Ганс-Ґеорг Ґадамер Мова як горизонт герменевтичної онтології. // Істина і метод. – К.: “Юніверс”. – 2000. С. 407 – 421

Потебня, Олександр Опанасович

(1835 – 1891)

Український мовознавець, етнолог, філософ. Відправною для Потебні була ідея про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. У слові – мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за Потебньою, визначається своєрідністю народної (національної) мови з властивим саме їй способом бачення та самобутнім світосприйняттям. Значну увагу Потебня приділяв проблемі еволюції значень.

ДУМКА І МОВА.

Наслідком помилок викладених вище теорій стає неможливість дослідження питання про походження мови… помилки цих теорій можуть бути зведені до однієї, до нерозуміння прогресу. Згідно з теорією довільного винайдення мови, яка передбачає її завершеність, прогресивний розвиток мови неможливий, оскільки він має місце тільки тоді, коли вже не потрібен; для теорії її божественного походження цей розвиток має бути регресивним, для Беккера та Шлейхера[9], він може відслідковуватися хіба що у розвитку звуків. Всі названі теорії розглядають мову як даність і тому не можуть зрозуміти як вона виникла. Подібне уявлення про мову пов’язане із прагненням до ототожнення граматики та мовознавства із логікою, яка теж не звертається до дослідження історичного розвитку думки[10].

Нерозуміння розвитку мови сприяє появі і інших помилок, зокрема суджень про те, що думка є основою виникнення слова, але, у свою чергу, не має з ним зворотнього зв’язку, внаслідок чого у мові панує свавілля. До такого висновку приходять і ті дослідники, які відстоюють ідею органічності мови. Неможна сказати, щоб все у розглянутих теоріях суперечило фактам, однак у них не усвідомлені протиріччя самих фактів. Це стає зрозумілим із наступних положень Вільгельма Гумбольдта, які ми тут наводимо, – не як засіб вирішення хвилюючого нас питання, а у якості основи визначення тих перепон, без усунення яких це вирішення стає неможливим[11].

“Мова, – зазначає Гумбольдт, – за своєю сутністю є явищем перманентно мінливим… Вона не являє собою завершеного витвору, а є видом діяльності”, тобто самим процесом її формування. “Тому її дійсне визначення може бути виключно генетичним. Мова є вічним зусиллям духу щодо реалізації звукового ряду у думці… Це скоріше є визначенням не мови, а мовлення, у його повсякчасній актуалізації; однак, власне кажучи, тільки сукупність таких мовленнєвих актів і є мовою… При цьому у таких розрізнених стихіях непомітно найголовнішого у мові, того, що можна помітити або відчути тільки у зв’язному мовленні. Це доводить, що сутність мови розкривається у самому акті її актуалізації”.

“Назвати мову роботою духу (відповідно, діяльністю) буде вірним ще і у зв’язку з тим, що саме існування духу можна собі уявити тільки у діяльності і як діяльність” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 41-42).

Однак, з іншого боку, “від мови як мовлення, кожного разу нами проголошуваного, слід відрізняти мову як масу витворів цього мовлення. Мова, за своїм об’ємом, вміщує у собі всі попередні видозміни”, “всі стихії, що вже набули форми” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 62). У мові формується запас слів і система правил, засобами яких вона протягом тисячоліть стає самостійною силою. Хоча відображене у писемності мовлення живої або мертвої мови оживає тільки тоді, коли читається та проголошується, хоча сукупність слів і правил тільки у живому мовленні стає мовою; але як це окам’яніле у писемності мовлення, так і граматика зі словником – дійсно існують, і мова є настільки ж діяльністю, наскільки і витвором.

Розуміння мови як роботи духу та визначення у якості сутнісної ознаки мови її розвиток, прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями; однак, таке визначення залишає незрозумілим відношення слова до думки. Ця неясність знімається наступним положенням, що є підґрунтям нового, запропонованого Гумбольдтом, напрямку мовознавства: “Мова є основою формування думки”[12]. Пояснення такого визначення призводить до нових важливих протиріч, які, як ми побачимо, безпосередньо пов’язані з антиномією діяльнісного характеру та завершеності мови і можуть бути результатом її перетворення, а саме: думка як внутрішня суб’єктивна діяльність, у слові перетворюється на дещо зовнішнє, стає об’єктом, зовнішнім предметом для себе самої і засобами слухових відчуттів уже як об’єкт повертається до свого виголошувача. Думка при цьому не втрачає своєї суб’єктивності, оскільки проголошене мною слово залишається моїм. Тільки на основі об’єктивації думки у слові з нищих форм думки може утворитися поняття (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 53)[13].

Таким чином, уже при виникненні слова у ньому відображається протилежність суб’єктивності та об’єктивності; вона пов’язана, як побачимо далі, з іншою, настільки ж невіддільною від мови протилежністю мовлення та розуміння.

Мова є необхідною умовою мислення окремого індивіда навіть коли той перебуває наодинці із собою, адже поняття формується тільки засобами вербалізації, а без поняття неможливе мислення. Однак, у дійсності мова розвивається тільки у суспільстві, і не тільки тому, що людина завжди є частиною цілого, до якого вона належить, а саме свого племені, народу, людства, не тільки внаслідок необхідності, взаємного розуміння як умови можливості суспільних зв’язків, але і тому, що людина розуміє саму себе, тільки випробувавши на інших людях зрозумілість своїх слів (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 30, 54). Взаємозв’язок мовлення та розуміння посилює протилежність об’єктивності та суб’єктивності: об’єктивність посилюється коли промовець чує від іншого своє власне слово, а суб’єктивність при цьому не тільки не втрачається, оскільки промовець завжди відчуває свою однорідність, “єдність” із розуміючим), але і закріплюється, адже думка у слові перестає бути одноосібною внаслідок чого відбувається, так би мовити, розширення суб’єкта. Особиста думка, доходячи до відому інших, досягає того, що є спільним для всього людства і що у індивідуальній свідомості існує як модифікація, яка потребує доповнення з боку інших особистостей; будь-яке мовлення, починаючи з найпростішого, поєднує особисті відчуття із загальнолюдською природою, тому мовлення та розуміння постають як протилежність часткового і загального. Те, що робить мову необхідною умовою формування думки, перманентно повторюється у духовному житті суспільства в цілому…

Із відповідності антиномій мовлення та розуміння, з одного боку, і суб’єктивного та об’єктивного – з іншого, не слідує, що мовлення є суб’єктивним, а розуміння – об’єктивним. “Все, що є у душі, може бути здобутим лише її власною діяльністю; мовлення та розуміння – це різні прояви однієї і тієї ж мовленнєвої здібності. Взаємодія мовлення і розуміння є не просто трансляцією змісту від однієї особи до іншої: у розуміючого, як і у того, хто виголошує якусь думку, цей зміст має розвинутися із власної внутрішньої сили; все, що отримує розуміючий полягає тільки у гармонійному налаштуванні з боку промовця” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 54-55).

Якщо з точки зору протилежності мовлення та розуміння мова постає посередником між людьми і сприяє досягненню істини у суто суб’єктивних межах людської думки, то, з іншого боку, вона є середньою ланкою між світом пізнаваних предметів і людиною як суб’єктом пізнання і у цьому сенсі поєднує в собі об’єктивність і суб’єктивність. “Сукупність пізнаваного перебуває поза межами мови: людина може наблизитися до цієї суто об’єктивної області не інакше, як за допомогою властивих їй засобів пізнання та відчуття, відповідно, тільки суб’єктивним шляхом”, тобто засобами мови. Мова є не стільки засобом виразу вже готової істини, скільки основою відкриття раніше невідомої – по відношенню до того, хто пізнає є реальністю об’єктивною, по відношенню до пізнаваного світу – суб’єктивною. Щодо першого випадку, “будь-яка мова є виразом загальнолюдської природи; хоча навіть сукупність (зміст, сутність) всіх мов певного історичного часу не може стати повним відбитком суб’єктивності людства, однак всі вони перманентно наближаються до цієї цілі; і суб’єктивність людства знову стає сама собою чимось об’єктивним” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 236). Стосовно ж суб’єктивності самої мови у відношенні до пізнаваного, то вона ще більш очевидна і емпірично доводиться тим, що зміст слова (наприклад, дерево), у будь-якому випадку, не є рівним поняттю про предмет і, тим більше, невичерпній множині властивостей самого предмету. Пояснення полягає у наступному. Слово утворюється із суб’єктивного сприйняття і є відбитком не самого предмета, а його відображення в душі. “Оскільки у межах будь-якого об’єктивного сприйняття є частка суб’єктивності, то окрему людську особистість, навіть незалежно від мови, якою вона спілкується, можна вважати носієм особливого погляду на світ”. Така точка зору набуде ще більшого обґрунтування, якщо ми візьмемо до уваги і мову, “адже слово, об’єктивуючи думку про предмет, надає їй нових особливостей”. (Нижче ми спробуємо запропонувати пояснення цієї подвійної суб’єктивності слова у порівнянні із чуттєвим сприйняттям). “Як окреме слово стає між людиною і предметом, так і мова в цілому (як втілення світобачення народу) – між людиною та, впливаючою на неї, природою. Людина оточує себе світом звуків для того, щоб сприйняти і осмислити світ предметів. У цих словах немає ніякого перебільшення. Адже відчуття і діяльність людини залежать від уявлень, а уявлення – від мови, тому ставлення людини до зовнішньої реальності обумовлене тим, як ця реальність розкривається їй у мові. Людина, користуючись мовою, заглиблює себе до її канви; кожен народ обмежений особливостями власної мови і може вийти за її межі, тільки опанувавши іншу” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 59-60).

Витлумачена у такий спосіб антиномія суб’єктивності та об’єктивності спостерігається не тільки в тому, що мова загалом є посередником між індивідом і світом, але і у тому, як саме вона репрезентує людині цей світ: у різноманітності чуттєвих вражень думка розкриває, відповідні формам нашого духу, закономірності і пов’язану з ними привабливість зовнішньої краси. “…Звертаючись до світу мовленнєвих звуків, ми, в той же час, не відсторонюємося від оточуючої нас дійсності (відповідно, у закономірностях і красі мови знову поєднуються протилежності суб’єкта та об’єкта). Законність у мові, суб’єктивний стан духу, споріднений із законністю у природі, що збуджує вищі та найшляхетніші пориви людської душі, наближає її до розуміння формальних вражень, природи, яка теж (тобто як і мова) може бути означена тільки розвитком духовних сил”. У такий спосіб “мова, за допомогою властивих сполученню звуків ритмічної і музикальної форм, підносить і естетичне враження від природи, переводячи його у інший (суб’єктивний) вимір; однак вона не втрачає дієвості і незалежно від цього враження, налаштовуючи душу на сприйняття у відповідності із мовленнєвими інтенціями” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 61-62).

Об’єктивність (відповідність думки її предмету) залишається перманентною ціллю людських зусиль. Перш за все людина наближається до цієї цілі суб’єктивним шляхом за допомогою мови, потім – намагається визначити і цю суб’єктивність і по можливості звільнити від неї предмет, хоча б навіть заміняючи її на іншу, а саме власну суб’єктивність (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 263-264). Така заміна незалежно від своєї кінцевої мети вже є значним досягненням для мови, адже вона сприяє не лише пізнанню світу, але і самопізнанню, які є взаємозалежними процесами.

Переходимо до антиномій свободи і необхідності, індивіда та народу. “Вище ми бачили, що вербалізована думка стає для душі об’єктом сприйняття і, у цьому сенсі, впливає на неї як зовнішня по відношенню до людини реальність. Однак, ми розглядали об’єкт з точки зору його суб’єктивного походження, а його вплив на свідомість – як зворотній вплив свідомості на себе; тепер переходимо до протилежної точки зору, згідно з якою мова дійсно постає як стороння по відношенню до свідомості система” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).

“Якщо усвідомимо як впливають на кожне покоління ті зміни, яких набуває мова за попередні століття свого розвитку, і як сила попередніх поколінь відображається у мові, стане зрозумілим наскільки незначною є сила окремих осіб по відношенню до могутності мови” (там само, с.65). “Формування нових, раніше не відомих, слів можна передбачити лише за наявності мови (тобто історичного життя людства). Історія свідчить, що людина завжди творила мову на певному лінгвістичному підґрунті, не виходячи за межі аналогій із минущим, видозмінюючи слова у вжитку, а не створюючи їх” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 261-262). У мовленні людина найбільш чітко усвідомлює свою сутність крізь призму розуміння власної сутності як еманації людського роду в цілому. Тим не менше, як кожен індивід постійно впливає на мову, так і кожне покоління змінює її, якщо не у словах і формах, то у їх вжитку. “Вплив індивіда на мову стане нам зрозумілим, якщо приймемо до уваги, що індивідуальність мови є відносним явищем, а дійсна індивідуальність розкривається тільки у індивіді у момент безпосереднього використання мови. Адже ніхто не розуміє слів саме так, як інший… Будь-яке розуміння є разом з тим нерозумінням, будь-яка згода у думках – неузгодженістю. Через вплив на мову кожного окремого індивіда розкривається, на противагу зазначеному вище впливу мови, влада над нею людини… У впливі мови на людину розкривається законність її форм, а у впливі людини на мову – принцип свободи, адже людина може запровадити такі зміни, які розум не зможе пояснити на основі передуючих їм обставин” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 65-66, 36). “Свобода сама собою не піддається визначенням та поясненням”, однак, тим не менш її присутність у мові повинна бути визнаною (там само, с. 66). “Протиріччя щодо одночасної відчуженості та приналежності мови душі, залежності мови від неї та її самостійності дійсно поєднуються у мові і є її характерною особливістю”… Мова саме настільки впливає як об’єкт і настільки самостійна, наскільки ж створюється суб’єктом і залежить від нього. Це відбувається тому, що нібито завершена (мертва, належна минулому і підкорююча собі особисту свободу) сфера мови, не маючи втілення у писемності, кожного разу відтворюється у думці, оживає у мовленні і розумінні, і, відповідно, набуває суб’єктивних рис (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).

Промовляють тільки окремі особи, і з цієї точки зору мова є продуктом діяльності індивідів; але мова, як діяльність останніх, передбачає не тільки творчість попередніх поколінь (якої не могло бути на початку виникнення мови): кожної миті вона належить двом, тому, хто промовляє, і тому, хто його розуміє, які одночасно виступають як представники народу в цілому (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63, 35). “Існування різних мов доводить, що існують духовні утворення, що виникають не у результаті їх перейняття від окремої особи іншими, а такі, що виникають у результаті одночасної самодіяльності усіх. Мови, завжди маючи національну форму, можуть бути тільки безпосереднім витвором народів” (там само, с.33). Між будовою мови та успіхами усіх інших видів розумової діяльності існує безперечний зв’язок… Адже спрямованість духу та сила його прагнень немислимі до появи мов тієї чи іншої будови…

У другій частині цієї антиномії індивіда та народу відображається викладена вище протилежність свободи та необхідності, що призводить до нового протиставлення та поєднання у мові Божественного і людського.

У твердженні, що мова є творінням народів, які слід розглядати у якості духовних одиниць, є дві складові, взаємозв’язок котрих повинен бути визначений, а саме йдеться про духовні особливості народу і мови. З одного боку, різноманітність мов може бути визначена залежністю від особливостей народного духу і має ними пояснюватися, тому мова буде хоч і народним, але все ж людським витвором. З іншого боку, “мова зароджується у такій стародавності людської історії, її не слід вважати власним творінням народів. Їй притаманний очевидний для нас, хоча за своєю суттю і непідвладний поясненню, саморозвиток, і з цієї точки зору вона є не витвором діяльнісного духу, а своєрідною його еманацією, не справою народів, а їхнім даром (їх внутрішньою долею). Вони вживають мову, самі не знаючи як її створили… Не буде пустою грою слів, якщо ми скажемо, що мова самодіяльно виникає тільки із самої себе, а мови – залежні від народів, яким вони належать” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 5-6). “Оскільки мови нерозривно пов’язані із внутрішньою природою людини і скоріше самодіяльно із неї витікають, ніж довільно нею створюються, то на цій основі можна вважати духовні особливості народів наслідком впливу мови (і навпаки). Істина полягає у тому, що джерелом характеру народу і особливостей його мови у їх взаємозв’язку та взаємозалежності постає незвідувана глибина духу” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38).

Таким є дійсний зміст твердження про те, що мова “божественна та вільна і являється причиною самої себе”, адже оскільки зв’язок мови з духом безсумнівний, і мова не виводиться із духу народного, то, очевидно, що як мова, так і дух, повинні мати вище начало, вищу внутрішню єдність. Вимога такої вищої єдності залишається лише вимогою, у зв’язку з тим, що сам дослідник, вбачаючи відмінності у будові мов, пояснює їх виключно особливістю народних характерів, тобто суперечить теоретичним засадам: якщо мова є творінням духу, то вона, по-перше, втрачає свою самостійність по відношенню до останнього і визначається ним; по-друге, вона не потребує єдності із духом і суттєво від нього відрізняється; по-третє, розуміння народного духу у якості джерела походження мови є суто людським уявленням.

Зусилля Гумбольдта утримати не тільки для практики, але і для теорії ідею людського походження мови виявились безуспішними. “Якщо мова розглядається як щось вище, щось таке, що може виявитись, подібно до інших духовних утворень, наслідком людської активності, то це було б не так, коли б ми вбачали духовну силу людини не лише у її одиничних проявах, але коли б ми могли осягнути глибину її сутності і зв’язок у ній усіх людських індивідуальностей, зв’язок, на який вказує мова” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38-39). Однак, така душа людства для нас неосяжна; у межах духу людського неможливо уявити собі нічого вищого за нього самого, нічого такого, що могло б стати джерелом мови і духовних особливостей народів: тому мова має походження божественне, при чому не в тому сенсі, у якому можуть бути названі божественними всі витвори, що виникають із властивостей людського духу (наприклад, поезія): мові немає нічого рівного, окрім самого духу; поряд з духом вона підноситься до божественного начала.

Заключні протиріччя єдності духу і мови та їх різнорідності, божественності мови та її людського походжження – ці протиріччя тим відрізняються від попередніх, що сам Гумбольдт визнає їх за протиріччя теорії і практики і тим самим змушує вважати їх наслідком розвитку його власних суджень, сирим матеріалом, який він не спромігся оформити науково.

Досить помилковим було б порівнювати знамениті антиномії Гумбольдта із несвідомими логічними помилками на кшталт тих, які ми знаходимо у Беккера.

Різниця між Гумбольдтом і Беккером полягає в тому, що перший – визначний мислитель, який постійно відчуває, що пориви його думки безсилі перед складністю поставленого завдання, і постійно зупиняється перед невідомим, тоді як інший у кількох незначних фразах вбачає ключ до усіх таємниць життя та мови… Вирішити питання про походження мови та її співвідношення із думкою, за Беккером, – означає назвати мову організмом, а за Гумбольдтом, – примирити існуючі у мові протиріччя мовлення та розуміння, суб’єкта і об’єкта, індивіда і народу, людського і божественного.

Протиріччя мовлення і розуміння вирішується для Гумбольдта на основі ідеї єдності людської природи. Як мовлення, так і розуміння були б неможливі… коли б розрізнення окремих осіб не було б тільки проявом єдності людської природи (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 55, 57, 58)

У такий же спосіб пояснюється протиріччя суб’єкта і об’єкта, свободи і необхідності. “… Мова належить мені, оскільки я спілкуюся нею саме у такий, а не у інший, спосіб і причиною цьому є той факт, що цією мовою спілкувались усі попередні покоління, перманентно передаючи її одне одному і, відповідно, межі використання мною мовлення визначаються самою мовою. Але те, що обмежує і обумовлює цю мою діяльність, увійшло у мову із внутрішньо притаманної мені людської природи, і чужорідне у ньому є чужорідним тільки для моєї миттєво-індивідуальної, а не для первинної істинної природи” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 64-65), а тому моя діяльність обмежується мною самим[14]. На питання як можна собі уявити передбачувану антиноміями мовлення і розуміння, особи і народу внутрішню єдність індивідів, роз’єднаних за своїми уподобаннями, за Гумбольдтом, можна відповісти, що цього уявити собі не можливо, що це неосяжно, адже “ми не маємо навіть приблизного уявлення про яку-небудь свідомість, окрім індивідуальної” (там само, с. 31). Але переконання, що “індивідуальність є лише проявом умовного буття духовних істот”, підтримується у нашій свідомості, властивим людській природі, зародком незгасимої жаги цілісності. “Передчуття цілісності і прагнення до неї властиве людині поряд з відчуттям індивідуальності і посилюється залежно від міри зростання останньої, так само як у окремої особи тільки частково розвивається загальна людська сутність” (там само, с. 30). Народ також можна розглядати за аналогією із індивідом, який обирає власний шлях розвитку і вимагає доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства. Успіхи громадянськості і освіти нівелюють специфічні риси та відмінності народів; моральність, наука і мистецтво завжди прагнуть до, вільних від національних смаків, спільних ідеалів[15].

Вище ми бачили, що передбачення єдиної, спільної для індивідів, сутності, пов’язане у Гумбольдта зі ствердженням самостійності мови по відношенню до духу та її божественного походження. Протиріччя божественності та людського походження мови, очевидно, можна було б вирішити у такий же спосіб, у який вирішується протилежність об’єктивності та суб’єктивності, тобто на основі ствердження єдності людського духу з божественним, що повністю відповідала б єдності об’єктивності та суб’єктивності у мові. Можна було б зазначити: джерелом виникнення мови є божественне начало, оскільки причиною цього, разом з тим, є і людина, то божественне начало обмежується людиною; хоча, обмеження божественної творчості відбувається за рахунок божественної ж природи… Однак, Гумбольдт не намагається зняти протиріччя божественного та людського у мові … і залишає його невирішеним.

Настільки ж складно піддається метафізичним перетворенням інше протиріччя, щодо одночасної залежності мови від духу та її самостійністю, і у цьому відношенні воно відрізняється від першого тільки тим, що у ньому більш чітко помітні помилки Гумбольдта. Самостійність мови не викликала б ніяких сумнівів, коли б не виходила за межі загального закону людської діяльності, згідно з яким будь-який витвір стає однією із, обумовлюючих майбутню діяльність самого творця, обставин (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 305). Але якщо Гумбольдт стверджує тотожність мови та духу, якщо він намагається вийти із кола “без мови немає духу, і навпаки – без духу не існує мови”, підносячи дух та мову до вищого начала, то це має бути наслідком якихось непорозумінь. Таке вирішення робить неможливими будь-які подальші дослідження, ототожнюючи питання про походження мови з питанням про походження духу, тоді як досить тяжко відмовитися від переконання, значимість якого перманентно підтверджується на основі фактичних досліджень мови щодо неможливості визнання рівнозначності цих питань і констатації їх абсолютної самостійності. Гумбольдт не віднаходить нічого рівного мові; не заперечуючи його теорії в цілому, ми, разом з тим, можемо пригадати визнану багатьма думку, що аналогія поетичної народної творчості зі створенням мови у багатьох випадках виявляється вражаючою. Якщо при дійсному існуванні такої відповідності можна дослідити не тільки періоди розвитку, але і саме зародження міфу і народно-поетичного витвору, невдаючись до вирішення метафізичних задач, то має бути можливим і неметафізичне дослідження виникнення мови. На перший погляд, може здатися, що сфера метафізики не включає в себе нашого питання, а починається там, де воно вичерпується[16], і що у питаннях мови звертатися до метафізики зарано. При цьому, хоча ми не можемо уявити собі народ без мови і тому, розглядаючи мову як витвір народу, можемо сприйняти і ідею самостійності мови, і її вищої єдності з духом, однак, життя індивіда пропонує значну кількість фактів, що змушують сумніватися і у цій самостійності, і у цій єдності.

Застосовуючи слово дух, яке відіграє у теорії Гумбольдта дуже важливу роль у найбільш широкому, і можливо, абсолютно невірному вимірі душевного життя людини в цілому, поставимо запитання: до якої міри це життя невіддільне від мови? У відповідь на це запитання, перш за все, доведеться усунути нерозривність (але не зв’язок) з мовою почуттів та волі, які можуть бути вербалізованими настільки, наскільки стають змістом нашої думки. Крім того, у самій думці можна віднайти те, що не потребує мови. Так, дитя до певного віку не говорить, однак, певною мірою, проявляє мисленнєві здібності, тобто сприймає відчуттєві образи, пригадує їх і навіть частково узагальнює. Разом з тим, коли мова людиною вже засвоєна, безпосередні відчуттєві сприйняття або існують ще до свого поєднання зі словом, або навіть ніколи такого поєднання не набувають. Подібним чином і сновидіння, ґрунтуючись головним чином на пам’яті про чуттєве сприйняття, нерідко взагалі не супроводжуються мовленням. Творча думка живописця, скульптора, музиканта не піддається вербалізації і актуалізується без участі слова, хоча і передбачає значний ступінь розвитку, який забезпечується тільки мовою. Глухонімий теж постійно мислить, оперуючи не тільки образами, як художник, але і абстрактними сутностями, без звукового мовлення, хоча, можливо, ніколи і не досягне такої досконалості розумової діяльності, яка притаманна тим, хто володіє мовленням. І насамкінець, у математиці, як найдосконалішій за формою науці, людина, володіючи мовленням, відмовляється від слова і здійснює найскладніші розмірковування, користуючись виключно умовними знаками.

Викладені зауваження свідчать про те, що сфера мови далеко не завжди співпадає зі сферою думки. Для проміжних ланок людського розвитку характерний зв’язок думки зі словом, але на початкових, вона, скоріш за все, ще не доросла до нього, а на найвищих щаблях розвитку мислення, думка відмовляється від нього як невідповідної її вимогам сутності і, оскільки, не може цілком позбутися чуттєвості, віднаходить зовнішню опору виключно у довільних знаках (Steinthal, 1855, с. 153 і далі).

Якщо, не дивлячись на подібну нетотожність думки і слова, ми повною мірою утримаємо необхідність слова для думки, щоб уникнути помилок передуючих Гумбольдтовій теорій і поставимо питання про те, коли і для якого саме виду розумової діяльності слово є необхідним, то, за Гумбольдтом, можна відповісти: слово необхідне для перетворення нищих форм думки у поняття і, відповідно, слово має з’являтися тоді, коли душа набуває, передбачуваних цим перетворенням, рис. У цьому сенсі, слід приймати до уваги і наступне: “… мова є одночасно і необхідним удосконаленням (доповненням) думки, і природнім розвитком здібностей, властивих тільки людині. Цей розвиток не піддається фізіологічним поясненням розвитку інстинктів” (і мову не можна назвати інстинктом, хоча цілком послідовна та витончена будова мови можлива і за умови притаманної народові грубості, так само, як правильна будова сот не передбачає ніяких особливих пізнавальних здібностей у бджіл). “Не будучи безпосереднім продуктом ані свідомості, ані свободи, мова, однак, може належати тільки істоті, якій притаманні і свідомість і свобода”…Висловлене протиріччя нівелюється тим, що слово необхідне душевній діяльності для того, щоб вона могла стати свідомою, і проявляється у якості доповнення тоді, коли вже наявні усі інші умови переходу до усвідомленості.

Визначивши після цього дух у сенсі свідомої розумової діяльності, що передбачає, сформовані виключно засобами вербалізації, поняття, ми побачимо, що дух без мови неможливий, оскільки сам твориться за її сприяння, і мова у його межах є первинним буттям. Ми можемо навіть визнати мову самостійною по відношенню до духу реальністю, зрозуміло, виключно у тих межах, у яких дух, як вища діяльність, є самостійним у відношенні до інших душевних явищ і за умови визнання нами, що притаманні мові форми мисленнєвої творчості відрізняються від тих, які ми назвемо власне духовними. Мову і дух, розглянуті у якості послідовних проявів духовного життя, ми можемо вивести із “глибини індивідуальності”, тобто із душі як утворюючого ці явища начала і обумовлюючого їх своєю сакральною сутністю.

Те ж саме варто сказати про співвідношення мови з духом народним. Мова не може бути тотожною останньому; як у житті особи, так і у житті народу мають бути явища, що передують мові і нею визначаються. Прийнявши до уваги, що мова виступає засобом переходу від несвідомого до свідомості, можна порівняти відношення даної системи слів та граматичних форм до народного духу із відношенням до нього певної філософської системи. Як та, так і інша, закінчуючи один період розвитку і підпорядковуючи його свідомості, слугує підґрунтям для іншого, досконалішого.

При цьому проблема божественності мови залишається осторонь і питання про її походження залишається питанням сутності більш ранніх, по відношенню до мови, явищ духовного життя, про закони її (мови) перетворення і розвитку, про її вплив на майбутню духовну діяльність, тобто питанням суто психологічним. Сам Гумбольдт не міг відволіктися від метафізичної точки зору, однак, саме він сформував підґрунтя для переведення питання у психологічну площину своїми визначеннями мови як діяльності, роботи духу як основи мислення. Визнання питання про походження мови питанням психологічним визначає, відповідно, основні напрями подальших теоретичних пошуків: чи то у контексті теорії довільного винайдення та божественного одкровення мови, чи продовжуючи розвиток ідеї Гумбольдта, який стверджував, що “мова не може мати рис завершеної цілісності; вона перманентно формується, до того ж, так, що закони, згідно з якими вона створюється, визначені, а об’єм її творення залишається невизначеним” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 56). Закони душевної діяльності спільні для всіх часів і народів; не у них полягає різниця між нами і первісними людьми (принаймні вірогідна різниця у будові тіла не здається нам достатньою підставою для доведення протилежної точки зору), а у результатах їхньої діяльності, адже прогрес передбачає два джерела, одним з яких є саме закони душевної діяльності як величина постійна, іншим – результати цієї діяльності як величина змінна. Тому, якщо ми будемо у змозі визначити закони прогресивного розвитку мови, …зможемо віднайти спільні нам з первісними людьми риси. Таким чином, у історії мови, у психологічних спостереженнях сучасних нам процесів мовлення – ключ до того, як здійснювались ці процеси на початку життя людства. Цим усуваються думки, подібні до тих, що ми бачили у Шлейхера щодо остаточного формування мови у минулому та потреби для її створення особливих, невідомих нам і неіснуючих тепер сил. Так зване падіння мови, яке Шлейхеру здавалося поступовим її омертвінням, за Гумбольдтом, є перманентним відтворенням первинного акту творення мови.

Потебня О.А. Думка і мова. гл.3 “Гумбольдт” // Потебня А.А. Собрание трудов; Мысль и язык – М.: Лабиринт, 1999. – с. 26-45.

Вінгенштайн, Людвіг

(1889 – 1951)

Австрійський філософ. “Ранній” Вінгенштайн розробляє концепцію значення, яка грунтується на понятті “іменування” (референція), дотримуючись поділу тверджень на синтетично та аналітично істинні. “Пізній” Вінгенштайн переглянув оцінку можливостей повсякденної мови, прийнявши тезу, що вона є мовою досконалою, але нею потрібно уміти користуватися. На його думку, люди, використовуючи повсякденну мову, грають у мовні ігри, які відбивають різні форми життя.