Соціально-інституціональні технократичні концепції

Формування соціально-інституціональних технократичних теорій належать до 60—80-х років XX ст. Цей напрям еволюції інституціоналізму, гносеологічно похідний від інституціоналізму Т. Веблена, є розвитком методології технократичного детермінізму. Предметом дослідження сучасних технократичних концепцій є соціально-економічні наслідки науково-технічного прогресу на різних фазах його сучасного розвитку. Центральними теоріями цього напрямку інституціоналізму є:
теорії індустріального та нового індустріального суспільств;
теорія постіндустріального суспільства;
теорія суспільства "третьої хвилі";
теорія інноваційно-підприємницької економіки;
теорія суспільства знання;
теорія інформаційного суспільства;
теорія постекономічного суспільства та інші.
Теорії індустріального та нового індустріального суспільства
Теорії індустріального та нового індустріального суспільства створюються у 60-ті роки XX ст. і представлені дослідженнями таких мислителів-теоретиків, як Дж.К. Ґелбрейт, В. Ростоу, Ж. Еллюль, Р. Арон. Головні проблеми, які ними розглядаються, — це визначення стадій економічного зростання, економічні ознаки індустріального суспільства, форми еволюції підприємництва та ринку, посилення ролі техноструктури тощо.
Теорія індустріального суспільства. Індустріальне суспільство — одне з двох основних понять (поряд із поняттям капіталістичне суспільство), у яких західні економісти та соціологи аналізують природу розвинутих суспільств і узагальнюють характер перетворень, що відокремлюють їх від традиційних (докапіталістичних — родоплемінних, рабовласницьких та феодальних) суспільств. Поняття індустріальне суспільство вперше використав А. де Сен-Сімон, започаткувавши теоретичний напрямок, який продовжили О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та інші аж до поширення теорії індустріального суспільства у США та країнах Західної Європи у 50—60-х роках XX ст. (Р. Дарендорф, Р. Арон, В. Ростоу, Д. Белл та ін.).
З погляду сучасних теоретиків індустріального суспільства, капіталізм
лише його рання, перехідна форма, обмежена суспільствами Європи XIX
початку XX ст. Тому саме поняттю "індустріальне суспільство" як місткішому, на думку прибічників цієї теорії, як об'ємнішому слід надати перевагу порівняно з поняттям капіталістичне суспільство.
Капіталістичне суспільство — це суспільство, де індустріальне виробництво як переважаюча форма економічної організації перебуває у приватних руках, де підприємець одразу і власник, і головний суб'єкт управління трудовим процесом і робітниками. Але це поєднання функцій власності та управління в одних руках тимчасове. Зі зростанням масштабів індустрії власність на капітал надалі не гарантує контролю над системами влади та авторитету на підприємстві. Промислове виробництво, хоча б в економічно провідних фірмах-гігантах, починають контролювати менеджери-адміністратори. Тут теорія індустріального суспільства поєднується з технократичними концепціями.
Поняття "індустріальне суспільство" також тісно пов'язане з теорією модернізації як однією із провідних концепцій суспільного розвитку у сучасній західній соціології. Згідно з теорією індустріального суспільства, у такому суспільстві жорсткі станові межі зникають також і завдяки зростанню соціальної мобільності, на основі широкого доступу до освіти починає переважати рівність можливостей. Загальна тенденція розвитку індустріального суспільства — прогресуюче усунення зовнішньої, соціальної за походженням, нерівності. Залишається "внутрішня" нерівність, похідна від генетичних відмінностей у здібностях.
У XX ст. виникає ряд теорій та схем періодизації американських дослідників, витриманих цілком у неоеволюціоністському дусі, стадій економічного поступу людства. У 50—60-х роках найвизначнішими серед них були К. Поланьї та В. Ростоу. Якщо перший займався переважно економічною антропологією, то другий був чи не найвідомішим теоретиком формування та розвитку індустріального суспільства XX ст.
Чи не найпопулярнішою, ще виразніше пронизаною неоеволюціоністським духом була теорія стадій економічного зростання Волтера Ростоу (1916 р.н.), з якою він виступив на початку 50-х років XX ст. Підґрунтям теорії є рівень технологічного розвитку суспільства, якому на кожній стадії відповідає "провідна ланка в економіці". У праці "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест" (1960) В. Ростоу вважає, що дав теорію економічної історії в цілому, яка є сучасною альтернативою марксизму. Ця теорія спрямована проти марксистського вчення про закономірну зміну суспільних формацій і була одним з головних знарядь антикомунізму.
На думку В. Ростоу, людство прямує від нужденного життя первісності до суспільства "масового споживання" індустріальної доби. Не приділяючи особливої уваги раннім стадіям економічного розвитку людства, які він вважає застійними, зі слаборозвинутим рівнем споживання, та називає "традиційними", В. Ростоу зазначає, що справжнє економічне зростання починається з XVII—XVIII ст., і спочатку виділяє п'ять стадій економічного зростання.
Перша стадія — традиційне суспільство, для якого характерне використання ручної праці, розвиток сільського господарства як основи економіки, низька продуктивність праці, повільні темпи техніко-економічної еволюції.
Друга стадія — створення передумов для зрушення. Рушійними силами, що підготували суспільство до зрушення були: розвиток економіки, ринку, вільної конкуренції, накопичення капіталу і зростання капіталовкладень в народне господарство.
Третя — стадія зрушення (підйому) або промисловий переворот зі швидким розвитком окремих галузей промисловості й заміною ручної праці на машинну.
Четверта — стадія наближення до зрілості, коли було досягнуто швидкого і постійного прогресу всіх галузей господарства.
П'ята — стадія, що забезпечує високий рівень масового споживання.
В 70-ті роки В. Ростоу додав шосту стадію — пошуку шляхів якісного поліпшення життєвих умов людини — і в праці "Політика і стадії зростання" (1971) намагався поєднати свою концепцію з аналізом економічної політики, вважаючи, що її визначає рівень технологічного розвитку суспільства.
Зрозуміло, що в цю схему погано вписувався радянсько-китайський соціалізм. Американські вчені зараховували цей тип суспільства до попередніх традиційно-деспотичних, але визначали його певну причетність до індустріальної стадії у зв'язку з наявністю великого промислового виробництва, яке, на відміну від розвинутих країн Заходу, спрямоване не на задоволення споживчого попиту, а на державні, насамперед військові, потреби.
На неоеволюціоністсько-позитивістських за своєю суттю засадах у розвинутих країнах Заходу (особливо англомовних) у 50—60-ті роки утверджується концепція індустріального суспільства, значною мірою альтернативна марксистському розумінню капіталізму як суспільної формації. Термін "індустріальне суспільство" вперше використовує А. де Сен-Сімон, а у О. Конта він є однією з центральних категорій суспільствознавства. Важливим елементом в теорії індустріального суспільства, згідно з Алексісом де Токвілем, є процес демократизації, що передбачав стирання спадкоємних станових відмінностей та знищення станових привілеїв та ієрархії, утвердження однакових громадянських прав та загальної рівності перед законом.
Проблеми трансформації суспільства та теорія техноструктури Дж. Ґелбрейта
За своїм складом і соціальними симпатіями сучасний інституціоналізм далеко не однорідний. У ньому досить чітко проявляється консервативне крило, яке представляють такі економісти, як А. Берлі, Д. Бернхем, А. Грачі, В. Ростоу. Але найбільш активним є ліберальне крило, представники якого відстоюють ліберальні позиції у вирішенні соціально-економічних питань. Його репрезентують американські вчені Дж. Ґелбрейт, Р. Хейлбронер, Л. Туроу та ін.
Джон Кеннет Ґелбрейт
Відомий американський економіст і соціолог Джон Кеннет Ґелбрейт (р.н. 1908) народився у селищі Айона Стейшн у канадській провінції Онтаріо. З 1927 до 1936 р. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь у 1934 р.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Дж. Ґелбрейта пов'язана з Гарвардським університетом, в якому він працював понад шістдесят років — з 1934 до 1939 p., з 1949 до 1961, і з 1963 року до сьогодні, займаючи посади від стажиста до почесного професора. Він виявив цікавість до багатьох галузей знань: економічної історії, проблем відсталості, досліджень у галузі кредитно-грошових відносин. Його внесок в економічну теорію — вивчення ролі організацій в умовах сучасного капіталізму. Наукова кар'єра Дж.К. Ґелбрейта поєднувалась з активною і політичною діяльністю. Дж. Ґелбрейт — член демократичної партії і на посаду президента США не висувався тільки тому, що народився в Канаді. З 1941 до 1943 р. він працював заступником голови Комісії з врегулювання цін, після закінчення Другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж.Ф. Кеннеді, і як економіст-практик впливав на американську економічну політику в 60-ті роки XX ст. Будучи послом в Індії з 1961 до 1963 p., він цікавиться проблемами відсталості. У 1969 р. Дж. Ґелбрейт видає дві книги про Індію. В "Теорії масової бідності" (1978) синтезує свої дослідження з проблем відсталості. На відміну від представників панівних концепцій того часу, які бідність пояснювали браком капіталу, традиційними антиекономічними заходами, браком заощаджень, Дж. Ґелбрейт показує існування "рівноваги бідності", що стало можливим із-за пристосування індивідів до нестійкого навколишнього середовища. Дж. Ґелбрейт і всі економісти-інституціоналісти вважають, що вивчення економічних явищ передбачає врахування соціальних і культурних факторів. • Впродовж п'яти років він редагував "Форчун" — журнал великого бізнесу. У 1967—1968 pp. обирався головою національного об'єднання на захист демократії, в 1971 р. — президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 до 1987 p. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Дж. Ґелбрейт почесний професор понад ЗО університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди. Неодноразово бував в СРСР і пострадянській Росії. Активно виступав за ядерне роззброєння.
Працюючи викладачем у Гарварді, де свого часу був учнем Й.А. Шумпетера, Дж. Ґелбрейт викладає студентам особливий критичний підхід до неокласичної теорії. Його ідеї стали відомими завдяки публікації творів, багато з яких призначалися для широкого кола читачів. Популярність Дж. Ґелбрейта багато в чому зумовлена легкістю свого пера та ерудиції. Так, П. Се-мюелсон "дорікає" Дж. Ґелбрейту за те, що він "пише занадто добре".
Дж. Ґелбрейт став широко відомим завдяки своєму твору "Нова індустріальна держава. Ессе про американську економічну систему" (1967). Слід зазначити, що ця книга — плід тривалих роздумів, розпочатих автором в праці "Компенсуючі органи влади та американський капіталізм" (1952) і продовжених у іншій праці "Ера добробуту" (1958). У його творах наголошується на ролі організацій (держави, великих підприємств, лобістських груп) у сучасному капіталізмі. Вони перебувають у певній залежності від американської інституціональної думки, представленої також Т. Вебленом. Згідно з основними теоретичними положеннями цієї течії, економічна наука має інтегрувати формування і розвиток економічних інститутів і не може розглядати економічну систему як саморегульований механізм.
Дж.К. Ґелбрейт написав понад 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість з них присвячено економічним і соціологічним проблемам і користуються величезним успіхом насамперед завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, чіткому стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій, поряд із зазначеними вище, виділяються "Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили" (1952), "Великий крах" (1955), "Епоха невизначеності" (1976), "Теорія масової бідності" (1978), "Культура задоволеності" (1992), "Справедливе суспільство" (1996). Значну увагу професор Дж. Ґелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця "Історія економічної науки: минуле як теперішнє" (1987). Вчений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), декілька розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).
Раніше, під час активної діяльності, Дж. Ґелбрейт зазвичай мешкав у своєму будинку в передмісті Бостона — Кембриджі, в декількох хвилинах ходьби від корпусів Гарвардського університету, професором якого він був. Всі останні роки Дж. Ґелбрейт проживає в штаті Вермонт, у затишному помісті розміром понад сто гектарів.
В історії інституціоналізму Дж.К. Ґелбрейт є знаковою постаттю. У його працях широко подані сучасні аспекти методології загальної концепції інституціоналізму, його цілей і завдань. З дослідженнями Дж.К. Ґелбрейта протягом останніх десятиріч пов'язані найбільш значущі надбання соціально-інституціонального напряму економічної науки. Автор теорій урівноважуючих сил, суспільства достатку, нової індустріальної держави з її зрілою корпорацією і техноструктурою, конвергенції двох систем (капіталізму і соціалізму) та ін., Джон Кеннет Ґелбрейт — один із впливових сучасних економістів. Проблемі трансформації капіталізму, її окремим елементам присвячені всі основні його праці. Його пропозиції практичного характеру справили значний вплив і на формування економічної політики американської адміністрації.
До дослідження сучасної американської економіки Дж. Ґелбрейт підходить з позицій історичного процесу, чітко розуміючи, що еволюція всієї системи суспільного життя все більше віддаляє сучасне високорозвинуте демократичне суспільство від епохи класичного капіталізму вільної конкуренції. Втіленням тогочасних економічних відносин і об'єктами дослідження у нього стають вже не окремі постаті в особі капіталіста, найманого робітника, землевласника (homo economicus Адама Сміта), а групи людей, об'єднаних спільними інтересами, але інтересами специфічно економічними, а не політичними, психологічними, культурними тощо, як вважали інституціоналісти-попередники.
Дж. Ґелбрейт вважав, що США в період після другої світової війни ств рили "суспільство загального благоденства" (суспільство масового споживання) і в цьому розумінні стали світовим лідером. Це пом'якшило суперечності капіталізму, оскільки з'явилася можливість їх урівноваження шляхом вра хування основних соціальних сил.
Об'єктами дослідження Дж. Ґелбрейта є:
держава, що займає певне місце в економічній системі, і немовби вплітається в неї, впливаючи тим самим на господарство і соціальну сферу
корпорації як елемент планової економіки;
профспілки як фактор, що протидіє корпораціям;
банки, фінансові інституції на зразок інституційних інвесторів;
ринок вільної конкуренції.
Основна праця Дж. Ґелбрейта — "Нова індустріальна держава. Ессе п американську економічну систему" (1967), — завдяки якій він, перш з все, і став широко відомим, була написана під час економічного процвітання, коли західний капіталізм розглядався як модель для наслідування. Ця книга набула широкої популярності одразу після її виходу в світ.
Із тридцяти п'яти глав книги перші десять становлять фундамент, на якому ґрунтується весь твір. У цих главах відстоюється теза про те, що в індустріальному суспільстві влада належить великим підприємствам, які утворюють промислову систему. Цими компаніями керують "промислові бюрократи", а не "капіталісти". Вони використовують складні технології, що потребують значних інвестицій і робочої сили, яка володіла б досконалими технічними знаннями. Збільшення періоду між прийняттям виробничого рішення і появою товару, що надходить у продаж, потребує використання планування. Великі компанії в своїх рішеннях виходять з природи вироблюваних ними товарів, самі встановлюють ціни і розробляють стратегію.
Вплив великих компаній поширюється і на державу, роль якої полягає в тому, щоб знизити вартість і ризик використання технології, фінансуючи розвиток сучасної техніки чи гарантуючи ринок для технічно передових товарів. Кейнсіанська держава повинна також забезпечити регулювання попиту. Також Дж. Ґелбрейт піддає сумніву економічний постулат ринку: наша економіка більшою мірою планова, в якій великі підприємства, що утворюють промислову систему, прагнуть до контролю над ринками. Це змушує Дж. Ґелбрейта зробити висновок про те, що "є багато спільного у різних промислових укладів", якими є соціалізм і капіталізм.
Центральне місце в теоретичних положеннях інституціоналістів, що висунуті на перший план, займають проблеми трансформації суспільства. Разом з тим, концепції інституціоналістів націлені на розробку футурологічних сценаріїв, прогнозів розвитку суспільства в найближчому і віддаленому майбутньому.
У концепції інституціоналістів чітко виявляється характерне для сучасних соціальних теорій намагання опиратися на реальні процеси. Вони орієнтуються на промислове виробництво, що швидко зростає і основу якого становлять великі корпорації, зростаючий вплив НТП, неминуче ускладнення системи управління, зростаючу потребу в планомірній організації виробництва.
Досліджуючи сучасний йому капіталізм, Дж. Ґелбрейт характеризує його як лад, який постійно зазнає перетворень і основу якого, на його думку становить еволюційне оновлення суспільства, його спонтанна трансформація. Інституціоналісти концентрують увагу на широкому спектрі соціально-економічних змін, які виявляються у суспільстві в процесі його еволюційного оновлення. Вони намагаються розкрити механізм змін, пояснити їх динаміку і виявити важелі ефективного впливу. Еволюційний характер концепції інституціоналістів виявляється при розгляді ними характерних для капіталізму соціально-економічних процесів, господарського механізму, реальних форм організації економічного життя в їх конкретно-історичній національній визначеності.
Механізм трансформації суспільства трактується інституціоналістами, виходячи з того, що розвиток економічної системи і відносини між господарюючими агентами складаються не тільки під впливом економічних, але й соціальних, політичних, психологічних і морально-етичних факторів. Серед факторів еволюційного оновлення суспільства на перший план інституціоналісти висувають науково-технічну революцію, яка перетворює індустріальну структуру суспільства. Джерело трансформаційних змін суспільства вони вбачають у розвитку науки, техніки і створенні нових технологій. Технологічного трактування набувають проблеми економічного зростання, економічних криз, безробіття, заробітної плати, а також зрушення у соціальній структурі суспільства. Інституціоналісти виходять з того, що НТП безпосередньо визначає економічний і соціальний розвиток суспільства, є вирішальним фактором його оновлення. Техніка і технологія по суті ототожнюється із соціально-економічними структурами. Принцип технологічного детермінізму лежить в основі теорії індустріального, постіндустріального, суперіндустріального, технотронного, інформаційного, постекономінного та ін. суспільств.
Серед найважливіших проблем, які розробляються інституціоналістами, як вже зазначалося, насамперед є корпорація — велике монополістичне об'єднання, яке втілює у собі економічну могутність. Визнаючи незаперечним фактом панування великого виробництва, інституціоналісти розглядають корпорацію як його основну складову, приділяючи її дослідженню велику увагу. Корпорація, на думку інституціоналістів, — одна з найголовніших інституцій в індустріальній структурі суспільства. Вона становить основу, організаційну структуру індустріальної системи сучасного суспільства, дослідження якого мають відповісти на багато запитань, які виникають при розгляді індустріальних відносин.
На думку Дж. Ґелбрейта, "ніщо не є таким характерним для індустріальної системи, як масштаби сучасного корпоративного підприємства". Не заперечуючи тих проблем, що виникаючих всередині корпорації щодо взаємовідносин власників (акціонерів), менеджерів і робітників, теоретики інституціоналізму акцентують увагу передусім на проблемі відносин менеджерів і власників. Питання влади й управління розглядається як одне із центральних і стосовно корпорації та індустріальної системи в цілому. Занепокоєння долею великих корпорацій проглядається у роботах багатьох представників соціально-індустріального напряму. Американський економіст Д. Мюллер у книзі) "Сучасна корпорація: прибуток, влада, зростання і функціонування" (1988), аналізуючи конфлікти, які виникають всередині монополій, виділяє не тільки конфлікт за формулою "капіталіст — робітник", а й "менеджер — акціонер"! який виникає на основі розподілу прибутку. Визначаючи мотиви конфліктів, Д. Мюллер робить акцент на політиці максимізації зростання компаній, яка] призводить зрештою до скорочення доходів акціонерів.
Інституціоналісти активно досліджують взаємодію монополії і конкуренції, олігополії, управління динамікою доходів, цін, різні сторони господарського механізму. У їх полі зору, як було сказано вище, і такі суспільні інститути! як держава та її роль у розвитку економіки, профспілки, різні суспільні явища правового, морально-етичного, психологічного характеру. Все це в цілому створює багатоаспектний об'єкт дослідження прихильників соціально-інституціонального напряму, який відображає складне і суперечливе явище у сучасній економічній теорії.
У своїй першій роботі "Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили" (1952) Дж. Ґелбрейт розглядає проблему становлення економічної рівноваги, розвиваючи інституціональну концепцію урівноважуючих сил, Незважаючи на існування величезних корпорацій, він переконаний, що економіка не характеризується жорсткістю і має значно більшу еластичність, ніж прийнято вважати. Але антитрестівське законодавство не завдало шкоди владі корпорацій, з чим не можна не погодитися. Найбільші корпорації володіють значною силою для використання технічного прогресу. На думку Дж. Ґелбрейта, існує протидіючий фактор — сили стримування монополії, чи олігополії. Цей фактор знаходиться не на боці конкурентів — виробників подібної чи субституційної продукції, а на боці покупців і постачальників монополій. Це профспілки і великі фірми роздрібної торгівлі, які в змозі виявляти сильний тиск на корпорації. Урівноважуючі сили існують не у всіх секторах економіки, але їх поширення, безумовно, сприяло б прогресу.
На думку інституціоналістів, одна з центральних проблем розвитку й оновлення економіки полягає у створенні системи соціального контролю над економікою. Ця проблема трактується дуже широко: від внутрішньо-фірмового корпоративного рівня до організації соціального контролю на макроекономічному рівні, реалізація якого пов'язана з активною діяльністю держави. Ідея соціального контролю над економікою пройшла всі етапи еволюції інституціоналізму і визначає одну із докорінних вимог його економічної теорії. Реалізація соціального контролю є невід'ємною рисою теорії трансформації капіталізму.
Інституціоналісти передбачають різні форми соціального контролю над економікою. Сюди відносять реформи, які стосуються великих корпорацій, управління їх діяльністю, державні й регулюючі заходи, що впливають на механізм ринкової конкуренції, ціноутворення, зайнятість, стан грошово-кредитного ринку, фінансово-бюджетної системи тощо. Значне місце в організації соціального контролю відводиться плануванню, включаючи створення і розвиток державної системи програмування та індикативного планування. Все це об'єктивно сприяє розвитку і вдосконаленню державних форм господарювання.
Щодо організації соціального контролю, то інституціоналісти покладають надію на програми соціалізації, які покликані розширювати і зміцнювати економічну базу державного регулювання економіки і підвищувати його дієвість. У результаті формується модель, за визначенням Р. Хейлбронера і Л. Туроу, "тотально контролюючого суспільства", де "традиційні опори капіталізму — узаконена приватна власність і ринковий механізм будуть виправлені до невпізнанності, якщо взагалі не замінені державними директивами". В удосконаленні методів соціального контролю і управління виробництвом інституціоналісти шукають резерви для формування і зміцнення економічної системи. Цього потребує і така "вічна" проблема, як використання корпораціями ринкових зв'язків різних форм конкуренції. На думку представниці сучасного американського інституціоналізму Дж. Кесуелл, важливим завданням, яке постало перед економістами, є розробка інституціональ-ної структури — сполучної ланки між конкуренцією і координацією, що становить своєрідний надринковий механізм, який активно впливає на функціонування економіки. Створення такого механізму Дж. Кесуелл пов'язує із поширенням системи "директорів, що переплітаються" (ПД), розглядаючи її як результат розвитку "менеджерської революції". Система ПД, пише вона, є важливою гранню міжособистісних і міжкорпораційних зв'язків у системі влади США. Система ПД розглядається як система контролю, через посередництво якої корпорації посилюють свій вплив одна на одну, розвивають міжфірмові зв'язки на ринковому рівні. Вважається, що чим тісніші та більш ієрархічні зв'язки, тим сильніше система "директорів, що переплітаються" впливає на ринкову поведінку фірми.
В організації соціального контролю, у створенні тотального контролюючого суспільства автори інституціоналізму центральне місце відводять державі. Особливою є роль політичного фактора в реформуванні капіталізму, що визнається, по суті, всіма представниками соціально-інституціонального напряму. Вказуючи на наявність двох двигунів, що забезпечують функціонування капіталістичної системи, — економічного і політичного, Р. Хейлбронер вважає, що тільки такий підхід може допомогти зрозуміти екстраординарну різноманітність інститутів, які зустрічаються у країнах із приватною власністю і ринковим базисом.
Державне регулювання, безперечно, справляє великий вплив на НТП, особливо на розгортання фундаментальних досліджень, розробку і реалізацію національних наукових програм комплексного характеру, дослідження природоохоронних проблем. Державні наукові програми активно впливають на розвиток наукових досліджень і впровадження їх у виробництво в рамках приватного бізнесу. Вони полегшують і розширюють доступ до наукової інформації, до пропозицій щодо її практичного використання. Разом з тим, з жалем зазначають інституціоналісти, державне регулювання науково-дослідної діяльності, освоєння результатів НТП містить у собі глибокі протиріччя, Основна частина наукових розробок, які фінансуються із державного бюджету, пов'язана з військовою і космічною програмами, не має прямого виходе на суспільне виробництво. Дж. Ґелбрейт, наприклад, неодноразово критикував гіпертрофію військових корпорацій, наростаючий тиск військово-промисі лового комплексу, союзу великих корпорацій і державної адміністрації. Інституціоналісти виступають за ліквідацію монополій військово-промислових компаній на велику кількість найважливіших досягнень науки, за розширення досліджень і впровадження їх результатів у суспільні галузі виробництва.
Корпорація з її техноструктурою. Трансформацію економіки в індустріальній системі Дж. Ґелбрейт простежує на великих корпораціях в умовах НТР. Він висунув поняття зрілої корпорації порівняно зі звичайною виробничою корпорацією (монополією), показав її як носія НТП. Об'єднання таки корпорацій становить кістяк індустріальної системи, яку він називає плануючою системою. Американський економіст Д. Сіссел назвав концепцію плаї нуючої системи замінником теорії ринку. Дж. Ґелбрейт виходив із того, Щ у зрілих корпораціях і в плануючій системі в цілому влада і правління перемістились від власника до техноструктури.
Вчення про техноструктуру — один із центральних і особливих моментів інституціональних поглядів Дж. Ґелбрейта. Якщо більшість людей визнає, що влада на підприємстві належить капіталу, то Дж. Ґелбрейт констатує, що вже багато десятиліть управління великими підприємствами було покладено на власників техноструктури. 7'ехноструктура, на думку Дж. Ґелбрейта, охоплює усіх співробітників компанії: "білі комірці" і "сині комірці", кваліфікація яких має відповідати наявній практиці; техно-структура також охоплює тих, чиї спеціалізовані знання, талант чи досвід використовуються для прийняття рішень. Техноструктура складається із інженерно-технічного персоналу, який не входить до числа власників. Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Вона охоплює багаточисленне коло керівників промислового підприємства, майже до основної маси робочої сили і об'єднує в собі тих, хто володіє необхідними здібностями і знаннями.
За допомогою історичних прикладів Дж. Ґелбрейт показує, що влада — це виробничий фактор, який найважче отримати чи замінити. Історично склалося так, що спочатку земля, а потім капітал були поєднані з владою. У промисловій системі капіталу більше ніж достатньо, і підприємства можуть планувати свої заощадження. Спеціальні таланти чи організаторські здібності сьогодні становлять рідкісний виробничий фактор.
Влада техноструктури пояснюється перш за все структурою власності великих підприємств. Коли більша частина акцій перебуває у дрібних тримачів, то стає легше контролювати акціонерне товариство. Насправді, багаточисленні дрібні власники відвідують загальні збори акціонерів або ж передають усі повноваження великому акціонеру. Як наслідок, лише певна частина акцій дійсно представлена на загальних зборах, і тоді достатньо отримати більшість цих акцій. Так, якщо присутні лише 25 % акцій, то достатньо мати 12,5 % акцій плюс одну, щоб отримати більшість, вибрати адміністративну раду і таким чином контролювати акціонерне товариство. Таким чином, керівництво, незважаючи на незначну участь у власності підприємства, міцно тримає його в руках: абсолютно очевидно, що воно володіє владою. Але цей механізм не діє у випадку концентрації акцій, тобто коли присутня невелика кількість великих акціонерів.
У компаніях також має місце передача влади "від капіталу організованому розуму". Дж. Ґелбрейт наводить основні ознаки цього явища: втрата влади акціонерами, неприступна позиція керівництва процвітаючих компаній, втрата суспільного авторитету банкіром, специфічний ефект, який породжує сьогодні думку про те, що США управляються з Уоллстрит, все енергійніший пошук талантів для промисловості, новий престиж навчання і викладачів.
На думку Дж. Ґелбрейта, сучасне підприємство (так називається глава 7 книги "Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили") віддає перевагу формі акціонерного товариства для того, щоб адаптуватися до потреб техноструктури. Він вважає, що пояснення, які наводяться економістами (розмір, необхідний для масового виробництва, і бажання отримати монопольну владу на ринку) не є задовільними.
Техноструктура також проявляє свою владу в галузі фінансування інвестицій і віддає більшу перевагу самофінансуванню, ніж фінансуванню зовнішньому. Дж. Ґелбрейт констатує, що ця стратегія вимагає реального планування прибутку. Планування прагне, таким чином, звести до мінімуму залежність підприємства від ринків капіталу. Дж. Ґелбрейт вважає, що ризик фінансових втрат для великих підприємств дуже низький.
Отже, у зв'язку з існуванням техноструктури, виникає проблема виявлення її цілей і співвідношення їх з цілями суспільства. Дж. Ґелбрейт піддає сумніву панівну економічну теорію. Так, він заперечує постулат, який абсолютизує прибуток, який поєднується з саморегулюванням ринку. Справді, поки компанія має за мету вилучити з ринку максимальну кількість грошей, вона залишається підпорядкованою останньому і, в кінцевому підсумку, уподобанням споживачів. Насправді ж велике підприємство підпорядковує ринок цілям свого планування, які не зводяться до гонитви за прибутком. У менеджерів, по суті справи, немає ніяких підстав прагнути до максимального прибутку, тому що їхня заробітна плата залежить від місця, яке вони займають в ієрархії. Понад усе їх цікавить лише зростання компанії. Тільки акціонери зацікавлені у збільшенні прибутку, але їхня влада обмежена.
Можна виділити три фактори техноструктури:
грошова винагорода;
ідентифікація;
прагнення до адаптації.
Особливо важливими є два останні фактори, які є мотиваціями психологічного характеру: перш за все, ідентифікація, коли індивіди асоціюють себе з групою, оскільки вони вважають, що цілі останньої вищі за їх власні, у результаті того прагнення до адаптації примушує індивіда захищати інтереси організації, тому що він сподівається, що цілі останньої будуть узгоджуватися з його цілями. Тоді як грошова платня асоціюється з владою капіталу, ідентифікація і прагнення до адаптації є новими видами мотивації, поєднаними з пануванням техноструктури.
На думку Дж. Ґелбрейта, необхідно, щоб існував зв'язок між цілями суспільства, підприємства й індивіда: виробництво товарів у великій кількості і збільшення попиту набувають соціальної цінності. У цьому зв'язку зростання компанії — як основна мета техноструктури — і зростання ВНП, а також технологічний прогрес стають символами суспільного прогресу.
Дж. Ґелбрейт розглядає суперечності між економічною теорією, яка засуджує монополії і ринки, монополізовані декількома продавцями, тобто промислову систему, і досягненнями останньої, які свідчать про її ефективність. Панівна теорія робить висновок про економічну неефективність монополій, ціни яких вищі за ціни, які були б результатом дії досконалої) конкуренції, звідки і виникають викривлення у використанні ресурсів Антитрестівські закони, хоча й не стосується великих компаній (які становлять-монополізовані ринки, а не монополії), відображають, між іншим, поняття про шкідливість монополій.
На думку Дж. Ґелбрейта, теорію необхідно переглянути: ціни — інструмент промислового планування компаній. Контроль за цінами просто необхідний для того, щоб задовольнити потреби сучасної технології в капіталах. Більше того, зменшуючи ризик збитків, контроль за цінами захищає самостійність техноструктури і дає змогу зробити зростання компанії максимальним. Дж. Ґелбрейт вважає, що необхідно уникати цінової конкуренції. Ціни мають бути досить низькими, щоб привернути клієнтів і полегшити збут, і одночасно досить високими, щоб забезпечити достатній прибуток для фінансування зростання кількості акціонерів і задоволення їх.
Оскільки ринки поділені між обмеженим числом великих компаній, то кожна повинна контролювати ціни і не допускати жодного різкого падіння, яке було б також використане іншими компаніями. Така поведінка приписується правилами хорошого тону, існуючими між компаніями.
Аналіз і висновки Дж. Ґелбрейта з питань структури та управління корпорацією і плануючою системою опираються на виявлення влади техноструктури й інституціональної влади корпорацій. Дж. Ґелбрейт перший серед економістів обґрунтував тезу про заміну влади ринку рішеннями менеджерів, і в цьому полягає його заслуга. Дж. Ґелбрейт робить висновок, що з появою зрілої корпорації і плануючої системи змінились цілі і характер їх діяльності. Оскільки плануюча система, на його думку, народжувала нову "розумну мету суспільства", максимізація прибутку вже не є необхідною.
Проаналізувавши розвиток суспільної системи у другій половині XX ст., Дж. Ґелбрейт дійшов таких висновків:
корпорації вступили в принципово іншу стадію свого розвитку, яку він називає стадією "зрілої корпорації", що пов'язано з НТР і грандіозним ускладненням всього технологічного процесу;
менеджери тепер вже не контролюють весь процес виробництва; "революція управлінців (менеджерів)" змінилася "революцією техноструктури" — науково-технічної інтелігенції, яка є "головним і спинним мозком сучасного виробництва";
техноструктура має необхідну компетенцію, а отже, володіє реальною владою в суспільстві;
прибуток вже не є головною метою виробництва, оскільки техно-структуру цікавить не він, а зростання посадових окладів та стабільність; а для цього необхідне постійне (стале) економічне зростання, яке і є метою техноструктури, а не всього суспільства;
з метою досягнення економічного зростання корпорація спонукає в людях за допомогою реклами, ідеології та прямого тиску "споживчий психоз", що призводить до гіпертрофованого зростання індивідуальних потреб.
Технократія бажає престижу і тішить своє самолюбство за допомогою НТП та розвитку військово-промислового комплексу. Але за своєю природою технократія не агресивна і веде узгоджувальну політику стосовно інших прошарків суспільства за допомогою постійного зростання заробітної плати найманих робітників тощо.
Як наслідки панування техноструктури Дж. Ґелбрейт виділяє:
безцільне розбазарювання ресурсів;
інфляцію та мілітаризацію;
зниження ролі ринку;
планування економіки як необхідний елемент системи, як і в будь-якій корпорації.
На основі цього Дж. Ґелбрейт робить висновок: сучасне індустріальне суспільство хворе, і його необхідно лікувати за допомогою відсікання шкідливих і заохочення корисних сторін технократії.
Програма Дж. Ґелбрейта передбачає:
державне регулювання і заохочення суспільних потреб;
державне планування основних пропорцій виробництва;
соціалізацію дрібного бізнесу;
націоналізацію ВПК та енергетичного комплексу.
Але реалізувати цю програму нікому. Технократія — не зацікавлена, політики — куплені, робочі — обмежені в можливостях, акціонери — реакційні й застійні. На думку Дж. Ґелбрейта, здійснити його програму могла б професорсько-викладацька еліта, але для цього необхідно, щоб вона отримала владу в суспільстві, тобто перетворилася в меритократію, а це відбудеться тоді, коли найдефіцитнішим ресурсом, що дає владу, стануть фундаментальні наукові знання.
Разом із висновком про наявність техноструктури як особливої суспільної! сили, Дж. Ґелбрейт робить висновок, що корпорація — єдина життєздатна форма організації виробництва, оскільки вона максимізує вже не прибуток, а місце на ринку, стабільність існування. Тому капіталізм трансформується в іншу якість і стає індустріальним суспільством з немовби двоповерховою економікою, верхній — великі корпорації, які створюють плановий порядок, нижній — велика кількість дрібних фірм, які створюють власне ринковий порядок.
Сучасний капіталізм постає як регульоване суспільство, що ще раз підтверджується в узагальнюючій роботі "Економічні теорії і цілі суспільства" (1973), в якій Дж. Ґелбрейт висуває ідею співіснування двох систем, згідно з якою є дві системи всередині сучасної економіки розвинутих країн: плануюча (корпорації) і ринкова (дрібні фірми).
Плануючою системою управляють найбільші корпорації, і в неї багато позитивних якостей поряд з деякими негативними, пов'язаними з ціновим диктатом. У плануючої системи є суттєвий недолік — відсутність механізму стретмування цін. В ринковій системі переважає вільна конкуренція. Дж. Ґелбрейт розуміє, що умови її функціонування ускладнюються монополістич-] ним пануванням, особливо в галузі ціноутворення. В основі такого поділ економіки на дві системи лежить принцип масштабів виробництва і можливостей його організації. До ринкової системи він відносить сферу послуг, яка до того ж розумілась досить вузько. Окрім зазначених вище переваг корпорацій, Дж. Ґелбрейт виокремлює і можливість підтримувати за їх допомогою постійні ціни, хоч і припускає негативні наслідки диктату в цій галузі.
Можна сказати, що аналіз економіки на основі поділу на дві системи не тільки значно спрощений, але і штучний. Якщо врахувати, що витрати підприємств, які Дж. Ґелбрейтом відносяться до ринкової системи, складаються із монопольно регульованих цін, а багато з них втягнуто до корпоративної системи безпосередньо, то поділ економіки на дві системи навряд чи виправданий. Адже будь-яка економічна система становить органічну єдність, хоч і з різним ступенем концентрації монополістичного регулювання. Монополія зовсім не означає заперечення конкуренції. Вона заперечує вільну конкуренцію, яка не існує ні в монополістичному корпоративному секторі, ні в ринковій системі.
Економічна система становить єдиний організм в умовах демократії і свободи міграції робочої сили і капіталу. Вона не може бути ні змішаною, як вважає П. Семюелсон, звертаючи увагу на зовнішні, суб'єктивні ознаки управління, ні поділеною на відокремлені частини за Дж. Ґелбрейтом. Але цей єдиний механізм перебуває в безперервній еволюції, підриві і подоланні товарних, ринкових зв'язків усуспільненням виробництва, їх заміною і переплетенням з ними технічних, технологічних, комп'ютерних зв'язків між виробниками матеріальних і духовних благ.
Разом із цим Дж. Ґелбрейт зазначає, що підприємець не існує як приватна особа у розвинутій промисловій компанії. Як показує практика, в сучасній промисловості прийняття найважливіших рішень передбачає наявність інформації, яка надходить від великої кількості осіб. Множинність джерел інформації, на думку Дж. Ґелбрейта, має три причини:
технічні вимоги сучасної промисловості, в якій використовуються різноманітні класифікації;
потреба планування (скорочення невизначеності), пов'язана з обов'язковими вимогами технології;
необхідність координувати спеціалізовані таланти.
Будь-яке рішення, окрім рішення відповідальної особи, набуває тим самим, колективного характеру, і повноваження прийняття рішення з цього часу належать техноструктурі. Дж. Ґелбрейт у "Новій індустріальній державі" (глава 8, "Підприємець і техноструктура") показує, що попередній підприємець — Рокфеллер, Морган, Карнегі, Дюпон де Немур та інші — більше не існує в сучасному економічному секторі. Збільшення розмірів підприємств у процесі концентрації супроводжувалось ускладненням завдань і, відповідно, спеціалізацією; виникли контроль і планування. Перехід влади до техноструктури, таким чином, відбувся непомітно, але міф про підприємця все ще існує.
Прибічник ідеї розвитку, як і будь-який інституціоналіст, Дж. Ґелбрейт наполегливо пропагував концепцію конвергенції, тобто певного зближення капіталізму і соціалізму на основі їхньої великоіндустріальної природи і відходу соціалізму від тоталітарного управління. Згідно з концепцією конвергенції, як капіталізм, так і "реальний соціалізм" з його директивним плануванням має суттєві недоліки, а отже, очевидно, що сам розвиток технології та організації обов'язково приведе до появи економіки нового типу, яка поєднувала б інституційну ринкову економіку з соціалізмом ринкового типу. У праці "Економічні теорії і цілі суспільства" навіть одна із глав названа "Соціалістичний імператив", оскільки великі корпорації забезпечують координацію, планування і перспективу. За ці погляди Дж. Ґелбрейт був підданий критиці як з боку своїх правих, так і радянських суспільствознавців, а наприкінці 80-х років XX ст. активно включився в обговорення шляхів реформування радянської економіки, неодноразово друкувався в радянській пресі, попереджаючи про небезпеку шокового роздержавлення і згортання планування.
Дж. Ґелбрейту доводилось неодноразово переглядати свої погляди щодо окремих проблем економіки і розвитку суспільства. В 50-х роках він був переконаний, що вже у найближчий час трансформація капіталізму забезпечить вирішення основних соціальних проблем. Він писав тоді про суспільство достатку. У подальшому автор теорії індустріального суспільства вимушений був переглянути деякі положення і внести корективи у свою концепцію. У "зрілій корпорації" Дж. Ґелбрейт побачив інструмент збереження нерівності в суспільстві й фактор зростаючої нестійкості економічної системи. Події 70-років XX ст. примусили переглянути не тільки можливості техноструктур але і шукати засоби оздоровлення самої плануючої системи. Дж. Ґелбрей* змушений був визнати, що плануюча система за відсутності державного регуі лювання, як правило, не стабільна. Вона піддається спадам і депресіям, які самонеобмежуються, але можуть набути кумулятивного характеру. На не впливає інфляція, яка має хронічний характер і не піддається саморегулюванню. Дж. Ґелбрейт вважає за необхідне:
обмежити владу корпорацій і техноструктури;
послабити тиск бюрократичного симбіозу військових концернів та апарату військового відомства.
Реальною силою, здатною затримати негативні процеси, Дж. Ґелбрейт вважає державу: тільки за допомогою незалежної від корпорацій держави, на його думку, можна послабити вплив негативних процесів і забезпечити по] дальший розвиток системи.
Наприкінці 80-х років XX ст. Дж. Ґелбрейт відвідав колишній Радянськ Союз, і йому довелося визнати, що поки що техноструктурі вдалося "осід ти", і причому саме на основі приватного підприємництва, другу хвилю HTPJ і помірне зростання на межі стагнації змінилося стійкими високими темпу економічної динаміки.
Дж. Ґелбрейт надто критично оцінює сучасний стан економіки, як і перспективи вирішення соціальних проблем. Він зазначає, що надто багато людей позбавлені роботи і засобів до існування, що наявною є волаюча нерівність у розподілі доходів, непомірно велика частина багатства залишається невеликій купці людей. Увагу Дж. Ґелбрейта все більше привертають проблеми боротьби із засиллям бюрократії. Великі корпорації й управлінська революція призвели до бюрократизації великої частини капіталістичного виробництва, у результаті чого став очевидним корпоративний артеріосклероз. Американський економіст вказує також на різке погіршення транспортної системи США, великий дефіцит дешевого житла, проблеми, які нагромадилися в галузі освіти тощо.
Усі помисли Дж. Ґелбрейта спрямовані на розробку системи реформ, які в змозі забезпечити розв'язання гострих соціально-економічних проблем, істотно поліпшити становище суспільства. Він, як і раніше, переконаний в необхідності трансформації капіталізму, в його оновленні. Для цього, на думку американського економіста, слід забезпечити гарантійний прибуток усім членам суспільства, значно розширити соціальні програми. Велика увага приділяється створенню системи перенавчання осіб, які втрачають роботу. Дж. Ґелбрейт рішуче виступає за скорочення військових витрат, які, на його думку, завдають великих збитків економічному добробуту. Ці засоби слід використати у мирному будівництві.
Здійснення реформ Дж. Ґелбрейт пов'язує з посиленням регулюючої ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів і прихильників економіки пропозиції, він закликає звільнитися від сліпого поклоніння перед кредитно-грошовою політикою, від віри, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму. На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.
Економічна теорія Дж. Ґелбрейта досить реалістично відображає сучасний стан і проблеми економіки і передбачає дієві заходи для її часткового оздоровлення.
Прихильники соціально-інституціонального напряму не сприймають концепцію Дж. Ґелбрейта як досконалу, критикують її. Критика в бік "Нової індустріальної держави" була перш за все направлена проти методології Дж. Ґелбрейта і, зокрема, відсутності статистичних даних, які підтверджували б його тези. Багато дослідників звернули увагу на неможливість показати дії споживача.
Найжорсткіша критика була спрямована на положення про владу техноструктури. Для багатьох власність і влада до цього часу ще є майже синонімами, оскільки контроль над акціонерами залишається значним. Як наслідок, на відміну від висновків Дж. Ґелбрейта, зростання прибутку (а не прагнення до зростання підприємства) залишається основною метою керівництва, яке, між іншим, не задовольняється лише утвердженням своїх рішень. Це знову порушує питання про змову між приватною і державною бюрократіями, розглянуте у "Новій індустріальній державі", а також про подібність капіталістичної і соціалістичної систем.
Не всі погоджуються з протиставленням плануючої і ринкової системи в межах капіталістичної економіки. Це положення викликає найбільше заперечень у багатьох економістів. Так, кажучи про три елементи плануючої системи (корпорація з її техноструктурою, система управління сукупним попитом, управління споживанням), Д. Сіссел віднайшов у їх взаємозв'язку глибокі суперечності, оскільки плануюча структура стабільна до тих пір, доки функціонує дуже складна система взаємозалежних інститутів. Він називає це парадоксом Ґелбрейта. Д. Сіссел вважає, що слабкість цієї будови в ігноруванні ринкових сил, які діють в економіці, не виключаючи і її корпоративного сектору. Підтвердження цьому він вбачає у гострій ринковій конкуренції, що охоплює і корпорації всередині самої плануючої системи. |
Сучасний економічний і політичний розвиток, здається, підтверджує правоту тих, хто критикує Дж. Ґелбрейта. Так, на Сході збанкрутували планові економіки та їхні політичні режими, і соціалізм зовсім не збігається з капіталізмом. І на Заході, незважаючи на складність технології, що зростає і і дає імпульс подальшим змінам, тези Дж. Ґелбрейта переглядаються:
відбувається повернення фінансів на перший план (зростає роль банків тощо);
різко зростають масштаби приватизації;
знову ставиться під сумнів гігантоманія;
темпи зростання споживання вповільнюються;
конкуренція цін посилюється (у бік їх пониження).
Але хто нині наважиться заперечувати роль великих менеджерів, які сьогодні вирішують питання стратегії груп і тим самим зорієнтовують світову 1 економіку? А набуття компаніями мультинаціонального характеру чи не є одним із основних у розумінні сучасного світу?
У низці останніх економічних досліджень, як, наприклад, в теорії спірних ринків, знову ставиться під сумнів ліберальний підхід, що характеризується різкою критикою монополій і олігополій. Ця ширша, порівняно з іншими, концепція природи конкурентного процесу збігається з дослідженнями Дж. Ґелбрейта. Поряд з цим, у багатьох працях здійснюється спроба інтегрувати роль! організації і її вплив на економічну поведінку й макроекономічне регулюван-І ня (теорія регулювання, "економіка угод", недавні дослідження ринку праці такі як теорія контрактів, що припускаються (маються на увазі), чиї теорія ефективної заробітної плати тощо). Багато сучасних наукових праць 1 знову відкривають провідну роль інститутів в юридичному, соціологічномуй] економічному аспектах, у розумінні економічної дійсності.
Останнім часом спостерігається намагання доповнити інституціоналізм за рахунок залучення до його концепції нових елементів, переглядам застарілих положень. Намітилася чергова форма синтезу. На цей раз робиться спроба поєднати положення інституціоналізму з неокласичною теорією. Наприклад, з погляду неокласичної теорії, прибуток, який отримують від виробничої діяльності, люди розподіляють між різними товарами і послугами, які вони можуть придбати на ринку. Розподіл згідно з маржинальним, або граничним, аналізом відбувається так, щоб отримати однакове задоволення від останньої одиниці витрат на будь-який необхідний товар. Воля покупців виражається у попиті, який і передається виробнику. Мотивація виробника, зазначає Дж. Ґелбрейт, здійснюється виключно за рахунок перспективи отримання прибутку, який він намагається максимізувати за невизначений період. На перший погляд складається враження, що сучасний ринок є демократичною економічною системою, тому що він ґрунтується на волі окремих, вільних споживачів, які своїми голосами вирішують питання про виробництво тих чи інших товарів. Однак таке враження відразу розсіюється, якщо врахувати, що прибутки людей далеко не однакові, адже від них, зрештою, залежить платоспроможний попит. Існування монополій ще більше викривляє картину, оскільки вони шляхом підвищення цін на товари значно знижують попит.
Про це писав В. Ростоу, який запропонував модель цивілізованого синтезу, що передбачає максимальне використання приватного підприємництва, вільного ринку в поєднанні з адміністративною і фінансовою підтримкою ініціативи з боку держави. Висувається й обґрунтовується ідея створення нової інституціональної економіки. Таким шляхом передбачається розширити і посилити методологічну і теоретичну основу інституціоналізму, створити фундаментальну економічну концепцію інститутів, обґрунтованішу, ніж раніше. Прихильники такого оновлення опираються на ідеї Й. Шумпетера і Ф. Хайєка, використовують еволюційну теорію Р. Нельсона і С. Вінтера, правові концепції власності.
Таким чином, концепція соціально-інституціонального напряму не залишається без змін. У сучасній західній теорії інституціоналізм, напевно, є найбільш динамічною системою поглядів, еволюція яких відбувається дуже наочно.
Теорія "трьох хвиль" розвитку суспільства
З багатьох проблем сучасності однією із центральних є проблема майбутнього. Розглядаючи цю проблему, необхідно згадати марксистську концепцію суспільного розвитку, яка була, якщо можна так сказати, футурологічно спрямованою. В основі схеми К. Маркса лежить зміна суспільних формацій і побудова комунізму як світлого майбутнього людства. Цій концепції протистоять, поряд із теорією стадій економічного зростання В. Ростоу, концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав у 1943 р. в США німецький політолог Осип Флехтхейм, що емігрував туди „із нацистської Німеччини. У праці "Історія та футурологія" (1966) він визначає футурологію як засіб переборення "старих ідеологій". Спроби визначення обрисів соціальної організації суспільства майбутнього робили ще мислителі пізнього середньовіччя — Т. Мор, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти — Ш. Фур'є, А. де Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60—70-ті роки XX ст. виник справжній "футурологічний бум". Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє. Виникає цілий ряд урядових та позаурядових організацій, які намагаються моделювати й прогнозувати майбутнє.
У футурології можна виділити два основні напрямки — індустріальний та конвергентний. Прихильники теорії конвергенції намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних соціально-економічних та політичних систем. У межах індустріального напрямку футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства. За підрахунками Д. Белла, впродовж 60—70-х pp. XX ст. з'явилось близько двадцяти визначень з префіксом "пост": постбуржуазне суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхтхейма та К. Боулдінга, постцивілізаційне Г. Кана, постсучасне А. Етціоні тощо.
Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження про те, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. За основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні ознаки, причому як кількість ознак, так і їхня сутність неоднакові у різних авторів. Проте майже всі наголошують на розширенні сфери послуг, зростанні ролі науково-технічної інтелігенції, зростанні загального добробуту, можливості задоволення найрізноманітніших інтересів тощо.
Так, у концепції постцивілізації Г. Кана однією з ознак майбутнього суспільства є рівень доходів на душу населення. Ця ознака стала й основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, яких Г. Кан виділяє п'ять. До цієї концепції близька "технотронна ера" відомого політолога, професора Колумбійського університету. Бжезинського. Визначальними рисами "технотронного суспільства" він називає:
переважання сфери послуг;
розвиток індивідуальних здібностей людини;
доступність освіти;
заміна мотиву нагромадження особистого багатства "моральним імперативом використання науки в інтересах людини";
ліквідація "персоналізації" економічної влади, тобто втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє "еліта технотронного суспільства", тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють "верхівку панівного класу".
Одним із найяскравіших представників футурології є американський соціолог Елвін Тоффлер.
Методологічною основою для побудови наукових прогнозів стосовно напрямків подальшого розвитку людства стала концепція трьох хвиль цивілізації, яку розробили Е. Тоффлер, Д. Белл та В. Ростоу.
Елвін Тоффлер (р.н. 1928) — один із найпопулярніших західних соціологів та публіцистів. Після закінчення у 1949 р. Нью-Йоркського університету в Олбані, він співпрацював з рядом періодичних видань, у тому числі був членом редакційної колегії журналу "Форчун". З 1965 p. E. Тоффлер працює лектором у ряді американських університетів, таких як Корнелльский університет та Нова школа соціальних досліджень, бере участь у діяльності Фонду імені Рассела Сейджа та Інституту вивчення майбутнього. У 1968—1983 pp. Е. Тоффлер постійно запрошувався як експерт і консультант із проблем стратегічного розвитку до найбільших американських корпорацій — фонд Рокфеллера, IBM, AT&T та ін.
Всесвітнє визнання принесли Е. Тоффлеру його роботи з найактуальніших проблем, що постали перед сучасною цивілізацією. Серед них необхідно виокремити такі як "Футурошок" (1970), "Споживачі культури" (1973), "Доповідь про екоспазм" (1975), "Третя хвиля" (1980), "Передбачення та передумови" (1983), "Адаптивна корпорація" (1985), "Метаморфози влади" (1990). Дві роботи написані ним у співавторстві з дружиною X. Тоффлер ("Війна та антивійна. Досвід виживання на порозі XXI століття" (1993) та "Створюючи нову цивілізацію: політика у суспільствах "третьої хвилі"") (1995)). Книги Е. Тоф-флера характеризуються у першу чергу публіцистичним напруженням, виклад нових концептуальних положень поєднується у них з простотою подачі матеріалу та описом великої кількості парадоксальних ситуацій. Це викликає як відносно відсторонене ставлення до нього з боку академічних кіл, так і величезний успіх у читацької аудиторії. Наприклад, праці "Футурошок" та "Третя хвиля" перекладені понад двадцятьма мовами і видані накладом близько 6 млн примірників кожна.
Елвін та Хейді Тоффлери відзначені рядом академічних нагород та премій. Е. Тоффлер — почесний професор шести американських університетів, член американської Асоціації за розвиток наукових досліджень; його робота "Футурошок" (або "Зіткнення з майбутнім") відзначена французькою премією за кращу закордонну книгу, а автор удостоєний французького Ордена мистецтв та літератури. Пані Хейді Тоффлер за її внесок у розвиток соціальних наук відзначена почесною медаллю Президента Італії. Елвін та Хейді Тоффлери одружені впродовж 50 років, мають дорослу доньку та двох онуків. Вони живуть у штаті Каліфорнія, США.
Так, Е. Тоффлер констатує наявність кризових явищ в індустріальній системі, які пов'язано з тим, що індустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не піддається законам індустріалізму. Просування до "нового суспільства" відбувається в процесі розвитку суперіндустріальної цивілізації.
Прогнозуючи майбутнє, Е. Тоффлер розробив кілька моделей. Так, у праці "Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації" (1980) крах індустріалізму він пов'язує з послідовною зміною "хвиль перемін": аграрна хвиля цивілізації, індустріальна хвиля цивілізації, хвиля комп'ютерів, комунікацій та утвердження суперіндустріалізму.
Аналогічні ідеї розвиває Е. Тоффлер і в праці "Передбачення та передумови" (1983), хоча тут особливу увагу він звертає на формування різних структур інформаційного суспільства. У праці "Метаморфози влади" (1990) Е. Тоффлер майбутнє пов'язує із побудовою цілісної гуманної цивілізації, перехід до якої відбудеться шляхом революції влади, яку він називає однією із найважливіших революцій, вона є рушійною силою багатьох змін. Основним фактором "революції влади" є знання.
Перша хвиля цивілізації почалася близько 10 тисяч років тому з переходом до осілості, прирученням (одомашнюванням) тварин, початком вирощування овочів та зернових культур, що призвело до створення аграрної (до-індустріальної) цивілізації. Характерними рисами першої хвилі є:
вкрай повільне економічне зростання;
повільне, але невпинне зростання кількості населення;
низький рівень споживання у переважної більшості населення — на межі фізіологічного мінімуму;
поділ праці існував у досить простих формах, хоча й виділилося до 300І специфічних ремесел;
основним видом енергії була сила м'язів людини та тварини;
головним засобом виробництва була земля, яку обробляли 80—97 процентів населення;
основний соціальний конфлікт — навколо проблем землеволодіння таї землекористування;
структура суспільства була жорстко ієрархічною і задавалася переважно неекономічними факторами — походженням, належністю, силою, владою, авторитетом тощо;
соціальна та просторова мобільність практично були відсутні.
Друга хвиля цивілізації почала підійматися в XVI ст. і привела до створення у другій половині XIX ст. індустріальної цивілізації. її кодами, згідне з Е. Тоффлером, стали:
стандартизація — уніфікація виробничих процесів та продукції;
вузька спеціалізація;
синхронізація процесів у часі;
концентрація виробництва та капіталу;
максимізація обсягів виробництва;
централізація управління.
Особливими рисами другої хвилі розвитку цивілізації стали:
швидке економічне зростання;
значне зростання чисельності населення;
зростання споживання, рівня та якості життя (ці процеси характерная вались нестабільністю, циклічністю та нерівномірністю за країнами та регінами);
розподіл праці досяг дуже високого рівня;
основний вид енергії — механічна (парові двигуни, двигуни внутрішнього згоряння та різноманітні генератори);
головний засіб виробництва — промисловий капітал: будівлі, машини та обладнання; в промисловості зайнято 45—65 процентів працездатного населення;
основний соціальний конфлікт — між працею і капіталом;
соціальна структура суспільства опирається на майнові фактори і формально не є жорстко ієрархічною;
соціальна та просторова мобільність суттєво зросли.
Третя хвиля цивілізації почала підійматися в середині XX ст. Вона призведе (а в деяких країнах вже призвела) до формування постіндустріаль-ної (інформаційної) цивілізації. Суспільство третьої хвилі характеризується такими ознаками:
суттєво знижуються темпи економічного зростання, але воно стає рівномірнішим;
різко знижуються темпи зростання населення, а в окремих країнах, наприклад в Україні та інших пострадянських державах, навіть є від'ємні;
рівень споживання перш за все у високорозвинених країнах характеризується переходом від "кількості" до "якості" життя, від "суспільства масового споживання" до пошуку шляхів якісного вдосконалення умов життя людини;
знижується рівень спеціалізації, і все більшим попитом користуються спеціалісти "широкого профілю";
основний вид енергії поки що важко визначити, але зрозуміло, що це буде один із нетрадиційних, альтернативних видів — ядерна (а можливо й не обов'язково), сонячна, геотермальна, енергія вітру, хвиль, припливів-відпливів або ще будь-яка інша, поки що невідома;
головним засобом виробництва стають наукові знання, інформація, де буде зайнято від 55 до 75 процентів працездатного населення;
основний конфлікт — між знанням та некомпетентністю;
паралельно змінюються і соціальна структура суспільства — на місце класового поділу приходить професійний;
соціальна та просторова мобільність багаторазово зростає.
Порівняння відповідних процесів, що відбувалися і відбуваються у кожній з трьох хвиль, подано у табл. 13.7.
Перехід від другої до третьої хвилі, згідно з Стоуньєром, здійснюється в процесі трьох "кремнієвих" революцій:
винайдення мікросхем;
створення фотоенергетичних батарей;
розвитку парникового господарства.
Цей процес супроводжується переходом, від економіки, що виробляє товари, до обслуговуючої, сервісної економіки, запровадженням планування та контролю за технологічними змінами.
Д. Белл ще понад тридцять років тому визначив основні завдання, які необхідно було вирішити у найближчі десятиліття для завершення переходу до постіндустріальної стадії:
суттєве розширення кабельних телесистем, злиття телефонних та комп'ютерних мереж, а також телекомунікацій в єдину інтерактивну систему;
заміна паперу електронними засобами збереження та передачі інформації в інтерактивному режимі;
перехід до комп'ютеризованої, дистанційної системи загальнодоступної та обов'язкової освіти;
злиття споживача та виробника на основі повернення р