Світовідчуття українців. До проблеми української ментальності

В емоцiйному переживаннi предмет осягається у всiй цiлiсностi i людськiй значимостi, йому вiдкритi глибиннi пласти реальностi, недоступнi для логiко-дискурсивного мислення.

Не дивлячись на те, що «кардiогносiя» П.Юркевича характеризцється злиттям душевного та духовного, все ж таки має два рiвня:

1) cуб’єктивно-психологiчний;

2) духовно-кордоцентричний.

«Кардiогносiя» П.Юркевича бiльше схиляється не в мiстичний бiк (як у Г.Сковороди), а в емоцiйно-психологiчний.

«Серце» в нього вмiщає не лише вищу, духовно-кордоцентричну, а й нижчу, суб’єктивно-психологiчну зону внутрiшнього свiту людини, кожна з яких виконує свою певну функцiю у пiзнаннi.

П. Юркевич доводить, що, як поняття розсудку здатнi переростати в iдеї розуму, так i психологiчнi стани душi переростають у кордоцентричнi стани духу; як розум забезпечує єднiсть усiх пiзнавальних здатностей, так i серце є основою єдностi всiх душевно-духовних станiв. Завдяки цьому можлива невпинна еволюцiя у пiзнаннi i духовному вдосконаленнi.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування.

Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я - як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов.

- кзистенціально-кордоцентричним був і світогляд П. Куліша. У його основі лежить погляд на подвійність людини, на двоякість її єства. Він висував ряд постулатів-антитез, найсуттєвіший з них – «серце» людини і «зовнішнє» у ній. За цим принципом П. Куліш послідовно сповідує свій «україноцентричний світогляд»; «серце», «внутрішня людина» зв'язані з Україною, а всі нещастя і руїни у суспільстві починаються, коли «зовнішнє» у людині бере гору над «внутрішнім». Майже всі протиставлення, що їх сповідує Куліш, базуються на цьому «наріжному камені», тут знаходиться джерело його антитез: минуле і сучасне, Україна і Європа, серце і голова, чоловік і жінка, хугір і місто тощо. «Серце» - один з найулюбленіших образів поезії П. Куліша. «Серце» в його поезії - це і «помисли», і «думка», і «туга»...[29, с. 121][15]. Отже, можна стверджувати, що під «серцем» П. Куліш розумів національну самосвідомість, бо згідно його вчення розумом людина звернена до всього чужого, а серцем - до свого народу, культури.

 

 

Таким чином, кордоцентричність: напрацювання української «фiлософiї серця» відповідають найновішим досягенням науки у підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування нової парадигми сприйняття свiту.

Емотивний, суб’єктивно-пристрасний бiк свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється цiннiсне пiзнання - це, можна сказати, сучасний замiнник поняття «серце», як воно виступає в багатьох українських мислителiв-кордоцентристiв (П. Юркевич, Г. Сковорода, Л.Кудрик та ін.).

 

 

Світовідчуття українців. До проблеми української ментальності

Свого часу підведення під історію (політичну, подієву) соціально-економічної основи призвело до дегуманізації історії. Спрощено-схематичне тлумачення тези про матеріальне буття, яке визначає свідомість, породжувало уявлення про однозначну прямолінійну залежність поведінки соціальних груп від суспільно-економічних структур і кон’юнктур, від законів «соціальної фізики»[16]. Фетишизація соціально-економічних закономірностей неухильно вела до містифікації історичного процесу, в якому людина була жорстко детермінованим «гвинтиком», а не свідомо-діяльним учасником.

Сьогодні окреслюються майбутні контури нового образу нашої історії як історичної антропології, як психологічно та культурологічно орієнтованої науки про Людину[17]. Не випадково «історія ментальностей» - найперспективніший напрям досліджень в низці сучасних зарубіжних шкіл, передусім французькій «новій історичній школі»[18].

Ментальність – це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу.

Отже, ментальні настанови на всіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого – мають стати невід’ємною компонентою структури історичного пояснення.

У філософії проблема ментальності, правда в дещо іншому формулюванні, постала значно раніше. одним із перших, хто намагався розв’язати її з ідеалістичних позицій філософії життя був О. Шпенглер[19].

Викладаючи власне філософсько-історичне кредо, О. Шпенглер, виступає проти лінійного уявлення історичного процесу, в центрі якого є Західна Європа. Висміюючи ідею поступового прогресу, філософ на місці «монотонної картини» однолінійної світової історії бачить феномен множин культур – «організмів», які живуть 1200-1400 років.

Кожний культурний організм як замкнена система має наскрізну єдність, що виражається не в ідеях, а в об’єктивній структурі, у пластичному «жесті», в «інстинктивному такті» і «поваді». Зовсім непроникний для впливу інших подібних до нього організмів, він живе своїм особливим життям, створюючи свої цінності: науку, мистецтво, соціально-економічні відносини тощо. Тривалість життя залежить від внутрішнього вітального циклу культури.

Наскрізна єдність культурного організму усвідомлюється філософом у традиціях філософії життя. Шляхом генералізації поняття органічного життя як абсолютної і безумовної першосубстанції буття постулюється іраціональна трансцендентна життєва сфера. В лоні її незбагненно зароджується «душа культури», її «прафеномен».

Життя як космічне начало («космічний такт») має прообраз – наше власне існування. Діє життя через унікальну душу певної культури (особистості), надаючи душевним можливостям форму. Це обумовлює своєрідність формоутворень феноменального світу культури, а також специфіку світовідчуття та світосприйняття окремої особистості.

Духовна глибинна єдність прафеномена у сфері трансцендентного обумовлює внутрішню цілісність, замкненість та непроникненість реальної багатоманітної культури – форм політики і типу еротики, мистецтва і науки, юриспруденції та соціально-економічних відносин.

Звідси основний пафос філософії Шпенглера – пафос цілісності світу культури і його соціально-історичному і особистому вимірах. «Єдність є світ», - каже Шпенглер[20].

Головне завдання філософії культури, за О. Шпенглером, - це адекватна історична світобудова, яка забезпечує передачу цілісності, «синтетичності» виявлених ним культур. При тому наука з її поняттями і доказами тут безсила. прилучитися до «таємниці» - осягнення «прафеномена» - можна лише через переживання «безпосередньо від чуваної єдності, що можливе чи то в процесі художньої творчості, чи то на підставі релігійної інтуїції.

Досягнуте таким романтично-містичним шляхом сенсопокладання культури дозволяє з осягненого єдиного прафеномена культури вивести все феноменологічне багатство відповідного історичного утворення.

Складність полягає в вичленуванні первісного символу культури (образу), що відповідає ідеї долі, яка проймає всі феномени культури.

Романтично-ідеалістичні пасажі О. Шпенглера про «таємницю життя», завуальовані містичним флером, при тому, що вони далекі від всебічного наукового аналізу реальної дійсності, все ж таки вони містять в собі раціональну зернину, а саме:

- це акцентуація уваги на унікальній духовній основі – душі культури, що фіксує внутрішню єдність конкретно-історичного культурного комплексу;

- йдеться, власне, про менталітет нації, що обумовлює неповторність її світобачення, а отже й життєдіяльності.

Певним послідовником О. Шпенглера у цьому питанні був М.О. Бердяев, який сформулювався як філософ-дослідник у творчій атмосфері Київського університету святого Володимира. м. Бердяєв високо цінує шпенлерівську постановку питання про долю людства в «годину фатальну, годину наступаючих присмерків, коли час запалювати світло й готуватися до ночі».

Відкидаючи слідом за Шпенглером засади тривіальної теорії прогресу, Бердяєв пропонує оригінальне осмислення культури й цивілізації як феноменів історії[21].

М.О. Бердяєв вважає:

1. Національна своєрідність культури не виключає її загальнолюдської значущості. Універсально-загальнолюдське міститься в індивідуально-національному, котре стає значним саме своїм оригінальним досягненням цього універсально-людського[22].

2. Принципово протистоїть О. Шпенглеру у запереченні останнім загальнолюдської історії й культури.

3. Наслідуючи О. Шпенглера, М. Бердяєв тим самим романтично-містичним шляхом, але в іншій – теологічній – площині, намагається відтворити образ російського народу, російську душу, адекватну первісному божественному «сенсопокладанню» культури, її призначенню.

4. Виявляючи особливості російської душі, що проявляють себе в національному характерові, він демонструє виняткову спостережливість та глибоку проникливість. Сучасні дослідження цього питання, як правило, спираються на нього[23].

Бердяєв М.О., аналізуючи розвиток вітчизняної філософії, інтерпретуючи вирішальні події російської історії і культури, за вхідну точку пояснення бере «осягнення розумом образ російського народу» (російську душу) у його співвіднесенні з російською ідеєю або первісним «задумом Творця про Росію».

У російській душі

- могутня анархо-волелюбна інтенція, яка замішана на пошукові Святої Русі, праведного царства Христового, примхливо поєднана з общинно-родовою самосвідомістю;

- ідеал свободи, що діонісично нехтує всією аполлонічною зважністю розсудливих приписів, парадоксально співіснує з розчиненістю особи у комунітарному, общинному, хоровому началі, з готовністю людини володарювати й підкорятися владі;

- з цим поєднується максималізм як нестримний потяг у всьому дійти до краю, хронічне відчуття дисгармонійності буття і пристрасна скерованість до трансцендентного – майбутнього.

Підсумовуючи, зазначимо,

- по-перше, теоретичною базою наших розробок є доробок О. Шпенглера, Бердяєва М., науковий потенціал досліджень етносу (теорія етносу) В.І. Козлова, В.Ф. Генінга, Ю.В. Бромлея, Л.Є. Кубель, Л,М. Гумільова, Ю.В. Павленко;

- психоповедінкові архетипи виникають вже на перших етапах формування етносу. В подальшому, в ході історичного процесу вони, безсумнівно, модифікуються;

- через зв’язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі;

- психоповедінковий інваріант дає змогу народові зберегти собі тотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через всі «малі Апокаліпсиси» історії етнічну самосвідомість;

- психоповедінковий інваріант – єдина обов’язкова ознака етносу;

- психоповедінковий інваріант важко вловимий, але фіксується на рівні найдавніших архетипів світосприйняття та поведінки, що в метафізичній площині зветься «духом нації», «душею народу».

Сьогодні проблема української ментальності особливо загостряється.

По-перше, необхідно знати, хто ми, щоб будувати державу и реформувати суспільство, адекватне нашій вдачі. Тільки державна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює національні цінності, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу та повернути втрачені честь і гідність самоцінній особистості.

По-друге, Українська духовність в її культурно-історичній мінливості значною мірою причетна до «вибору» народом своєї історичної долі.

Українська душа.

За одностайною думкою багатьох дослідників (М..Костомаров, І. нечуй-Левицький, В. Липинський, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Дорошенко, В. Храмова, С. Білокінь), українська психічна структура вирізняється

- емоційно-чуттєвим характером;

- кордоцентричністю;

- ліризмом;

- естетизмом;

- артистизмом вдачі;

- м’яким гумором;

- гуманізмом;

- креатизмом;

- мрійництвом;

- релігійністю;

- українець часто сповнений спокоєм неминучості та покірності долі.

 

К. Ясперс виділяє 4 типи світо сприймальних настанов, тобто «напрямків нашого Я»:

1. Предметові світосприймальні настанови, скеровані на зовнішній світ, на предмети оточуючого середовища. Ця настанова може бути пасивною, контемплятивною, спрямованою га зміну або перетворення сприйнятого.

2. Рефлексивні світосприймальні настанови, віддзеркалюють дійсність крізь призму суб’єктивних переживань сприймаючого, його настроїв тощо. Ця настанов може бути споглядальною і активною, діючою, спрямованою на зміну або перетворення сприйнятого.

3. Містична світосприймальна настанова, при якій людина в певних психічних станах, де «Я» у містичному екстазі зливається з Богом чи Космосом.

4. Ентузіастична світосприймальна настанова, характеризується тим, що людина відчуває себе охопленою тотальністю, «суттю світу», наприклад злиття того, хто любить, із тим, кого любить у почутті любові. Ця настанова перемагає проти ставність «Я» і предмету сприйняття.

О. Кульчицький пропонує генетичне пояснення української психіки з відповідними світо сприймальними настановами[24].

Насамперед він визначає чинники, що впливають на формування української душі, і обумовили певні «конфігурації» психічних властивостей українця, а саме:

- географічний;

- расовий;

- історичний;

- соціологічний;

- культуроморфічний;

- доглибиннопсихічний.

Крім того О. Кульчицький підкреслює, що психіку, сформовану під впливом відповідних чинників, слід розглядати не лише динамічно, але й статично, тобто як вияв сталої ментальності в історичній соціокультурній життєдіяльності українців. Саме цей вияв детермінує наш вибір кожного разу.

Лишаючи осторонь расовий чинник, визначимо, за О. Кульчицьким, головні світосприймальні настанови української душі.

Геопсихічному аспекті вчуття в «хвилясту м’якість» лісостепу чи в «безкраю далечінь степу» посилює у українців відчуття охопленості людини тотальністю, суттю світу. Вчуття у степ як «рух у безкрає» породжує «ерос», тобто почуття любові до безкінечного, абсолютного.

В історичному становленні української психіки особливе місце займає екзистенціально-межовий стан останньої, який оформився протягом століть у відповідній геополітичній ситуації. Постійна загроза смерті, випадковість, терпіння в житті українця вели до двох типів реакцій:

1. Авантюрно-козацький (в ідеальному продовженні – з виникненням ентузіастичної компоненти);

2. Притаєне існування, що супроводжувалося «відступом у себе», Зануренням в глибини свого єства, звуженням сфери контактів зі світом.

У соціопсихічному аспекті дослідження О. Кульчицький бере до уваги селянську структуру української нації, яка породжує схильність до творення малих соціальних груп-спільнот, які ґрунтуються на почутті близькості. Цим спільнотам властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самозаглиблення і самопізнання, а водночас і на адекватніше сприйняття, розуміння інтимного кола.

Культуроморфічний аспект формування української душі пов’язаний із периферичністю України щодо Західної Європи. Ця особливість проявилася в тому, що великі ідеї європейської культури (римський католицизм з ідеєю «ордо», тобто ідеєю порядку життя і думки, ренесанс з персоналізмом, тобто ідеєю відродження людської особистості, сторіччя Просвітництва із сцієнтизмом) докотилися до України значно послабленими, із змінною спрямованістю.

Персоналізм із апології експансії людини у зовнішній світ став орієнтацією на інтенсифікацію внутрішнього життя і переживання світу.

Сцієнтизм, що тлумачив знання як силу для опанування довкілля, перетворився на вчення про знання, що формує людину. В середині його – ідеї Волі, Правди, Долі з її людською зумовленістю.

Отже, знову можна констатувати відхилення українських світосприймальних настанов від предметності до рефлективності.

І останнє. При формуванні та усталенні психіки велику роль відіграє колективне несвідоме. За К. Юнгом, воно формується із залишків та прослідків сумісних переживань етногрупи як певні неусвідомлювані реакції на постійно відтворювані специфічні умови її існування. Ці реакції виражаються у характерних для даного народу універсальних праобразах, праформах, що підсвідомо детермінують поведінку і мислення, кожної людини. К. Юнг називає їх «архетипами».

За О. Кульчицьким, найхарактернішим архетипом українського народу є тип ласкавої, плодючої Землі, який ґрунтується на віковому спільному досвіді співжиття хліборобського народу з доброю Ненькою – Землею. Цей архетип позбавляє світо сприймальні настанови українця агресивної активності, формує їх у збіжному напрямку ентузіастично забаббрвленої м’якої споглядальності.

Низка факторів формування української психіки призвела до «стилю прихованості» як можливої реакції на тиск обставин, переваги «спільнот» («малого гутру») над спілками в соціальному контексті, послаблення європейської екстраверсії та до позитивного несвідомого.

Все це спричинило особливу значущість рефлексивних світо сприймальних настанов для української психіки, котрі гармонійно узгоджуються з «кордоцентричністю», емоційно-почуттєвим характером вдачі.

Схильність до рефлексії відносно зменшує силу предметових настанов, тобто предмет (зокрема як результат матеріальної дії) втрачає самоцінність. Він стає найважливішим, найцікавішим лише тоді, коли виступає нагодою для інтенсивних переживань, які створюють відповідний настрій або афектний стан.

О. Кульчицький доводить, що українцям притаманні активно-рефлексивна та безпосередньо рефлексивна настанови. Залежно від того, на яке переживання скеровано активно-рефлексивну настанову, вона виступає у 3-х іпостасях:

1) як переживання насолоди;

2) як послідовне зречення будь-якої насолоди життям (аскеза);

3) самоформування, що можливе у так званих «пластичних вдачах» (Гегель).

Підкреслимо, що активно-рефлексивна настанова українця значною мірою спрямована на насолоду життям, що без необхідної раціональної, само дисциплінуючої компоненти психіки виявлялася в минулому у формі «поміщицько-хліборобського сепаратизму».

Поряд з цим існує і направленість на самоформування так званої сковородинської людини, яка, самовдосконалюючись, у своїй душі шукає кращого світу як компенсанта за дійсність, за реальний світ. Відбувається втеча ві життя, в душу і долю.

Для української психічної структури є і безпосередня рефлексивна настанова. Вона відповідає первинності емоційного переживання української душі. Ґрунтується на самоцінності теперішнього, ця установа скерована проти насильства над безпосередньою дійсністю, що нерідко проголошується лише шляхом до майбутнього раю, будучини. Мить, що переживається є тут якимось остаточним проявом реальної цілості.

 

 

1. Походження (етимологія) слова «культура»

Марк Порцій Катон (234—149 до н. е.), прозваний також у римських письменників «цензор» (Censorius, Censor) — являє собою одну з найбільш великих фігур Стародавнього Риму і як державний діяч, і як письменник.

Походить з плебейського роду Порція, родоначальник якого, ймовірно, займався розведенням свиней (porcus), Катон Старший народився в 234 до н. е. (520 від заснування Риму) у Тускулі і провів свою юність частково в Сабінському маєтку, займаючись сільським господарством, частиною в походах, частиною виступаючи на римському форумі безоплатним захисником обвинувачених. Вже в 17 років він, воюючи протии Ганнібала, мав, за словами Плутарха, безліч ран.

Один із перших вживає слово «культура» у словосполученні «культура обробітку землі». Лише переймаючись турботами про земельний наділ, господар зможе отримати гарний урожай і культура обробітку землі дасть свої плоди.

Речі і історичний твір під заголовком «Origines» були найвиднішими продуктами літературної діяльності Катона, але, за словами Цицерона (De orat., III, 33), не було нічого, «чого б не дослідив і не знав і про що б потім не писав Катон». Він склав свого роду енциклопедію з різних наук, у формі настанов, призначених для сина його Марка (Praecepta ad filium). У цій енциклопедії перебували статті по землеробству, медицині, військовій справі і з усіх предметів, знання яких було корисно доброму громадянину. Нічого з цього збірника до нас не збереглося, як не збереглися і листи Катона, збори висловів знаменитих людей і віршована поема, цитована Геллі і носила назву «Carmen de moribus». Також у Катона була окрема праця, що стосувалася права. В ній викладені основні принципи тогочасного давньоримського права. На жаль, ця праця також практично не збереглася дотепер.

Марк Туллій Цицерон (лат. Marcus Tullius Cicero, 3 січня 106 до н. е. — 7 грудня 43 до н. е.) — давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ та літератор.

Вдруге використовує термін «культура» в роботі «Тускуланські бесіди». Культура обробітку сприймається у значенні обробітку людської душі знаннями, що завдяки філософії виховують і гарують її. «Як родюче поле без обробітку не дає врожаю, так і душа. Обробіток дудші – це і є філософія: вона виполює в душі вади, готує душі до прийняття посіву і, довіряючи їй, сіє, так би мовити, лише те насіння, яке, дозрівши, приносить щедрий врожай»[25]

 

 

Структура феномену культура:

- етнокультурний ареал – географічний район розселення представників етносу;

- етнокультурний спадок – частина матеріальної та духовної культури народу, що створена поколіннями його предків;

- артефакти – пам’ятки народної культури, ужиткові предмети, вбрання тощо, як зразки творчої діяльності людини, у яких знаходить відбиток те особливе, що виділяє етнос з поміж інших і робить його унікальним.

 

Елементи культури:

- концепт (поняття) та універсалії культури – смислове значення або зміст означуваного обєкта. Концепт не є тілесним і дискурсивним. Це лише явище, подія. Це змістове наповнення поняття, визначається як своєрідний спосіб бачення і конструювання дійсності. Універсалії культури – це історично обумовлена система понять осмислення світобудови, яка фіксує загальні уявлення про світ і місце людини в нбому. Універсаліїв культури нараховують приблизно 60. До них належать: вірування, звичаї, релігійні обряди, мова, освіта, спільна праця, манера одяшатися, спортивні змагання, естетичні смаки і навіть манера дарувати подарунки – все те, що дозволяє через загальне виділитися особливому, тобто стилю життя, стилю мислення, які притаманні носіям певної культури.

- мова культури – п евна система комунікацій, що здійснюється завдяки звукам і символам, є засобом збереження, передачі інформації, а також управління поведінкою людини. Кожен етнос чи соціальна спільнота мають певну знаково-символічну систему, завдяки якій передається особлива життєнеобхідна для даного етносу інформація. Мова – це не тільки слово, не тільки знак та символ, це й жест – манера вітатися, посміхатися, виражати незадоволення чимось або кимось;

- цінності – це елементи внутрішньої організації культури, як певної цілісності. Щодо визначення цінності, то П.С. Гуревич виділяє 4 підходи до визначення цінності: ототожнення цінності з новою ідеєю, що стає для людини або суспільства орієнтиром у житті; сприйняття цінності як розповсюдженого суб’ктивного образу; визнання цінності як соціокультурного стандарту, норми; асаціація з типом «достойної поведінки» з конкретним життєвим стилем, на який орієнтується людина. Виявлення ціннісної природи культури було покладено в основу філософських досліджень представників баденської школи неокантіанства Вільгельм. Віндельбанда (1848-1915) та Генріх Ріккерта (1863-1936).Цінність об’єктивує собою собою суб’єктивну психіку – певні почуття, думки, переживання, настрої людини. Кожна історична форма культури, коже культурно-історичний тип розвивається та функціонує, спираючись на відповідну прийняту в суспільстві ієрархію цінностей. Під «ієрархією» розуміють розташування частин чи елементів цілого у порядку від вищого до нижчого, від більш до менш значимого. Ієрархія – слово грецького походження, що складається з двохслів: hieros – священний і arche, що українською перекладається як «влада». Влада обраних пріоритетів спрямовує людські вчинки. У цьому контексті доречно пригадати вислів Й. Гете: «Вільним є лише перший крок, але ми раби вже другого».

 

- культи – походження слова від латинського «вшанування», «поклоніння», у науковій літературі має принаймні 2 значення: як беззастережне поклоніння комусь, або чомусь, беззмірне звеличення та обожнення когось, або чогос; та сукупність релігійних обрядів, серед яких можна виділити молитву, служіння божеству, жертвоприношення, заклинання;

- соціокультурні норми – це правила поведінки людини в суспільстві, до яких належать норми права, моралі, етикету. На відміну від цінностей, норми пропонують, приписують і навіть наказують, визначаючи межі дозволеного і недозволеного;

- архетипи культур – це вроджені психічні структури або образи, що складають зміст колективного підсвідомого і є основою символіки міфів, казок, приказок усіх народів світу. Вагомий внесок у вивчення етнокультурних архетипів належить Люсьєну Леві-Брюлю (1857-1939), який визначав етнічний архетип, як ціннісні орієнтації та очікування представника конкретної етнічної спільноти, що існують у його свідомості на невербальному рівні та проявляються у його реакціях на предмети і явища навколишнього світу;

- паттерни (поведінкові стереотипи) – стиль або зразок, який лежить в основі оведінкових форм колективного підсвідомого народу, що є носієм відповідної культури. Найбільш вдалим практичним застосуванням теоретичних здобутків в розробці категоріально-понятійного апарату культурної антропології є праця Рут Бенедикт «Хризантема і меч» (1946). Послідовниками Р. Бенедикт були Маргарет Мід, Абрахам Маслоу.

 

 

М. Мід (1901-1978) в роботі «Взросление на Самоа» (1928) прийшла до висновку про відсутність конфлікту поколінь та труднощів соціалізації підлітків в традиційному суспільстві. Виділила 3 основні типи обміну знань поміж дорослими та дітьми: постфігуративний – це передача знання від дорослих до дітей; конфігуративний – отримання дітьми та дорослими знання переважно від своїх однолітків; префігуративний – передача знання від дітей до дорослих.

 

А. Маслоу (1908- 1970) – засновник гуманістичної психології. Широко відома, іноді приписувана Маслоу так звана «Піраміда Маслоу»— діаграма, що ієрархічно представляє людські потреби. Проте в жодній з його публікацій такої схеми немає, навпаки, він вважав, що ієрархія потреб не є фіксованою і найбільшою мірою залежить від індивідуальних особливостей кожної людини. «Піраміда потреб» введена, ймовірно, для спрощеного викладу ідеї ієрархії потреб, зустрічається вперше в німецькомовній літературі 1970-х років, наприклад, у першому виданні підручника У. Стоппа (1975 рік).

Його теорія потреб знайшла широке застосування в економіці, займаючи важливе місце в побудові теорій мотивації і поведінки споживачів.

 

Ієрархія людських потреб за А. Маслоу. Сходинки (знизу вгору):

1. Фізіологічні

2. Безпека

3. Любов / Належність до чого-небудь

4. Повага

5. Пізнання

6. Естетичні

7. Самоактуалізація

Причому останні три рівні: «пізнання», «естетичні» та «самоактуалізація» в загальному випадку називають «Потребою в самовираженні» (Потреба в особистісному зростанні)

Діаграма Маслоу показує, в якому порядку людина в середньому задовольняє свої потреби.

 

- Артефакт культури – це продукт культури і результат творчої діяльності людини.

 

Типи (форми) культури:

1. Етнічна культура;
2. Елітарна культара – форма культури, продукти якої сприймаються вузьким колом представників вищих страт суспільства і потребують кваліфікованих знань, почуття смаку та відповідного стилю життя і мислення.
3. Масова культура – форма культури, продукти якої стандартизуються і сприймаються широкою аудиторією, що визначається невибагливістю смаку.
4. Базова культура – форма культури, система цінностей якої (ідеали, зразки) вважається прийнятною для переважної більшості громадян суспільства і культивується на рівні держави.
5. Субкультура – форма культури, що має відповідну систему символів і цінностей, які відрізняють певну соціальну групу від більшості членів суспільства.
6. Контркультура – система життєвих цінностей, якій відповідає сукупність світоглядних настанов, нормативів і форм духовно-практичного осягнення світу, що виявляють ознаки альтернативності загальноприйнятному у суспільстві світосприйняттю, а отже вступають у конфлікт із системою цінностей тотальної (базової) культури Вперше термін «контркультура» було запропоновано американським соціологом Т. фон Роззаком () для узагальненого визначення альтернативних тенденцій розвитку в мистецтві, релігійному житті, політиці та ін. сферах життя людини до загальноприйнятних у суспільстві.

 

Функції культури:

1. Функції соціалізації – процес вбирання людиною в себе принципів, норм поведінки, стандартів, ідеалів та соціальних орієнтирів того суспільства (чи спільноти), частиною якої вона є.
2. Адаптивна функція – це не лише пристосування людини (соціальної групи) до тієї системи життєвих цінностей, які відповідають конкретному суспільству, але й перетворення людиною (соціальною групою) середовища з урахуванням тих потреб та цілей, які висуваються на часі. Культура, як специфічний спосіб організації діяльності та спілкування людини у суспільстві, має ті адаптаційні механізми, які надають можливість людині у процесі цієї взаємодії впливати на соціальні, ландшафтні, технологічні фактори і адаптуватися до суспільства.
3. Інформативна функція - забезпечує етнічній спільноті можливість здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, які не є однаковими як усередині одного покоління представників етнічної громади, так і між представниками різних поколінь.
4. Трансляційна функція – передача соціального досвіду, яка здійснюється на 2 рівнях: вертикально (від попередніх поколінь до молодого покоління представників одного й того самого етносу), так і горизонтально (як обмін духовними цінностями між представниками різних культур, що співіснують у одному соціумі).
5. Комунікативна функція – спілкування може реалізуватися безпосередньо (пряме засвоення надбань культури конкретною людиною у процесі соціалізації) та опосередковано (через засвоєння культурної спадщини).
6. Регулятивна функція – регуляція за допомогою певних норм, принципів, стандартів взаємодій людей у межах соціальної групи, суспільства, громади, культури.
7. Аксіологічна функція – культура як система цінностей формує у людей певні ціннісні орієнтири і потреби. Людина, спираючись на якусь річ або явище, дає їм позитивну чи негативну оцінку.
8. Пізнавальна (гносеологічна) функція - культура – це самосвідомість соціальних груп населення, завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби й інтереси, свої особливості та місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.
9. Світоглядна функція – култура синтезує у цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових.
10. Виховна функція – культура не лише пристосовує людину до певного природного і соціального середовища, не тільки сприяє її соціалізації, вона ще й виступає ще й універсальним чинником розвитку людини, людства.