Моя зустріч з Антоном Макаренком

Ранок. Який чудовий ранок був сьогодні! Він приніс неповторну чарівність у буденне існування. Повітря пахне весною і невиразною таємницею, що от-от відкриється моїй душі. Ця суміш весняної свіжості та утаємниченості подиху природи бентежно лоскоче душу й тіло. Так хочеться пити цей солодкуватий напій життя, ставати від цього сильним і розумним, щоб розкривати таїни природи і суспільства, науки й мистецтва, знаходити правильні виходи з глухих кутів життя.

Я йду берегом живого, рідного озера, що просинається разом зі мною і несе мені підтримку й надію своїм могутнім спокоєм, вологим чистим подихом, глибоким зітханням і буркотінням джерельних ключів, які качають наверх прадавню безсмертну силу чистої води, неперевершену правду й відвертість природи. Пройшовши більше кілометра понад величною озерною красою, подихавши прозорим, природнім весняним повітрям, дійсно почуваєш себе ранковою людиною, яка нічим не затьмарена, багато чого бажає і майже все в силах зробити.

У такому настрої прямую далі, на практику до школи, і думки повертають мене до важливої, але невирішеної проблеми. Швидка хода й підтримка мого друга-озера зробили свою справу: вже не так гірко переживаю я прикру вчорашню невдачу. Не знайшов тоді спільної мови з Максимом і його товаришами з 8-го Д класу. По суті вони повністю відкинули всі мої педагогічні натяки й пропозиції щодо створення класної бібліотеки сучасної української поезії, яка стала б основою для підготовки шкільного літературного вечора та інших естетичних справ. Тоді я був у відчаї, у стані безвиході й зневіри у свої сили. Пішов до свого друга, який теж безуспішно порався з хлопцями з 8 Г класу.

– Не можу нічого порадити, – сказав він. – Я ж тобі не Макаренко.

З тим і розійшлися. А зараз підчас бадьорої ходи мені здалося, що я знайшов вихід. А, дійсно, чому б не порадитися з Антоном Семеновичем? Я ж з ним знайомий давно, багато його підходів, ідей, виховних технологій добре розумію, вони дійсно реальні, не вигадані в затишному кабінеті. Я так палко й сильно зажадав поспілкуватися з життєдайною й глибокою, як наше озеро, душею А.Макаренка, його оптимістичною педагогікою, що думки стали реальністю.

... Я й не помітив, як раптом навздогнав струнку людину, яка легкою ходою рухалась понад озером моїм знайомим маршрутом.

– Антон Семенович, вітаю Вас... Вітаю з цим прекрасним ранком, бажаю здоров’я, успіхів. Як здорово, що Ви прямуєте моїм звичним ранковим маршрутом.

– Не знаю, може, це й так. Але я сам не один десяток років йду цією дорогою і кращої не знайшов. До мене нею йшли на роботу мої батьки, мої вчителі, мої колеги...

– Тоді ласкаво вибачте за юнацьку зухвалість... Дійсно, я і мої ровесники йдемо дорогою, вивіреною нашими наставниками...

– Цей шлях наближає нас до прекрасної гармонії природи, нагадує нам, що нічого більш гармонійного, цікавого й прекрасного за природу немає. У неї ми повинні вчитися гармонії життя, відносин, гармонії діяльності. Найбільш дійова – це педагогіка, відповідна природі дитини, відповідна здоровому глузду нашого народу. Але цього мало, вона має бути відшліфована у конкретних діях і словах освіченим, культурним педагогом – творцем і майстром одночасно.

Впродовж бесіди, на моє запитання, як же подолати дитячі впертість, небажання, лінощі і залучити хлопчиків і дівчаток до своїх прекрасних намірів, як та ж класна бібліотека, Антон Семенович якось внутрішньо, непомітно самою інтонацією слів посміхнувся і сказав:

– А ніхто, – ні я, ні Маркс, ні Песталоцці, ні навіть Ушинський, – не дадуть вам конкретної відповіді на це просте запитання. Знаю тільки, що учень стає найбільш упертим і некерованим, як тільки помічає, що ми починаємо його виховувати, тобто переконувати у власній правоті, примушувати чинити добро і не робити злого, показувати прекрасні приклади примірної поведінки, критикувати за недбальство й лінощі.

– А як би Ви почали розв’язувати мій вузол відносин з отими неслухами, яким абсолютно нецікава література з її бібліотеками й мистецькими вечорами?

– Я б виявив кілька дівчат і хлопців, які мають потребу вивчати й знати літературу, з ними потихеньку б порадився, як зробити отой літературний вечір як яскраве й неформальне свято для всіх. Це я називаю перспективою радості, від неї зацікавлених уже не відвернеш. А тоді разом з цією ініціативною групою можна вже запалити інтерес інших учнів: за допомогою яскравої реклами, пошуками в бібліотеках та Інтернеті, залученням до виступів тощо. Додайте до планів перцю романтики, загадковості, юнацької конспірації, драматичного сюжету. Створення ж бібліотеки не можна розглядати як мету, вона тільки засіб для реалізації перспективної радості у різних заходах. Не можна нікого залучати силоміць, тоді невдоволені успішно загублять усю справу. Деталі, підчас вирішальні для справи, підкаже сама педагогічна ситуація. Тому я завжди утримуюсь від усяких методичних рецептів. Живій справі вони тільки зашкодять.

...Я довго й мовчки розмірковував з приводу цієї несподіваної зустрічі і порад великого Вчителя. А невдовзі помітив, що на березі озера я на самоті, без супутника, який зник так раптово й непомітно, як і з’явився. Але не могло бути, щоб це приверзлося. Бо зовсім по-іншому сприймався озерний аромат. Він був змішаний з подихами життєдайного людського спілкування, озоновими розрядами гострої й живої думки, і від того природне і людське складали прекрасний букет неповторно чарівного і цілющого напою. Зовсім по-новому я відчував і мій внутрішній стан: глуху зневіру замінила наростаюча впевненість, що успіху можна досягти, якщо змінити відносини з моїми юними вихованцями, діяти просто, мудро й активно, як підказує здоровий глузд і досвід таких педагогічніх велетнів, як Антон Семенович Макаренко.

Наводимо також показники й критерії твору-роздуму майбутнього вчителя, який відповідає високому (креативному) і достатньому (евристично-пошуковому) рівню досконалості (Таблиця 2).

Таблиця 2

Показники і критерії