До історії нової філософії (Мюнхенські лекції)

… Абсолютний суб’єкт, який існує як ніщо, робить з себе дещо, яке пов’язане, обмежене, стиснуте буттям. Проте він є безконечний суб’єкт, тобто суб’єкт, який ніколи і ні в чому не може пощезнути; тому, оскільки він є дещо, він також безпосередньо полишає свої межі, звідси, осягає, пізнає самого себе в цьому бутті як дещо. Як дещо існуюче, він є реальне, як здатне до його осягнення – ідеальне, отже тут і ці два поняття (реальне та ідеальне) уперше потрапляють у сферу нашого розгляду. Однак якщо ця історія – істинна, дійсна історія суб’єкта, який покладає сам себе, породжує сам себе у всіх визначеннях власного буття, то це перше буття суб’єкта, так само як і протилежне йому, де він існує як суб’єкт, - то реальне і це ідеальне, обидві ці потенції самопокладання, самоздійснення мають бути знайдені в дійсності або мати в ній відповідне вираження. Під тим взагалі першим буттям дещо суб’єкта, до того як він існував як свободне ніщо… ми розуміємо матерію. У поняття матерії спочатку мислиться не більше, аніж взагалі дещо, що більше не є ніщо, тобто не є свободно суще. Ця матерія, яка є лише само перше буття чимось, безумовно, не та матерія, яка є лише само перше буття чимось, і не та матерія,, яка тепер перед нами в її формах і різних образах, отже, не тілесна матерія. Те, що ми визначаємо як початок і першу потенцію, як найближче до ніщо, є матерія цієї матерії – вже сформованої і доступної нашому чуттєвому пізнанню, яка отримала чуттєві властивості, - її матеріал, її основа; бо та матерія, яка є взагалі лише перше буття чимось, стане, як ми незабаром побачимо, безпосереднім предметом деякого процесу – в ньому вона зазнає перетворення і робиться основою для більш високого буття; лише стаючи ним, вона набуває тих чуттєво-пізнавальних властивостей. Цьому першому реальному, цьому першому буттю чимось протистоїть ідеальне, яке тим самим є ніщо (тобто не є дещо); проте, оскільки воно протилежне тому дещо та як покладене таким є ніщо, або чиста сутність, воно (ідеальне) тому також само є дещо; вірніше кажучи… ця покладена в якості такої чиста сутність, що протистоїть матерії в якості ніщо, є світло. Світло виступає у відношенні до матерії як ніщо і все ж таки не є ніщо. Те, що в матерії виступає як дещо, у світлі виступає як ніщо і тим самим воно (світло) є дещо, але як інше дещо, покладене як чисто ідеальне. Вочевидь, світло не є матерія, до якої її зводили попередні теорії… У теперішній час фізики-експериментатори все більше схильні розглядати нематеріальність світла як його матеріальність. Відомо, що тепер надіють перевагу хвильовій теорії, згідно з якою світло є лише акциденція матерії, тим самим не матерія, що в якості гіпотези полегшує низку обчислювань… Натурфілософія пояснює світло як нематеріальне у тому розумінні, що воно є лише акциденцією, а й вважає його також і субстанцією, проте субстанцією нематеріальною, на кшталт того, як Спіноза пояснює протяжну та мислячу субстанції.

Отже, світло само по собі не є матерією, однак у сфері ідеального є тим, чим матерія у сфері ідеального, бо воно на свій манер, тобто ідеально наповнює простір у всіх можливих вимірах точно так само, як наповнює його матерія. Таким чином, світло – поняття матерії, не лише внутрішньо або суб’єктивно, а й об’єктивно покладене поняття матерії – визначення, на якому я хочу зупинитися, так як воно дозволяє пояснити суттєвий прогрес, який досягається даною філософією у порівнянні з вченням Фіхте та попередніми системами.

Декарт, а за ним Спіноза повністю виключили мислення з протяжності і протяжного. Однак світло, наприклад, є безумовним аналогом духу або мислення у протяжному світі, і якщо ми зведемо це невизначене поняття аналога до певного поняття, то світло виявиться нічим іншим, як самим духом або мисленням, тільки на нижчому рівні або потенції. Цілковито таке ж протистояння Я та не-Я у Фіхте. Правда, дотримуючись свого вчення, згідно з яким істинно існує лише Я, він був змушений визнати, що Я є субстанція, або глибока сутність природи, повинен був стверджувати, що і природа істинно існує лише постільки, оскільки вона внутрішньо або по своїй сутності є Я, субє’кт-об’єкт. Він мав дійти такого висновку, якби він не заперечував в природі, поза нашими уявленнями всяку реальність. Звідси, Фіхте не знав нічого суб’єктивного, окрім людського Я або духу, натомість про світло, наприклад, можна сказати, що він суб’єктивний, однак не є дещо покладене у природу, те, через що природа у відношенні до себе є суб’єктивною, або суб’єкт, з чого витікає, що природа не є дещо лише об’єктивне, тільки не-Я. Адже Я є ніби Я, або перше суб’єктивне в природі, перше суб’єктивне поза нами. Ніде, в жодній сфері, не існує лише суб’єктивне або лише об’єктивне, однак завжди єдність обох. Правда, для мене світло належить до об’єктивного у відношенні до мене світу…, який переді мною постає як об’єктивне, але яке у самому собі містить також суб’єктивне. Лише у порівнянні з ідеальним більш високого гатунку, наприклад з людським знанням, звідси, взагалі тільки відносно світло належить до реального світу; проте, розглянуте для себе або у порівнянні з матерією, воно по своїй суті або потенції є таким же ідеальним, як ідеальним у своїй потенції є людське мислення.

Таким чином, з попередніх визначень можна зробити висновок, що перші моменти нескінченого покладання самого себе або, так як саме в цьому полягає життя суб’єкта, що перші моменти цього життя – моменти природи. Наслідком цього є те, що дана філософія з самого початку перебуває у природі, починає з природи – безумовно, не для того, щоб залишатися у ній, але щоб згодом за допомогою зростаючого піднесення перевищити її, виходячи за її межі і піднестися до духу, до істинно духовного світу. Тому дана філософія могла на першій стадії називатися натурфілософією, проте натурфілософією була б лише перша частина або основа цілого. Сама природа була б лише однією стороною універсуму або тотальності, у якій тільки повністю й актуалізується абсолютний суб’єкт, була б лише відносно ідеальним світом. Іншою б стороною був би світ духу. Філософія повинна сходити у глиб природи лише для того, щоб звідти підноситися до висот духу. Звідси, іншою стороною системи була, філософія духу… Насправді, її неможна було б називати ні матеріалістичною, ні спіритуалістичною, ні ідеалістичною. Її можна було б назвати реалістичним ідеалізмом, так як ідеалізм базується у ній на реалізмі і виводиться з реалізму. Лише один раз у передмові, отже, в екзотеричній частині мого першого викладу цієї системою я назвав її системою абсолютної тотожності, для того щоб вказати на те, що тут йтиметеся не про однобоке реальне або однобоке ідеальне. Однак те, що з часів Фіхте заведено називати ідеальним, мислиться як єдиний суб’єкт. Проте і цю назву було невірно витлумачено, і ті, хто ніколи не намагалися проникнути у внутрішню сутність системи, скористалися цим для того, щоб зробити висновок або навіяти недостатньо освіченій частині суспільства те, що нібито в цій системі знищуються всі відмінності, зокрема відмінність між матерією та духом, добром та злом, навіть між істинною та хибою, нібито у цій системі, у звичайному сенсі слова все є однаковим…

Отже, ми мали дві перші потенції – на одному боці матерію як вираження першого, ще стиснутого самим собою або за допомогою самого себе, раніше чистого і свободного суб’єкта, і світло в якості вираження як свободно і безпосередньо покладеного нестиснутим суб’єкта, який саме тому вже не може бути цілісним, або абсолютним, суб’єктом, що він вже є покладений як такий… світло, тобто відносно ідеальне в природі, протистоїть матерії як суб’єкт об’єкту. Проте і це ідеальне повинне приєднатися до об’єкта, стати об’єктивним, для того, щоб виник цілісний досконалий суб’єкт. У цьому першому ідеальному знову сховане вище, більш віддалене ідеальне… Проте воно не може стати реальним або об’єктивним, не ввійшовши тим самими у буття матерії (охопивши всю сферу об’єктивного), тобто не позбавивши матерію її попереднього самобуття, не створивши дещо третє, для якого матерія і світло суть лише акциденції або атрибути. Те, що перед цим ще було самосутнім, матерія і світло, будуть згодом лише загальними атрибутами деякого вищого третього, обидва разом підвладні ще більш високій потенції.

Проте матерія, варто сказати, не може без супротиву дозволити позбавити себе самобуття. Тим самим започаткований процес, в якому на початку… матерія сприймається просто як основа для більш високого буття або перетворюється на нього. Цей момент був названий динамічним процесом, який у свою чергу має свої моменти. В якості явищ цих моментів розглядалися магнетичний, електричний та хімічний моменти, які ще до цих пір пізнються у природі, або, точніше кажучи, три моменти до цих пір сприймаючого і триваючого невпинно в природі процесу, який ми сприймаємо як магнетизм, електрику або хімізм; ці три моменти були взяті і як моменти початкового виникнення сформованої та диференційованої (якій притаманні різні властивості) матерії…проте з тієї миті, коли вона втрачає свою самостійність або свою протилежність ідеальному, з’являється більш високий суб’єкт… суб’єкт А3. Це суб’єкт або дух органічної природи, дух життя, який тепер діє за допомогою цих потенцій – світла і матерії – в якості своїх. При цьому матерія більше не сприймається як субстанція; насправді, організм існує не за допомогою матеріальної субстанції, яка постійно змінюється, він є організм лише за допомогою виду або форми свого матеріального буття… Як тільки (органічний) процес досягне своєї мети, те, що було до цього суб’єктивним, само знову приєднується до об’єкту; його царство, його панування закінчується і поступається більш високій потенції… Отже, принцип органічного життя сам ще належить до вищого принципу наступного періоду до об’єктивного світу і постільки існує навіть предмет емпіричного вивчення природи. Мить, коли те, що до цих пір було найвищим, А3, сама стає цілковито об’єктивною, тобто підкорюється ще більш високому суб’єкту, тобто народження людини, в якій природа як така вбачає своє завершення, і розпочинається новий світ, цілковито нова послідовність подій…вища потенція, яка знову підноситься над цим світом буття, співвідноситься з ним лише ідеально або може бути лише знанням… Тим самим ми привели суб’єкт до тієї точки, де він є чистим знанням, або тим, чиє буття полягає лише у знанні, яке ми вже не можемо виявити як річ чи матерію (тут нематеріальність душі або того, що в нас безпосередньо є лише знання, може бути пояснено більш ясно і переконливо, аніж у всіх попередніх теоріях, де існування цього простого і нематеріального, як вони це називали, само ще було до того ж тільки випадковим, тоді як у вищій послідовності воно виступає як необхідне); у цій послідовності має зустрітися точка, на якій суб’єкт більше не сходить до матерії, де він є лише знання, отже чисте знання, тобто чистий дух, де все, чим він ще міг бути поза цим і безпосередньо, вже стоїть перед ним як існуючи поза ним, як інше, як для нього самого об’єктивне… так сам по собі він не є інше, однак той самий суб’єкт, який у своїй першій і безпосередній діяльності став матерією, на більш високому рівні явив себе як світло, на ще вищій – як життєвий принцип… Першою сходинкою тут буде об’єктивне, наступною – покладений у якості такого суб’єкт, або безконечне, третьою – єдність обох; однак так само, як і там, у природі, реальне та ідеальне, матерія та світло – обидва об’єктивні і реальні будуть, незважаючи на їх суперечливість, лише ідеальними. Суб’єкт, визначений нами як той, що підноситься над усією природою, безпосередньо існує лише як чисте знання і як таке є безконечним та цілковито свободним… однак він перебуває у безпосередньому зв’язку з кінцевою і обмеженою людською істотою, і, оскільки він не може стати його безпосередньою душею, він змушений брати участь у всіх його визначеннях, відношеннях та обмеженнях і таким чином, увійшовши у всі форми конечності, зробити самого себе конечним і, залишаючись увесь час ідеальним, все-таки (ідеально) покоритися пануючій у сфері буття або реальній необхідності. З цього відношення нескінченного у собі знання і пов’язаного з ним конечного виводилася вся система необхідних уявлень, а також понять, у відповідності з якими об’єктивний світ визначається для людського пізнання; тут був розроблений власне пізнавальний або теоретичний бік людської свідомості… нездоланний суб’єкт також із цього обмеження, яке він має в людині, знову повертається у свою сутність і на противагу своїй скутості покладається в якості свободного, в якості наступної потенції самого себе і поза згаданою необхідністю…Необхідність є тим, чим людина займається у своєму пізнанні, від чого вона залежна у своєму пізнанні; свобода – це свобода діяння та діяльності; всяка діяльність передбачає пізнання, адже людина за допомогою своїх дій знову робить своє знання об’єктивним або предметним, і підноситься над ним; те, що в пізнанні було суб’єктивним, стає у діяльності об’єктом, знаряддям, органоном… Проте суперечливість тим самим не знята, навпаки, тільки тепер покладена суперечливість між свободою і необхідністю, яка … отримує більш високе призначення, яке належить історії, де діє не індивідуум, а весь рід у цілому. Тут, таким чином перебуває та точка системи, де вона переходить у сферу діяння, у практичну філософію, де тим самим йдеться про моральну свободу людини, про суперечливість добра та зла і про значення цієї суперечливості, і особливо про державу як осередок, хоча і підвладний, про свободу і необхідність як результату боротьби людства поміж тією та іншою, та наостанку, про саму історію як про великий процес, в який втягнуте усе людство. Таким чином, ця філософія, яка на попередній стадії була філософією природи, стає філософією історії… Тут, де виявляється найвищий і найбільш трагічний дисонанс, коли зловживання свободою спонукає нас самих знову закликати до необхідності, тут людина змушена пізнати дещо більш високе, аніж людська свобода; само почуття обов’язку не змогло б… переконати її, що вона може не відчувати занепокоєння щодо наслідків своїх вчинків, якби не усвідомлювала, що хоча її дії залежать від її свободи, але їх наслідки, або те, який вплив ці вчинки здійснюватимуть на весь його рід, залежить від іншого, вищого, хто у свободних та протизаконних діях індивідууму дотримується та встановлює вищу закономірність… В якості творця він відкриє себе в людині також за допомогою створення реальної продукції; він виступає: 1) як те, якому притаманна влада над матеріалом, як здатне подолати та змусити її бути вираженням духу, навіть самих найвищих ідей – до цього доходить образотворче мистецтво як таке, однак 2) у поезії, яка передбачена образотворчим мистецтвом і відносно якої воно перебуває у відношенні знаряддя, в поезії він відкриється як дух, якому притаманна влада самому створити також і матеріал… таким чином, найвище відкривається як геній. Якщо мистецтво – найоб’єктивніше у людській діяльності, то релігія – її суб’єктивний вимір, так як вона, на відміну від мистецтва, спрямована на те, щоб покладати стосовно найвищого суб’єкта все суще як не-суще…Існує третя сфера людської діяльності, яка поєднує собою об’єктивність мистецтва та суб’єктивність релігії, – це філософія. Вона об’єктивна, як мистецтво, оскільки демонструє рух творчого, що рухається від сходинки до сходинки… творця. Вона суб’єктивна, як і релігія, оскільки вона все привносить у дійсність, доводить або покладає як суще, для того, щоб в решті решт ввірити це вищому суб’єкту, який сам по собі є вищий дух.