РОЗДІЛ V
ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЙ
Об'єктивна істина
Оскільки пізнання об'єктивної реальності залежить від суб'єкта і оскільки можливе ілюзорне, її одностороннє віддзеркалення, то виникає питання про істину.
Проблема істини є однією з найдавніших і складніших. Важко уявити собі філософію, яка обійшла б питання про істинне і помилкове. Гносеологічна проблематика стягується до істини, як до свого фокусу. Що таке істина, як можливе істинне пізнання — це питання хвилювало вже філософів античності, але особливу гостроту віно набуло в новий час.
Одне з перших визначень істини, що стало традиційним, класичним, було дано Аристотелем, який виходив з матеріалістичної тенденції: речі, предмети об'єктивно існують зовні свідомості, пізнання істинне, коли воно відповідає речам та їх зв'язкам.
Аристотелеве визначення істини як твердження або заперечення, відповідного дійсності, перетворилося на загальновизнане в історії філософії, воно приймалося філософами самих різних напрямів - і матеріалістами, і ідеалістами.
Прагматист В. Джемс пише: «Істина, як вам повідомить будь-який словник, — це особлива властивість деяких наших уявлень. Вона позначає їх «відповідність» з «дійсністю», подібно тому, як помилковість позначає їх невідповідність з нею. Прагматисти і інтелектуалісти однаково приймають це визначення як щось саме собою розуміюче. Розбіжність між ними починається лише тоді, коли підіймається питання, що, власне, означають в точність слова «відповідність» і «дійсність», — якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення». (В. Джемс.Прагматизм. СПб., 1910, стор. 122.).
Джемс має рацію в тому відношенні, що це визначення істини настільки абстрактно і невизначено, що його може використовувати будь-який напрям, у тому числі і прагматизм, вкладаючи в поняття «відповідність» і «дійсність» свій зміст, що не має нічого спільного з тією матеріалістичною тенденцією, яка була властива Аристотелевій концепції істини.
Марксизм не ставить питання, чи існує істина, бо немає такого напряму у філософії, який би негативно відповідав на це питання. Всі визнають, що мета пізнання — істина, проте розуміють її по-різному.
Абстрактна постановка питання, чи існує істина, замінюється конкретною: чи «існує об'єктивна істина», в яку вкладається строго певний зміст, «тобто чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства?» В рішенні цього питання, перш за все, відбувається розмежування між матеріалізмом і суб'єктивним ідеалізмом. Для матеріалізму «істотне визнання об'єктивної істини», а для агностицизму і суб'єктивного ідеалізму взагалі «об'єктивної істини бути не може».
Розглянемо найтиповіші форми агностичного, суб'єктивно-ідеалістичного заперечення об'єктивної істини. Вони досить багатоманітні, проте єдині в одному пункті: в свідомості людини об'єктивна реальність не може бути в своєму змісті дана такою, якою вона існує незалежно від нього.
Одна з поширених концепцій заперечення об'єктивної істини — кантіанство, причому Кант схопив складність і суперечність самого поняття істини. На його думку, істина повинна бути об'єктивною, невід'ємними ознаками цієї об'єктивності є загальність і необхідність. Думка може бути визнана істинною, якщо мислиться з безумовною необхідністю і загальністю.
Звичайно, необхідність і загальність властиві об'єктивно-істинному знанню. Але де джерело цієї необхідності і загальності, чи виражають вони властивості об'єкту, існуючого незалежно від свідомості людини, або кореняться в суб'єкті й особливостях організації його мислення? При відповіді на це питання і виявляється суб'єктивізм Канта, що заперечував по суті існування об'єктивної істини. З об'єкту шляхом досвіду не можна вивести загальність і необхідність. «Якщо... думка, — пише Кант, — мислиться з характером строгої загальності, тобто так, що не допускається можливість ніякого виключення, ту таку думку не виведено з досвіду, а має силу абсолютно а priori. Отже, необхідність і строга загальність суть надійні ознаки апріорного знання». (І.Кант. Критикачистого розуму. Пб., 1915, стор. 26.).
Суть міркувань Канта зводиться до наступного: об'єктивна істина можлива, ознаками її є загальність і необхідність, але джерелом останніх служить не об'єкт, а суб'єкт формальна організація його свідомості. І таким чином, ніякої об'єктивної істини, зміст якої визначався б об'єктом, фактично не існує, апріоризм — форма заперечення об'єктивної істини на користь суб'єктивної, визначеної свідомістю та її формами. У Канта суб'єктивізм в розумінні істини покоїться на виявленні об'єктивних труднощів і суперечностей, що лежать в її суті. Істина — форма діяльності суб'єкта, але вона повинна володіти якістю об'єктивності, вираженої в загальності і необхідності. Але Кант не міг знайти справжнього джерела цієї об'єктивності, йдучи по шляху апріоризму; він шукав це джерело, бачив реальні труднощі, що стоять на шляху рішення проблеми об'єктивності істини. Через метафізичність методу критицизму, що вважав пізнання і пізнавальні здібності чимось раз назавжди даним, у відриві від історії найреальнішого процесу пізнання, Кант дійшов апріоризму, тобто суб'єктивізму.
Формою суб'єктивізму в розумінні істини є і теорія когеренції (Нейрат, Гемпель та інші неопозитивісти), яка замикає знання в знанні, не залишаючи для нього виходу в об'єкт. Істина є згода одного знання з іншим за законом неприпустимості суперечності. Але, виводячи одне знання по законах дедукції з іншого, ми в кожній науці упираємося в думки, які не виводяться з інших. Пропонується ці думки вважати істинними через угоду людей. У такому разі істина виступає конвенцією, угодою. Так, Анрі Пуанкаре геометричні аксіоми вважає умовними положеннями, вибір яких «залишається вільним і обмежений лише необхідністю уникати всякої суперечності». (А. Пуанкаре. Наука і гіпотеза. М., 1904, стор. 61.).
Деякі суб'єктивістські концепції виводять істинність знання не із знання, а з суб'єкта. Так, прагматисти бачать істинність у відповідності ідей і вчинків з прагненням суб'єкта, з його користю. „Істинні ідеї— цеті, які ми можемо засвоїти собі, підтвердити, підкріпити і перевірити». А під перевіркою розуміються практичні слідства з ідеї, що перевіряється і підтверджуваної, або, як виражається сам Джемс, «приємне володіння»: «Володіння істинними ідеями, — пише він, - позначає завжди також володіння дорогоцінними знаряддями дії». (В. Джемс. Прагматизм, стор. 123.).
Для деяких представників сучасного позитивізму характерне розуміння істини як віра суб'єкта. Термін «віра» уживається тут не в релігійному значенні. Віра може бути істинною або помилковою залежно від того, чи знаходить вона підтвердження в якому-небудь факті чи ні. Речення може бути істинним або помилковим, «навіть якщо ніхто в нього не вірить, проте при тій умові, що якби хто-небудь в нього повірив, то ця віра виявилася б істинною або помилковою, дивлячись за обставинами». (Б. Рассел. Людське пізнання. М., 1957, стор. 182.).
Віра, на думку Рассела, існує у тварин, наприклад, у вигляді умовного рефлексу. Собака на дзвінок виділяє слину, тому що пищати і дзвінок часто нею сприймаються одночасно. Собака, за Расселом, почувши дзвінок, вірить, що є їжа, і ця віра істинна, якщо їжа дійсно є. Так само поступає людина, коли вона схоплюється з ліжка при слові «пожежа», «навіть якщо вона не побачить і не відчує вогню. Її дія є свідоцтво наявності у неї віри, яка виявиться «істинною», якщо вогонь дійсно є, і «помилковою», якщо його немає. Істинність її віри залежить від факту, який може залишатися зовні її досвіду». (Там само, стор. 183.).
Отже, істина — віра, якій відповідає якийсь факт, а брехня — віра, яка не має такого факту. Оскільки віра — це стан людської свідомості, то істина не виходить в своєму змісті за межі суб'єкта, в область об'єктивної реальності, існуючої зовні свідомості людини. Причому віра пов'язана з мовою. Дві люди мають одну і ту ж віру, якщо вони говорять на одній мові. Ця тенденція пов'язати істину з мовою особливо характерна для А. Тарського, який оголосив поняття істини властивістю мови.
Звичайно, істинне знання є продуктом діяльності людства. Заперечувати це важко. Коли йдеться про об'єктивність істини, то ніякою мірою не береться під сумнів, що зовні людини істини немає. Але виникає інше питання: яка форма інтелектуальної діяльності людини є істинною, що саме робить її такою? Ось тут і проходить водорозділ між матеріалізмом і ідеалізмом в розумінні істини. Матеріалізм вважає, що тільки та діяльність приводить до істини, яка дає нам знання про об'єктивну реальність у всіх її формах і тенденціях розвитку. Об'єктивна істина своїм змістом може мати предмет і в формі, яку він придбає в процесі свого розвитку під впливом практичної діяльності людини. Але і в цьому випадку істина — знання, зміст якого не залежить від людини і людства знання відображає об'єктивну реальність в її дійсних і можливих формах, але існуючу незалежно від суб'єкта, що пізнає.
Таким чином, істина є продуктом діяльності людини і людства, але це аніскільки не виключає того, що мета діяльності — досягнення такого знання, зміст якого не залежить від людини і людства. Без об'єктивного змісту знання не представлятиме ніякого значення для практики, воно не здатне їй допомогти в оволодінні об'єктивною реальністю, що знаходиться зовні людини.
Разом з суб'єктивістськими концепціями істини у філософії мають місце хоча і протилежні їм, але також невірні уявлення про істину як властивість особливих ідеальних об'єктів. Суб'єктивістське розуміння зв'язує зміст істинного знання з суб'єктом, об'єктивні ідеалісти не тільки зміст істинного знання, але істину в цілому виводили за межі суб'єкта. Для них істина існує зовні людського знання як деяка поза досвідна, вічна сутність (наприклад, ідея у філософії Платона). Ці концепції мають місце і у деяких представників буржуазної філософії XX в. (Н. Гартман, Уайтхед, неотомісти). Актуальні сутності Уайтхеда, як і ідеї Платона, вічні і істинні самі по собі, поза всякого відношення до суб'єкта.
Концепції істини суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму протилежні один одному в тому відношенні, що одна зміст істини виводить з суб'єкта, а згідно іншої, істина, як така, існує зовні всякого суб'єкта. Один напрям спекулює на однобічності, і навіть безглуздості іншого. Одні мислителі правильно відзначають, що істина втратить своє значення, якщо вона не буде пов'язана з об'єктом (але цей зв'язок ними розуміється як проста тотожність істини з певною, особливою формою об'єкту); інші стверджують, що ніякої істини зовні людської діяльності бути не може. Але при цьому останні доводять зв'язок істини з людиною до ототожнення її змісту з якимись моментами діяльності суб'єкта, виключають об'єкт зі змісту істинного знання.
Кожна з цих концепцій в своїй крайності й однобічності приводить до спотвореного тлумачення сутності істини.
Проте аналіз постановки питання про істину в суб'єктивному і об'єктивному ідеалізмі дає можливість зрозуміти труднощі, з якими стикалися у філософії при рішенні даної проблеми. Основною з них є знову ж таки виявлення взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в істині.
Сутність істини може бути розкрита, якщо вона розглядатиметься як теоретична форма рішення суперечностей між суб'єктом і об'єктом в процесі перетворення явищ природи і суспільного життя.
Суб'єкт і об'єкт протистоять один одному. Пізнання не роз'єднує їх, а зв'язує. І це воно робить за допомогою істини, яка, з одного боку, є результатом людської діяльності — і в цьому значенні суб'єктивна, а з другого боку, об'єктивна, оскільки її зміст не залежить ні від людини, ні від людства.
Іншими словами, тільки об'єктивна істина — істина; залишаючись результатом діяльності людини, вона в своєму змісті незалежна від неї. Ці два моменти не міг зв'язати ні об'єктивний, ні суб'єктивний ідеалізм, що виводили істину або тільки з суб'єкта, або тільки з об'єкта.
Діалектичний матеріалізм в понятті об'єктивної істини знайшов розв’язання тих труднощів, об які спіткнулася ідеалістична філософія. Істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і, чим об’єктивніше істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Але ця суб'єктивна діяльність не складає змісту істинного знання, вона виконує роль засобу руху до неї. І тут об'єктивність і суб'єктивність не виключають, а взаємно доповнюють одне одного. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.
