із високими валами у формі бастіону з тупими кутами, оберненого воротами на південь і пристосованого до місцевості. Було б помилково приписувати спорудження цього укріплення запорізьким козакам, адже запорізький історик першої половини XVII століття князь Мишецький категорично стверджує, що запорожцям у Олешківській Січі та в інших місцях зовсім не дозволялося будувати «фортифікаційні укріплення». Документальні джерела свідчать, що земляні укріплення поблизу Олешок влаштували російські війська під час війни з турками 1773-1774 рр.

З Олешок запорізькі козаки повторно переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі (при впадінні річки Кам'янки в гілку Дніпра Козацьке Річище). Це, за поясненням історика Мишецького та свідка осавула Щербини, сталося так. Якось запорізькі козаки під проводом власного кошового та кримського хана ходили в похід «во множественном числе» на черкесів під Сулак; у цей час певна частина запорожців, що жила на ріці Самарі й постійно була невдоволена своїм підлеглим щодо січовиків становищем, зібравшись у значній кількості й озброївшись легкою зброєю, кинулась на Олешківську Січ, багато людей перебила й перевішала, а саму Січ розгромила і зруйнувала. Січові козаки, повернувшися з походу й побачивши розорену Січ, зібрали всі свої сили, вдарили на ріку Самару, вирубали там «Самарську Січ», винищили багато мешканців, захопили велику здобич і відіслали її на Дунай, а самі, покинувши зруйновану Січ у Олешках, повернулися на давню Кам'янську Січ.

Отже, після Чортомлицької Січі запорожці осіли спочатку в Кам'янській, згодом у Олешківській, потім знову в Кам'янській Січі. Так у всякому разі твердить історик запорізьких козаків князь С. Мишецький. Той же князь Мишецький дає підставу вважати, що запорізькі козаки трималися Кам'янки аж до того моменту, коли, покинувши кримсько-турецькі володіння, вони знову перейшли в межі Росії за царювання Анни Іванівни, 1734 року. З цим цілком узгоджується й свідчення протоієрея Григорія Кремлянського, сучасника останньої запорізької Січі на річці Підпільній: «Після зруйнування Петром І Старої Січі (1709), — каже він, — решта запорожців утекли човнами під турка, який прийняв їх і влаштував в Олешках. Згодом просили запорожці імператрицю Анну Іоанівну прийняти їх знову під Російську державу, що їм дозволили. Отож запорожці оселилися вище Кизикермена в Омиловому й, проживши там, як кажуть, сім років, переселились у Красний Кут, де влаштували Січ (на місці села Покровського) й жили до її зруйнування великою імператрицею Катериною II». На картах безіменного автора 1745 року, відомого де-Боксета і маловідомого Антоніо Затта 1798 року Кам'янська Січ зветься St. Sicza тобто Стара Січ, з перевагою перед Олешками, ця назва, очевидно, свідчить, що про існування Січі в Кам'янці ще зберігалися свіжі спогади, оскільки саме після неї виникла Нова, або Підпільненська Січ, тоді як про існування Січі в Олешках зовсім забуто, тому вона й не названа Січчю у згаданих картах. Зрештою, й офіційний документ 1744 р. свідчить, що перед влаштуванням Січі на Підпільній «Січ будували на річці Кам'янці». Згадане вище в записках Кремлянського урочище Омилове є не що інше, як балка Мілова, примітна руїнами колишнього міста Мілового. Вона знаходиться на 2.5 версти вище балки Кам'янки, де, власне, й була Січ; очевидно, сама по собі балка Кам'янка була менш відомою, як Омилове, тому Кремлянський і прив'язує Кам'янську Січ до Омилового.²⁵

Наведені дані достатньо переконують у тому, що в Нову Січ на річці Підпільній запорізькі козаки переселилися не з Олешок, як пише Рігельман, Скальковський, а за ними й Марковін, а з урочища Кам'янки поблизу Омилової. «Дослідник запорізької історії п. Скальковський, — зауважує з цього приводу М. І. Вертільяк, — вважає, що Кам'янська Січ існувала лише рік; не поділяючи цього погляду, я маю для цього багато підстав. Значний простір цвинтаря ніяк не міг заповнитися за рік, велика кількість надмогильних надписів з роками смерті до 1736, в тому числі багатьох кошових, військових писарів, не було випадковістю, врешті численні усні перекази й ці записки (Мишецького) утверджують мене в моїй думці. Сила російської зброї після Полтавської битви змусила тремтіти зрадників-запорожців і змусила їх переселитися на кримський бік, в Олешки; але нещасливий Прутський мир, за яким весь простір між Дніпром і Бугом було віддано туркам, є достатньою гарантією повторного оселення запорожців у Кам'янці; це місце вони обрали й тому, що місцевість охороняла їх від раптових наїздів татар, котрим вони завжди не довіряли».