Ціннісна підсистема. У свідомості людей формуеться конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів розуміння сенсу життя. Відповідно виникають світоглядні ідеали(моральні, політичні, естетичні) Завдяки ідеалам здійснюеться оцінка, визначення цінностей того, що відбувеється. Одним із найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та потворності.
Підсистема поведінки. Від знань та системи ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її життєва позиція, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації,узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості. Від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів(аспектів, рівнів) світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.
Структура світогляду залежить від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду і поділяється на: 1. світовідчуття– це емоційно-психологічний бік світоляду на рівні настрою, почуттів. 2. світорозуміння –це пізнавально-інтелектуальний бік св. 3. світосприйняття –це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів(сприйняттів). За ступенам загальності розрізняють світогляд особистості, груповий(професійний,класовий,національний), загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку-античний,середньовічний і тд. За ступенем теоретичної „зрілості” - стихійно-повсякденний(житейський) і теоретичний (філософський). Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об’єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соц.груп, націй, народів.
27. Історичні типи світогляду. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру, але вже з іншого боку. Так, наприклад:
· Магічний акцентує увагу на пошуках гармонійного співіснування людини та природи шляхом освоєння сил останньої
· Міфічний базований на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені
· Філософський узагальнює досвід, знання, цінності людства в його ставленні до світу як цілого з метою «проникнення» в сутність буття Всесвіту та буття людини
· Релігійний ґрунтований на обмежуванні надприродних сил, природних і суспільних явищ
· Науковий уможливлює виявлення істинних (експериментальних та теоретичних) знань про світ загалом, як єдності природної та історичної дійсності
· Художній є способом самоствердження та самоусвідомлення людини у світі через реалізацію особистого творчого потенціалу у формі різноманітних творів мистецтва
· Синтетичний – характеризує персоніфіковано-індивідуальні переконання.
28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми. Питання щодо існування всього, характеризування його буття розглядають в онтології. Онтологія - це вчення про суще, про першооснов и буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягають дійсність. Під онтологією розуміють окрему галузь філософського знання, в якій досліджують сутність буття світу, основи всього сущого:матерію,простір,час,рух,розвиток,становлення,кількість,якість,міру,можливість,необхідність,причинність, порядок, хаос та ін.Термін Онтологія запровадили до наукового вжитку Ґокленій Клауберґ. Як філософську категорію його закріпив Вольф, який вперше так позначив фундаментальний розділ метафізики поряд з космологією та раціональною психологією. Починаючи з Платона бутя ототожнюють з сущим, єдиним благом, наявним буттям предметами, субстанціями, трансценденціями. З XVII ст., розглядали: відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважали, що буття має три основні визначення - єдине, істинне та добре.Філософське життя Європи першої половини XX ст. характеризують теоретичні пошуки та низку спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм з його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія Г уссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія М. Шелера, який прагнув слідом за Е. Гуссерлем здійснити «прорив» моральності. Найповніше ці спрямування втілилися у неореалістичній «новій онтології) Н. Гартманна, де пізнання постає вторинним началом. Представники екзистенціалізму, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX ст., розвивали суб'єктивну онтологію. Так, у центрі філософії М. Гайдеґґера - проблема «сенсу буття», виявленого через аналіз суб'єктивного людського існування. Він розрізняє буття і суще. Для нього буття є горизонтом, всередині якого постає суще, розділене на роди і види, що виявляються у міркуванні людини. А тому способом самовиявлення буття є людська присутність у світі. Своєрідність присутності людини у світі М. Гайдеґґер визначає як екзистенцію, як виконання буття, як спосіб відношення сущого до буття, як історичне, спільне буття людей. Серед родів і видів сущого лише людина здатна піднестися над сущим до онтологічного виміру, через екзистенцію як спосіб буття у світі. Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Усі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, що нехтував будь-якою онтологією. У 60-ті роки Т. Адорно - філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи - розпочав діалог з неопозитивістами і за-пропонував «негативну діалектику», яка тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Система зв'язків між категоріями онтології відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити мисленнєвим зором, сконцентрувати увагу на єдності багатоманітного і універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості і перетворюються нею у метод осягання сутності світу, щоб після оволодівання фундаментальними знаннями змінювати світ власного буття. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде, набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Важливе значення в розкриті діалектичного взаємозв'язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія «буття». Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати зв'язок буття з повсякденною мовною практикою. Розглядаючи проблему буття, філософія починає з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а складніший зв'язок всезагального характеру: взаємозалежність між предметами та явищами світу. Вони разом з усіма їх властивостями, особливостями існують і, таким чином, об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей, що виділяються під час осягання світу «як цілого»: світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність. Природне й духовне, індивіди й суспільство - існують у різних формах, що є передумовою єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості, і дії конкретних індивідів та поколінь людей. Всезагапьні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ - це всезагальна єдність, що включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ загалом - сущим. Кожне суще - унікальне, неповторне в своїх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і завжди є плинними. Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, оскільки воно спрямоване на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика ставлять своєрідну умову: для будь-якого одиничного явища віднаходять місце в системі зв'язків, подібні об'єднують у групи, узагальнюють у всеосяжну цілісність. Групування одиничних сущих за чинником подібності умов, способів існування. Згаданим групам характерна загальність форм буття. Останні є фундаментальною структурою світу.
29. Основні рівні буття. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософіїбагатьма мислителями як минулого, так і сучасного.
Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.
Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другийаспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.
Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмисленняпроблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов.
В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:
- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;
- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;
- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування
утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.
Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же часвзаємопов'язані його форми:
- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станівприроди, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;
- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людськебуття;
- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне іоб'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;
- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.
Серед основних форм буття розрізняють:
1. 1.Матеріальне буття (речі, тіла, процеси)
· Буття речей, процесів, стани неорганічної природи, буття Всесвіту загалом
· Буття органічної, живої (дикої) природи
· Буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штучних)
· Буття живого, виробленого людиною
2. 2.Буття людини
· Буття людини в світі речей
· Специфічне людське буття
3. 3.Буття духовного (ідеального)
· Суб’єктивне, індивідуальне духовне
· Об’єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне
4. 4.Буття соціального
· Індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі)
· Суспільне буття
Вони не існують окремо, а взаємопов’язані між собою, що спричинює утворення єдиної, загальної структури буття світу.
30. Філософський зміст категорії «матерія». Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, відображається ними та свідомістю й існує незалежно від них, до певної міри є обмеженим, оскільки зосереджене на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.
Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглянути її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:
· -Онтологічні складові: рух та його форми, простір, час, детермінація
· -Гносеологічні принципи: пізнаваність, об’єктивність, реальність
Таким чином, узагальнене визначення категорії «матерія» базоване на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване та безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.
Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якогоскладаються тіла і предмети(камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей".Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасногонаукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).
31. Рух,як спосіб простір та час як форми існування матерії. Простір і час— це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції(феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір— це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.
Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант— як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель— як категорії абсолютного духа(це— ідеалістичні концепції), І.Ньютон— як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не"взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це— метафізичне розуміння простору і часу.
Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.
Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно- історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.
Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рухневіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.
Рух— це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух— це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій— відносним: спокій— це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.
Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії(нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.
Джерело руху— сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії— це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.
33.Визначальні категоріальні характеристики світу. Визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення"людина — світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того,на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.
Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є"внутрішній світ людини".
Тому найпростіше визначення поняття"світ" можна навести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею.
Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття"світ" насамперед використовується через протиставлення"людина в світі — світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені"Я" і"не-Я". При цьому під"Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під"не-Я" — довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано"обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.
Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали,незмінним залишається визнання, що світ— це все те, що"висвічується" людині(чи протистоїть), і водночас усе те, у чому"висвічується" людина, тобто само реалізується.
Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення— будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її(людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.
34. Поняття природи. Приро́да (термін є частковою калькою латинського словаnatūra — від лат.nat (рос. природа,англ.nature,нім. Natur f) —родити,породжу вати)має кілька значень.
1) У широкому розумінні — органічний і неорганічний матеріальний світ,Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання, основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини.
2) Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово «природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все, що нас оточує, за винятком створеного людиною).
3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь,сутність (напр., процесів, явищ тощо).
4) «Друга природа» — створені людиною матеріальні умови її існування.
35. Народонаселення як природне явище. Насе́лення, лю́дність — сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно вказанної території(районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі, тощо). Наука яка вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток населення зветься— д е мо г ра фі я.
Сукупність людей, які здатні до самовідтворення та саморозвитку й проживають на певній території(країна, регіон, континент чи будь-яка інша частина планети), називають населенням, або народонаселенням. Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Вивчення чисельності, складу, розподілу, закономірностей відтворення є предметом науки, що називається демографія. Чисельність є одним з ключових характеристик населення, але крім цього використовують низку інших показників. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приросту(КПП). КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю смертей на1000 людей. Іншим важливим показником є«коефіцієнт фертильності» (плодовитості), який відповідає відношенню кількості народжених дітей до загальної кількості жінок. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства.
Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники.
Центральним питанням демографії є питання відтворення населення, тобто процес зміни поколінь. Відтворення населення вважається позитивним, якщо значення КПП більше нуля. При цьому коефіцієнт фертильності має бути більше2.
Демографічні процеси, тобто процеси, пов’язані зі зміною структури та чисельності населення, мають свою специфіку й у різних країнах і регіонах протікають по-різному. Тому при спробах прогнозування демографічних тенденцій беруть до уваги не лише результуючі показники, а й регіональні особливості.
Народонаселення планети: стан і динаміка. В доісторичні часи один з видів живих організмів отримав вагомі переваги для свого розвитку, порівняно за короткий в геологічному масштабі проміжок часу опанував домінуючі позиції на планеті й фактично зробив живу оболонку заложницею свого існування. Назва цього виду-Homo sapiens, людина розумна.
Припускають, що цей вид сформувався близько трьох мільйонів років тому й з того часу його представники заполонили практично всі придатні для існування ділянки земної поверхні й продовжують експансію, демонструючи безпрецедентні показники приросту своєї популяції.
Представники цього виду– це ми з вами і нас на планеті сьогодні більше шести з половиною мільярдів. Щоправда, так багато людей ще не було ніколи й такими швидкими темпами населення зростає лише впродовж останніх десятків років. Припускають, що за вісім тисяч років до народження Христового, коли людині вдалося опанувати сільськогосподарську практику, її популяція налічувала приблизно10 млн. особин. Але завдяки сільськогосподарській практиці первісні громади отримали можливість прогодувати значно більшу кількість людей, так що на початок нашої ери населення планети складало, за оцінками, 300 млн. й досягло800 млн. до середини вісімнадцятого століття, яке ознаменувалося промисловою революцією.
Суттєві зміни в динаміці чисельності населення розпочалися два сторіччя тому, а от до того часу населення планети або ж коливалося відносно певного рівня або ж помірно зростало. Трагічні події історії, звісно, вносили свої корективи в демографічну картину світу. Зокрема, одними з найбільш показових у цьому відношенні були події середини чотирнадцятого століття, відомі під назвою«чорної смерті». Розрахункові оцінки, з огляду на відсутність надійних даних, показують, що лише на початок19-го століття населення планети досягло першого мільярда. Подвоєння кількості населення відбулося значно швидше– за якихось125 років. Але пройшло всього35 років і на планеті з’явився трьохмільярдний житель. Це трапилося у1960 році. Четвертий мільярд приросту населення планета отримала протягом14 років(1974 р.) й приблизно за такий же проміжок часу відбулося збагачення планети ще на один мільярд людей(1987 р.). У1999 році населення планети перевищило6 млрд. й продовжує приростати щорічно приблизно на77 млн. Щоб можна було уявити собі масштаб цього приросту, нагадаємо, що це більше, ніж населення сучасної Туреччини, яке в середині 2005р.складало 69,66млн. Таким чином, майже до 1970-х років чисельність населення світу зростала за гіперболічним законом, а на даний час спостерігається сповільнення темпів приросту населення планети. Згідно з багатьма прогнозними оцінками, побудованими на аналізі стану й тенденцій розвитку людського суспільства, населення планети досягне десятимільярдної позначки приблизно до2025 року. Очікується, проте, що темпи приросту населення будуть знижуватися, так що наприкінці21 століття на планеті буде проживати«всього-навсього» 14млрд.людей. Більш оптимістичні прогнози вказують на те, що населення планети досягне10–11 млрд. й буде стабілізовано на такому рівні. Населення з точки зору демографії має статеву, вікову, соціальну, етнічну(та ін.) структури. Процеси народження, старіння, смертності, зміни генерацій— у демографії звуться природним рухом населення. На відміну від нього— міграція називається механічним рухом населення.
36. Поняття біосфери і ноосфери. Біосфе́ра (гр.bios —життя +sphaera —ку ля) — природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистему(населена живими організмами), яка охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу— до глибини3-11 км на суші й0,5-1,0 км під дном океану. Товщина біосфери на полюсах Землі близько10 км, на екваторі — 28 км. Маса біосфери— близько0,05% маси Землі.
Біосфери на інших планетах, окрім Землі, невідомі. Вважається, що бактеріальні біосфери або подібні до них можуть існувати на Марсі, Венері.
Термін"біосфера" вперше застосував австрійський геолог Е.Зюсс(1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про біосферу розробив В.І.Вернадський. У його наукових працях термін"біосфера" вперше з'явився у 1911 p. У 1926 p. він видав книгу "Біосфера", в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речовини.
Екосисте́мою в екології називають природну сукупність організмів(рослин, тварин, грибів, бактерій і т.ін. — що загалом мають назву«біоценоз»), які мешкають разом в спільному середовищі(«біотопі») та функціонують як взаємопов'язана система. Таким чином, екосистема— це біоценоз+ його біотоп.
Термін«екосистема» ввів в обіг англійський еколог Артур Тенслі в1935 році, а сучасне визначення йому надав Реймонд Ліндман в1942 році в своїй класичній роботі по вивченню біології озера Міннесота.
Екосистема як така є складним та динамічним цілісним утворенням, що функціонує як екологічна одиниця. Частина екологів вважає, що екосистема є елементарною одиницею в екології: це структурно—функціональна рівноважна одиниця, що характеризується специфічними для неї потоками речовини та енергії між складовими частинами.
Розмір екосистеми може бути різним. Це може бути тропічний ліс Амазонської низовини, або окремий ставок, чи навіть домашній акваріум. Різні екосистеми зазвичай відокремлені географічними бар'єрами— пустелями, горами, океанами і т. ін., або є ізольованими іншим чином— так як річки або озера. З огляду на те, що ці межі ніколи не є абсолютно непроникними, екосистеми накладаються одна на одну. Таким чином, вся Земля може розглядатись як одна екосистема, яку називають біосферою
