Оскільки в кожному суспільстві еліта є досить складним утворенням, дослідники вважають більш коректним говорити не про еліту, а про еліти, особливо, коли мова йде про сучасне суспільство. А політична еліта, як одна з них, включає в себе представників різних еліт – військової, технічної, наукової, культурної тощо. На сьогодні можна говорити не тільки про вертикальний шлях в еліту / тобто рух вгору – з неелітних груп в еліту/, а і про горизонтальний – як переміщення з однієї елітної групи в іншу. При цьому на певних етапах розвитку суспільства та чи інша "галузева” еліта може повністю контролювати політичне життя, становлячи фактично політичну еліту, або ж інтенсивно її поповнювати, додаючи їй легітимності та популярності, добиваючись консолідації суспільства. Так, свого часу, в СРСР політичну еліту складали військові, потім технічна інтелігенція, що давало привід називати цю владу технократією. Цікавим прикладом поновлення політичної еліти у критичні часи був прихід в урядові структури та до ВР СРСР, пізніше – України, Росії та інших пострадянських республік представників наукової та культурної еліти/ С.Федоров, Д.Сахаров, Р.Биков, І.Драч, Б.Олійник, В.Яворівський, Р.Паулс, Ч.Айтматов, С.Говорухін/, людей, які мали авторитет, повагу в суспільстві і несли в елітні структури нові ідеї, уособлюючи собою новий політичний курс, нові моральні засади носіїв влади.
Підсумовуючи, можна сказати, що висока мобільність, поновлення і змішування елітних груп є характерною особливістю сучасного суспільства.
Що стосується політичної еліти сучасної України та принципів її формування, слід зазначити, що ця еліта близька до демократичної. Щодо принципів організації – вона скоріше фрагментована, хоча очевидною є тенденція до об”єднання, інтеграції навколо досить плідної і привабливої ідеї національного державотворення / що, однак, не виключає входження в еліту людей, які виступають, наприклад, за реставрацію СРСР/. До принципів формування сучасної української еліти можна також віднести:
- досвід попередньої роботи, взаємні зобов”язання, які нерідко визначають рух в еліту /а не професійні якості/;
- особисту відданість як критерій відбору на управлінські посади;
- клановість та протекціонізм;
- регіональну роздробленість /коли окремо співіснують, а інколи і протистоять столична, дніпропетровська, кримська, львівська еліти тощо/;
- певна несамостійність, коли при прийнятті важливих рішень еліта орієнтується на досвід та оцінку Заходу чи то Росії.
Всі ці принципи випливають скоріше з відносної "молодості” української еліти, оскільки говоримо про десятилітній вік цієї еліти, і вона не може повністю відмовитись від принципів та методів діяльності попередніх еліт, тим більше, що навіть особистісний склад її змінився не повністю.
1. Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспільства, які керують певними галузями
суспільного життя. Політичні еліти — це організовані групи, що здійснюють владу в суспільстві
(правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта).До політичної елі
ти відносять керівну верству державних органів,місцевого самоврядування, політичних партій, груп
тиску, а також представників інших еліт (господарської, духовно-інтелектуальної),що беруть участь
у прийнятті та організації виконання політичних рішень.
Політична еліта в розвиненому західному суспільстві відзначається порівняно з іншими суспільними верствами волею до влади, професійною політичною освітою, досвідом, високим соціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти. Для неї, особливо у закритих суспільствах, характерними можуть бути також аморальність і низький рівень управлінської компетентності. Таку еліту називають квазіелітою.
2. Еліти типологізують за такими критеріями:за способом формування (закриті,відкриті); способом отримання і збереження влади (легітимні, нелегітимні); здатністю стабілізувати суспільство
(фрагментовані, нормативно інтегровані, ідеологічно інтегровані); ідеологічними цінностями і способом здійснення влади (демократичні, ліберальні,то талітарні, авторитарні); за видами політичної
діяльності (державна, муніципальна, партійна, груптиску).
3. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політич-ного режиму і характеру політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, де-мократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичноголідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду,інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду.
4. Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займала
ся їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курсна жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу.
У суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократи1' ним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти.
