ПИТАННЯ 2. Предмет філософії та структура

ПИТАННЯ 1. Філософія і світогляд. Основні типи

Світогляду та їх риси

Буденні уявлення про філософію найчастіше пройняті скепсисом. Багато хто вважає її «темною» наукою, в якій виражається «всім зрозуміле на незрозумілій мові». Деколи філософію зводять до «гімнастики розуму» або енциклопедії, в якій є відповіді на всі випадки життя від А до Я. У повсякденному житті філософом нерідко іронічно називають людину, що «витає у мріях» і неохоче займається конкретною справою.

Немало саркастичних стріл випущено у філософію письменниками. У гоголевському «Ревізорі» карикатурно зображений суддя, який «своїм розумом дійшов до питань всесвіту». Чехов одного разу відмітив, що в Росії «всі філософствують, а філософії немає».

Однією з причин таких уявлень про філософію є те, що вони сформувалися на основі життєвих спостережень, а не на глибокому вивченні її основ. Частково провину за це несуть і ті філософи, які прикривають свою «втечу від дійсності» езоповою мовою і відірваними від реального життя міркуваннями.

Тому надзвичайно важливою є проблема визначення сутності філософії, її походження, проблематики і функцій. Філософія найтіснішим чином пов'язана з світоглядом людини, а її витоки знаходяться в глибинах історії людства і кореняться в міфології. З розгляду цих явищ ми і почнемо виклад основної філософської проблематики.

 

 

Коли швидке переконання людини перестало бути в її розумінні істинним, вона вже не повинна називати його своїм, інакше вона принесе істину в жертву пустому, нікчемному самолюбству і називатиме істиною брехню.

В. Белинский

Людина без переконань — боривітер, без принципів він нікчемна нікчемність.

И. Репин

Для суспільства, як і для індивіда, життя без світогляду є патологічним порушенням вищого відчуття орієнтування.

А. Швейцар

 

Первинні форми освоєння людиною об'єктивного світу — світовідчуття і світосприйняття пов'язані, перш за все, з її емоційно-чуттєвою сферою. Світосприйняття виникає через ті або інші переживання, певний емоційний настрій. Вони можуть бути «світлими» або «темними», «похмурими» або «веселими». Якщо у людини радісний настрій, якщо вона задоволена життям, якщо вона відчуває себе щасливою, то і світосприйняття її буде адекватним цьому стану. Але буває і так, що людину щось турбує, вона відчуває себе самотньою, безпорадною і нещасною. У такому разі і світосприйняття її не може бути оптимістичним.

Різні світосприйняття, що виникають у людини, стають основою для формування в її свідомості наочних образів. Людина «малює» в своїй уяві ту або іншу життєву ситуацію, ту або іншу картину минулого, намагається представити «у фарбах» наслідки якої-небудь події або своїх дій. Тут йдеться вже про світосприйняття.

Світовідчуття і світосприйняття відіграють важливу роль в житті людини. Вони можуть сприяти подоланню труднощів життя, а можуть, навпаки, посилити їх, перетворити життя на пекло. Але в тому і іншому випадках світовідчуття і світосприйняття не дають можливості людині розібратися в суті подій, зрозуміти їх причини, оцінити наслідки своїх дій.

Така можливість з'являється на базі світобачення, що є сплавом розуму і віри людини, її переконань і цінностей, що формується в процесі пояснення і практичного освоєння реальної дійсності.

Надалі світобачення трансформується в світогляд, в якому знання і переконання утворюють єдине ціле.

Філософія (грецьк. "любов" і "мудрість" - любов до мудрості) - це знання про світ. Філософське знання є постійним і пристрас­ним прагненням до мудрості, неосяжної за своїм багатством і змістом.

Філософське знання є світоглядним.

Світогляд включає такі складники як світовідчуття, світосприйняття і світобачення. У світогляді концентрується весь накопичений людиною досвід спілкування з людьми і природою, досвід осмислення індивідуального життя і життя інших людей. У ньому проявляються відчуття людини, пережиті нею в різні періоди життя, а також оцінки тих або інших подій.

Світогляд — це сукупність поглядів і переконань, оцінок і норм, ідеалів і принципів, які визначають відношення людини до світу і регулюють її поведінку в повсякденному житті.

 

У структурі світогляду зазвичай виділяють декілька складових:

• знання;

• переконання і вірування;

• цінності і норми;

• емоційно-вольовий компонент.

Слід зазначити, що деякі філософи не включають практичну діяльність в структуру світогляду. Ми вважаємо, що повністю виключати практичну діяльність ш структури світогляду було б невірним, оскільки вона входить в цю структуру частково, своєю суб'єктивною стороною, пов'язаною з духовністю людини.

Отже, світогляд - це єдність знань і переконань, розуму і віри, емоційного і інтелектуального, оцінок і норм, світовідчуття, світосприйняття і світобачення, індивідуального і суспільного. Це складне і суперечливе явище соціального життя, яке знаходить свій вираз як в свідомості окремої людини (індивідуальна свідомість), так і в свідомості великих мас людей (суспільна свідомість).

За глибиною знань, за ступенем його раціональної обробки в світогляді можна виділити два рівні - життєво-практичний і теоретичний.

Світогляд життєво-практичного рівня (його іноді називають «життєвою філософією») відрізняється тим, що в його основі лежить здоровий глузд, що проявляється в (повсякденній) буденній діяльності людей. Цей вид світогляду складається стихійно, під впливом різних причин. На цей процес впливають національні, релігійні й інші традиції; тип культури, що склався; рівень освіти і багато інших чинників. Кожна людина в тому або іншому суспільстві має свою власну «життєву філософію». Через це життєво-практичний світогляд неоднорідний і нестійкий. Він слабо захищений від помилок, від впливу деструктивних, руйнівних ідей, від проникнення в нього сучасних міфологем і ілюзій.

У життєво-практичній, «повсякденній» філософії переважає психологічний елемент; у ній нерідко порушується логіка, відсутня послідовність, достовірність, систематичність. Людині, що досягла лише цього рівня світогляду, бракує глибоких знань, ерудиції, культури мислення і відчуттів.

На теоретичному рівні світогляду домінують наука і філософія. Тут вже першочергове значення мають знання, отримані експериментально-досвідним шляхом.

Теоретичний рівень світогляду відрізняється від життєво-практичного тим, що тут виробляється своя специфічна мова (категоріальний апарат), що відрізняється строгістю і високим рівнем абстрагування. На цьому рівні створюються спеціальні методи дослідження світу і самої людини. Тут будуються ті або інші моделі об'єктивної і суб'єктивної реальності, формуються світоглядні принципи і ідеали, які служать орієнтирами в житті людини, що визначають цілі, засоби і характер її діяльності.

Життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду нерозривно зв'язані між собою. Без життєво-практичного досвіду неможливо було б досягти теоретичного рівня світогляду. У свою чергу, світогляд на його теоретичному рівні робить значний вплив на буденні погляди людей, на їх «життєву філософію». З кожним новим етапом в розвитку філософії і науки їх досягнення через інформаційні канали упроваджуються в суспільну свідомість, стають надбанням багатьох людей, піднімаючи тим самим життєво-практичний рівень світогляду до теоретичного рівня.

Світоглядні знання на відмічених рівнях служать базою і для переконань, під якими прийнято розуміти упевненість в істинності знань і готовність їм слідувати. Переконання утворюють свого роду місточок між знаннями і практичними діями. Вони складаються і утверджуються як мотив. Формування мотиву як внутрішнього спонукання до дії пов'язано з інтеграцією пізнавальних, емоційних і вольових якостей особи.

Таким чином, світогляд є суперечливою духовною освітою. Воно може існувати на житєво-практичному і теоретичному рівнях одночасно, бо людина не в змозі виробити науково-теоретичні уявлення на всі випадки життя. Багато її уявлень, уміння і навички формуються на основі здорового глузду і життєвого досвіду.

 

Існують історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський..

2. Філософія і міфологія

 

Точка зору

 

Міфи — це перше видання «розумового словника» людства.

Д. Вико

Справжній сенс міфу поміщений не в тому, щоб дати об'єктивну картину миру. У нім виражено скоріше те, як людина розуміє самого себе в світі. Мир повинен інтерпретуватися не космологічно, але антропологічно.

Р. Бультман

У основі міфу лежить афектний корінь, оскільки він завжди є вираз тих або інших життєвих потреб і прагнень.

В. Вундт

Міф є в словах дана чудова особова історія.

А. Лосев

У духовному житті первісної людини формується світогляд, в якому в єдиному, універсальному, нерозчленованому (синкретичному) вигляді були представлені знання про світ і людину, вірування, етичні і естетичні погляди і т.п. У цій специфічній формі світогляду виражалося світобачення людини того часу, її світосприйняття. Типовим для міфології було олюднення природи, недостатньо чітке розділення простору і часу, мови і її означення. Своєрідність міфологічного світогляду полягала і в тому, що формою його прояву були міфи, в яких чоловік намагався осмислити мир і самого себе, деколи видаючи видимість за суть.

У первісному суспільстві міфи були першою спробою відповісти на питання про походження світу і людини, про те, як влаштований світ і які причини виникнення тих або інших явищ. Відповіді на ці питання давалися в художньо-образній формі, де властивості природи, людини і фантастичних істот химерним чином перепліталися, створюючи таку картину світу, в якій поєднувалися фантазія і реальність, предмет і його означення, речі і слова, віра і знання, емоційне і раціональне. Проте було б неправильно представляти міф лише як легенду, історичний переказ або тільки як художню вигадку. Міф — це значно більше. Міф - це реальність як така і в якій живуть люди.

Головна функція міфу не розповідь про минуле, а іноді і майбутнє, а обґрунтування того світопорядку, що існує в природі і суспільстві, і, як наслідок, — регулювання суспільних відносин, що склалися, закріплення прийнятих норм моралі і системи цінностей, збереження звичаїв і традицій.

Таким чином, можна зробити наступний висновок.

Міф — це найдавніша форма світогляду на рівні світосприйняття і світобачення, яка характеризується символічним, фантастично-образним, цілісним уявленням про природу, суспільство і людину.

Добре відомі міфи Стародавньої Греції і Стародавнього Риму про природу, походження людини і її досягнення. Міф про Сфінкса втілює таємницю природи, яка ніколи не розкривається людині повністю; міф про кентаврів, символізує походження людини від тварини; міф про Прометея розкриває історію походження вогню; міф про Ікара втілює прагнення людини піднятися в небо; міф про Сізіфа є спробою з'ясування сенсу життя.

Багато сюжетів міфів стали надбанням різних культур Заходу і Сходу. Різні образи античної міфології знайшли своє відображення в творах літератури, живопису, скульптури і музики. Наприклад, в XX столітті в літературних творах Д. Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, Р. Маркеса, Ч. Айтматова та ін. не тільки використовуються традиційні міфи, але і дається їм оригінальна інтерпретація, що різко міняє їх сенс. Тим самим посилюється образність творів і сила впливу на читачів.

З міфом і міфологією тісно пов'язана також і релігії. Їх зміст на початкових етапах розвитку людства багато в чому співпадає, оскільки вони обумовлені рівнем освоєння індивідом навколишнього світу, ступенем його залежності від природи і соціального буття. Але міфи, на відміну від релігії, не вимагають віри в реальність уявлень і апелюють не тільки до відчуття, але і до розуму.

У XVII ст. англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) заявив, що у міфах зібрана вся стародавня філософія, науко­ві знання та моральні норми, однак вони приховані за символа­ми й алегоріями.

У XVIII ст. відомий італійський філософ Джамбаттиста Віко (1668-1774) сприймав міф як "фантастичну метафізику" філософію) первісних людей. Він стверджував, що в поетичній мудрості міфів несвідомо закладено все те, що згодом свідо­мо розкриється у філософії.

У XIX ст. відомий швейцарський історик права І. Я. Бахофен відзначав, що тільки завдяки міфології ми дізнаємося про давні часи. Вони дають перше архаїчне знання про світ, хоча й у формі художнього іносказання.

На думку Зигмунда Фрейда (1856-1939), у міфах відображені не просто найдавніші, притаманні всім людям почуття і думки. У міфах закладено щось подібне до душі, для якої джерелом пізнання слугують неусвідомлені початки.

 

Отже, міф – це універсальний синкретичний світогляд, у якому поєднуються зародки наукових знань, релігійних віру­вань, моральних норм та художніх цінностей. Міф є поліфункціональним явищем: тут злилися емоції та емпіричне пізнан­ня, віра й логічне.

Релігійний світогляд успадковує міфологічну форму світосприйняття, поглиблює та розширює її, дещо змінюючи відповідно до релігійних уявлень.

 

3. Філософія і релігія

 

Точка зору

Репігия є не що інше, як відповідь на питання про сенс життя.

Л. Толстой

 

Якщо релігія не може продемонструвати нічого кращого в своїх зусиллях дати людству щастя, культурно об'єднати його і етично приборкати, то неминуче постає питання, чи не переоцінюємо ми її необхідність для людства і чи мудро ми поступаємо, ґрунтуючись на ній в своїх культурних запитах.

3. Фрейд

 

Релігія — це будь-яка система поглядів і дій, що розділяє певна група і яка дає індивіду систему орієнтації і об'єкт поклоніння.

Е. Фромм

 

Специфічною особливістю релігійного світогляду є формування в свідомості людини особливого ірреального, надприродного і надчуттєвого світу, який неможливо пізнати за допомогою розуму. Цей світ можна зрозуміти лише за допомогою віри в надприродні сили, в існування одного або декількох Богів, в який-небудь «священний» початок, що знаходиться поза межами осмислення людиною.

Саме віра, а не знання, є основою релігійного світогляду. Саме віра в диво, таїнство і авторитет служить способом його існування. Саме віра обумовлює настрої і переживання, того або іншого внутрішнього стану людини.

Проте віра не вичерпує змісту релігійного світогляду. Вона знаходить своє природне продовження в тих або інших певних ритуалах, що складають в своїй сукупності релігійний культ, котрий здійснюється спеціальними релігійними інститутами (церквою, сектами тощо).

У свідомості віруючого пріоритетну роль відіграє емоційно-чуттєвий компонент, а раціональне є похідною функцією. Віра людини завжди пов'язана з переживанням релігійних уявлень, а інколи і з глибоким потрясінням від тих чи інших культових дій.

Таким чином, релігію як світогляд можна охарактеризувати наступним чином.

 

Релігія — це світогляд, що заснований на вірі в надприродне і який включає систему вірувань, почуттів і обрядових дій, що задовольняють певні духовні потреби людини.

Релігійний світогляд виникає в первісному суспільстві спочатку як віра в споріднені зв'язки між людиною і якою-небудь твариною, рослиною, явищем природи або предметом — тотемом. Кожне плем'я, кожен рід і навіть кожен окремий член цих спільностей може мати свій власний тотем. У Давньому Єгипті, наприклад, поважали корову, шакала, кішку, змію, бджолу, жука-скоробея, водяну лілію тощо. Близькість між людиною і її тотемом проявлялася перш за все в забороні вбивати і використовувати в їжу тварину-тотем, знищувати тотем-рослину.

З погляду релігієзнавців, тотемізм виник як фантастичне віддзеркалення в свідомості людей родових відносин, що складалися.

Вищою формою первісних вірувань є анімізм - віра в духів і душу, тобто загальну духовність природи. Первісна людина населяє духами весь навколишній світ, а душею наділяє тварин і рослини, явища і предмети природи та побуту. Анімістичні уявлення зустрічаються у різних племен і народів, що населяють нашу Землю. У давньослов’янських племен була поширена віра в духів, що сприяють сім'ї і будинку (домовик), лісу (лісовик), водній стихії (водяний) тощо.

З подальшим розвитком родового ладу з’являється віра в духів померлих предків, в можливість їх впливу на життя нащадків.

З виникненням класових суспільств змінюються і форми вірувань. З'являються складні системи релігійних уявлень, які відповідають суспільним відносинам і новим умовам буття. Ці уявлення, відображаючи соціальний світ, за своїм змістом, виправдовують його, закріплюють в свідомості людей його непорушність, неможливість яких-небудь змін. Поступово в суспільстві виділяються спеціальні групи людей, які обслуговують культ (шамани, чаклуни, жреці),котрі здійснюють певний вплив на життя суспільства.

Спочатку релігійні системи були політеїстичними, тобто в них існувало багато різних Богів. Але надалі, з централізацією державної влади, в цих системах виділяється головне божество, котре понижує статус інших. Так виникає монотеїзм.

 

Коріння релігійного світогляду має різний характер. Соціальне коріння пов'язане з умовами суспільного буття людини. Вони виражають залежність людини від соціальних відносин, що склалися на даному історичному етапі, з яких вона не може вирватися самостійно, за допомогою тільки своїх власних сил.

Гносеологічне коріння пов'язане з певним рівнем розвитку свідомості людини, появою абстрактного мислення, яке таїть в собі можливість відриву думки від дійсності. Людина навчається уявляти, представляючи в своїх фантазіях навіть те, чого немає в реальній дійсності. Крім того, виникнення релігії зв'язане і з недостатністю знань, накопичених на той час людиною, що позбавляло її можливості раціонально пояснити природні явища і процеси.

Психологічне коріння релігії пов'язане з тим, що людина у багатьох випадках свого життя виявляється безсилою перед природою, що викликало страх перед її нез'ясовними, «таємничими» силами, спонукало до пошуку засобів, за допомогою яких вона могла б їм протистояти. Ще стародавні мислителі говорили, що страх створив Богів. Але було б неправильним перебільшувати роль страху і інших негативних емоцій у формуванні релігійних вірувань. Німецький філософ Людвіг Фейєрбах вказував, що «для пояснення релігії необхідно враховувати не тільки негативні, але і позитивні мотиви, не тільки неуцтво і страх, але і відчуття протилежні страху — позитивні відчуття радості, подяки, любові і пошани».

 

Специфікою релігійного типу світогляду, як і міфологічного, є фаталізм – світоглядна позиція, що абсолютизує незбагнен­ність причиново-наслідкових зв'язків природного світу та людсь­кої поведінки і пояснює її потаємною надлюдською силою (фа­тумом), яка виключає свободу волі, дій і поведінки. 1 міфологіч­ний, і релігійний світогляди побудовані на почуттєво-емоційному ставленні до дійсності й до самих себе.

ІІроте на відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму— концепції, яка відстоює один початок усього сущого. Релігійний світогляд за своєю суттю є антропоморфічним і теїстичним. Йому властиво поділяти світ на земний (природний) та небесний (надприродний). Основою релігійного світогляду є креаціонізм – вчення про створення Богом світу з нічого.

Отож, релігійний світогляд – це комплекс, який складають знання, емоційні переживання та культові дії, об'єднані вірою в божественні сили. Крім того, в кожній релігії знаходимо космогонічні, антропологічніуявлення, моральні та естетичні кано­ни, основи політичних і юридичних норм, які є фоном релігій­ного світогляду.

Філософський світоглядформується, на думку німець­кого філософа Карла Ясперса (1883-1969), приблизно між 800 і 200 рр. до н. є. Саме тоді людство розробило основні універ­сальні категорії, якими ми користуємось і сьогодні. Цей процес викликав появу перших натурфілософських уявлень про лю­дину в навколишньому світі, про загальні закони Всесвіту. Філософія – це виражене в поняттях знання про світ і людину, тобто теоретична форма світогляду.

Філософське знання завжди світоглядне і відповідає по­будованому уявленню про мудрість.

Усі три типи світогляду прагнуть дати цілісну картину світу, показавши також людину та її зв'язки з навколишньою дійсністю, і на цій підставі з'ясувати сенс людського буття. Щоправда, кожен світогляд, спираючись на свої основоположні принципи, по-різному вирішує це важливе питання.

 

 

ПИТАННЯ 2. Предмет філософії та структура

Філософського знання

Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспіль­ство, мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, які розглядаються крізь призму суб'єктивно-об'єктивних відносин. Предметом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а зв'язок: людина-світ.

Структуру предмета філософії складають різні типи від­носин між людиною і світом. Більшість вчених-філософів ви­діляють такі типи відносин.

Онтологічний (онтологія - вчення про буття) - розгля­дає загальну картину походження світу і людини, розкриває їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.

Гносеологічний (гносеологія - вчення про пізнання) - роз­криває пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе, визначає можливості пізнання, його межі, найбільш оптимальні форми та методи пізнавальної діяльності.

Праксіологічний (або практичний) фіксує ставлення людини до світу і самої себе з точки зору можливостей, меж і способів її діяльності.

Аксіологічний (аксіологія - вчення про цінності) - роз­в'язує проблеми сенсу життя, осмислення цінностей людини і суспільства (соціальних, моральних, естетичних тощо).

До філософських дисциплін належать етика, естетика, логіка, соціологія, політологія, філософська антропологія, феноменологія та ін. Частина з них відокремилася під філософії й перетворилася на самостійну галузь знань.

Наприкінці XVIII ст. почали виникати "прикладні філософії", які існують і сьогодні: філософія історії, філософія права, філо­софія релігії, філософія політики, філософія економіки, ко­мунікативна філософія та ін. Вони досліджують онтологічні засади різних природних, соціальних і духовних явищ, розв'язу­ють методологічні питання наукового пізнання.

З погляду структури важливо виділити історичні типи філософії, пов'язуючи їх із виникненням і розвитком людських спільнот. Загальноприйнято виділяти: філософію Стародав­нього Сходу, філософію античності, філософію Середньовіч­чя, філософію Відродження, філософію Нового часу, Новітню філософію. У Х1Х-ХХ ст. виділяють період раціоналістичної кла­сики та некласичну (ірраціоналістичну) філософію, філософію Модерну та Постмодерну.

Існує типологія філософії за специфікою форми, якої на­бувають традиційні філософські теми і проблеми у зв'язку зі зміною загальнокультурних норм та зв'язків: космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, філософська герменевтика, сцієнтичні напрями, релігійно-філософські напрями, антропо­логічні напрями.

Функції філософії класифікують за кількома критеріями. Усі критерії по-різному відображають значення філософії в житті людини і суспільства. Загалом їх можна згрупувати за найбільш важливими ознаками, що дозволяє виділити такі функції:

- світоглядну;

- логіко-методологічну;

- гносеологічну;

- практично-діяльнісну;

- ціннісно-орієнтаційну та інші.