Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. На думку видатного історика України Івана Крип'якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком.

"Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття. У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787—1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову— автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей

В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили.

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

 

 

50) Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко.. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.

 

 

51) Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.
Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).
Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-ло-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.
Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и ма-зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка.. М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова.
В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найви-датніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891 p.).
М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.
Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку".
Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі, Києві та Львові, будинок Нової біржі в Одесі, Львівський політехнічний інститут тощо.
Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Люд-кевич.

 

52) Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Огіанас Маркевич, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія». Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.
Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна «пристала до Московщини та з'єдналася з нею як один народ слов'янський з іншим народом слов'янським». У системі відносин Україна — Польща — Московщина всі народи було поневолено царем і панами, але народом — рабом був український, бо він терпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби за ідеали.
Суть слов'янської федерації, за М. Костомаровим, полягала в тому, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ. Очолювати як кожну окрему державу, так і їхню спілку загалом мали виборні особи. У всіх суб'єктів федерації мали бути однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свобода торгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми відносинами за збереження повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.
Настав час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії.
Здійснити об'єднання слов'янських демократичних держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.
Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики i монархи. Так, Петро І «поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі столицю». Не менш критично характеризувалася Катерина II. «А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу».
Найрішучішу й найбезкомпроміснішу позицію в Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Пост обстоював ідеї народного повстання, остаточною метою якого мало бути встановлення демократичної республіки — суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
За доносом Кирило-Мефодіївське товариство напри кінці березня 1847 року було розгромлене, членів його за арештовано. Товариство проіснувало лише 15 місяців, про те справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні. Його діяльності здобула широкий відгук у пресі країн Європи та світу. 

 

Діяльність громад

Наприкінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» — селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету, ВолодимирАнтонович. Громадівський рух, названий владою «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. Їхня діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов. Було створено керівний центр громад усієї України, до якого увійшли В. Антонович, П. Чубинський, О. Русов. Громади підтримували зв’язки з представниками національного руху Західної України.
Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х рр. громадівський рух пішов на спад.
На початку 1870-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізували свою діяльність. Почався другий етап громадівського руху. Цьому сприяв і заснований 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав значний за обсягом матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.
Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада».

54) Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.
На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період — "найщас-ливіший" у новітній історії України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.
Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:
1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави.
2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України.
3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.
4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.
Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева політична мета — проголошення незалежності України.
Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці домагання не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів східної Європи, яку очолив М.Грушевський, започаткувавши викладання історії України.
У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження з'явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об'єднання — "Національно-демократична партія". Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання, "щоб увесь український народ з'єднався в одноцілий національний організм".
Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила розвиток усіх інших видів духовності українського народу. В цей період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло, зростав зв'язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез.
На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького — талановитого драматурга, режисера й актораФормувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського).
На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти.
Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло "чисте" мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні", "Intermezzo" тощо.). До кращих зразків світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків".
Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, У Західній Україні на цю тему писали модерністи В/Стефаник. Лесь Мартович.. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська ".
Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880—1951 pp.). Він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським центром. У модерністський період національно-культурного відродження продовжувало розвиватися театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала українська трупа Марка Кропивницького. У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив М.ЛисенкоВ архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києв
Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.

 

55) Найвидатнішими представниками когорти українців-незалежників стали Юліан Бачинський та Микола Міхновський.

Юліан Бачинський був прихильником соціалістичних ідей, одним із засновників соціал-демократичної партії Галичини У 1895 р. Юліан Бачинський — один із активних діячів Українсько-руської радикальної партії у праці "Україна irredenta" обґрунтовує потребу створення Української незалежної державиКнига Ю.Бачинського "Україна irredenta" привернула увагу широкої громадськості України, зокрема Галичини. В ній чітко і виразно прозвучала українська національна ідея.. Ю. Бачинський першим в українській суспільно-політичній думці висунув ідею політичної незалежності України. Політичну самостійність України він вважав за необхідну умову її економічного і культурного розвитку.Юліан Бачинський як соціал-демократ передбачав, що настане час, коли людство стане єдиним. Проте це для нього не означало, що від національної держави треба відмовлятися вже наприкінці XIX ст. Треба наголосити, що Ю. Бачинський не розглядав державу і як самоціль. У Східній Україні засновником незалежиицької течії став Микола Міхновський (1873-1924). Він народився в с. Турівці на Полтавщині. Був одним з ініціаторів таємного братства «Тарасівці». Працював адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь у громадському житті.

Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру "Самостійна Україна", де була чітко сформульована державницька ідея "незалежності України від Росії". Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М.Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію "Братство тарасівців", до якої увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із найстарших студентів І.Липа. Політична проррама "Братства тарасівців" була окреслена М.Міхновським у 1893 р. на сторінках Львівської газети "Правда". В ній поставало питання про відновлення національно-державної самостійності України. Цій меті, на думку М.Міх-новського, повинна бути підпорядкована діяльність кожного українського патріота.
В 1897 р. на основі "Братства тарасівців" у м.Харкові виникла "Українська студентська громада". М.Міхновський мав на неї великий вплив.Ідеї М.Міхновського знайшли підтримку прогресивно налаштованої української інтелігенції. Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському суспільстві дедалі все більше і швидше входили в моду соціалістичні ідеї, тому вимоги незалежності України видавалися багатьом діячам культури несприйнятними.
В 1905 р. М.Міхновський опублікував у Львові проект опрацьованої ним української конституції, вихідним принципом якої є задекларована самостійність України як Соборної держави і державна суверенність українського народу.
М.Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно-визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України.
Головна заслуга М.Міхновського полягає в тому, що він не лише проголосив головні засади української націоналістичної ідеології, а й проводив активну різнобічну політичну діяльність, спрямовану на створення націоналістичних організацій. Так він став попередником організованого українського націоналізму. Національна ідея М.Міхновського надихала наступні покоління борців за незалежність Української держави.

 

56) Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).
В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою.
Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання " Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". "Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.
З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада (ГРР.Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській націона\ь-ній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський.Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення.
Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини для відновлення української державності.

 

57) «Руська трійця» (1832—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського,Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У 1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише фонетикою. Це був поклін праці і пам'яті М. Шашкевич

 

58) Романти́зм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю Романтизм призвів до постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти».

 

59) Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю і глибоку освіту Шевченка як громадянина і патріота не могли не хвилювати проблеми української школи. Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.
Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.
Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля".
У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації.
Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду.
Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу радість". Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він "... перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації, — належать іншим".
Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності

 

60)Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.

Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її роль в історії людства.

В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині українського народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле»