Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення 2 страница

Видатний представник середньовічної схоластики Фома Аквінський (1225 – 1274 р.) в своїх працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» намагається поєднати віровчення із формами здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. Фома з повагою ставиться до людини, віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога. Фома дає декілька доказів існування Бога, в яких Бог – це першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований у святі. У 20ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

14. Особливості філософії епохи Відродження. XIV – XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження Ренесансу. Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом змін в соціально-економічно (зародження буржуазних суспільних відносин) та духовному житті. Це епоха великих географічних відкриттів, епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною.
В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з Ним ідея спасіння.Головним критерієм особистого благородства та гідності людини була культура. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Справжній світоглядний переворот в цю епоху зробили Микола Коперник (1473 - 1543) та Джордано Бруно (1548 - 1600)Микола Коперник змінив усвідомлення місця людини в світі: Земля проголошується однією з планет, що обертається навколо Сонця, земля – центр Всесвіту людина – вінець творіння. Концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності, а не доцільності. Світ набував рис об’єктивності, незалежно від волі та бажання людини.Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Всесвіт – єдиний, безкінечний, він породжується і не знищується, не може збільшуватися або зменшуватися. Здатність мислити, відчувати притаманна всім явищам природи.В епоху Відродження з’являються перші паростки утопічного соцреалізму. Найяскравіше вони виявлені у творах канцлера Англії Томаса Мора (1478 - 1535) «Утопія» і Томазо Кампанеллі (1568 - 1639) «Місто Сонця». Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність більшої частини народу. Автори розробили основні принципи майбутнього суспільства: планове господарство, обов’язкова для всіх праця, пов’язану з трудовим вихованням. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології: проповідується надмірно сувора мораль, релігійний культ, збереження рабства, ідеалізація середньовічного ремесла. Не вказано також реальні шляхи досягнення та побудови соціалізму.

15. Філософія Нового часу. Новим час називають епоху (17 -18 ст.), яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства.Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються 2 протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, розум не приносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції. Засновник емпіризму англійський філософ Френсіс Бекон (1561- 1626). Він стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. Йому належить відомий вислів: «Знання – це сила». Бекон запропонував метод індукції (хід думки від одиничного до загального), але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами. Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії – французький філософ і математик Рене Декарт (1596 – 1650). Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки.Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології. СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

16. Класична німецька філософія. Класична німецька філософія – значний і вагомий етап у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант (1724 - 1804), Йоган Готліб Фіхте (1762 - 1814), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 - 1831), Людвіг Файербах (1804 - 1872) Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період Присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей. Кант створив цілісну філософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Кант визнавав у людини наявність теоретичного і практичного розуму. Кант прихильник суворих правил у сфері моралі. В етиці кант вимагає керуватися правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могла б стати всезагальним законом поведінки. (Категоричний імператив). В етиці проголошує самоцінність кожного індивіда, як особистості. Прогресивним було вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом для його встановлення він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля.Вихідний пункт філософської концепції Гегеля – тотожність буття і мислення. Мислення розглядається як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Ці три етапи Гегель сформував в самостійні складові частини філософської системи:Логіку Філософію природи Філософію духу. Гегель сформулював основні принципи діалектики:принцип переходу ккількісних змін у якісні і навпаки принцип тотожності протилежностей принцип заперечення заперечення. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри. Міра – це єдність якості і кількості.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії, в основі якої лежить поняття світового духу. На його думку: «Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх.» Відповідно до цього, Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний світ греко-римський світ німецький світ

У пешому вільна одна людина – деспот, а другому – вільна певна група людей, а третьому – вільні всі. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, державу тлумачив як втілення Бога і розуму і світі. Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму. Період німецької класичної філософії закінчується філософською системою Людвіга Фейербаха (1804 - 1872). Учень Гегеля – Людвіг Фейєрбах першим перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Напритивагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. Феєрбах постійно протиставляє релігійному приреченню та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності і духовній творчості людина долає ті незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи. Фейєрбах переконливо показав органічний зв’язок релігії та філософського ідеалізму. Логічне джерело того й іншого полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. Вважав, що Бог у монотеїстичних релігіях теж є загальним поняттям, відірваним та протиставленим світу. Фейєрбах розглядав свою філософію, як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Фейєрбах виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи, найвищим предметом філософії. Фейєрбах вніс багато і в теорію пізнання. Реальний світ є дійсністю, що чуттєво сприймається. Першим об’єктом для будь-чкої людини є завжди інша людина. Досягненням філософії Фейєрбаха є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи, піднесла їх на вищий щабель і тим самим здійснила значний вплив на розвиток філософської думки.

17. Своєрідність філософії українського духу Представники: Нестор, Іларіон, Смолятич, Турівський, філософи Відродження – Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, представники Острозької академії – Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Княгицький, члени братств 16-17ст. – М. Смотрицький, І. Копистецький, К. Сакович. Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний характер. І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Кониський розглядали проблеми матерії, простору, руху. Найвидатніші представники: Г. Сковорода (вчення про три світи, кожен з яких має матеріальну і духовну природу; нерівна рівність; теорії самопізнання й сродної праці; засновник «філософії серця» - хто хоче бути щасливим, той має спершу пізнати самого себе, тобто своє серце. У кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можна пізнати й обрати життєвий шлях, співзвучний її серцю); Памфіл Юркевич (філософські погляди – теологічний ідеалізм, тобто шлях до істини один – Біблія, суттю людини є не розум, а серце); Т. Шевченка (в центрі його світогляду стоять суспільні проблеми: є заклик до об’єднання славянських народів й проти національного гніту Росії; природа й матерія вічні й безкінечні; людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальна дійсність); М. Драгоманов (позитивіст, хоч у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях; протест проти «українського сепаратизму», головна одиниця суспільства – людина, критична оцінка християнства); І. Франко (предмет пізнання – природа, можливості пізнання – безмежні, пізнання починається звідчуттів, але повністю осягається «критичним розумом»). Ознаки укр. філософії: наскрізна екзистенційність, головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками водночас.

 

18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Теоретичні джерела: німецька класична філософія, англійська класична політична економія, французький утопічний соціалізм. Ідеї відчуженої праці в ранніх працях К. Маркса: 1) сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому; 2) сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий; 3) праця віднімає у трудящого «родове життя», життя природне; 4) підневільна праця породжує відчуження між людьми. Соціальний порядок стає ще відчуженішим і пригнічує людину ще сильніше, чим інтенсивніше вона працює. К. Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що перемогти відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини. Основа життя – матеріальне виробництво. В. Ленін розробив ряд принципових положень: 1) розвиток теорії відображення (відображення – це властивість матерії), 2) визначення процесу пізнання, піддав гострій критиці агностицизм; 3) обґрунтував ідею партійності філософії. Філософські ідеї марксизму одержали інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входять до так званого соціалістичного табору. Розробкою ідей марксизму займалися: Д. Лукач, Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хаберманс та ін. Є спроби синтезу марксизму з фундаментальними положеннями психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.

 

19. «Філософська антропологія» як напрям сучасної філософії «Філософська антропологія» - течія західноєвропейської, переважно німецької філософії 1 пол 20 ст. Представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, Х. Хенгстенберг. Джерела: «філософія життя» (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Започаткована працями М. Шелера «Становище людини в космосі» і Г. Плеснера «Ступені органічного світу і людина». Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як «ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д.1.Біологічна /Гелен, Лоренц/;2.Функціональна /Зіммель, Кассірер/. Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосова­на до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження. Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинкта­ми, "не завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній організаці Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність - інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного.

 

20. Екзистенціоналізм – загальна характеристика. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора(1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони– і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність– реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як«неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від«стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше(1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер(1889–1976) і Жан-Поль Сартр(1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць«Буття і час» (1927) та«Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації– вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума– завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом.

21. „Філософія життя”: загальна характеристика. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля– сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму– Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми„ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює„філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше– це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі– волі до влади.

Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя– це„доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого– відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 кульур.У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами– марбурзькою та баденською.

22. Філософські ідеї психоаналізу. Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості.Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.: а) спершу для лікування психічних захворювань, б) а згодом застосував для поясненняролі несвідомого у житті людини. У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2.»Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують роль»цензора»

Аналізуючи «Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг);

2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни).

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюють сферу«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»:

а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) - це символізація«витіснених у підпілля несвідомих потреб»

б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя (обмовки, снобачення);.

в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів: «Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:а) сублімація; б) проекція; в) заміщення; г) витиснення.
Це відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у
сферу несвідомого, виявляють себе у виглядісимволів, у формі діяльності, найчастіше,
творчої.Філософські ідеї психааналізу:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Далі виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін. Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру», трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

23. Герменевтика як напрям сучасної філософії. Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку.

Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків- герменевтична філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже«некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.

 

25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд– це форма суспільної відомості; “світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд– це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд– це система принципів діяльності людини”; “ світогляд– це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд– це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони:

1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу;

2) мають однаковий предмет осмислення– відношення“людина– світ”;

3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;

4) мають спільність за деякими своїми функціями(наприклад, виховною).

26.Структура світогляду. Світогляд-це сукупність поглядів, оцінок, принципів, знань, ідеалів, переконань, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб’єкта, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції. Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, то можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми. Це – пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.

Пізнавальна підсистема. Світогляд формується за допомогою знань(повсякденні і наукові). Також до складу світогляду входять різноманітні форми суспільної свідомості(політична, правова, моральна, естетична, релігійна). Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надіцне підгрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнення, широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обгрунтування своїх поглядів. Ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості елементів того чи іншого світогляду може бути різним.