Історія й топографія восьми запорізьких Січей 3 страница

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудовано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький після обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким козакам — за один прапор чотири великих, за один бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр — три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів — триста талярів.

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаківська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з росіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою запорізькою Січчю, котра «була на тому боці». З 1734 року Микитине вже стало селом; 1753 року в офіційних актах воно звалося Микитинською заставою. На той час у Микитинській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій,¹⁰ писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утримувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для розгляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, турецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квитками турецькою й татарською мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зовсім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 року, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на батьківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросійської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесильного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь (від гр.: місто перемоги), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається і до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ділиться на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь. Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква. 1746 року в Микитиному, у запорізьких козаків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Богородиці, також дерев'яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «крижової», або католицької церкви, з іконостасом, «ув'язаним на полотні». Невідомо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її називають «порядною» дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Петра Рассевського, але нині згадана Микитинська церква Святої Покрови зостається без священиків порожньою». 1796 року замість третьої спорохнявілої церкви в Микитиному збудували четверту, також дерев'яну, з такою ж дзвіницею, добудованою 1806 року. Ця церква існує і в наш час, вона зветься соборною церквою і стоїть біля самого берега Дніпра. 1858 року в Нікополі збудовано й другу церкву, кам'яну і з кам'яною дзвіницею, добудованою 1865 року.

В наш час у містечку Нікополі від колишньої запорізької Січі не залишилося жодного сліду. Якихось п'ятдесят років тому, під час великої весняної повені, місце Січі, всі її цвинтарі та капличка були відрізані водою від берега й знесені вниз за течією Дніпра; сама ж річка Підпільна, на котрій стояла Січ, була розмита сильним напором води й, з року на рік розширюючись, вона перетворилася у широку ріку Орлову, котру тепер багато хто приймає за справжній Дніпро, по ній у літній час ідуть кораблі й тече вона якраз під самим Нікополем. Тому місце колишньої Микитинської Січі можна встановити лише за розповідями старожилів.

Із цих розповідей видно, що Січ та цвинтар при ній знаходилися рівно на 350 сажнів нижче теперішньої пароплавної пристані Нікополя, біля правого берега Дніпра, навпроти того місця, де в наш час є водяні млини, інакше кажучи, навпроти двора селянина Василя Ходарина, котрий живе майже на самому березі Дніпра. На місці запорізької церкви ще не так давно стояла дерев'яна капличка заввишки сажнів із чотири й перерізом в один сажень. Нижче каплички через Дніпро йшла давня козацька переправа, відома у запорожців під назвою Микитинської. У цьому ж місці з Дніпра просочувалася невелика гілка Підпільна. Біля церкви був цвинтар завдовжки до 70 й завширшки до 100 сажнів, навпроти нинішнього двору селянина Федора Рибакова. Але все це навесні 1846 року змила течія Дніпра. Сам берег Дніпра щороку обвалюється у воду, оголюючи цілі купи козацьких кісток, котрі бездоглядно валяються по піску; тут частенько стирчать напівзогнилі дубові труни, що ховають лише мізерні кістяки колись доблесних і безстрашних лицарів, низових козаків; поміж скелетами часто трапляються мідні хрестики, іконки, гудзики, персні, а іноді й штофи, наповнені «оковитою», без якої запорожець, мабуть, не міг обійтися й на тому світі.

З минулих часів у Нікополі збереглися земляні укріплення у вигляді валів і ровів поблизу цвинтарної церкви, верст за п'ять від Дніпра в південно-західному напрямку. З півдня вони починаються від подвір'я селянина Микити Петренка, йдуть понад дворами селян Павла Сидоренка, Семена Гребінника, Федора В'язового й Григорія Дорошенка, звідси до вітряків мають пропуск для в'їзду й потім знову починаються від вітряка селянина Дмитра Хрипуна, повертають на схід і йдуть до городу караїма Мардохая Бабаджана, далі тягнуться через загін Івана Бабушкіна, город Прокопа Демури, двір Федора Безрідного й нижче нього губляться. Загалом ці укріплення мають вигляд правильного кола й оточують дуже великий простір землі завдовжки 750 й завширшки 500 сажнів, захоплюючи собою всю базарну площу Нікополя й досить багато селянських дворищ. Важко сказати з абсолютною точністю, до якого часу належать ці укріплення; але навряд чи вони насипані жовнірами польського гетьмана Потоцького для спостереження за діями козаків у Микитинській Січі, як гадає Карелів. Це припущення позбавлене будь-якої підстави, оскільки гетьман Потоцький, посилаючи за Хмельницьким легкий загін («залогу») з 800 чоловік до Микитинської Січі, зовсім не мав на меті розташовуватися табором навпроти Січі, а лише спіймати втікача й доставити його в Польщу. А Хмельницький, довідавшись про висилку цього загону, покинув Січ і спустився нижче до лиману; загін подався за ним, але потім, переконаний самим Хмельницьким, перейшов на його бік. Таким чином, гетьману Потоцькому тут не було ні часу, ні можливості споруджувати земляні укріплення; та й важко навіть припустити, щоб запорізькі козаки дозволили полякам насипати фортецю лише за якихось п'ять верст від самої столиці їхніх вольностей Січі. Залишається погодитися з князем Мишецьким, котрий стверджує, що ретраншемент біля Микитиного зроблений «от россиян в прежние годы, как хаживали Крым воевать». Із часів запорізьких козаків у Нікополі вціліло кілька речових пам'яток: будівель, речей церковного й домашнього вжитку, писемних документів. З будівель цікаві дві запорізькі хатини — одна, споруджена 1746 року «стараніем Максима Калниболотскаго», є власністю єврея Тіссена; друга, споруджена 1751 року «рабами божіими куренным атаманом Онуфрієм Назаровичем и Гаврилом Игнатовичем», належить Ксенії Панченковій. Один запорізький курінь із написом «Построин курінь полтавскій, 1763 года, июня 6 дня» належить Ганні Степанівні Гончаровій. Хатини перенесено в Нікополь із села Покровського, де була остання Січ, а курінь, за переказом, було збудовано в самому Нікополі. З інших запорізьких речей цікавими є козацька мідна гармата, котра до 1888 року стояла за огорожею соборної церкви, й залізний хрест з тієї церкви, в котрій, за переказом, молився Богдан Хмельницький. У самій церкві — ікона Христа з частинкою животворного дерева, на якому було розіп'ято Спасителя, прикрашена срібною «шатою» 1747 року коштом кошового отамана Павла Козелецького; чотири хоругви з різними зображеннями; п'ять ікон, серед яких ікона Миколая, придбана козаком Антоном Супою, ікона Варвари, написана Михайлом Решетняком, ікони Спасителя й Богоматері у срібних шатах, заввишки в сім з половиною і завширшки в п'ять четвертей, котрі стояли на хорах, де був особливий престол в ім'я чудотворця Миколая; ікона із зображенням Богоматері, святителя Миколая й архангела Михаїла, а під ними цілої групи запорожців, що моляться зі своїм отаманом; останні показані в їх звичайному одязі й при зброї, з непокритими головами й довгими «оселедцями». За переказом, тут зображено кошового отамана Петра Івановича Калнишев-ського з товариством, який звертається з молитвою до Богоматері про захист козаків від біди, котра загрожувала їм з боку Москви напередодні падіння Запоріжжя; тому з вуст отамана до вуха Богоматері простягнуто молитву: «Молимся, покрый нас честным твоим покровом, избави от всякаго зла», на що Богоматір, нахиливши вухо до запорожців, відповідає: «Избавлю й покрыю люди моя». Крім того, зберігся невеликий напрестольний кипарисовий хрест у срібній оправі, пожертвуваний козаком Лавріном Горбом; чудове євангеліє московського друку в срібній оправі по малиновому оксамиту вагою два пуди без трьох фунтів; плащаниця з червоного з чорною серединою оксамиту, з викуваним зі срібла тілом Спасителя, пожертвувана 1756 року козаком тимошівського куреня Іваном Гаркушею, вартістю 1200 карбованців; дві ризи, одна суцільної золотої парчі, крім срібного наплічника, із зображенням Покрови Богоматері, вартістю 1000 карбованців; друга з червоної парчі, крім наплічника зеленого оксамиту з золотим і срібним шитвом та зображенням Благовіщення, вартістю 700 карбованців; незрівнянний, єдиний такий і тому безцінний аналой, зроблений з арабського дерева «абонос» (чорного), оздоблений черепаховою і слоновою кісткою, перламутром, угорі стягнутий буйволовою шкурою й завершений угорі двома зміїними голівками. За переказом, запорожці отримали його від царгородського патріарха в той час, коли вони перебували під владою турків з 1709 по 1734 рік і за перехід на бік шведського короля Карла XII були позбавлені можливості спілкуватися з російською православною церквою, тому отримували священиків для себе з Константинополя. Окрім того збереглися ще два срібні позолочені кухлі, один місткістю до чотирьох склянок (він, за переказом, належав кошовому Івану Дмитровичу Сірку), а другий, дещо менший, з шістьма саксонськими монетами 1592-1598 років, з іменами Христіана, Йоганна, Георга, Августа, здобутий, за переказом, запорізькими козаками у саксонського генерал-майора Вейсенбаха 1746 року, коли запорожців посилали в Польщу для виловлення гайдамаків. Крім того, збереглося два портрети, писані з живих запорожців, братів Якова та Івана Шиянів, котрі після падіння Січі були ктиторами Нікопольської церкви й до самої смерті ходили в запорізькому вбранні. Нарешті, вціліли золота медаль, дана 1788 року за подвиги під Очаковом запорізькому полковнику Коленку; зелений шовковий запорізький пояс завдовжки в п'ять із половиною аршинів; невеличкий залізний молоток з вибитою на ньому датою (1751 рік); квит київського архієпископа Рафаїла 1740 року про надіслану в Січ до церкви Покрови пресвятої Богородиці богослужбову книгу.

За Микитинською йшла ЧОРТОМЛИЦЬКА або ж СТАРА СІЧ розташована на Чортомлицькому розі або мисі, від якого й отримала свою назву. Очевидно, саме про цю Січ розповідає балакучий, але не завжди точний і правдивий Боплан (1620-1647).¹¹ «Дещо нижче річки Чортомлика, — пише він, — майже на середині Дніпра знаходиться досить великий острів з давніми руїнами, оточений з усіх боків понад 10000 островів, розкиданих неправильно...

Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею». Князь Митецький, перелічуючи всі запорізькі Січі, у другому розділі своєї «Історії» зазначає: «Стара Січ стоїть поблизу Дніпра на річці Чортомлику. Згадана Січ початок свій веде з того часу, як запорожці ще були за поляками». Чортомлицька Січ заснована 1652 року за кошового отамана Лутая, про що свідчить наступний акт: «Город Сича, земляной вал, стоял в устьях у Чортомлыка и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал шесть сажен; с поля, от Сумской стороны и от Базавлука, в валу устроены пали и бойницы и с другой стороны от устья Чортомлыка и от реки Скарбной до валу, сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в этом городе башня с поля, мерою кругом 20 сажен, а в нем окна для пушечной стрельбы. А для ходу по воду сделано на Чортомлык и на Скарбную восемь форток и над теми фортками бойница, а шириною те фортки только одному человеку пройти с водою. А мерою тот городок Сеча с поля от речки Прогною до речки Чортомлыка сто ж сажен да с правой стороны речки Прогной, а с левой стороны речки Чортомлык, и впали те речки в речку Скарбную, которая течет позади города, подле самой ров. А мерою весь Сеча город будет кругом с 900 сажен. А строили зтот город Сечу кошевой атаман Лутай с козаками тому 20 лет».

До цього досить детального зовнішнього опису Чортомлицької Січі варто лише додати, що всередині Січі було влаштовано курені з вікнами на площу й «кватирками» у вікнах, а поза Січчю, за містом, стояла так звана грецька хата, можливо, приміщення для іноземних послів, що приїжджали до запорожців. Крім того, акти 1659, 1664 й 1673 років свідчать, що на Чортомлицькій Січі існувала церква Покрови Богородиці: 1664 року кошовий отаман Іван Щербина писав гетьману Івану Брюховецькому, що церква ця раптово згоріла, так що духовенство навіть не встигло вихопити церковного начиння, тому кошовий просив гетьмана прислати в січову церкву тріодь пісну, апостол і кадильницю, інакше в піст не буде по чому й службу Божу правити. 1673 року в нову церкву Чортомлицької Січі на ім'я кошового Лук'яна Андріїва, або Лукаша, від царя Олексія Михайловича було надіслано 12 книг четьї мінеї. 1672 року в цій Січі було 100 ковалів «безпрестанно в ней живущих». Як видається, в якийсь період ця сама Січ переносилася з Чортомлицького острова¹² у відкритий степ, у всякому разі, 1663 року про неї писалося: «А Сеча и ныне у них на поле и крепости никакой нет».

Загальний вигляд Чортомлицької Січі показано «а одній вельми цікавій гравюрі, що зберігається в Санкт-Петербурзькій імператорській публічній бібліотеці, у відділі портретів Петра Великого. Вона виконана відомим гравером XVII століття Інокентієм Щирським на полотні завдовжки в 12 й завширшки в 7.5 четвертей і на самій горі має напис: «Богословскій и философскій тезис, поднесенный кіевскою духовною академіей царям Іоанну и Петру Алексеевичам 1691 года». Лицевий бік гравюри весь списаний ликами, розділеними на шість рядів згори донизу. В першому ряду зображена Богоматір; у другому — святий князь Володимир; під ним — двоголовий орел, а обабіч Богоматері й Володимира — 12 фігур різних святих, крім Спасителя й Бога-отця; у третьому ряду зображено місто Київ; в четвертому — зліва намальовано будинок, у якому сидять запорожці поруч із турками чи татарами на спільній раді, посередині — група козаків, які списами розміряють землю, а з правого боку — запорізька Січ з клубами диму над нею.

Січ оточена високим валом, на котрому стоять три гармати на колесах, за валом видніють шість куренів, серед яких височить маленька триглава церковця. Нижче Січі йде останній ряд постатей — візантійських імператорів Аркадія й Гонорія, Василя й Констянтина, та російських царів Івана й Петра. Думка, вкладена майстром у картину, очевидна — він показав головні моменти з історії Київської Русі у зв'язку з історією запорізьких козаків і зобразив сучасне йому царське двовладдя в Росії, підкріпивши його прикладом Візантійської імперії.

Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тому, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик: «А непріятельского приходу к нему летом чаять с одну сторону полем, от крымской стороны, от реки Безовлука, а с трех сторон, за реками, некоторыми меры промыслу никакова учинить под ним нельзя. А в зимнеу время на трех реках лед запорожцы кругом окалывают безпрестанно и в осадное время Сечю город шти¹³ тисячам человеком одержать мочно, а что людей и всяких запасов и пушек будет больше, то и непріятелю будет страшно. А многолюдных турков и татар до Сечи перенять не мочно, потому что прилегла степь и в степи их не удержать».

Чортомлицька Січ вважалася січчю, яка переважала над іншими, тому папери, що виходили з цієї Січі, рідко підписувалися з означенням її місця: «Дано в Січі при Чортомлику», «Дано в Чортомлицькій Січі»а перевалено взагалі не мали вказівок на місце: «З Січі запорізької», «Дано на Коші Січі запорізької», «Писано на Коші запорізькому», «З Коша запорізького», причому під Січчю розумілася саме Чортомлицька.

Чортомлицька Січ існувала протягом 57 років (1652-1709) і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіглося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків, саме в той період, коли вони й «самому Царю-городу давали нюхать козацького пороху». З цієї Січі «розливалася слава про козацькі подвиги по всій Україні». Саме в цій Січі діяли такі богатирі, як «завзятий, ніким не дійнятий, загартований, ніким не переможений» кошовий Іван Сірко, той Сірко, котрий був пострахом турків, грозою ляхів, славою і гордістю запорізьких козаків; той Сірко, котрий, за переказом, народився з зубами, щоб усе своє життя гризти ворогів руської народності й православної віри; той Сірко, іменем котрого татарки лякали своїх неслухняних дітей; за погибель якого султан особливим указом звелів правовірним молитися у своїх мечетях; той Сірко, кості котрого запорожці, за переказом, після його смерті п'ять років возили в труні, а потім, відрізавши в нього руку й засушивши, виставляли на пострах ворогам; той Сірко, іменем котрого часто називали й саму Чортомлицьку Січ — «Січ кошового Сірка». В цій Січі часто зав'язувалися такі справи, котрі потім розв'язувалися у сусідній запорожцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві й турецькому Стамбулі. З цієї Січі запорожці ходили на Україну й Польщу, за Богдана Хмельницького під Жовті Води, Батіг і Жванець; у цій Січі вони присягали на вірність російському престолу й потім гірко оплакували смерть «старого Хмеля»; з цієї Січі вони ходили за сина Богдана Хмельницького, Юрія; звідси вони багато разів виступали в похід під керівництвом Якова Барабаша, Івана Сірка, Мартина Пушкаря та інших українських вождів проти їхнього найлютішого ворога, брехуна й наклепника, гетьмана Івана Виговського, котрий лавірував між Москвою й Польщею, водночас доносив московському царю на запорожців і запорожцям брехав на московського царя. Звідси вони виходили й проти Хмельниченка, який врешті зрадив російському престолу, громили його наступників, сьогобічного гетьмана Якова Сомка й тогобічного¹⁴ Павла Тетерю. З цієї ж Січі вони 1663 року ходили на Україну й провели тут так звану чорну раду, скликану українською черню, котра стратила Сомка; звідси ж запорожці не раз успішно здійснювали походи разом із московським воєводою Косаговим проти гетьмана Дорошенка й знаменитого польського вершника Чарнецького. З Чортомлицької Січі запорожці піднімали українців проти московських воєвод і бояр за їхні побори, податки й утиски малоросійського народу. В цій самій Січі запорожці 1675 року вибили близько 14000 турецьких яничарів і потім, очолені славним кошовим Іваном Сірком, здійснили блискучий похід у самий Крим, захопивши там безліч полонених і здобичі. З Чортомлицької Січі запорожці 1677 року ходили на допомогу українцям під час так званого першого чигиринського походу турків, звідси 1687 й 1688 року вони виступали в походи на Крим під спільним керівництвом князя Василя Голіцина, Івана Самойловича й Івана Мазепи; звідси ж 1701 року ходили походом під Псков на допомогу російському війську Петра І проти шведів. Нарешті, з цієї ж Чортомлицької Січі протягом усього її існування запорожці багато разів «чинили промисли» в турецьких і татарських землях біля Перекопа, Очакова, Кизикермена, Тавані, Кінбурна, Тягинки, Гнилого моря та інших місць і міст Татарського ханства й Турецького царства. Після п'ятдесяти семи років існування Чортомлицька Січ була зруйнована військами російського царя Петра І у знаменний для Росії 1709 рік. Ось як це сталося за словами літописців та істориків. Коли український гетьман Іван Мазепа відступився від російського царя, тоді й запорожці, забувши свою недавню неприязнь до Мазепи, палаючи ненавистю до Москви за порядки, запроваджені нею на Україні, й за будівництво російських укріплень у самому Запоріжжі, на ріці Самарі і в урочищі Кам'яний Затон, а головне — бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и низовое, не тилько в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квітнучую и изобилуючую», зважилися віддатися в «непраламанную оборону найяснішаго короля шведскаго Карла» й виступити проти російського царя Петра.

Кошовим отаманом на той час був Костянтин Гордієнко, або Гординський, чи Головко з козацьким прізвиськом Кріт, людина безумовно хоробра, рішуча, на свій час освічена, оскільки вчився у Київській академії і вільно володів латиною. Козаки його любили, й він користувався величезним впливом і популярністю серед української черні. Спонукувані цим самим кошовим отаманом Гордієнком, запорізькі козаки 24 листопада 1708 року написали листа Івану Мазепі, в якому просили скерувати до них гетьманських і королівських уповноважених, щоб через них умовитись, з ким вони будуть під час наступної війни; окрім того, домагалися від шведського й польського королів військових клейнодів та допоміжного війська для зруйнування московської фортеці біля Кам'яного Затока, навпроти Січі, після чого обіцяли поспішити на допомогу союзникам. У той час Петро, довідавшись про переговори запорожців із королями й гетьманом, а також наочно переконавшись у їх величезному впливі, особливо кошового Гордієнка, на малоросійську чернь та українських козаків, вирішив за будь-яку ціну схилити запорожців на свій бік. Для цього відразу ж після прокляття Мазепи й обрання нового гетьмана Івана Скоропадського цар написав у Січ листа, в котрому умовляв козаків залишитися вірними російському престолові й православній церкві, за що обіцяв «примножити до них свою милість» і негайно вислати, крім звичайної річної платні, по 1500 українських золотих на кожен курінь. Водночас цар запевняв запорожців, що коли він раніше затримав у Москві належну козакам військову платню, то зробив це внаслідок наклепу на низове товариство гетьмана Івана Мазепи, котрий часто писав цареві в Москву, звинувачуючи запорожців у невірності. До запорожців від царя були відряджені стольники Гавриїл Кислинський та Григорій Теплинський з грамотою і грішми: 500 червінців кошовому, 2000 старшині, й 12 000 куреням, крім того, через тих же послів було обіцяно, на знак особливої царської милості, прислати на Січ військові клейноди — прапор, пірнач, бунчук, литаври й палиці кошовому отаману й судді. Водночас з царськими послами було відряджено від гетьмана Скоропадського лубенського сотника Василя Савича й від київського митрополита ієромонаха Іродіона Жураховського для умовлянь. У самій Січі в той час утворилося дві партії: партія старих, досвідчених козаків, і партія молодих, гарячих голів; перша стояла на законному грунті й радила триматись російського царя. Ця партія, на якийсь час узявши гору над другою, змусила надіслати до Мазепи листа, в якому запорожці, називаючи себе військом його царської пресвітлої величності, заявляли, що вони готові стояти за російського царя й за весь український народ проти іншоплемінних загарбників, що вторгнулись на Україну. Та проти розсудливих і досвідчених запорізьких товаришів виступила зелена молодь, котрою керував кошовий Костянтин Гордієнко, який фанатично ненавидів усе, що виходило з Москви. Сила опинилася на боці молодих, і тоді запорожці відібрали в прибулих у Січ послів гроші, а їх самих почали лаяти й ганьбити: ієромонаха називали шпигуном і погрожували спалити його в смоляній бочці, інших погрожували вбити або втопити у воді. Вслід за цим на грамоту Петра написали листа, в якому, не жалуючи царя за попереднє вороже ставлення до них, «чиня досадительныя укоризны и угрозы, многие неприличные запросы, с нареканием и безчестием на самую высочайшую особу царя», вимагали: 1) щоб усіх українських полковників не було, а на Україні була така свобода, як і в Січі; 2) щоб усі млини по річках Ворсклі і Пслу та перевози через Дніпро біля Переволочної віддати запорожцям; 3) щоб усі царські укріплення на Самарі й на лівому березі Дніпра біля Кам'яного Затону знести. Відіславши цареві листа, запорожці в той же час затримали у себе гетьманського посланця, котрий їхав у Крим з повідомленням про обрання на Україні нового гетьмана Скоропадського, й, побивши його на раді до напівсмерті, відіслали до Мазепи, а другого посланця, висланого в Чигирин, чигиринський сотник Невінчаний убив зовсім, а сам утік на Запоріжжя. Тоді цар написав два листи, одного за другим, князю Меншикову, котрий керував на той час військовими діями на Україні й жив у місті Харкові; в цих листах він сповіщав князя, що запорожці зібралися поблизу Богородицької фортеці на ріці Самарі й що він побоюється, аби вони чогось не заподіяли їй, а також, щоб кошовий і суддя не провели їх через Переволочну до шведів. Тому він наказував князеві поставити у зручному місці Інгерманландський полк, щоб «мати око на їхній похід», а також, по можливості, додати людей у Богородицьку фортецю, у Кам'яний Затон послати два полки чи й більше гарнізонного війська, а в самій Січі за допомогою миргородського полковника Апостола спробувати змінити головну старшину — кошового отамана й військового суддю. Тоді Данило Апостол за наказом Меншикова відрядив кількох чоловік із Миргородського полку, колишніх запорізьких військових старшин з немалою кількістю грошей у Січ, щоб скинути кошового й суддю «и во всех противников учинить диверсию». Відряджені повинні були прилюдно, на військовій раді, оголосити запорожцям, що кошовий і суддя перейшли на бік Мазепи не тому, що вважали цю справу справедливою і законною, а тому що були підкуплені зрадником. Слідом за цим Петро знову писав Меншикову; він наказав йому й далі дбати про те, щоб привернути на свій бік запорізьких козаків, діючи на них добрим словом і лише у крайньому разі зброєю. «В Каменном Затоне учинить командира из бригадиров кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит, а кого, то полагаюсь на вас; пункты посылаю при сем, токмо єдина материя суть, чтоб смотреть и чинить запорожцев добром по самой крайней возможности: буде-же оные явно себя покажут противными и добром сладить будет невозможно, то делать с оными, яко со изменниками».

Але запорожці, настроєні кошовим Гордієнком, з цього часу твердо й усією масою вирішили діяти проти Петра. Зібравшись у кількості 8000 чоловік під командуванням «власного» кошового Костянтина Гордієнка, а в Січі залишивши наказного отамана Якова Симонченка, узявши з собою 9 гармат, вони рушили з Січі в Переволочну, котру споконвіку вважали своїм містом і від котрої намірялися дійти до табору шведського короля Карла XII. Але йдучи на з'єднання з Карлом, запорожці оголосили, буцімто йдуть «в злучення» до російського війська, за що їм повторно вислали царське жалування від Петра. В Переволочній їх зустрів полковник Нестулій з 500 запорожцями, котрі були в місті, й гетьманські посланці Чуйкевич, Мокієвський і Мирович. 12 березня 1709 року в Переволочній відбулася рада у присутності посланців Мазепи. На раді було зачитано листа гетьмана, в якому, між іншим, говорилося, що цар погрожував «искоренить воров и злодеев, запорожцев», а всіх малоросіян перевезти за Волгу, водночас наголошувалося, що прибуття на Україну шведського короля дає можливість українцям скинути московське ярмо й стати вільним і щасливим народом; на завершення промови посланці Мазепи роздали запорожцям кілька червінців, і тоді на раді маса закричала: «За Мазепою, за Мазепою!» Та відразу ж виникло й питання: що робити з грішми, присланими царем у Січ? «Гроші ті раніше відняли москалі у наших же братів козаків», казали запорожці, очевидно натякаючи на утримання Москвою 6600 карбованців, законної козацької платні, за пограбування ними грецьких купців, на що скаржився турецький паша. Тоді прийшла звістка й від кримського хана, який радив запорожцям триматися Мазепи й обіцяв їм свою допомогу. Сам полковник Нестулій після певних вагань також оголосив себе прибічником Мазепи.