Історія економічних учень - Базилевич:9.6.2. Вивчення історії економічної теорії вітчизняними науковцями 9 страница

11.2. ПОДАЛЬША ЕВОЛЮЦІЯ КЕЙНСІАНСЬКОГО НАПРЯМУ: НЕОКЕЙНСІАНСТВО

11.2.1. Етапи еволюції кейнсіанського напряму

Історія економічної думки XX ст. ознаменована виникненням та подальшим розвитком кейнсіанства — одного з провідних наукових напрямів світової економічної теорії. Його теоретичною основою стало вчення Дж.М. Кейн-са — нова наукова парадигма, становлення якої було найбільш вагомою революційною подією у розвитку світової економічної думки ЗО—40-х pp. минулого століття. З самого початку вона викликала бурхливу полеміку серед економістів. Представники неокласики (А. Пігу, Ф. Хайєк, Г. Хаберлер та ін.) критикували Кейнса за розрив зі старими традиціями. Але починаючи з другої половини 30-х pp. XX ст. його теорія знаходить все більше нових прихильників і поступово перетворюється на визначальний напрям економічної теорії. Впродовж XX ст. кейнсіанський напрям зазнав тривалої еволюції (табл. 11.4).

Утвердження кейнсіанства як альтернативного неокласиці напряму означало кінець ери її теоретичного панування. Кейнсіанство на тривалий історичний період, аж до середини 70-х pp. XX ст., перебрало на себе роль домінуючого напряму світової економічної теорії. Це було обумовлено низкою об'єктивних причин. Теорія Кейнса більш глибоко і адекватно враховувала нові історичні зміни, яких зазнав механізм господарювання провідних країн світу. Дж.М. Кейнс, як вже зазначалось, відкинув ідеї неокласиків про автоматичне регулювання ринкової економіки, про тотожність умов заощадження та інвестування, про досконалість дії стихійних регуляторів макро-економічної рівноваги, про цілковиту еластичність цін тощо. В теорії Кейнса враховувалися значні зміни ринкових відносин, наявність великих корпорацій, відсутність гнучкості та рухливості цін, зростання профспілкового руху, який перешкоджав стихійному коливанню заробітної плати. Кейнсіанство отримало світове визнання не тільки через теоретичні новації та поглиблення пізнання природи економічних явищ, але й значною мірою завдяки своїй головній політико-економічній установці — обґрунтуванню необхідності державного регулювання господарських процесів.
Кейнсіанство — це сформований Дж.М. Кейнсом та його чисельними прихильниками і послідовниками напрям, об'єднаний визнанням нестабільності ринкової економіки та необхідності її державного регулювання.
Слід зауважити, що в ході подальшого розвитку зазначеного напряму І окреслились відмінності між змістом таких понять як "теорія Кейнса" ("Кейнсова теорія") та "кейнсіанство" ("кейнсіанська теорія"). Ці поняття хоч і є близькими, але аж ніяк не ідентичні, розбіжності між ними з часом все більше посилюються. Внаслідок цього їх науковий зміст необхідно чітко розрізняти. Проте в економічній літературі, особливо присвяченій макроекономічній проблематиці, достатньо часто зустрічається їх неправомірне ототожнення, що, безумовно, є некоректним. Не все, що прийнято називати кейнсіанською теорією, належить авторству Дж.М. Кейнса і є безпосереднім відображенням його власних поглядів. Тому є ряд пояснень.
По-перше, загальновизнано, що "Загальна теорія" за способом викладення матеріалу і характером його сприйняття — одна з найскладніших теоретичних праць в історії економічної науки. Ідеї Дж.М. Кейнса у більш пізній науковій та навчальній літературі зусиллями його послідовників були відтворені та популяризовані в осучасненому варіанті, який містив своєрідний "переклад" кейнсових ідей на мову сучасної економічної теорії1. Тому те, що йдеться передусім про ортодоксальний варіант викладення теорії Кейнса Нобелівським лауреатом Дж. Хіксом та видатним гарвардським економістом Е. Хансеном. — Кейнс "дійсно" сказав, відрізнялось від загальноприйнятої стандартної та популярної версії його теорії.
По-друге, власні ідеї Кейнса, викладені в "Загальній теорії", залишають можливості для їх далеко не однозначного розуміння. Тому при відтворенні різними інтерпретаторами вони набули значних розбіжностей. Навіть між представниками кейнсіанства існують і множаться розходження у розумінні та тлумаченні поглядів Кейнса.
По-третє, відтворення ідей Дж.М. Кейнса у працях його послідовників і наступників найчастіше сполучалось з їх власними науковими підходами, втрачаючи при цьому Кейнсову автентичність.
По-четверте, в подальшому послідовники Кейнса розвивали та вдосконалювали його теоретичну систему, внаслідок чого кейнсіанство у сучасному розвинутому вигляді також набуло істотних відмінностей від теорії Кейнса як свого наукового першоджерела.
Наведені зауваження вагомі лише в плані термінологічної чіткості у вживанні вищезазначених понять. З огляду ж на загальні тенденції розвитку економічної теорії не можна не визнати, що реальне збагачення ідей Дж.М. Кейнса науковим доробком його попередників, сучасників та ще більш чисельного кола наступників є цілком природним і закономірним, а тому, безумовно, відіграло та відіграє позитивну роль для розвитку цього визначального напряму макроекономічної теорії.
Домінування кейнсіанських ідей у міжвоєнний і післявоєнний період пояснюється реалістичністю розробленої цим напрямом макроекономічної теорії, а також кейнсіанської програми державного регулювання економіки. Саме тому переважно на кейнсіанських ідеях державного регулювання ринку базувалась макроекономічна політика урядів провідних країн світу з 50-х до середини 70-х pp. XX ст. Кейнсіанська теоретична модель поступово увійшла практично в усі підручники з економіки, започаткувавши новий підрозділ економічної теорії — макроекономіку. Цей період отримав назву "доба кейнсіанства".
Слід зазначити, що найбільш бурхливо теорія Кейнса поширювалась в країнах Заходу в післявоєнний період. У 50—60-х pp. XX ст. вона трансформувалась у неокейнсіанство, назвою якого прийнято підкреслювати як спадкоємність щодо кейнсіанського напряму, так і суттєві ознаки теоретичного та методологічного оновлення, що привнесли в макроекономічну теорію послідовники Дж.М. Кейнса.
В основі трансформації теорії Кейнса у неокейнсіанство була потреба створення більш загальної теорії, яка б враховувала такі нові проблеми, як високе і стійке економічне зростання, проблема циклу, врахування науково технічного прогресу, нагромадження ресурсів тощо. Тому основні положення Кейнса було піддано в працях його послідовників певній модифікації, універсалізації та осучасненню.
1 Ортодоксальній версії викладення кейнсіанства вищезгаданими вченими в якості альтернативи протистоїть переосмислення ідей Кейнса такими посткейнсіанцями, як А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.
Залежно від напрямків розвитку кейнсіанського аналізу та конкретної проблематики теоретичних досліджень в структурі неокейнсіанства можна виділити такі основні течії (рис. 11.9).

Кейнсіанська ортодоксія — це найбільш типова, загальновизнана, домінуюча та поширена теоретична складова цього напряму, яка забезпечує його наукову визначеність, сформованість та сталість. Структурним ядром ортодоксального неокейнсіанства стала теорія ефективного попиту та визнання необхідності державного регулювання ринкової економіки. Саме це вважалось його представниками найголовнішим у спадщині Кейнса і було покладено в основу подальшої еволюції кейнсіанства як у галузі теорії, так і економічної політики.
Кейнсіансько-неокласичний синтез становить спробу теоретичної універсалізації кейнсіанства шляхом об'єднання, теоретико-методологічного синтезу раціональних елементів неокласичної та кейнсіанської ортодоксії.
Остання складова — це нетрадиційна чи неортодоксальна течія неокейнсіанства. Основні течії неокейнсіанства всебічно розвинули теоретичну спадщину Дж.М. Кейнса.

11.2.2. Неокейнсіанська теорія економічної динаміки та зростання

Однією з головних особливостей неокейнсіанства стала глибока критична переробка та вдосконалення теорії статичної ринкової рівноваги Кейнса з метою ЇЇ пристосування до більш повного врахування факторів економічної динаміки та дослідження динамічних станів економіки. Результатом теоретичних пошуків стала розробка неокейнсіанської теорії макроекономінної динаміки. її становлення пов'язано з іменами таких видатних послідовників Дж.М. Кейн-са, як Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен, Дж.В. Робінсон та ін. Теоретичні основи своїх досліджень вони сформували ще наприкінці 30-х pp., але наукове визнання їхні ідеї отримали пізніше, на початку та в середині 50-х pp. XX ст.
Основний зміст коригування Кейнсової теорії полягав у реальних спробах подолати її явно виражений статичний характер шляхом введення у макроекономічну модель таких динамічних факторів, які б дали можливість здійснювати на основі кейнсіанської методології економічний аналіз рівноважних та нерівноважних станів економіки, що розвивається та зростає (рис. 11.10).

Внаслідок цього у неокейнсіанські дослідження включаються економічні параметри технічного прогресу, що здатні динамізувати приріст національного доходу. В центрі уваги — пошук важелів пролонгації економічного піднесення та розробка специфічних моделей довготривалого економічного зростання. Нарешті, основна увага приділяється таким економічним категоріям, як економічне зростання, його темпи, економічна динаміка тощо. Основною ознакою ідейної та методологічної спадкоємності від теорії Кейнса до неокейнсіанської теорії макроекономічної динаміки стало визнання того, що стихійна ринкова економіка не є ідеальною системою саморегулювання, яка б була здатна забезпечувати найбільш повне та цілком раціональне використання виробничих ресурсів. Саме це найбільш суттєво відрізняло неокейнсіанські підходи у дослідженні економічної динаміки та зростання від паралельно здійснюваних з середини 50-х pp. XX ст. наукових розробок неокласиків зі схожої проблематики (рис. 11.11).
розвиток методології макроекономічного дослідження в неокейнсіанській теорії економічної динаміки та зростання:
подолання статичності теорії Кейнса;
врахування факторів економічної динаміки;
вивчення показників технічного прогресу;
дослідження впливу науково-технічного прогресу на економічне зростання;
розробка теорії кумулятивного процесу та моделей економічного зростання, розрахованих на тривалий час
Отже, неокейнсіанці зосередили науковий пошук на динамізації макроекономічної моделі Кейнса, але дещо специфічно. Динамізація стосувалася лише таких величин, як ефективний попит, функції споживання та інвестування, мультиплікатора. Проте інший аспект аналізу, а саме грошова сфера, яка включає динаміку грошової маси, норму процента, ціни, був визнаний несуттєвим і майже не враховувався у неокейнсіанських моделях економічної динаміки. По суті, неокейнсіанство чи ортодоксальне кейнсіанство було безгрошовим варіантом кейнсіанської теорії.
Визначальне наукове і практичне значення в галузі економічної динаміки і теорії економічного зростання мали дослідження неокейнсіанців Р. Харро-да та Є. Домара.
Рой Форбс Харрод (1900—1978), видатний англійський економіст, професор Оксфордського університету, один з найвидатніших продовжувачів кейнсіанських ідей, вважається батьком теорії економічного зростання. Саме йому належить пріоритет у розробці проблем економічного зростання та його математичного моделювання.
Народився у 1900 р. у родині вчених-інтелектуалів. Отримав блискучу освіту. Закінчив Вестмінстерський коледж. У 1922 p. P. Харрод закінчив Оксфордський університет. Спочатку спеціалізувався на історичних дисциплінах.
У подальшому в різні періоди свого життя викладав у цьому університеті: з 1929 по 1937 pp., а також з 1946 по 1967 pp.
Рішення стати професійним економістом Р. Харрода прийняв під впливом Дж.М. Кейнса, з яким його поєднувала особиста дружба, тривалі творчі стосунки та Рой Харродбагаторічне листування. Р. Харрод був першим читачем та поціновувачем основних наукових праць Дж.М. Кейнса. Листування вчених свідчить, що Р. Харрод був першим інтерпретатором "Загальної теорії".
У 1933 р. — вихід першої наукової книги Р. Харрода "Теорія міжнародної економіки", що витримала чотири видання поспіль. У цій праці автор, спираючись на теорію Д. Рікардо, одним з перших виклав принцип порівняльних витрат як основний принцип міжнародного поділу праці. На відміну від поняття постійних витрат у Д. Рікардо, ввів поняття граничних витрат.
Численні публікації 1928—1940 pp. присвячені фундаментальним проблемам економічної теорії: дослідженню грошей, банківської системи, недосконалої конкуренції, динаміці витрат, циклічним коливанням, міжнародній торгівлі тощо.
Основна проблематика зрілих наукових праць — питання макроекономічного зростання та циклів.
У 1936 р. опублікована праця "Торговий цикл", що містила елементи майбутньої теорії циклічних коливань Р. Харрода (аналіз взаємозалежності коливань інвестицій та споживання, моделювання механізму циклу, взаємодія мультиплікативного та акселеративного ефектів). У праці також містяться елементи його майбутньої теорії економічної динаміки: критика обмеженості статичних неокласичних економічних моделей, формування погляду на циклічність як на проблему динамічних станів економіки, введення у теортичний аналіз довготривалих змін інвестицій та заощаджень. У 1939 р. — вихід праці "Нарис теорії динаміки".
У 1948 р. — вихід основної фундаментальної монографії "До теорії економічної динаміки", яка мала величезний науковий успіх, принесла автору визнання та репутацію теоретика-новатора.
Науково-дослідницьку діяльність Р. Харрод вдало поєднував з практичною роботою на високих адміністративних посадах.
У 1939 p., з початком Другої світової війни, — припинення Р. Харродом на певний час викладацької діяльності, перехід на роботу в статистичне відомство при прем'єр-міністрі Великої Британії В. Черчіллі. Одночасно Р. Харрод виконував функції радника британського уряду.
У 1947—1950 pp. очолював підкомісію Організації Об'єднаних Націй з питань зайнятості та стабільного розвитку.
У 1952—1953 pp. —економічний радник Міжнародного Валютного Фонду.
Перша спроба осучаснити вчення Дж.М. Кейнса була здійснена Р. Харродом ще у 1939 р. у статті "Нарис теорії динаміки, де він сформулював основні принципи теорії економічної динаміки. У центрі уваги — намагання визначити темп зростання національного доходу, необхідного для використання всезростаючого обсягу виробничих потужностей і забезпечення повної зайнятості у тривалій перспективі.
Розвиток цих думок було докладно викладено у фундаментальній монографії Р. Харрода "До теорії економічної динаміки" (1948). У цій праці Р. Харрод визначає основні риси моделі економічної динаміки, тобто умови підтримання стійких темпів економічного зростання при повній зайнятості як людських, так і матеріальних ресурсів. Він будує агрегативну модель економічного зростання, де темп росту залежить від частки нагромадження в національному доході чи величини капіталовкладень та від рівня капіталомісткості виробництва. Формулу темпу економічного зростання Р. Харрод визначає так:
G х C = S,
де G — темп зростання національного доходу;
С — коефіцієнт капіталомісткості національного доходу, тобто показник величини капіталу, необхідного для створення одного процента приросту національного доход;
S — частка заощаджень в національному доході.
Але виходячи з того, що величина С фіксована технічними умовами (нейтральним технічним прогресом), Р. Харрод вважає, що темп зростання національного доходу (G) цілком залежить від одного фактора, від змін заощаджень суспільства чи норми нагромадження. При цьому для досягнення постійного темпу зростання необхідно, щоб ресурси використовувалися повністю, тобто щоб інвестиції (/) дорівнювали заощадженням (S):
I = S.
Якщо інвестиції будуть дорівнювати заощадженням, то економіка не буде відчувати ускладнень. Р. Харрод приходить до висновку, що гарантований темп зростання національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу (Gw), визначатиметься двома величинами: постійністю частки заощаджень (S) і постійністю капіталомісткості (Сг). Цей функціональний зв'язок знайшов такий вираз у моделі економічної динаміки Харрода:
Gw х Cr = S,
де Gw — гарантований темп зростання національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу;
Сг — прогнозний коефіцієнт капіталомісткості національного доходу, відображає потребу в новому капіталі;
S — частка заощаджень.
Обидві частини рівняння є постійними, тобто забезпечується динамічна рівновага. Р. Харрод підкреслював, що "єдина гарантована лінія зростання визначається одночасно схильністю до заощаджень і величиною капіталу, що обумовлюється технічними та іншими умовами на одиницю збільшення продукції. Тільки в тому разі, якщо підприємці дотримуються цієї лінії розвитку, вони виявляють, що в цілому їхнє виробництво у будь-який період часу не буде ні збитковим, ні недостатнім".
Таким чином, у моделі Харрода темп приросту національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу, має бути постійним. При цьому динамічна рівновага, що забезпечується гарантованим темпом зростання, означає повне використання наявних виробничих потужностей і досягнення стійкої норми прибутку.
Але, згідно з теорією Харрода, немає механізму, який у випадку порушення рівноваги автоматично відновлював би її. "Економіка балансує на лезі ножа", — зазначав Р. Харрод. Він писав, що "в галузі динаміки ми маємо умови, протилежні тим, які ми спостерігаємо в галузі статики. Відхилення від рівноваги, замість того, щоб бути самозатухаючими, стають самонаростаючими".
Як бачимо, Р. Харрод реалістично оцінював проблему стійкості ринкової економіки, вважаючи, що фактичний темп зростання національного доходу відхиляється від гарантованого. А це значить, що проблема встановлення динамічної рівноваги є дуже складною і суперечливою.
Р. Харрод розрізняє два таких поняття: Gw — гарантований темп зростання національного доходу, за якого забезпечуються інтереси підприємців щодо одержання прибутку. Він відповідає повному використанню заощаджень (/ = S), але безробіття не ліквідується; Gn — природний темп зростання національного доходу, що означає повне використання ресурсів, в тому числі трудових, тобто відсутнє безробіття. Звідси Р. Харрод робить висновок про те, що ситуація, коли гарантований темп зростання національного доходу дорівнює природному темпу (тобто Gw = Gn) є ідеальним станом економіки, за якого немає ні безробіття, ні хронічного недовантаження виробництва.
Але справа в тому, що фактичний приріст національного доходу тільки випадково може збігатися з одним із цих показників (Gw чи Gn). В результаті цього рівновага систематично порушується і її потрібно регулювати з боку держави. Але як саме?
Відповідно до схеми Р. Харрода, ймовірні такі дві основні нерівноважні макроекономічні ситуації:
Gw> Gn. Таке відхилення призводить до того, що розширення виробництва наштовхується на межу повної зайнятості, внаслідок чого настає хронічна депресія, недовантаження виробництва та надлишок капіталу.
Gw< Gn. Така ситуація стимулює зростання виробництва, тривалий бум.
За умов, коли гарантований темп зростання національного доходу зростає чи знижується порівняно з природним, призводить до стану хронічної депресії чи кризи, робить висновок Харрод, державне регулювання має бути безпосередньо спрямоване на досягнення стану рівноваги: Gw = Gn. Саме тоді досягається повне використання всіх зайнятих і реалізація всіх можливостей техніки, тобто динамічна рівновага.
Як бачимо, в моделі економічної динаміки Р. Харрода виявляються нові методологічні позиції: використовується новий підхід з погляду досягнення динамізації економічних процесів. Ці процеси розглядаються як такі, що залежать від технічного прогресу (в трактуванні Р. Харрода — природні). Використовується причинно-наслідковий аналіз поряд з функціональним. Новими методологічними підходами характеризуються й головні проблеми, що намагається вирішити учений. Це, по-перше, дослідження факторів, що визначають потенційні можливості зростання національного доходу на довгостроковий період. По-друге, це вирішення проблеми забезпечення стійкого стану економіки, тобто умов динамічної рівноваги. По-третє, відповідь на питання, як економіка пристосовується до цього стійкого стану рівноваги, чи спроможна вона підтримувати цей стан автоматично.
Р. Харрод досить критично підійшов до відповіді на питання про саморегулювання економіки і зробив висновок, що розвинута ринкова економіка автоматично не може досягати стійкої рівноваги. Він чітко вказує, що гарантований темп зростання національного доходу відхиляється від природного, і він не бачить тих сил, які б автоматично повернули економіку на шлях збалансованого розвитку. Єдина надія на державне регулювання економіки.
Важливим є висновок Р. Харрода про те, що темп зростання національного доходу залежить від нагромаджень (/ = S), від використання технічного прогресу (Gw = = SCt). Щоправда, в моделі Харрода коефіцієнт капіталовкладень (С,) є величиною постійною, хоча насправді він змінюється в результаті технічного прогресу і зростання продуктивності праці. Але в цілому модель економічної динаміки Р. Харрода діє за принципом акселератора. В її основу було покладено рівність заощаджень та інвестицій. При цьому він виходив із нейтрального характеру технічного прогресу.
До аналогічного висновку про необхідність постійного темпу зростання національного доходу як важливої умови динамічної рівноваги приблизно в той самий час, коли і Р. Харрод, приходить професор Массачусетського університету (США) Євсій Домар (нар. 1914). Тому в економічній літературі їх споріднені підходи було об'єднано у так звану модель Харрода — Домара.
Однак модель Є. Домара дещо відрізняється від моделі Р. Харрода. В її основу покладені не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями Є. Домар розумів потенційно можливе виробництво продукції в умовах повної зайнятості. Тобто, якщо модель Харрода будувалася на акселераторі, то модель Домара — на мультиплікаторі. В моделі Є. Домара динамічна рівновага досягається за умови, що попит і пропозиція мають зростати так, щоб приріст попиту дорівнював приросту пропозиції. При цьому динамічна рівновага може бути забезпечена лише певним темпом росту інвестицій. Зростання капіталовкладень — це стратегічний фактор збалансованості економічного зростання. Відмінність моделі Домара полягала і в тому, що в ній передбачалася повна зайнятість, тоді як Р. Харрод виходив з того, що динамічна рівновага може не збігатися з повною зайнятістю.
Але висновок Є. Домар робить такий самий, що і Р. Харрод: необхідною умовою динамічної рівноваги, тобто поступального руху економіки, є стійкий темп економічного зростання. "Я намагався показати, — писав Є. Домар, — що існує такий темп зростання доходу, яким би приблизно він не був, котрий, якщо його досягти, не призведе до зниження норми прибутку, зникнення інвестиційних можливостей, до виникнення хронічного безробіття і подібних лих... і що тією мірою, якою ми можемо тепер це збагнути, цей темп зростання не знаходиться за межами наших фізичних можливостей". При цьому і Р. Харрод і Є. Домар, стоячи на позиціях Дж.М. Кейнса, підкреслювали складність вирішення проблеми динамічної рівноваги і необхідність проведення відповідної державної політики регулювання економіки.
Модель Харрода — Домара була спрямована на те, щоб на базі кейнсіанства подолати статичність макроекономічної моделі Кейнса і розробити модель, розраховану на довгостроковий період. Але Є. Домар і Р. Харрод усвідомлювали спрощеність своїх моделей, вважаючи, що вони є лише інструментами теоретичного аналізу. По суті це були лише перші кроки в дослідженні складних зв'язків процесу відтворення у вигляді однофакторної моделі (коефіцієнт капіталомісткості). Далі модель динамічної рівноваги розвивалась у напрямку розробки багатофакторних моделей економічного зростання, дослідження виробничих функцій, економічного програмування.

11.2.3. Неокейнсіанська теорія економічного циклу

Серед основних напрямів теоретичного дослідження неокейнсіанства важливе місце посідає теорія економічного циклу. Найбільший внесок у становлення і розвиток неокейнсіанської теорії економічного циклу здійснили такі видатні вчені, як Е. Хансен, Дж. Хікс, Р. Харрод, П. Семюелсон та ін.
Слід зазначити, що в теорії Дж.М. Кейнса проблема циклу детально не розроблялася. В центрі уваги Кейнсового аналізу знаходилась переважно проблема кризи, інші ж фази циклу опинились поза дослідженнями вченого. Праця "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" містила лише висловлювання автора про причини криз, до яких він відносив скорочення очікуваної норми прибутку (граничної ефективності капіталу), що, в свою чергу, спричинюється спадною віддачею капіталовкладень в умовах зростання маси функціонуючого капіталу. Сюди ж Кейнс відносив дію негативних психологічних факторів: песимізму, втрати віри в майбутнє, раптової паніки та ін.
Центральне місце у Кейнсовій теорії посідало питання про шляхи подолання кризових тенденцій.
Однією з перших неокейнсіанських праць, присвячених проблемі циклу була монографія Р. Харрода "Торгівельний цикл", що вийшла у 1936 р. У 1939 р. була надрукована стаття П. Семюелсона "Взаємозалежність між мультиплікатором та принципом акселерації", в якій містилось викладення різних варіантів взаємодії обох показників. У післявоєнний період важливий етап формування неокейнсіанської теорії циклу знаменувала праця Дж. Хікса "Розвиток теорії торгового циклу" (1950). Подальший розвиток і завершення вона отримала у творі Е. Хансена "Економічні цикли та національний дохід" (1958) (перевидана з доповненнями у 1965 p.).
У післявоєнний період нестійкість зв'язків відтворення змусила економістів вдатися до поглибленого дослідження природи циклічності. Увагу в неокейнсіанському аналізі було перенесено з окремої проблеми криз на більш загальну проблему циклу як такого. Було визнано, що значною загрозою для економічної стабільності є не тільки кризові спади, але і "перегрівання" економіки під час підйому, яке загрожує інфляційними тенденціями та неминучим наближенням спаду. Таке розширення проблематики теоретичного дослідження викликало подальші зміни і в галузі методології економічного аналізу (рис. 11.12).

розвиток методологи макроекономічного дослідження в неокейнсіанській теорії циклу:
поширення макроаналізу на всі фази економічного циклу, вирішення нових завдань регулювання економіки на різних фазах циклу;
включення в предмет дослідження всіх макроекономічних суб'єктів;
фокусування уваги на запобіганні циклічним спадам та подовженні фази економічного піднесення;
поглиблена розробка типів та інструментів державної стабілізаційної політики;
пріоритетна всебічна розробка фіскальної політики;
врахування соціальних аспектів формування ефективного попиту;
перехід до аналізу відкритої економіки
У неокейнсіанській теорії циклу відбулось суттєве розширення предмета макроекономічного аналізу за рахунок включення в нього всіх фаз економічного циклу. З урахуванням тих зрушень, що відбувалися в економічній системі, неокейнсіанцями була здійснена розширена інтерпретація структури сукупного попиту, до якої крім споживчого та інвестиційного попиту увійшов державний попит та попит іноземних споживачів. Повна кейнсіанська формула сукупного попиту відображає його структуру:
AD = С + / + G + Xn,
де AD — сукупний попит;
С — споживчий попит домогосподарств;
/ — інвестиційний попит фірм;
G — державні видатки;
Хп — чистий експорт, попит іноземних споживачів.
Повна кейнсіанська формула сукупного попиту відобразила суттєві якісні зміни в еволюції макроекономічних систем країн з ринковою економікою — їх рух від суто ринкової до змішаної економіки, а також інтернаціоналізацію господарських процесів:
Таким чином, неокейнсіанський аналіз циклічності охоплював усю національну економіку, включаючи ринковий і державний сектори (змішана економіка), а також зарубіжний сектор (відкрита економіка). Аналіз поширювався на вивчення поведінки всіх макроекономічних суб'єктів — домогосподарств, фірм, держави, а також іноземних споживачів.
Неокейнсіанцями була розроблена динамічна теорія циклу як процесу перш за все внутрішнього саморозвитку ринкової системи. Це означало визнання того, що циклічність та викликані нею порушення макроеконо мінної нестабільності є закономірним продуктом функціонування ринкової економіки, а не випадковістю чи наслідком помилок економічної політики. До речі, саме це найсуттєвішим чином відрізняє економічну ідеологію неокейнсіанців від неокласиків. Останні схильні вважати ринкову систему переважно стабільною, а її порушення пов'язувати, зокрема, з необачним втручанням держави та помилками регуляторної політики.
Особливістю неокейнсіанського підходу було прагнення пов'язати теорію циклу з теорією довготривалих трендів (основних тенденцій) розвитку ринкової економіки. Це давало можливість визначати тривалість та глибину окремих фаз циклу в різних історичних умовах. Циклічність при цьому розглядалась як низка короткострокових відхилень від основного тренду.
Також відмінністю неокейнсіанської інтерпретації макроекономічної нестабільності та циклічних коливань було намагання пояснити причини цих явищ ендогенними (внутрішніми) закономірностями функціонування економічної системи, а не екзогенними (зовнішніми) факторами. В системі неокейнсіанського аналізу циклічності чільне місце посідала проблема ефективного попиту, його компонентів та загального рівня, яким визначаються зміни фактичного обсягу національного виробництва та його відхилення від потенційно можливого рівня.
Вагомий внесок у розробку проблеми циклічності здійснив Е. Хансен.
Елвін Хансен (1887—1975) — видатний американський вчений, найвідоміший популяризатор кейнсіанства в США і світі, теоретик макроекономічного регулювання, автор концепцій множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань.
Віхи наукової біографії Елвіна Хансена.
Е. Хансен народився у 1887 р. в американському провінційному містечку в родині фермерів, вихідців з Данії.
З 1914 р. навчався в університеті штату Вісконсин. У 1921 р. Е. Хансен завершив докторську дисертацію, присвячену порівняльному аналізові циклів у США, Великій Британії та Німеччині. Тематиці циклів він присвятив подальші дослідження.
У 1927 р. вийшла його перша монографія "Теорія економічного циклу, її розвиток та сучасне значення". У цій праці еволюціонізували погляди Хансена на природу циклів: від їх пояснення монетарними факторами до врахування в якості причин циклічності інституційних змін — технології, права, організації виробництва причин циклічності. Проблематика циклів лишилась домінуючою у подальшій науковій діяльності вченого.
На 20-ті pp. XX ст. припадає початковий неокласичний період наукової біографії Е. Хансена. До кінця 30-х pp. економічні погляди Е. Хансена, як і більшості представників тогочасної економічної думки, визначались домінуючим в першій третині XX ст. неокласичним напрямом. В цьому дусі витримана його праця 1928 р. "Принципи економічної теорії", що відтворювала основні постулати неокласики. Проте під впливом Великої депресії в поглядах вченого з'являються елементи критичного ставлення до неокласичної ортодоксії, що втілилось у праці "Економічна стабільність у нестійкому світі" (1932), яка заперечує ідею про неможливість загального надвиробництва.
Е. Хансен не відразу став прихильником кейнсіанства, про що свідчать його перші рецензії на провідні праці Дж.М. Кейнса. Перелом у поглядах вченого біографи пов'язують з його переходом у 1937 р. до Гарвардського університету. З 1937 по 1957 р. він обіймав посаду професора цього університету та вів теоретичний семінар з проблем макроекономічної політики, в роботі якого брали участь майбутні Нобелівські лауреати з економіки П. Се-мюелсон, Дж. Тобін, автор теорії економічної динаміки Є. Домар, майбутній лідер американського інституціоналізму Дж.К. Гелбрейт.
Завдяки Елвіну Хансену кейнсіанство отримало широке поширення в США, а він здобув світову відомість як видатний популяризатор теорії Кейнса. Викладенню основних проблем кейнсіанської теорії присвячена низка виданих ним праць: "Повне відновлення чи стагнація?" (1938), "Податкова політика та економічні цикли" (1941), "Економічна політика та повна зайнятість" (1947), "Грошова теорія та фінансова політика" (1949).
Всесвітню відомість Е. Хансену принесла фундаментальна монографія "Економічні цикли та національний дохід" (1951). Є думка, що саме особистий науковий внесок Е. Хансена посприяв перетворенню США на більш "кейнсіанську" країну, ніж батьківщина кейнсіанства — Велика Британія. Тому не даремно в наукових колах Хансена часто називали "американським Кейнсом".
Дослідники визначали теоретичний внесок Е. Хансена в макроекономічну теорію та політику як "хансенівську революцію", підкреслюючи спадкоємність з теорією Дж.М. Кейнса. Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один з економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував методи стимулювання ефективного попиту: стимулюючу кредитну політику (низьку ставку процента), розширення державних видатків, податкові знижки, політику дешевих грошей. Надалі, у 50—60-ті pp. урядова політика США традиційно проводилась у кейнсіанському дусі.
Е. Хансен увійшов в історію економічної думки не тільки як прихильник кейнсіанських ідей та розробник політики державного макроекономічного регулювання, але і як визначний теоретик-новатор, видатний представник неокейнсіанства, який своїми працями продовжив розвиток цього напряму. Е. Хансен здійснив теоретичну розробку неокейнсіанської теорії циклу.
Основи інвестиційної теорії циклу викладені Е. Хансеном у всесвітньо відомій монографії "Економічні цикли та національний дохід" (1951). Перша частина цієї праці присвячена з'ясуванню природи економічних циклів, друга містить теорію доходів та зайнятості, третя — теорію економічних циклів, четверта присвячена розкриттю зв'язку теорії циклів з економічною політикою.
Спираючись на фактичні дані історії американської економіки, Е. Хансен розробив концепцію множинності циклів. Він, зокрема, розрізняв чотири основні різновиди циклів (рис. 11.13).

Теорію множинності циклів Е. Хансен використав для пояснення світової економічної кризи 1929—1933 pp. Він вважав, що її глибина обумовлена фатальним збігом понижувальних хвиль у трьох типах циклів: великому, будівельному та "віковому циклі" у сільському господарстві.
Центральне місце в науковій спадщині Е. Хансена належить інвестиційній теорії циклів. Цікаво, що в своїй славнозвісній праці "Економічні цикли та національний дохід" Е. Хансен високо оцінив науковий доробок видатного українського вченого М.І. Тугана-Барановського, визнавши глибину та пріоритетність дослідження ним інвестиційного фактора циклічності ще на початку 90-х pp. XIX ст. Кейнсіанську макроекономічну теорію Е. Хансен збагатив дослідженням впливу інвестицій на циклічні коливання економіки.
За природою і походженням Е. Хансен розрізняв два основних види інвестицій:
автономні інвестиції — обумовлені такими економічними факторами, як технічний прогрес, залучення додаткових виробничих та природних ресурсів, демографічні зрушення та ін., спричиняють мультиплікаційний ефект;
стимульовані інвестиції — обумовлені приростом національного доходу.
Дослідження прямих та зворотних взаємовпливів динаміки інвестицій таї національного доходу дало змогу Е. Хансену розробити механізм державних регулюючих антициклічних заходів. За характером дії Е. Хансен розрізняв три групи регулюючих факторів (рис. 11.14).

Теоретичним розробкам неокейнсіанців країни з ринковою економікою завдячують формуванням практичного механізму реалізації державної антициклічної політики. Неокейнсіанцям належить пріоритет у визначенні принципів свідомої стабілізаційної політики, метою якої було згладжування циклічних відхилень, а зміст та заходи розрізнялись залежно від різних фаз циклу. Головна увага приділялась з'ясуванню механізму переводу макроекономічної системи від спаду до підйому і, навпаки, від підйому до спаду. Центральним пунктом неокейнсіанської теорії циклу було дослідження фази підйому, який забезпечувався взаємодією мультиплікатора і акселератора.
Акселератор — це макроекономічний показник, що є оберненим до мультиплікатора і відображає співвідношення приросту інвестицій до приросту національного доходу.
Якщо мультиплікатор фіксував залежність зростання національного доходу від росту інвестицій, то розроблений Е. Хансеном принцип акселератора фіксував зворотний зв'язок зростання інвестицій внаслідок росту національного доходу. Кумулятивний процес взаємодії мультиплікатора-акселератора полягав у тому, що збільшення інвестицій приводило до зростання національного доходу та зайнятості, а ріст зайнятості, доходу й ефективного попиту, в свою чергу, викликав подальше зростання інвестицій.
Неокейнсіанську теорію циклу було покладено в основу кейнсіанської антициклічної політики, яка включала такі складові (рис. 11.15).

Найвищої результативності кейнсіанська макроекономічна політика досягла в 60-ті pp. XX ст. До початку 70-х pp. вона давала в цілому стійкі позитивні результати в межах тих економічних умов, для яких була розроблена. Завдяки їй економічний стан в розвинутих країнах з ринковою економікою відзначився в цей період найбільшою стабільністю, а у США з початку 60-х pp. впродовж наступних восьми років спостерігалось безперервне економічне зростання.
"Золота ера" кейнсіанства — економічне піднесення у 60-ті pp. XX ст.
Цей період в економічній історії США отримав назву "нової економіки", в основу якої було покладено кейнсіанський підхід економічних радників президентських адміністрацій Дж.Кеннеді та Л. Джонсона, спрямований на досягнення макроекономічної стабільності та економічного зростання.
Протягом 1960—1968 pp. валовий національний продукт щорічно зростав на 4 %, безробіття досягло природного рівня, ціни стабілізувалися.
З 1960 по 1965 р. економіка перебувала на рівні потенційного обсягу виробництва.
Проте серйозним недоліком теорії циклу було ігнорування процесів, щ відбуваються у грошовій сфері, а також проблеми ціноутворення. Звідси різка критика цієї теорії з боку опонентів. Збої кейнсіанського регулювання ви явились у середині 70-х pp., коли світова ринкова економіка зазнала глибоких циклічних коливань, структурних криз та проблем стагфляції.