Інструменти фондового ринку

ТЕМА 4. Податкова система

 

1. Поняття податкової системи

Податкова система в Україні практично була створена в 1991 році, коли був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно податкової системи.

Система оподатковування України це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів у бюджет і внески в державні цільові фонди, стягнуті у встановленому порядку. Її сьогоднішній стан можна охарактеризувати як створення основ.

Податки з'явилися з поділом суспільства на класи і виникненням основ державного устрою, як "внески громадян, необхідні для утримування... публічної влади... " (К. Маркс, Ф. Энгельс, Соч., 2-е изд., тому 21, стор.171

оподаткування — це система розподілу прибутків одержаних від господарювання між юридичними і фізичними особами і державою, а податки являють собою обов'язкові платежі в бюджет, стягнуті державою на основі закону з юридичних і фізичних осіб для задоволення суспільних потреб.

Головні принципи оподатковування — це рівномірність і визначеність.

Рівномірність — єдиний підхід держави до платників податків з огляду загальності, єдності правил, рівного ступеню збитків, що понесе кожний платник податків.

Сутність визначеності полягає в тому, що порядок оподаткування встановлюється заздалегідь законом, так що розмір і термін його сплати відомий завчасно.

Адам Сміт у своєму класичному творі «Дослідження про природу та причини багатства народів» відніс до основних податкових постулатів справедливість, визначеність, зручність для платника податків і економію.

До найбільш важливих принципів побудови та призначення системи оподаткування слід віднести принципи:

1. одноразовості оподаткування, що означає - один і той же об'єкт може підлягати лише одному виду оподаткування і тільки один раз протягом оподатковуваного періоду;

2. соціальної справедливості, що передбачає встановлення рівних умов оподаткування для всіх підприємств та організацій незалежно від форм власності;

3. обов'язковості, що означає порушення службовими особами податкового законодавства тягне за собою адміністративну, кримінальну чи дисциплінарну відповідальність;

4. економічної доцільності, що є основоположним у визначенні переліку як об'єктів оподаткування, так і видів податків, розміру ставок податків та інших платежів.

Податкова система базується на відповідних законодавчих актах держави, що встановлюють конкретні методи побудови і стягнення податків, тобто визначають конкретні елементи оподаткування, до яких відносяться:

об'єктом оподаткування — є різноманітні види доходів, товари і послуги, а також різні форми накопиченого багатства чи майна, визначені законодавчими актами;

суб'єкт податку — це платник податків, тобто фізична або юридична особа, що зобов'язана відповідно до законодавства сплатити податок, формальний платник податків;

джерело податку, тобто національний дохід, позаяк усі оподатковувані об’єкти становить ту чи іншу форму національного доходу;

ставка податку — розмір податкових відрахувань з одиниці об'єкта оподаткування. Ставка визначається або у виді твердої ставки, або у виді відсотка і називається податковою квотою;

податкова пільга — повне або часткове звільнення платника від податку, надання переваги;

термін сплати податку — термін у який повинен бути сплачений податок і який обумовлюється в законодавстві, за порушення якого, незалежно від провини платника податків, стягуються пені в залежності від прострочки терміну.

 

 

2. Функції податків

Регулююча

Державне регулювання здійснюється в двох основних напрямках:

- регулювання ринкових, товарно-грошових відношень. Воно виявляється головним чином у визначенні "правил гри", тобто розробки законів, нормативних актів, що визначають взаємовідношення осіб, дiючих на ринку, насамперед підприємців, роботодавців і найманих робітників. До них відносяться закони, постанови, інструкції державних органів, що регулюють взаємовідношення товаровиробників, продавців і покупців, діяльність банків, товарних і фондових бірж, а також бірж праці, торгових домів, що встановлюють порядок проведення аукціонів, ярмарків, правила обертання цінних паперів і т.і.;

- регулювання розвитку народного господарства, суспільного виробництва в умовах, коли основним об'єктивним економічним законом, що діє в суспільстві, є закон вартості. Тут мова йде головним чином про фінансово-економічні методи впливу держави на інтереси людей, підприємців з метою спрямування їхньої діяльності в потрібному, вигідному суспільству напрямку.

Стимулююча

За допомогою податків, пільг і санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення числа робочих місць, капітальні вкладення в розширення виробництва та ін. Стимулювання технічного прогресу за допомогою податків виявляється насамперед у тому, що сума прибутку, спрямована на технічне переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва товарів народного споживання, устаткування для виробництва продуктів харчування і ряду інших звільняється від оподатковування.

Розподільна

Або, вірніше, перерозподільна. За допомогою податків у державному бюджеті концентруються засоби, що направляються потім на рішення народногосподарських проблем, як виробничих, так і соціальних, фінансування великих міжгалузевих, комплексних цільових програм - науково-технічних, економічних та ін.

Перерозподільна функція податкової системи повинна носити яскраво виражений соціальний характер. Відповідним чином побудована податкова система дозволяє надати ринковій економіці соціальну спрямованість. Це досягається шляхом встановлення прогресивних ставок оподатковування, спрямування значної частини бюджетних коштів на соціальне забезпечення населення, повного або часткового звільнення від податків громадян, які потребують соціального захисту.

Фіскальна.

Яка являє собою вилучення частини прибутків підприємств і громадян для утримання державного апарата, оборони держави і тієї частини невиробничої сфери, що не має власних джерел прибутків (установ культури - бібліотеки, архіви та ін.), або вони недостатні для забезпечення належного рівня розвитку (фундаментальна наука, театри, музеї, навчальні заклади і т.ін.).

Зазначене розмежування функцій податкової системи носить умовний характер, тому що усі вони переплітаються і здійснюються одночасно.

 

 

3.Види податків та види податкових ставок

Податки бувають двох видів. Перший вид — податки на дохід і майно: прибутковий податок і податок з прибутку корпорацій (фірм); на соціальне страхування і на фонд заробітної плати, робочої сили (так називані соціальні податки, соціальні внески); майнові податки, у тому числі податки на власність, включаючи землю й іншу нерухомість; податок на переказ прибутку і капіталів за кордон і інші. Вони стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи, їх називають прямими податками.

Другий вид — податки на товари і послуги: податок з обороту — у більшості розвинутих країн замінений податком на додану вартість; акцизи (податки, що прямо включаються в ціну товару або послуги); на спадщину; на угоди з нерухомістю і цінними паперами та інші. Це непрямі податки. Вони частково або цілком переносяться на ціну товару або послуги.

У залежності від використання податки діляться на загальні і специфічні. Загальні податки використовуються на фінансування поточних і капітальних витрат державного і місцевих бюджетів. Специфічні податки мають цільове призначення (наприклад, відрахування на соціальне страхування або відрахування на дорожні фонди).

Крім того податки поділяються ще у відповідності до бази обкладання:

З натуральною базою обкладання:

- домові податки;

- душові податки;

- специфічні мита;

З вартісною базою обкладання:

а) податки на базі валового прибутку:

- акцизи;

- податки з обороту;

- мита;

- податки на майно, капітали і т.д.;

- податки на відсотки, дивіденди і т.д.;

б) податки на базі очищеного прибутку:

- корпоративний податок;

- податок на індивідуальні прибутки;

- податок на додану вартість;

- податок на спадщину.

Ставка податку - визначає розмір податку на одиницю обкладання (грошова одиниця прибутку, одиниця земельної площі, одиниця виміру товару і т.п.).

Розрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні податкові ставки

 

4. Основні види податків

Прибуткові податки. Практика прибуткового оподатковування розрізняє валовий доход, витрати і оподатковуваний прибуток.

Валовий доход - це загальна сума доходів, отриманих з різних джерел.

Таким чином:

 

Оподатковуваний прибуток = Валовий дохід – Валові витрати

 

При прибутковому оподатковуванні надзвичайно важливо розрахувати оптимальні ставки податків. Якщо ставки надмірно високі, підривається стимул до розвитку бізнесу, виникає небезпека зниження трудової активності.

Американські експерти на чолі з професором Лаффером теоретично довели, що при ставці прибуткового податку більше 37,5% значно знижується ділова активність різних форм бізнесу і населення в цілому.

У прибутковому оподатковуванні розрізняють прибутковий податок з населення і прибутковий податок з підприємств, організацій, корпорацій.

Прибутковий податок з населення відноситься до прямих прогресивних податків.

Прибутковим податком оподатковується балансовий прибуток. Ставки оподатковування встановлюються законодавчим шляхом.

Акцизи - вид непрямих податків, аналогічний податку з продажів, але поширюється на окремі товари (сигарети, спиртні напої, косметика.

Податок на додану вартість. Вперше введений у Франції в 1954 р. Податок на додану вартість стягується з різниці між відпускною ціною і витратами виробництва.

Багато країн використовують ПДВ як основне джерело доходів. Однак слід зазначити, що ПДВ суттєво впливає на стримування споживання.

В Україні місцеві податки і збори – це обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб, які встановлюються місцевими Радами народних депутатів і справляються вони згідно із Законом України “Про систему оподаткування” та Декретом Кабінету Міністрів України “про місцеві податки і збори”. До місцевих податків і зборів належать: готельний збір, збір за паркування автомобілів, ринковий збір і т.і. Органи місцевого самоврядування самостійно, у межах своєї компетенції, встановлюють: порядок сплати, розмір ставок, пільги і відстрочки місцевих зборів.

ТЕМА 5. Місцеві ФІНАНСИ

1. Роль місцевих бюджетів в здійсненні економічної і соціальної політики.

Самоврядування регіону реальне лише за умови, що він одержить можливість сталого фінансування своєї діяльності. Саме тому в Європейській Хартії про місцеве самоврядування велика увага приділяється фінансовому забезпеченню. Органи місцевого самоврядування мають право, в межах національної економічної політики, на володіння достатніми фінансовими ресурсами, якими вони зможуть вільно розпоряджатися при здійсненні своїх функцій.

Ці ресурси зосереджуються в регіональних фондах державних фінансових коштів - місцевих бюджетах.

Бюджет району об'єднує районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Селищні і сільські бюджети створюються за рішенням районних, міських Рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази. Районні, міські Ради визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів. Бюджет міста, яке має районний поділ, об'єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній у місті Раді народних депутатів адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи сільські населені пункти, бюджети цих міст, селищні, сільські бюджети об'єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті. Вся ця система бюджетів в Україні функціонує як єдиний механізм і ефективність її роботи залежить від належного дотримання основних принципів, викладених у Законі України "Про бюджетну систему в Україні".

Ними є:

q принцип єдності

q принцип повноти

q принцип достовірності

q принцип науково-обгрунтованих нормативів

q принцип гласності

q принцип наочності

q принцип самостійності бюджетів

3 наведених даних видно, що основною ланкою в системі місцевих бюджетів є бюджети міст, через які мобілізується і використовується майже половина всіх ресурсів місцевих бюджетів.

Децентралізація державних функцій і місцеве самоврядування означають, що місцеві органи влади одержують законодавчо закріплене право на певні доходи у вигляді відрахувань від загальнодержавних податків, і у вигляді податків і зборів, що повністю надходять в місцеві бюджети. Виходячи з цих доходів і своїх функцій, місцеві органи влади самостійно планують видатки відповідних бюджетів і несуть відповідальність за їх виконання. Вся видаткова база регіонів має узгоджуватись з обсягом доходної частини місцевих бюджетів. 3 цією метою, а також з метою економічного і соціального вирівнювання регіонів держава застосовує такі економічні важелі як обсяг регулюючих податків та механізм прямих бюджетних трансфертів. Балансування між цими бюджетними регуляторами повинно забезпечити якісне забезпечення місцевих бюджетів необхідними коштами на здійснення регіональних завдань, а також досягти стратегічної мети, що стоїть перед державою - це забезпечення рівних економічних умов для всіх регіонів, а значить і для всіх громадян України.

 

 

2. Формування доходів місцевих бюджетів

Основу самостійності місцевого бюджету складають власні та закріплені доходи.

До власних доходів належать місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевій владі та ін.

Закріплені доходи - це доходи, які закріплюються за певним бюджетом. Закріплені доходи також є основою самостійності місцевих бюджетів.

Основну частку доходів місцевих бюджетів поки що становлять так звані регульовані доходи. Ця частка сягає 75-85 відсотків.

Регульовані доходи - це доходи, що розподіляються між різними рівнями бюджетної системи.

Регульовані доходи - основні надходження до місцевих бюджетів України. Відповідний перелік регульованих доходів місцевих бюджетів, який визначено і в законодавстві про місцеві ради.

Видатки всіх бюджетів поділено на поточні та видатки розвитку.

Поточні - це видатки з бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо. Встановлено також, що у складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об’єктів.

Видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення, структурної перебудова народного господарства і субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням Крім того, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: на видатки, пов’язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування, і на видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади:

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають: суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету; суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.

Вільні бюджетні кошти можуть бути використані на господарські заходи, на купівлю акцій або інших цінних паперів для надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок, на інші заходи.

 

3. Управління місцевими фінансами

Закон «Про бюджетну систему України» визначив порядок розгляду місцевих бюджетів. Проекти місцевих бюджетів розглядаються відповідно постійними комісіями місцевих рад. Ради розглядають проекти бюджетів за доповідями їхніх виконавчих органів, а також за висновками і співдоповідями відповідних постійних комісій цих рад.

Місцеві ради затверджують відповідні бюджети як за доходами, так і за видатками.

Ці ж органи забезпечують надходження всіх передбачених бюджетом доходів та ефективне витрачання бюджетних коштів.

Контроль за виконанням місцевих бюджетів покладається на місцеві ради, які самостійно визначають організаційні форми цього контролю. Вирішено також, що органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контроль за станом надходжень доходів відповідного бюджету і правильністю використання виділених з бюджету коштів підприємствами й організаціями. Крім того, органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад вищого рівня здійснюють нагляд за ходом виконання бюджету з допомогою виконавчих органів рад нижчого рівня. Предметом такого контролю є дотримання вимог чинного законодавства, рішень органів виконавчої влади, рішень місцевих рад та виконавчих органів вищого рівня, прийнятих у межах їхньої компетенції.

Згідно зі ст. 18 декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 р. органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють та визначають порядок сплати місцевих податків та зборів відповідно до переліку і в межах встановлених граничних розмірів ставок. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції мають право вводити пільгові податкові ставки, повністю відміняти окремі місцеві податки та збори або звільняти від сплати їх окремі категорії платників та надавати відстрочки на сплату місцевих податків та зборів.

Закон визначив (стаття 15) перелік місцевих податків та зборів, що є обов’язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язано запровадження цих податків та зборів. До обов’язкових для встановлення місцевих податків та зборів віднесено: комунальний податок, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, збір із власників собак.

Доцільність цієї форми викликає сумніви. Місцевим органам влади належить самостійно визначати політику у сфері місцевого оподаткування. Це є традиційним правом місцевої влади майже в усіх європейських країнах.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» від травня 1997 року не передбачив нових норм про встановлення місцевих податків. У ньому знайшли закріплення положення про самооподаткування як форму залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування ряду цільових заходів соціально-побутового характеру.

Чітке визначення компетенції місцевих органів влади в галузі фінансів є важливим етапом у створенні ефективної системи управління місцевими фінансами. Є нагальна потреба в розробці окремого законодавчого акта, в якому б детально визначалася компетенція територіальних громад та їхніх органів в галузі фінансів.

тема 6. ФінансОВИЙ РИНОК

1. Сутність фінансового ринку. Його роль у ринковій економіці. Класифікація фінансових ринків

Під фінансовим ринком розуміють сукупність правових відносин грошового характеру, котрі з‘являються між її учасниками в процесі купівлі – продажу фінансових активів.

Метою створення і функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення збережень в економіці, стан якої, в свою чергу, значною мірою обумовлюється ефективністю переливу інвестиційних засобів від тих, хто має збереження, до тих, у кого є потреба в капіталі.

Усі ринки можна класифікувати за декількома критеріям.

За сферою розширення розрізняють: світові, національні, регіональні та місцеві ринки.

Фінансовий ринок також поділяється на первинний, тобто такий на котрому нові випуски зобов‘язань продаються і покупаються вперше, та вторинний – на котрому здійснюється подальший продаж та купівля непогашених зобов‘язань.

Первинний фінансовий ринок складається за рахунок емісії цінних паперів підприємств.

Вторинний ринок – це повторна купівля або продаж цінних паперів. Він включає до свого складу біржу та позабіржовий ринок. Фондова біржа – це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Беручи до уваги форми обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку, в його складі можна виділити ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів.

Ринок грошей або банківських кредитів являє собою сукупність правовідносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які мають бути повернені. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, які можуть самостійно продаватися, придбатися чи погашатися.

Ринок капіталів або цінних паперів являє собою сукупність відносин цивільно–правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.

За місцем проведення торгів виділяють біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів.

На біржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється на фондових біржах, порядок створення та діяльності яких встановлюється чинним законодавством України та внутрішніми документами самих бірж.

Позабіржовий ринок оперує з фондовими інструментами, які не допущені до торгів на фондовій біржі. Крім того, на позабіржовому фондовому ринку можуть обертатися цінні папери, які є предметом біржових операцій. Завдання ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, по можливості, більш повного та швидкого переливу збережень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві ці сторони.

 

2. Види цінних паперів та їх характеристики

Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено Законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери.

Спадкоємство цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного законодавства України.

Емітент цінних паперів - юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску).

В Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів:

· акції;

· облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;

· облігації підприємств;

· казначейські зобов'язання республіки;

· ощадні сертифікати;

· векселі;

· приватизаційні папери.

Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Казначейські зобов'язання України (надалі - казначейські зобов'язання) - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.

Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

 

Інструменти фондового ринку

Похідні цінні папери – це угода купівлі та продажу з відстроченням часу виконання (угоди на строк). Основна причина їх існування – майбутня не визначеність, основна ціль – страхування ризиків, пов’язаних з непередбачувальним коливанням цін на ринках. Основними видами похідних інструментів являються форвардні, ф’ючерсні контракти та опціони.

Форвардний контракт – це угода, в зв’язку з якою одна сторона зобов’язується купити, а інша продати фіксовану кількість деякого базового активу по раніше обумовленій ціні в визначений майбутній момент часу.

Найбільш розповсюджені форвардні контракти на придбання (продаж) валюти, реальних активів (сільськогосподарських товарів), цінних паперів.

Умови форвардного контракту (строки поставки, обсяг, якість, ціна і т.д.) визначаються угодами сторін. Основною вадою при цьому являється, по-перше, відсутність ліквідності (неможливість перепродажу своїх прав по контракту третій особі), по –друге, ризик невиконання однією з сторін своїх обов’язків по угоді.

Різноманітністю ф’ючерсного контракту від форвардного є стандартизація усіх параметрів угоди. Торгівля ф’ючерсними контрактами ведеться на організованих площадках, а гарантом виконання угоди виступає спеціальна організація – посередник, назва якої - клірінгова палата. Заключаються як ф’ючерсні контракти по реальних активах, так і фінансові ф’ючерси – по валюті, державним облігаціям, портфелю цінних паперів (ф’ючерси по фондовим індексам).

Опціон – це різновид угоди на строк, в співвідношенні з умовами котрої, одна сторона (продавець опціону), зобов’язується по вимогах покупця продавати або купувати базовий актив по раніше домовленій ціні в визначений момент часу.

Покупець опціону має право вибору – виконати угоду або ні. В зв’язку з тим, що увесь ризик коливання ціни лягає на продавця опціону, покупець платить йому за це винагороду, яка називається премією. Таким чином, опціон виконується (базовий актив продається чи купується) при умові, що це вигідно покупцю (власнику) опціону. Найбільше розповсюдження на світових ринках отримали опціони на акції, державні облігації, фондові індекси, валюту.

Тема 7 Державний кредит

1. Економічна сутність і роль державного кредиту

Державний кредит – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади та управління, з однієї сторони, та фізичними і юридичними особами – з іншої, при яких держава виступає в якості позичальника, кредитора і гаранта.

Головна форма кредитних відносин – коли держава виступає як позичальник коштів. Рідше вона виступає як кредитор і надає позики юридичним та фізичним особам. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань фізичних або юридичних осіб, вона є гарантом.

Державний кредит представляє відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту та частини національного багатства. До сфери його використання входить частина доходів і фондів, сформованих на стадії первинного розподілу вартості. Державний кредит є засобом перерозподілу коштів, що спрямовуються у фонди споживання. Звичайно, це вільні тимчасово грошові кошти населення, підприємств та організацій, але призначені вони для поточного споживання.

Як фінансова категорія, державний кредит виконує дві функції: фіскальну та регулюючу.

Саме через фіскальну функцію державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави.

Регулююча функція кредиту найбільш яскраво проявляється через державну фінансову політику. А саме через:

- розміщення позик серед різних груп інвесторів;

- купівлю-продаж цінних паперів та видачу кредитів під їх заставу;

- збільшення цін на кредит за рахунок активізації своєї присутності на фінансовому ринку.

В сучасних умовах доходи отримані через державні позики є другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Це пояснюється більш швидким темпом зростання витрат у порівнянні із збільшенням податкових надходжень.

 

 

2. Види і Форми державного внутрішнього кредиту

Видами державного кредиту є внутрішній та зовнішній (міжнародний) кредити.

Визначаючи форми внутрішнього державного кредиту можна виділити, як самостійні наступні: а) державні позики, б) казначейські позики; в) звернення частини заощаджень населення в державні позики; г) використання коштів загальнодержавного позичкового фонду; д) гарантовані позики.

казначейські зобов'язання. - Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і свободі обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення доходу бюджету. Облігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення.

В залежності від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові).

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом.

За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення ло 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавством передбачена можливість функціонування всіх трьох видів цінних паперів держави.

Розрізняють два варіанти погашення заборгованості — одноразово і частинами.

В залежності від забезпечення боргових зобов'язань державні позики поділяються на заставні і незаставні.

Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади.

Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора.

Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як правило, вони бувають середньостроковими і довгостроковими. Грошові позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника або у валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками або валютними коштами.

 

 

3. Внутрішній і зовнішній державний борг

державний борг – це сума накопичених в країні за певний період бюджетних дефіцитів за вирахуванням позитивних сальдо бюджету за той же період.

Розрізняють внутрішній та зовнішній державний борг.

Зовнішній державний борг – це борг іноземним державам, організаціям та особам, при цьому держава повинна віддавати певні цінні товари, надавати послуги для оплати процентів та погашення боргу.

Внутрішній державний борг – це борг держави своєму населенню, він призводить до перерозподілу доходів в країні, при цьому виникають певні зміни в економічному житті, а основним фактором його формування є дефіцит бюджету.

Державний борг в залежності від форми кредиту має товарну та грошову форми.

Товарна форма характеризується поставками матеріальних цінностей (хліба, цукру), відповідно грошова форма характеризується поставками золотовалютних резервів. За терміном погашення розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (5 – 10 років) та довгострокові (понад 10 років) державні борги. За умовами погашення розрізняють державний борг, що погашається одноразово, рівними частинами).

В залежності від виду кредитів державний борг може бути: банківський, коли кредиторами є банківські установи та небанківський, коли кредитори – небанківські установи. По цільовому призначенню розрізняють: державний борг з виплатою високих відсотків, на пільговій основі, на компенсаційній основі.

Також державний борг включає поняття капітальний та поточний борг.

Капітальний державний борг представляє собою всю суму заборгованості, включаючи нараховані проценти по випущеним та непогашеним державним позикам та іншим цінним паперам, по кредитам, які залучені для покриття дефіциту державного бюджету.

До загальної суми боргу включають також грошові кошти населення по договорах особистого страхування.

Поточний державний борг складають витрати по сплаті кредитором доходів по борговим зобов’язанням держави та погашенню зобов’язань по строкам сплати, що вже настали.

В умовах значного зростання державної заборгованості та дефіциту бюджету держава може використовувати рефінансування державного боргу.

Рефінансування означає погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Рефінансування активно використовується в операціях з обслуговування зовнішнього державного боргу при умові економічної та політичної стабільності країни-боржника.

В управлінні державним боргом використовуються такі заходи як конверсія, консолідація, обмін облігацій по регресивному співвідношенню, відстрочка погашення та анулювання позик.

Конверсія – це зміна дохідності позик. Вона може передбачати як зменшення, так і збільшення дохідності державних цінних паперів.

Консолідація позик – це зміна її терміну в бік збільшення. Можливе об’єднання консолідації з конверсією.

Обмін облігації по регресивному співвідношенню означає, що кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї облігації нового випуску. Цей новий захід ефективний, коли погашення раніше випущених облігацій і сплату відсотків з них необхідно здійснити в нових повноцінних коштах.

Відстрочка погашення позик використовується Урядом у випадках, коли випуск нових позик не приносить економічного ефекту, оскільки більша частина надходжень від нових позик спрямовується на погашення та виплату процентів за старими позиками.

При відстрочці погашення позик не тільки продовжуються строки, але й зупиняється виплата доходів. В цьому відмінність відстрочки погашення від консолідації позик, при якій власникам облігацій продовжує поступати дохід.

Анулювання державного боргу – це надзвичайний захід, в результаті якого держава повністю відмовляється від зобов’язань з випущених раніше позик. Це звичайно є наслідком переходу влади до нових політичних сил.

ТЕМА 8. СТРАХУВАННЯ І СТРАХОВИЙ РИНОК

1. Економічна необхідність і сутність страхування

Слово "страхування" увійшло в українську мову давно. Воно має відповідники в інших мовах: "іnsurаnсе" - в англійській, "versicherung" - у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження. В основі його слова "securus" і "sinecura", які означають "безтурботний". Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки.

Страхування є системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого -страховики.

Головні напрямки прояву позитивного впливу страхування:

· Страхування надає впевненості в розвитку бізнесу.

· Страхування дає змогу оптимізувати ресурси, спрямовані на організацію економічної безпеки.

· Страхування забезпечує раціональне формування й використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм.

· У страхуванні створюються значні резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробництва або прискоренню виконання інших програм. Це вигідно страхувальникам, страховим компаніям, банкам та іншим підприємницьким структурам і державі в цілому. Уряди країн з розвиненою ринковою економікою з огляду на всебічну підтримку індустрії, сприяють її подальшому розвитку.

Отже, страхування має величезні можливості сприяти економічному та соціальному розвитку країни, вирішувати проблеми кожного асоційованого чи індивідуального власника.

 

 

2. Форми і методи формування страхових фондів.

Статутний фонд — головний елемент функціонування будь-якого суб'єкта господарської діяльності незалежно від форми власності. Він є сумою вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності компанії. Порядок формування статутного фонду регулюється чинним законодавством і статутними документами. Згідно із Законом України «Про страхування» допускається сплата грошової частини внесків до статутного фонду цінними паперами, що випускаються державою за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Міністерством фінансів України, але не більш як 25 % загального розміру статутного фонду.

Страховик у ході діяльності повинен мати не тільки статутний фонд, а й значний обсяг власних коштів, вільних від зобов'язань. Такими коштами є гарантійний фонд та вільні резерви.

Додержання страховиком перелічених чинників, котрі мають вплив на його фінансову надійність, є певною гарантією для страхувальників, які в обмін на сплачені гроші отримують від страховика запевнення щодо забезпечення страхового захисту.

Страхові резерви, які формують українські страховики, схематично ілюструє мал. 1.

Резерви зі страхування життя мають у своєму складі резерви довгострокових зобов'язань (математичні резерви); резерви належних виплат страхових сум. Величина резервів довгострокових зобов'язань обчислюється окремо за кожним договором за методикою формування резервів зі страхування життя.

 

Мал. 1. Система страхових резервів згідно із Законом України «Про страхування».

 

Законодавством України передбачено: резерв незароблених премій включає в себе частки від сум надходжень страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, а резерв збитків - зарезервовані несплачені суми страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників. Технічні резерви формуються окремо за кожним видом страхування.

Призначення кожного виду технічних резервів різне. Спільним є те, що протягом певного часу в період дії договору страхування вони являють собою кошти страхувальників, а не страховиків і призначені для виплати страхових відшкодувань за договорами страхування, які не минули на звітну дату.

Згідно із Законом України «Про страхування» страхові резерви мають бути представлені активами таких категорій:

• грошові кошти на розрахунковому рахунку;

• банківські вклади (депозити);

• нерухоме майно;

• цінні папери, що передбачають одержання доходу;

• цінні папери, що емітуються державою;

• права вимог до перестраховиків;

• довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя).

Зобов'язання страховика складаються з двох груп:

• зовнішні зобов'язання, тобто зобов'язання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

• внутрішні зобов'язання — це зобов'язання перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками.

 

3. Державна політика в галузі страхування.

Основні засади державної політики в галузі страхування можна визначити так:

- створення об'єднань страховиків з найважливіших проблем страхування;

- подальша інтеграція України в міжнародні структури, що визначають міжнародну політику в галузі страхування;

- створення оптимальної структури співвідношення між обов'язковим і добровільним страхуванням;

- залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування;

- створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

- посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

Подальший розвиток законодавчої та нормативної баз передбачає розробку й прийняття низки законодавчих актів, які розвивають страхове законодавство України.

Насамперед це стосується перестрахування, а також діяльності страхових посередників.

Державна політика має також удосконалюватися через регулювання оптимального співвідношення між обов'язковим та добровільним страхуванням.

Закон України "Про страхування" передбачає запровадження обов'язкового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто можливості запровадження такого страхування дуже обмежені і процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи іншого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відповідальності держави за ситуацію на страховому ринку. Тобто при розширенні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує громадян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демократичного суспільства та ринкової економіки примус з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запровадженні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше - перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язкового страхування. Друге - упорядкування умов та порядку здійснення зазначених видів. І третє - введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питання, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допомоги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на виробництві і т.ін. лише за рахунок державного бюджету.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які виникають при залученні страхового ринку до вирішення соціальних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних із прямим відчуженням коштів. Роботодавці, підприємства та працівники вступають у гарантійно-цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взяті зобов'язання (пенсії, допомога, компенсації тощо).

 

ТЕМА 9. Фінансовий механізм зовнішньо-економічної діяльності

1. Суб`єкти та види зовнішньоекономічної діяльності

Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності представляє собою сукупність форм і методів управління фінансово-кредитними і валютними відносинами, що виникають між окремими державами і які регламентуються ними в правовому порядку.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

· фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які наділені громадянською правоздатністю та дієздатністю відповідно до законів України та мають постійне місце проживання в Україні;

· юридичні особи, які зареєстровані в Україні та мають постійне місцезнаходження на території України, у тому числі юридичні особи, майно та капітал яких знаходиться у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

· об’єднання фізичних та юридичних осіб, які не наділені статусом юридичної особи за законами України, але мають постійне місце проживання в Україні і право на здійснення господарської діяльності;

· структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не наділені статусом юридичної особи за законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України;

· спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, які зареєстровані в Україні та мають постійне місцезнаходження на території України;

· інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права здійснювати будь-які види цієї діяльності, визначені у статті 4 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність».

Основні види зовнішньоекономічної діяльності можна поділити на: експортні, імпортні, бартерні (товарообмінні) та операції з давальницькою сировиною.

Експортом є продаж товарів (продукції) суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України (резидентами) іноземним суб’єктам господарчої діяльності (нерезидентам) та вивіз їх через митний кордон України.

Імпортом є закупка у іноземних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності товарів (продукції) та ввезення їх на територію України, включаючи закупку товарів (продукції), призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Бартерною (товарообмінною) операцією у зовнішньоекономічній діяльності є один з видів експортно-імпортних операцій, оформлений єдиним договором між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб’єктами господарської діяльності, який передбачає збалансований за вартістю обмін товарами без використання грошей у готівковій або безготівковій формі.

Операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності є операції з переробки (обробки, збагачення або використання) давальницької сировини незалежно від кількості замовників та виконавців, а також етапів (операцій з переробки цієї сировини), ввезеної на митну територію України або вивезену за її межі з метою отримання готової продукції за відповідну платню.

 

 

2. Оподаткування суб’єктів та митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Оподаткування операцій, які проводять суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України, здійснюється за такими принципами:

· Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

· Ставки податків встановлюються і скасовуються Верховною Радою за поданням Кабміну України;

· Рівень оподаткування встановлюється виходячи з необхідності досягнення та підтримки самоокупності та самофінансування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу України;

· Ставки податків є однаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для однієї групи товарів діє єдина ставка податку;

Мито - це непрямий податок, який стягується з товарів, які переміщаються через митний кордон країни, тобто ввозяться, вивозяться чи прямують транзитом.

Платниками мита є будь-які юридичні або фізичні особи, що здійснюють переміщення через митний кордон України товарів, які підлягають митному оподаткуванню згідно з чинним законодавством.

Об’єкт оподаткування - митна вартість товарів, які переміщуються через митний кордон України. Для визначення митної вартості товарів валюта контракту перераховується у національну валюту України за курсом Нацбанку, що діє на день подання митної декларації. Мито сплачується у національній валюті України. Існує ввізне та вивізне мито:

В залежності від принципу нарахування мита можна виділити:

- адвалорне мито, яке нараховується у певному проценті до митної вартості товарів,

- специфічне мито, яке нараховується у твердих сумах з одиниці товару,

- комбіноване мито – поєднує у собі адвалерне та специфічне мито.

На деякі товари можуть встановлюватися сезонне ввізне та вивізне мито на термін, що не перевищує чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

В окремих випадках може використовуватися спеціальне, антидемпінгове та компенсаційне мито.

Обчислення акцизного збору здійснюється виходячи з митної вартості товарів, перерахованої за курсом Нацбанку України на день подання митної декларації, з урахуванням сум мита та митних зборів і розміру ставок:

- на товари, що підлягають обкладанню митом і митними зборами:

АЗ = (Вм + З + М) х А / (100-А);

- по товарах, що не підлягають обкладенню митом:

АЗ = (Вм + З) х А / (100 - А),

де:

АЗ - сума нарахованого акцизного збору,

Вм - митна вартість товару,

М - мито;

З - митні збори,

А - ставка акцизного збору.

Підставою для обчислення акцизного збору є вантажна митна декларація.

Оподатковуваним оборотом для обчислення ПДВ є вартість, яку необхідно сплатити до чи після проходження митних процедур за товари, ввезенні на територію України, що включає в себе (1)митну вартість товару, перераховану за курсом Нацбанку, (2)мито, (3)митні збори, та (4)суму акцизного збору за підакцизні товари.

Обчислення суми податку проводиться за ставкою 20% від оподатковуваного обороту. Сума податку обчислюється за такими формулами:

- товари, що підлягають обкладанню митом і акцизним збором:

ПДВ = (Вм + М + З + АЗ) х П / 100;

- товари, що належать обкладанню тільки митом:

ПДВ = (Вм + М + З) х П / 100;

- товари, що обкладаються тільки акцизним збором:

ПДВ = (Вм + З + АЗ) х П / 100;

- інші товари, що не підлягають обкладенню митом та акцизним збором:

ПДВ = (Вм + З) х П / 100, де П - ставка ПДВ.

 

 

3. Митне регулювання зовнішньо-економічної діяльності

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється у відповідності до положень законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про єдиний митний тариф» та міжнародних договорів України.

Усі предмети, що підлягають митному контролю, класифікуються у схемі Єдиного митного тарифу. Кожний товар має свій дев¢ятизначний код ТН ЗЕД (товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності), перші два знаки якого означають товарну групу; 3 та 4 - визначають товарну позицію; 5 і 6 - це товарна підпозиція; 7 - 9 є визначальним для конкретного товару. Причому, в частині перших шести знаків ТН ЗЕД уніфікована з Гармонізованою системою опису та кодування товарів, а в частині восьми знаків - з Комбінованою тарифно-статистичною номенклатурою ЄЕС. Правильне встановлення місця товару в номенклатурі є вирішальним для встановлення митних режимів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Єдиний митний тариф України передбачає три види ставок, що відрізняються за їх розміром та залежать від країни походження товарів: преференційні; пільгові та повні.

Єдиний митний тариф України та митні правила повинні бути спеціально опубліковані в загальнодоступних засобах масової інформації не пізніше, як за 45 днів до терміну вводу їх в дію. У випадку, якщо вказані документи не будуть офіційно опубліковані, вони не набувають чинності. Якщо вказані документи будуть офіційно опубліковані пізніше, ніж за 45 днів до терміну вводу їх в дію, то датою набуття ними чинності буде вважатися 46-ай день з моменту офіційної публікації. Офіційною публікацією вважається публікація у офіційному періодичному виданні Верховної Ради України. Датою офіційної публікації вважається дата фактичного виходу у світ відповідного номеру цього видання.

 

4. Державний контроль за здійсненням валютних операцій

Ще одним елементом зовнішньоекономічної діяльності є валютні операції, які регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

Головним органом валютного контролю є Національний банк України до повноважень якого входять:

- проведення валютної політики виходячи з принципів загальної економічної політики України;

- контролювання і дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України;

- накопичення, зберігання та використання резервів валютних цінностей для проведення державної валютної політики;

- видача ліцензій на здійснення валютних операцій та прийняття рішення про їх скасування;

Кабінет Міністрів України в області валютного регулювання:

- визначає та пред’являє на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

- бере участь у складанні платіжного балансу;

- забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;

- забезпечує формування та виступає розпорядником Державного валютного фонду України;

- визначає порядок використання надходжень в міжнародних розрахункових од.

Національний банк України здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не належать до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками функцій по здійсненню валютного контролю.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами та нерезидентами через ці банки.

Державна податкова інспекція здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами та нерезидентами на території України.

Міністерство зв’язку здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилки валютних цінностей через державний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через державний кордон України.

ТЕМА 10. Фінанси підприємств

 

1. Сутність і форми прояву фінансів підприємств. Їх функції

Фінанси підприємств являють собою систему грошових відношень, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі кругообігу ресурсів підприємства, формування його грошових прибутків і накопичень.

В даний час доцільно виділити самостійну групу внутрішніх фінансових відносин, що складаються: у підприємства зі своїми працівниками (з приводу розподілу прибутку: виплати за паї у власному капіталі і дивідендів); з власними структурними підрозділами; з відносин усередині виробничих об'єднань; у підприємства зі своїми дочірніми структурами; з податковою службою.

Особлива частина відносин – фінансові відносини з банківською системою. Це не просто система розрахунків і кредитування, адже з'явилися нові форми відносин: факторинг, траст, застави і таке інше.

Відносини з різноманітними страховими компаніями по усіх видах страхування.

Відносини з органами державного управління (митниця, Міністерство зовнішніх відношень, різноманітні бюджети, позабюджетні фонди).

Фінансові процеси, що відбуваються на підприємстві, - це всі надходження коштів і всі здійснювані виплати.

Надходження - це результат господарської діяльності підприємства, тобто результат продажу товарів, надання послуг, результат різноманітних банківських операцій, одержання дивідендів.

Виплати, перерахування - теж результат господарської діяльності, пов'язаної з закупівлею вихідних видів сировини і матеріалів, оплатою сторонніх послуг і праці власних працівників. Якщо необхідно встановити розмір платіжних засобів, які знаходяться у розпоряджені підприємства на визначену дату, то вони складають різницю між приходом і витратами платіжних засобів:

 

ПЗ = НПЗ + ППЗ - ВПЗ

| | |

початкові, які надійшли, виплачені

 

Фінансовий стан підприємства визначається наявністю платіжних засобів. Його фінансове положення залежить від того наскільки довше проміжок часу ПЗ>0. Не завжди і не у всіх підприємств ПЗ>0, тобто надходження засобів менше, ніж виплати, що робить таке підприємство неплатоспроможним. Отже виникає черговість платежів, штрафи і т.д. Зазначена ситуація потребує вирішення таких питань:

По-перше - Який розмір необхідних для цього ресурсів?

По друге - За рахунок яких джерел їх можна одержати?

Їхнє рішення покладене на фінансових менеджерів, які забезпечують керування фінансами підприємства.

Функції фінансів підприємств - розподільна і контрольна.

В умовах товарного виробництва розподіл - сполучна ланка між виробництвом і споживанням. Отже за допомогою фінансів відбувається розподіл суспільного продукту.

На поверхні ми бачимо:

- надходження виручки від реалізації і використання її на відшкодування витрачених засобів виробництва й утворення валового прибутку. - подальший розподіл отриманого прибутку в ході формування бюджетних засобів, позабюджетних фондів, формування фонду оплати праці, різноманітних фондів і резервів, тобто того, що забезпечує життєдіяльність і розвиток підприємства. Інакше, розподільна функція фінансів підприємств -це спрямована діяльність по розподілу і перерозподілу грошових прибутків підприємства.

Контрольна функція (функція відбитка) - історично сформоване поняття, яка відображає фінансово-господарські процеси, що протікають на підприємстві.

2. Особливості формування і використання фінансових ресурсів підприємства

Фінансові ресурси підприємства - це грошові прибутки і надходження, що знаходяться в розпорядженні суб'єкта господарювання і призначені для виконання фінансових зобов'язань, здійснення витрат з розширеного відтворення та економічного стимулювання працюючих. Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок власних і прирівняних до них засобів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку і надходження коштів від фінансово-банківської системи в порядку перерозподілу.

Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент заснування підприємства, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами, в залежності від організаційно-правових форм господарювання, виступають: акціонерний капітал, пайові внески членів кооперативів, галузеві фінансові ресурси (при зберіганні галузевих структур), довгостроковий кредит, бюджетні засоби. Розмір статутного фонду показує розмір тих коштів - основних і оборотних - які інвестовані в процес виробництва.

Основним джерелом фінансових ресурсів на підприємствах виступає вартість реалізованої продукції (наданих послуг), різноманітні частини якої в процесі розподілу виручки приймають форму грошових прибутків і накопичень. Фінансові ресурси формуються головним чином за рахунок прибутку (від основної та інших видів діяльності) і амортизаційних відрахувань. Поряд з ними, джерелами фінансових ресурсів також виступають:

- виручка від реалізації вибулого майна;

- стійкі пасиви;

- різноманітні цільові надходження (плата за утримання дітей у дошкільних закладах т.д.);

- мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві та ін.

Використання фінансових ресурсів здійснюється підприємством за багатьма напрямками, головними з який є:

- платежі органам фінансово-банківської системи, обумовлені виконанням фінансових зобов'язань. Сюди відносяться: податкові платежі в бюджет, сплата відсотків банкам за користування кредитами, погашення раніше взятих позичок, страхові платежі і т.д.;

- інвестування власних засобів у капітальні витрати (реінвестування), пов'язане з розширенням виробництва і технічного його відновлення, переходом на нові прогресивні технології, використанням "ноу-хау" і т.д.;

- інвестування фінансових ресурсів у цінні папери, що купуються на ринку, (акції і облігації інших фірм), та в державні позики і т.п.;

- напрямок фінансових ресурсів на утворення грошових фондів заохочувального і соціального характеру;

- використання фінансових ресурсів на добродійні цілі, спонсорство і т.п.

Суть фінансового менеджменту полягає в керуванні фінансами з боку відповідних служб, що дозволить залучати додаткові фінансові ресурси на самих вигідних умовах, інвестувати їх з найбільшою економічною