Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.
У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.
Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитивному означенні до нової соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспільстві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою виглядає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилася у своєму соціальному виборі.
Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.
Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радянського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Україна швидко відчула на собі результат глобалізації світового інформа-ційного простору - інформаційно-культурний дисбаланс. Інформаційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор-маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має однонаправлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрапляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.
За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П. Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.
Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті «Декларація прав національностей України», закон «Про національні меншини в Україні».
Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.
