ПИТАННЯ 6. Досократівська доба античної

філософії (Геракліт, Піфагор, Демокріт)

Антична філософія виникла у грецьких містах-державах на західному узбережжі Малої Азії (в Іонїї) на межі VII і VI ст. до н. е. У Vст. до н. е. вона з'явилася в грецьких містах Південної Італії, на узбережжі острова Сицилія та в Афінах. Досягнувши розквіту в VI-V ст. до н. е., філософія античної Греції продовжувала роз­виватися в епоху створення імперії Олександра Македонсько­го (V ст. до н. є.) та при його наступниках, а потім під владою Римської імперії - до початку VI ст. н. е.

Характерною рисою давньогрецької філософії є протистав­лення філософських роздумів практичній діяльності, її критич­ний погляд на міфологію. Духовний розвиток в VIІ-VІ ст. до н. є. відбувався за умов переходу від міфології та релігії до науки й філософії. Важливою умовою такого поступу було засвоє­ння греками наукових і філософських понять, сформульова­них у країнах Сходу: Вавилоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великим було значення вавилонських наук – математики, астрономії, географії, метрології, космології, елементів геометрії та алгебри.

Філософські вчення виникли на межі VII —VІ ст. до н. е. у великому грецькому місті Мілеті (звідки й пішла назва «Мілетська школа»). Найбільш відомими її представниками були Фалес, Анаксимандр т а Анаксимен. Вони шукали при­чину виникнення та змін усіх речей. Першоречовину буття вони розуміли як живе начало, що має душу і рух. Вони пер­шими у Давній Греції розвинули астрономічні, математичні, фізичні та біологічні поняття і гіпотези, сконструювали перші найпростіші наукові прилади (сонячний годинник, модель не­бесної сфери та ін.), спрогнозували астрономічні та метеоро­логічні явища.

Фалес (640-560 рр. до н. е.) вважав, що все суще виникло з такої першоречовини, як вода. За формою Земля - плоский диск, що плаває по воді. У той же час вода і всі речі, що виник­ли з неї, не мертві, не позбавлені життя. Всесвіт населений богами і смертними живими істотами.

Подібно до свого вчителя Фалеса, Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до н. е.) цікавився питаннями світоустрою, географією, фізикою, походженням життя взагалі та людини зок­рема. Результати своїх багаторічних досліджень він виклав у творі "Про природу", з якого збереглося лише декілька слів. Анаксимандр уперше накреслив карту Землі й зробив протомодель небесного глобуса. Земля на ній вже не плоский диск Фалеса. Анаксимандр стверджує, що Земля за формою на­гадує зріз циліндра чи колони, а небо - сфера чи шар, що ото­чує Землю з усіх боків.

Анаксимандр припускав, що простір спочатку був заповне­ний першоречовиною - апейроном (грецьк. - "безмежний"). Першоречовина поєднувала всі види матерії. Потім з "тепло­го" і "холодного" виділилися речі та завдяки цілодобовому обертанню світової сфери розташувались у просторі залежно від своєї ваги та кількості. Усе, що відокремилося від "безмеж­ної" першоречовини, повинно повернутися до неї, а за своє самостійне існування має бути покаране у визначений час. Так пояснював Анаксимандр виникнення та руйнування світів.

Нові уявлення про світ розвинув мілетський філософ Анак­симен (бл. 585-525 рр. до н. е.). Він вважав, що першоречо­виною буття не-може бути ні апейрон Анаксимандра, ні вода Фалеса. На його думку це - повітря. Воно було для Анаксимена не тільки космічною стихією, але й початком, джерелом життя та психічних явищ: сама душа для нього - "дихання", подих по­вітря. Як і його попередники - мілетці, Анаксимен виходить з уяв­лення про загальну мінливість світу.

Речово-тілесний характер універсального світопорядку особливої виразності набуває в ученні Геракліта (бл. 540-475 рр. до н. е.), який бачив першооснову світу у вогні. Цей во­гонь є одночасно законом "спалахування" і "згасання" світу-лого­сом, універсальною закономірністю світу. Вважаючи світ по­родженням вогню, Геракліт стверджував, що всі речі виникають І вогню і перетворюються на вогонь.

Рух і розвиток, наголошує Геракліт, відбувається завдяки зіткненню протилежностей, які в ході боротьби переходять одна і одну, зберігаючи цим свою єдність, гармонію космосу. Осно­ва спільності істини в людському пізнанні є логос - єдність, загальність світового порядку. Незважаючи на це, люди переважно розходяться з єдиним "законом", "словом", "розумом" (логосом). Пріоритетом людини є мислення, що пояснює кож­ну річ згідно з її природою індивідуальності.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) бачить осно­ву світу в матеріальних елементах природи (воді, вогні й т. д.). Поряд з іонійцями представники інших філософських шкіл Еллади надають перевагу нематеріальним першоелементам світу. Так, близько 532 р. до н. е. в Кротоні (на узбережжі Південної Італії, у так званій Великій Греції) виникає впливове релігійно-філософське об'єднання - Піфагорійська спілка, засновником якої був виходець із острова Самос - Піфагор (бл. 580-500 рр. до н. е.).

Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є число. Піфагорійці нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами: наприклад, певна властивість чисел є справедли­вістю, інша-душею, розумом тощо. Оскільки піфагорійці бачи­ли, що притаманні гармонії властивості та співвідношення можна виразити числами, вони вважали, що і все інше за своєю природою уподібнюється до чисел, які є першоосновою при­роди. Елементи чисел постали елементами всього сущого, котре є гармонією та числом.

Гармонія космосу бачиться піфагорійцям чисельно-кількісною впорядкованістю світу. Всеосяжною гармонією вона стає лише внаслідок доповнення цього ладу тандемом таких характери­стик реальності, як "справедливість", "душа", "добро", "зло". Поєднання природних і людських характеристик для визначен­ий гармонії буття має в контексті піфагореїзму дещо містичний характер, що в цілому зумовлювалося істотним впливом на піфагореїзм різних релігійно-містичних течій і культів.

У VI ст. до н е. в місті Елеї виникає ще одна школа еллін­ської філософії - елейська (її послідовники звалися елеатами). Основний напрям міркувань елеатів було задано Ксенофаном, а в систематизованому вигляді елейська філософія викладена Парменідом (бл. 540-480 рр. до н. е.) і розвинена його учнем Зеноном Елейським (бл. 490-430 рр. до н. е.).

У середині V ст. до н. є. в Афінах виникає атомістична концепція буття. Уперше вона викладена в роботах Левкіппа (бл. 500-440 рр. до н. е.) та його учня Демокріта (бл. 460-л 370 рр. до н. е.).

Основне положення атомістичної системи Демокріта – теза про існування порожнечі й атомів, котрі створюють усі склади тіла, з'єднуючись у надзвичайно великих кількостях. Він при пускає, що атоми відрізняються один від одного за формою, порядком з'єднання та положенням у речовині. Демокріт ствер­джує, що ніяке явище, ніяка подія не можуть з'явитися без при­чини, і разом з тим – будь-яке явище, будь-яка подія – випад­кові. Таким чином, визнання універсальної причиновості по­ходить із атомістики.

В атомістичній концепції Демокріта чітко простежується, що людина є часткою космосу, і з цього погляду постає своєрід­ним атомом суспільного космосу. Доля так само визначає вчинки людей, як необхідність визначає рух у вакуумі кожного атома. Отож головна проблема досократичних учень – виникнення та будова світоустрою, внаслідок чого цю добу часто називають епохою ранньофілософських космогоній. Подальший же розвиток філософії змістить центр уваги з космосу на більш конкретний предмет – людину.