Платон (427-347 до н.е.) – великий мислитель, ронізивающій своїми найтоншими духовними нитками сю світову філософську культуру.
Платон каже: «Мир це не просто тілесний космос, і окремі предмети та явища: у ньому загальне совмвщено з одиничним, а космічне – з людським». Космос – це свого роду художній твір. Він прекрасний, він – цілісність единичностей. Космос живе, дихає, пульсує, сповнений різних потенцій, а управляється він силами, які утворюють загальні закономірності. Космос сповнений божественного сенсу, який є собою єдність ідей, вічних, нетлінних і перебувають в своєю променистою красі. За Платоном, світ за природою двойствен: у ньому розрізняється видимий світ мінливих предметів і невидимий світ ідей. Світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні, чуттєво сприймаються речі – щось середнє між буттям і небуттям: вони тільки тіні речей, їх слабкі копії.
Ідея – центральна категорія у філософії Платона. Ідея речі є щось ідеальне. Так, наприклад, воду ми п’ємо, але не можемо ж ми пити ідею води або є ідею неба, розплачуючись в магазинах ідеями грошей: ідея – це сенс, сутність речі.
У платонівських ідеях узагальнена вся космічна життя: вони мають регулятивної енергійную і управляють Всесвіту. Їм властива регулятивна і формотворна сила; вони – вічні зразки, парадигми (від грец. Jaradigma – зразок), за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Платон трактував ідеї як певні божественні сутності. Вони мислилися як цільові причини, заряджені енергією устремління, при цьому між ними існують відносини координації та підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного добра – вона свого роду «Сонце в царстві ідей», світової Розум, їй личить назва Розуму і Божества. Платон доводить існування Бога почуттям нашого спорідненості з його природою, яке ніби «вібрує» в наших душах. Суттєвою складовою світогляду Платона є віра в богів. Платон вважав її найважливішою умовою стійкості суспільного світоустрою. За Платоном, поширення «безбожних поглядів» згубно впливає на громадян, особливо на молодь, є джерелом смути і свавілля, призводить до нехтування правових і моральних норм.
Трактуючи ідею душі, Платон говорить: душа людини до його народження перебуває в царстві чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуває в людському тілі, як в’язень у в’язниці. З’явившись на світ, вона вже знає все. що потрібно знати. Вона сама обирає свій жереб; їй вже ніби призначена своя доля, доля. Таким чином. Душа, за Платоном, – безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумна, звернена до ідей; палка, афективно -вольова; чуттєва, спонукувана пристрастями, або вожделяющая. Розумна частина душі – основа чесноти і мудрості, палка – мужності; подолання ж чуттєвості є доброчесність розсудливості. Як і для Космосу в цілому, джерело гармонії є світовий розум, сила, здатна адекватно мислити саме себе, будучи разом з тим активним початком, керманичем душі, керуючим тілом, яке саме по собі позбавлене здатності до руху. У процесі мислення душа активна, внутрішньо суперечлива, діалогічна і рефлексивна.
На думку Платона, вище благо (ідея блага, а вона над усе) перебуває поза світом. Стало бути і вища мета моральність знаходиться в сверхчувственном світі. Адже душа отримала свій початок не в земному, а у вищому світі. І зодягнена в земну плоть, вона знаходить безліч всякого роду зол, страждань. За Платоном, чуттєвий світ недосконалий – він повний безладдя. Завдання ж людини в тому, щоб піднятися над ним і всіма силами душі прагнути до уподібнення Богові, який не стикається ні з чим злим; в тому, щоб звільнити душу від усього тілесного, зосередити її на собі, на внутрішньому світі умогляду і мати справу тільки з істинним і вічним.
