Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи

Пшеничнюк

 

Соціалізація особистості як процес

Для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємо­зв'язків людей у суспільстві необхідно знати, що є рушійною силою вчинків кожної конкретної людини. Індивідуальна по­ведінка є основою розуміння життя соціальної групи чи су­спільства. Входження людини в соціальну спільноту визнача­ється поняттям "соціалізація".

Соціалізація - це процес, під час якого індивід засвоює культурні норми та соціальні ролі.

У зв'язку з тим, що людина є активним суб'єктом, взаємодія її з середовищем пов'язана не лише із засвоєнням його вимог, але і з можливістю змінювати середовище, впливати на нього. Взаємодія індивіда та соціального середовища в процесі соціа­лізації відбувається у формі адаптації та інтеріорізації.

Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціаль­ного середовища.

Інтеріоризація - це активна взаємодія індивіда із середо­вищем, у якому людина робить свідомий вибір.

Соціалізація особистості відбувається під впливом агентів та інститутів соціалізації, що формують, спрямовують, сти­мулюють чи обмежують формування особистості.

Агенти соціалізації - це люди, котрі відповідають за засвоєн­ня культурних норм і соціальних ролей.

Інститути соціалізації - організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію.

 

Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

• навчання культурним нормам і зразкам поведінки;

• контроль затим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.

 

Процес соціалізації відбувається в первинних і вторин­них групах.

Більшість дослідників вважають, що визначальне значен­ня має первинна соціалізація, яку здійснює сім'я. Сім'я ви­конує функцію посередника між дитиною та іншими соціаль­ними системами. Рівень відповідності родинних і загальних цінностей, що пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним. У зв'язку з тим, що сім'я деякий час є єдиним дже­релом інформації про систему цінностей, що панує в су­спільстві, вона й формує модель поведінки характеру, адапта­ції чи інтеграції індивіда в суспільство. В основі соціалізації лежить процес засвоєння рольової поведінки, який значною мірою залежить від якості рольової поведінки рідних.

До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразка­ми поведінки, уявленнями про суспільство тощо). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп, змінюється характер його взаємодії з цими групами.

 

Первинна соціалізація - це сфера міжособистісних від­носин, вторинна - сфера соціальних відносин.

Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов'язані: із зміною соціальних ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою від попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зі зміною способу життя. Починаючи новий життєвий етап, людина змушена пере­вчатися.

Це процес, який складається з двох етапів, безпо­середньо пов'язаних між собою, десоціалізації та ресоціалізації.

Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація -процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених.

Городяненко

 

Соціалізація особистості

У своєму повсякденному житті особистість набуває актуальних соціальних характеристик, що допомагає їй інтегруватися в широкі соціальні спільноти. Особливість цього процесу полягає у розвитку людини від інди­відуального до соціального рівня буття, що відбуваєть­ся з набуттям нею соціальних норм, цінностей, оволо­дінням соціальними ролями тощо. Соціологія трактує цей процес як соціалізацію.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різно­манітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соці­альна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, со­ціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, тради­ції і норми певної соціальної спільноти, властиві певній культурі, способи мислення, взірці поведінки, форми раціональності і чуттєвості тощо.

Соціалізація є досить складним і неодноспрямованим процесом (рис. 2.9). Не варто розглядати її, як таку дію соціальних факторів на людину, за якої їй відво­диться пасивна роль об'єкта впливу. Адже людина віль­на у виборі засобів впливу, ціннісно-нормативних схем, які формують її світоглядну орієнтацію.

Рис. 2.9. Характеристика соціалізації особистості

Соціалізація особистості

Компоненти соціалізації	Етапи соціалізації (відбувається протягом усього життя людини)	Основні підходи до визначення сутності соціалізації
Освіта, виховання	Первинна соціалізація	1) людина — пасивний об'єкт впливу суспільства
Сукупність стихійних впливів на становлення особистості	Вторинна соціалізація	2) парадигма взаємодії, що передбачає актив­ність суспільства й окремої людини

 

Індивідуальність, потенційні можливості особи що­до засвоєння культурного пласта суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є най­важливішими чинниками її соціалізації.

Агентами соціалізації (суб'єктами впливу на особистість) є сім'я, су-і іди, ровесники, вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, референтні групи тощо.

Соціалізація здійснюється протягом усього жит­тя людини, поділяючись на первинну (соціалізація ди­тини у межах родинних зв'язків) і вторинну (соціаліза­ція у межах соціальних інститутів, соціальних контак­тів поза межами безпосереднього середовища дитини). Це відбувається тому, що умови життя людини, а зна­чить і вона сама, постійно змінюються, вимагають вхо­дження у нові соціальні ролі, змін статусу, інколи доко­рінних.

Якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного се­редовища), то в соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (пе­реведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості).

Результатом інтеріоризації є індивідуаль­ність особистості.

 

У поясненні механізмів соціалізації досить цікаву концепцію запропонував 3. Фройд, виокремивши такі з них:

а) імітація — свідомі спроби дитини копіювати і на­слідувати поведінку дорослих і друзів;

б) ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

в) почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моде­лі поведінки.

Ці механізми виявляються переважно на стадії ди­тинства. Проте теоретичну схему 3. Фройда соціологи пристосували і до стадії дорослого життя особистості. Наприклад, Т. Парсонс використовував фройдівські по­няття у теорії соціальної дії, вважаючи імітацію проце­сом засвоєння елементів культури шляхом наслідуван­ня, а ідентифікацію — виявом ставлення до соціального середовища, його складових, прийняття цінностей пев­них соціальних груп і спільнот, способом усвідомлення своєї належності до них. Важливими при цьому є нега­тивні механізми соціалізації.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільної діяльності одночасно ство­рює умови та обставини для власного і суспільного жит­тя, відчуває їх вплив на собі, а також передумови подальшого розвитку такого процесу (рис. 2.10). Дії людини як суб'єкта соціального життя органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (соціальна організація, в якій вона працює, населений пункт тощо). Взаємодія соціальної системи й особистості здійснюється за допомогою певних механіз­мів впливу соціальних систем на соціальні якості індивіда (механізм соціалізації індивіда), а також діяльніс­тю соціального суб'єкта на ці системи (як механізм змі­ни соціальної системи).

Рис. 2.10. Особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин

Особистість як стала цілісність соціально-типових та індивідуальних якостей, її самосвідомість, що реалізується у практичній діяльності

Особистість як об'єкт - система об'єктивно заданих соціальних функцій — ролей, пов'язаних із соціальним становищем індивіда у конкретній соціальній ситуації

Особистість як суб'єкт - вибіркове сприйняття та засвоєння приписів суспільного середовища, обумовлене розвитком потреб особистості та соціальним досвідом

1. Спільні соціальні умови

2. Виробничі відносини

3. Цілісність умов і способу життя

 

На інтеграцію особистості в соціальне середовище впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. Особистість опиняється перед необхідністю включатися у спеціально вироблені особливості поведінки, які відповідають вимогам соціальної спільноти чи окремої соціальної групи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги (в цьому випадку особистість вже не може звично реагувати на навколишнє середовище), потім переходить у стадію адаптації до особливостей системи і завершується стабілізащєю, але вже на новому рівні — напрацюванням но­вих стандартів поведінки та відношення до соціальної реальності. Механізми динаміки соціальної системи ви­являються в появі або зникненні певних елементів, у аміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чин­никами соціальних змін є об'єктивні передумови (куль­турні, економічні, політичні), індивідуальні особливос­ті особистості (наприклад, психологічні), специфіка її взаємодії із соціальною системою.

 

Залежно від віку індивіда розрізняють такі основні е тапи соціалізації:

соціалізація дитини; соціалізація підлітка (нестійка, проміжна); тривала (концептуаль­на) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років); соціалізація дорос­лих.

На кожному етапі формуються певні особливості у відносинах особистості з навколишнім середовищем та у світогляді. Ці зміни стосуються особливостей інтеріо­ризації, пізнання навколишнього середовища. Наприк­лад, первинна соціалізація дитини означає зміни в її світобаченні, ставленні до навколишнього середовища, які відбуваються через формування ідентифікаційної схеми «Я» — «Інший», «своє» — «чуже» тощо.

 

У процесі соціалізації особистості доводиться пере­живати критичні періоди.

У соціалізації дитини — пер­ші 2—3 роки життя і вступ до школи (принципово нове середовище, в якому змінюються ставлення до неї, ви­моги до її поведінки); у соціалізації підлітка — перетво­рення дитини і підлітка на юнака; у тривалій соціаліза­ції— початок самостійного життя, перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнта­ції дорослих — поведінку особистості в новій ситуації, механізми пристосування до неї. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні вільно оцінювати за­гальні зміни, критично сприймати норми, а діти найчас­тіше лише засвоюють їх. Соціалізація дорослого допома­гає йому набути необхідних навичок, соціалізація дити­ни пов'язана здебільшого з формуванням мотивацій.

Загалом соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею актуальних в усіх сферах суспільного життя суспільних відносин. її основою є засвоєння індивідом мови соціальної спільноти, мис­лення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характер­ні для них соціальні ролі. Тому соціалізація особистості є сходженням від індивідуального до соціального. Вод­ночас вона передбачає індивідуалізацію, оскільки люди­на засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтере­си, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Соціалізація є постійним процесом, адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності і норми.

Протягом життя змінюєть­ся і людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реа­лізують свої потреби, здібності, можливості, налагоджу­ють відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами й організаціями, суспільством загалом. Все це дає змогу їм впевнено почуватися у сус­пільстві, соціальному житті. Водночас соціалізація є важ­ливим чинником стабільності, нормального функціону­вання суспільства, наступності його розвитку.

 

Протилежно спрямованим до соціалізації є десоціалізація — часткова або цілковита втрата особистістю за­своєних норм і цінностей.

Це може бути зумовлено її ізо­ляцією, уніфікацією, обмеженням спілкування та мож­ливостей щодо підвищення культурного рівня та ін.

 

У перехідних суспільствах простежується ресоціалізація — докорінна зміна соціального середовища, що зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Цей бо­лісний процес нерідко вимагає цілковитої зміни погля­дів на суспільство, переоцінки свого життя, пов'язаний з руйнуванням попереднього світорозуміння, необхід­ністю вироблення нового, спричинює розрив з традицій­ними культурними цінностями, породжує необхідність брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Макєєв

 

Розвиток особистості.

Соціалізація особистості

Народившись, людина має лише можливість стати особисті­стю, яка набуває реальності в міру засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і перетворення з об'єкта турботи дорослих на самостійний суб'єкт діяльності. Людське дитя з'яв­ляється на світ найменш пристосованим порівняно з представ­никами тваринного світу, проте саме ця біологічна незапрограмованість відкриває можливості до засвоєння найширшого спектра культурних та соціальних програм. На думку представника філо­софської антропології німецького соціолога Арнольда Гелена, "біологічна недостатність" людини означає, що вона "не завер­шена" і не закріплена у тваринному царстві, а "відкрита" світові та призначена для творчості.

Як свідчить історія, "феномен Тарзана" — чистісінька вигадка, бо діти, які на стадії раннього ди­тинства були позбавлені людського оточення, так і не змогли надолужити втрачене і набути людських якостей.

Щоб стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, по­трібна спадковість соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією. Іншими словами, соціалізація — це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум.

У науці склалися різні концепції соціалізації залежно від того, як розуміються особистість та рушійні сили її розвитку. На одному полюсі можна розмістити авторів, які поділяють уявлен­ня про біологічну сутність людини (скажімо, 3. Фрейд та його послідовники), і тоді процес соціалізації постає як придушення природних інстинктів людини, пристосування їх до поширених у суспільстві заборон і табу; на другому — вчених, які вважають особистість пасивним продуктом виховання (як це розуміє біхе­віоризм за загальною схемою "стимул — реакція").

Серед українських та російських соціологів і психологів досить поширена концепція соціалізації, що ґрунтується на принципах історико-культурної концепції Льва Виготського. На відміну від соціогенетичних концепцій, де розвиток дитини розглядався як "зліпок", результат впливу зовнішнього середовища, Л. Виготський підкреслював, що вплив середовища, у свою чергу, переломлю­ється крізь психологічні якості, які вже виникли. Становлення людини включає два відносно автономні, але нерозривно пов’язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання індивіда) і соціальний (визрівання індивіда як особистості). Натуральний ряд розвитку описує історію становлення певної системи природно детермінованих якостей, соціальний — етапи залучення індивіда до людської культури, оволодіння суспільно необхідними знання­ми, нормами та цінностями і включення його в суспільну діяльність.

Є різні варіанти періодизації етапів соціалізації.

Спільна і найбільш загальна періодизація — це поділ життя людини на дотрудове (охоплює період до початку трудової діяльності), тру­дове (період зрілості людини) та післятрудове, яке збігається, як правило, з пенсійним віком.

У цьому разі соціалізація по суті охоплює все життя людини. Інші автори вважають за необхідне обмежити соціалізацію періодом до настання соціальної зрілості (тобто входження особистості в самостійне життя) або, принаймні, назвати цей період первинною соціалізацією.

Взагалі перелік етапів соціалізації залежить від того, як той чи інший автор бачить розвиток особистості на різних стадіях її життя.

 

Цікавою і досить відомою є концепція американського психолога Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на вісім фаз. Кожна з них має свої специфічні завдання щодо фор­мування певних психологічних утворень, і вони можуть розв'я­зуватися сприятливим чи, навпаки, несприятливим чином.

 

Перша фаза — немовля. її головне завдання — сформувати у немовляти несвідоме почуття "базової довіри" до зовнішнього світу.

Основним засобом для цього слугують батьківська турбо­та і любов. Якщо "базова довіра" не виникає, у немовляти з'яв­ляється відчуття тривоги, недовіри до світу, у дорослому віці воно може обернутися замкненістю, озлобленістю тощо.

 

Друга фаза — раннє дитинство. У дитини формується по­чуття автономії й особистої самоцінності або, навпаки, сорому. Зростання самостійності дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, пова­жання дисципліни та порядку.

 

Третя фаза — вік гри (приблизно від 5 до 7 років) — формує почуття ініціативи. Якщо бажання щось зробити самостійно бло­кується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирі­шальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти до себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворен­ня почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

 

Четверта фаза — шкільний вік, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети.

Найважливіші цінності тут — підприємливість та ефективність. У негативному варіанті в дитини з'являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

 

П'ята фаза — юність — характеризується виникненням по­чуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне — дифузне "я", рольова та особистісна невизначеність. Типовим для цієї фази є також "програ­вання ролей", коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе.

 

Шоста фаза — молодість — характеризується появою потре­би і здатності до інтимної психологічної близькості з іншою людиною, включаючи сексуальну близькість. Незадоволення цих потреб призводить до почуття самотності та ізоляції.

 

Сьома фаза — дорослість — включає насамперед творчу діяль­ність та відчуття продуктивності; вони виявляються не лише у праці, а й у турботі про інших, включаючи нащадків, у потребі передати свій досвід. У негативному варіанті з'являється відчуття застою.

 

Восьма фаза — зрілий вік, або старість, — характеризується почуттям задоволеності, виконаного обов'язку, повноти життя; у негативному варіанті виникають відчай та розчарування.

 

Особливістю соціологічного вивчення процесів соціалізації є ува­га до ролі в них соціальних інститутів і організацій суспільства.

Як основні інститути соціалізації, які справляють основний формуючий вплив на становлення особистості у певні життєві періоди, звичайно виокремлюють сім'ю, дошкільні дитячі закла­ди, школу, навчальний та трудовий колектив. Психологію пере­важно цікавить, які психологічні якості утворюються під впли­вом цих інститутів; соціальну психологію — механізм цього впливу, процеси міжособистісної взаємодії; соціологія звичайно досліджує зміст цих інститутів у конкретному суспільстві у пев­ний історичний час і, отже, змістовну навантаженість соціалі­зуючого впливу цих інститутів. Якщо мати на увазі сім'ю, то соціолога передусім цікавить соціальна побудова сім'ї — нуклеарна вона чи розширена, будується вона на авторитарних чи демо­кратичних засадах тощо.

Останнім часом у суспільствознавстві активно вивчається предметна галузь, яка дає змогу поставити в центр уваги розви­ток індивіда у світі, що сам невпинно змінюється. Це проблема­тика життєвого шляху особистості.

Піча

Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи

Будь-яке суспільство витрачає багато зусиль для того, щоби його члени успішно засвоювали культурні надбання норми, цінності, ідеї, соціальний досвід, використовуючи для цього систему освіти, виховання, різноманітні засоби підтримки культурних стандартів життєдіяльності.

 

У результаті реалізації суспільних зусиль кожну людину можна, до певної міри, вважати продуктом соціальних відносин, наслідком впливу на неї соціального середовища. Суспільство намагається системно впливати на розвиток особистості. Воно використовує свою культурну підсистему - механізми навчання і виховання для перетворення природних потреб, інстинктів індивіда в соціально значущі регулятори його поведінки.

Водночас людина, як правило, не є пасивним результатом впливу суспільства (оточення). Важливою складовою формування особистості є її самодіяльність, самонавчання і самовиховання.

Формуючи себе як особистість, індивід здобуває можливість завдяки своїй цілеспрямованій активності здійснювати вплив на оточення - окремих людей, соціальні групи і суспільство в цілому. Таким чином відбувається діалектична взаємодія індивіда із соціальним середовищем.

Закладені в людині психобіологічні задатки перетворюються за допомогою суспільства та за активної участі самої людини у соціально значущі, соціально-типові властивості особистості, що дозволяють їй брати повноцінну участь у суспільному житті.

 

Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас виступає об'єктом і суб'єктом соціальних відносин, соціального розвитку. Перше обумовлено прагненням бути належним до соціуму, а друге - прагненням активно взаємодіяти з ним, змінювати його у відповідності до своїх уявлень шляхом виявлення творчої індивідуальності в процесі опанування соціальних норм і функцій, здійснення різноманітних видів діяльності.

 

Складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльності у даному суспільстві, називається соціалізацією.

 

Будь-яке суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості, створює систему сприяння формуванню соціально бажаних властивостей людини, тих властивостей, що схвалюються оточенням. Разом з цим, у суспільстві існує система покарань за відхилення поведінки людини від соціальних норм, суспільних вимог. Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.

 

Основний характер структури особистості формується в процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв’язок протягом свого життя, включаючи, безумовно, конкретні цінності і норми, інсгитуціоналізовані в цих системах. Т. Парсонс.

Агенти соціалізації - це люди та установи, діючи соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

 

Першим у житті агентом соціалізації є сім'я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Чимале значення має також взаємодія з однолітками як засіб формування відповідальної, самостійної, принципової, здатної і до співпраці особистості. Від результатів цієї взаємодії залежить вміння у подальшому

оптимально вибудовувати взаємини з оточенням.

 

Процес соціалізації не завершується в дитинстві, а продовжується протягом усього життя, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності викликає необхідність виробляти додаткові вміння та навички, засвоювати нові ефективні зразки поведінки.

 

Увага! Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі називається вторинною соціалізацією (ресоціалізацією).

 

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують дошкільні установи, неформальні організації, навчальні заклади, армія, трудовий колектив.

Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це - засоби масової інформації, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необхідне людині для успішної соціалізації.

 

Соціалізація не є одностороннім впливом оточення на особистість, наукові дослідження процесу соціалізації (Ж.Паже, Дж. Мід) виявили активну роль індивіда в процесі засвоєння соціального досвіду.

 

Соціальна психологія процес соціалізації індивіда розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.

Соціальна адаптація - це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризаці я - процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем.

Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей

переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості.

 

Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого він інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхиляється від норм, вимог даного середовища.

 

Якщо розглядати соціалізацію індивіда як процес його інтеграції до складу певної соціальної спільноти, то можна виділити певні рівні такої інтеграції, а саме:

Рівні соціалізації

об'єктивну (соціально-економічну), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

нормативну, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;

міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

 

Андрущенко

Проблема інтеграції особи

Включення людини в суспільство, суспільні відносини здійснюється з допомогою її інтеграції в різні соціальні спільності, соціальні групи, соціальні інститути і соціальні організації. В результаті людина вияв­ляється залученою одночасно до багатьох соціальних спільностей, але сту­пінь інтегрованості в кожну з соціальних спільностей різноманітна. Поняття інтеграція (від лат. — відновлення, об'єднання, — цілий) — означає з'єднання окремих розрізнених часток в ціле, процес об'єднання. Соціальна інтеграція передбачає упорядкування, безконфліктні відносини між індивідом, організаціями, державою та ін. В процесі входження в різні типи соціальних спільностей особистість інтегрує соціальні відносини, стій­ку систему зв'язків індивідів, що склалися в ході їх взаємодії в умовах соці­ального середовища. Соціальні відносини особи проявляються в діяльності і поведінці, як її соціальні якості. Соціальні якості обумовлені типом соціаль­ної взаємодії особи з іншими людьми в конкретних історичних умовах.

Со­ціальні якості людини охоплюють: соціально-визначальний ланцюг її діяль­ності; соціальні статуси, що їх займає людина, і соціальні ролі, що реалізуються; чекання і відносини статусів і ролей, норми і цінності, якими керується людина в процесі своєї діяльності; система знаків, що їх використовує люди­на; сукупність знань, що дозволяє виконувати взяті на себе ролі і більш-менш вільна орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціаль­ної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Отже, соціальна структура особистості може бути подана як єдність трьох компонентів: включеність у соціальне середовище (соціальний статус, соціальні ролі); спрямованість особистості (система цінностей, ціннісних орієн­тацій, мотивів); життєвий контроль (система життєвих планів, цілей, актив­ності особистості). Особа є динамічна система, що не володіє субстанціо­нальністю (тобто суть) й існує тільки в процесі взаємодії із середовищем, насамперед із соціальним.

Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей осо­бистостей, що повторюються і входять в якусь соціальну спільність, станов­лять соціальний тип. Природно, коли мова йде про особистості як членів соціальних спільностей, верств, груп, соціальних інститутів і соціальних формувань, то вважають не властивості окремих осіб, а соціальні типи особис­тостей. Основа визначення соціальних типів особистостей є найрізноманіт­ніша, але важливішими з них — статус і роль у системі суспільних відносин. Інакше, соціальну визначеність особи варто виводити з її об'єктивної інтег­рованості в різні соціальні спільності, з її становища в системі суспільного виробництва, реалізації нею суспільних функцій тощо.

 

Виділяється чотири рівні інтеграції особи. На першому рівні здійснюєть­ся інтеграція особи в соціально-економічні відносини, що опосередковують­ся в дитинстві, юності батьківським домом, а потім трудовою діяльністю. Можуть виникати суперечності між закладеними батьками в процесі вихо­вання спрямованістю, формами інтеграції особи в соціально-економічні від­носини і реальним її здійсненням тощо. Так, людям 30-40-річного віку, які формувалися в умовах абсолютної держави, державної власності в економі­ці і високого рівня соціального захисту, важко входити у ринкову систему з наявними в них ціннісними орієнтаціями на одержання протекцій держави.

 

Другий рівень інтеграції особи в суспільство — функціональна інтегра­ція. Суспільне життя не можна звести до соціально-економічних відносин. Функціональна інтеграція становить надзвичайно складне і багатошарове переплетіння соціальних зв'язків. Індивід інтегрується в суспільство шляхом реалізації багатьох функцій на різних рівнях соціального життя. Будь-яка людина реалізує функції в сім'ї, студентському або трудовому колективі, як мешканець будинку, в колі друзів, знайомих та ін. В ряді випадків виникає конфронтація між соціальними вимогами, що висуваються їй в різних функці­ях, як це спостерігається в поєднанні виконання обов'язків жінкою і матері, і робітниці. Наявність можливостей зміни соціальних функцій виступає пос­тійним стимулом зростання і визрівання особистості. Одружившись, юнак бере на себе батьківські обов'язки, в професійній сфері — починає викону­вати складніші завдання. Процес розвитку особистості не є невпинне підне­сення, їй доводиться оволодівати і роллю батька, і роллю старика з набли­женням пенсійного віку, трапляються явища дезінтеграції, настає «розвантаження» в професійній діяльності, можлива втрата одного з под­ружжя, обмеження соціальних зв'язків з вузьким колом людей тощо.

 

Третій рівень інтеграції особи в суспільстві — нормативна інтеграція: усвоєння людиною соціальних норм, правил поведінки, звичок та інших нематеріальних регуляторів. Внаслідок формуються ціннісні настанови особис­тості і система збудження до дій. В сучасних умовах основна проблема нор­мативної інтеграції особи в суспільні структури — суперечливість соціальних норм, що функціонують в суспільстві, що обумовлено перехідним станови­щем суспільного життя в сучасній Україні і диференціацією соціальних інте­ресів на економічній, ідеологічній, національній та раціональній основі. Су­перечливість починає проявляться і на рівні мікроструктури в малих соціальних групах, де в основному відбувається процес оволодіння людиною соціальними нормами поведінки і їх опробування.

 

Четвертий рівень інтеграції особи в суспільстві — міжособиста інтегра­ція, що складається встановленням позитивних зв'язків особи в соціальних суспільствах. Поняття позитивний зв'язок можна інтерпретувати за аналогі­єю з соціометричними вимірами, коли індивід називає певну кількість ін­ших людей, на його думку симпатизуючих йому і яким він відповідає тим же, людей з якими не воліє спільно працювати, охоче веде бесіду, обміню­ється думками, довіряє і добре знає. Особисті відносини регулюють поведін­ку особистості в колективах, опосереднює систему виховання.

Можливос­тей підтримувати особисті відносини в селі більше, аніж у великому місті, житлових районах міста із стабільним і давно живущим населенням — біль­ше, аніж в районах-новобудовах та ін. Міжособисту інтеграцію необхідно враховувати при здійсненні соціального управління, особливо в малих гру­пах і трудових колективах.

 

Рівні інтеграції особи в суспільстві взаємозв'язані і забезпечують висо­кий ступінь інтегрованості людини в соціальні спільності.

Будь-яка соціаль­на спільність прагне до того, щоб особа поводила себе більш-менш ідентич­но прийнятим у групі нормам. Рівень вимог з приводу індентичності залежить від широти і значущості набору ролей, що в межах спільності реалізує лю­дина, від згуртованості спільності, від форм регламентації поведінки членів суспільства. Соціальна спільність обумовлює поведінку конкретної особи че­рез механізм вибору на ту чи іншу роль відповідно зі здібностями, рівнем підготовки, біопсихічними якостями, трудовими та іншими якостями, якими особа має володіти і яким відповідати, механізм контролю за реалізацією соціальної ролі особистості відповідно до певних рольових норм. Разом з тим, інтегруючись в соціальні спільності, особистість зберігає автономію і свободу вибору, що правда, має свої межі, визначені загальнолюдськими, загальногромадянськими інтересами і нормами, типом соціально-економіч­ного і соціально-політичного розвитку, ступенем екстремальності ситуації. Особистість вибирає серед ролей, що виникають в обставинах, які склалися в соціальному середовищі, можливі конкретні шляхи їх реалізації.

Автономія особи проявляється і в тому, що людина здатна дистанціюватися від тієї ролі, яку виконує, «іронізувати» над собою і навіть ненави­діти себе за виконання тієї або іншої рольової норми, як часто буває в умовах тоталітарних режимів внаслідок конфлікту між соціальними вимо­гами і моральними загальнолюдськими цінностями. Демократичні та плю­ралістичні суспільства, до якого прагне сучасна Україна, створюють умови для активного вибору особою соціальних ролей на основі власних цінніс­них орієнтацій. Звичайно ж, інтеграція особи в різні типи соціальних спільностей здійснюється на основі взаємовпливу соціального визначення і активної свідомої діяльності особистості.