Філософська думка Стародавнього Китаю

Філософія Стародавнього Китаю також тісно пов'язана з міфологією. Прадавніми пам'ятниками культури Китаю є зібрання міфологічних текстів «Ши цзин» («Канон віршів») і «І цзин» («Книга змін»). Ці міфологічні тексти описують походження світу таким чином:

З безформного мороку народилися два духи – Ян (чоловічий початок) та І нь (жіночий початок). Ян керує небом, Інь - землею. Їхня єдність упорядковує світ.

Найбільше поширення й вплив у Китаї одержала філософія конфуціанства, основоположником якої був Кун-Фуцзи (6-5 ст. до н. е.), що відомий європейцям під ім’ям Конфуцій. Конфуціанство то є переважно етико-політичне вчення. Конфуцій вчив, що відносини між людьми повинні будуватися на основі любові й поваги. Крім того, необхідно, щоб люди дотримувалися загальноприйнятих норм моралі і поведінки, без яких не є можливими ні любов, ні повага – у такому суспільстві неминуче настає безлад. За Конфуцієм, Небо на людей поклало важливу місію – відтворювати на Землі небесний порядок і гармонію. Порядок речей у природі, порядок в державі, в сім'ї, в душі людини – все повинно віддзеркалювати Небо.

На основі цього підходу до розуміння міста людини у світі Конфуцій розробив правила керування державою. Це керування було уподібнено їм керуванню колісницею. Імператор править, чиновники – це віжки, закон і мораль – вузда, карне покарання – бич, народ – коні. Конфуцій виступав проти надмірного насильства, оскільки: «Якщо вміло тримати віжки, коні побіжать самі».

У той же історичний період одержало поширення вчення стародавнього мудреця Лао - Цзи про священне Дао (це вчення в Європі називають „даосизмом”). Згідно з Лао-Цзи життя природи й людей управляється не Небом, а йде внутрішнім природним шляхом – „ Дао”. Дао – універсальний внутрішній закон (або шлях) самих речей. Всі вони народжуються й змінюються згідно із власним Дао. Тому люди повинні додержуватися природних законів, жити спонтанно, відмовлятися від зайвого мудрування.

У цілому стародавня китайська філософія бачила своїм головним завданням створення моделі правильної поведінки людей.

Антична філософія.

Антична (давньогрецька) філософія виникає в 6 ст. до н. е. Давньогрецька філософія так, як і східна, спочатку була тісно пов'язана з міфом. Але на відміну від східних філософій вона незабаром почала протиставляти себе міфології, орієнтуючись на розум і знання.

Давньогрецькі філософи прагнули зрозуміти сутність природи, світу в цілому. Якщо міф розповідав про те, хто породив усе існуюче, то філософія з'ясовувала, із чого, із якої першооснови постало суще. Такою першоосновою оголошувалося щось речовинне – вода, повітря, вогонь, земля. Так, наприклад, представники Мілетськой школи – Фалес, Анаксимандр, Анаксімен, задавшись питанням, звідки все виникає й у що все повертається, висунули перші гіпотези про фізичне походження й обертання всіх речей.

Фалес вважав, що все існуюче виникло з вологої першоречовини – води.

Платон (427-347 рр. до н. е.) – всесвітньо відомий давньогрецький філософ, учень Сократа. Його вчення, яке є ідеалістичним, вплинуло на весь подальший розвиток європейської філософії. Згідно з Платоном справжня сутність усіх речей та їхня причина – це безтілесні форми (ідеї). Вони нематеріальні, вічні, досконалі, їх не можна відчути безпосередньо за допомогою наших тілесних органів, але можна осягнути розумом (мисленням). Ці форми Платон називає «ейдосами» або ідеями. („Ейдос” можна перекласти з грецької як „вид”, „форма”, „образ”). Світ безтілесних форм, що являє собою своєрідну піраміду ідей, розташований, як то розуміє Платон, у «над-небесній області». Світ ідей – це світ справжнього буття, оскільки ідеї за своєю природою є незмінними, єдиними, неподільними, їх не можна зруйнувати, вони завжди є дійсними і вічно істинними. Крім світу ідей існує матеріальний світ - світ звичайних нам тілесних речей навкруги нас. Матерія, з якої складаються всі ці речі перебуває у стані постійного руху й зміни, бо речі не є вічними – вони виникають і зникають. Саме тому матерію Платон тлумачить як небуття (на відміну від ідей). Матерія, лише прийнявши ідею, стає певною річчю. А без ідеї ніяка річ не може встояти у світі. Матеріальна річ лише тому більш-менш стійка, що має ідею, і в той же час мінлива, бо матеріальна (тілесна).

Людська душа і людське тіло являють собою, згідно із Платоном, єдність. Вони – дві специфічні ознаки людини. Душа людини безсмертна. До народження людини й до вселення в її тіло душа, як вчить Платон, перебуває у «над-небесній області» - у світі ідей і спостерігає їх. Тому, у земнім житті душа може пригадати те, що бачила у світі ідей. Філософи – то є люди, душі яких довго знаходилися у світі ідей. Вони здатні пригадати більше ідей і зрозуміти їх суттєво глибше ніж звичайні люди. Отже пізнання, за Платоном, то є пригадування.

Душа людини складається із трьох частин – 1) розумної, 2) афективної (палкої. пристрасної) і 3) такої, що жадає (хтивої). Люди, у яких переважає розумна частина душі, повинні становити коло філософів-правителів (їхня справа – мудре керівництво). Ті, у кого верх бере афективна (палка) частина душі мають бути воїнами. Душі, що жадають, бо не можуть подолати залежності від чуттєвих прагнень, дають суспільству прошарок хліборобів і ремісників.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) – універсальний мислитель стародавнього світу, учень і критик Платона. Аристотель створив самобутнє, енциклопедичне філософське учення, у якому охопив і, спираючись на свій власний підхід, переробив всі відомі на його час галузі раціонального знання.

Головний аргумент Аристотеля проти платонівської теорії ідей є таким: сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Бо будь-яка існуюча річ, як вважає Аристотель, невіддільна від своєї сутності. Існування кожної речі визначається чотирма причинами: 1) матерією - тим, із чого річ постає; 2) формою, яка структурує пасивну матерію; 3) причиною, що рухає, або джерелом руху; 4) метою – тим, заради чого відбувається рух.

Із названих причин, головне значення має форма. Вона нагадує платонівську ідею, але не теж саме, що ідея, бо не існує окремо від речей у якомусь іншому світі. Форма, як активний початок, надає речам дійсне буття, а матерія – лише можливість буття (вона є пасивний початок). Матерія та форма, за Аристотелем, – єдині. Через вчення про взаємодію матерії та форми Аристотель долає платонівський розрив між речами та їх ідеями.

Метою пізнання, по Аристотелю, є знаходження причин існування кожної речі. Виникнення речей визначається певною метою – тим, заради чого вони існують. Всесвіт, як це розуміє Аристотель, організований за принципом доцільності. Сьогодні таке світорозуміння, у якому обґрунтовується доцільність організації світу називають терміном „ телеологія” (від грецького слова „telos” – ціль, мета).

Великою історичною заслугою Аристотеля є створення логіки як могутнього знаряддя у пізнанні дійсності.

Філософія Середніх віків.