На початок ХХ ст. більшість розвинутих країн світу, за винятком Російської імперії, вже були **** конституційними монархіями. Республіканська форма правління серед великих держав ствердилася лише у Франції і США. Старі, напівфеодальні інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим умовам економічного і соціального розвитку капіталістичних (вільно ринкових) країн і народів. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства (палати лордів, перів тощо), скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади – парламентах.
У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за
пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та
розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках
мова йшла про розширення ролі виборних органів влади у політичному
житті. Ці обставини сприяли активізації процесу становлення політичних
партій – організаційно оформлених об’єднань громадян, що виступали за
здійснення певних політичних програм. У провідних державах світу поступово формувалась партійно-політична система державної влади.
2. Характерною рисою політики урядів і держав на початку ХХ ст. стає
***реформізм – орієнтація на проведення соціально-політичних і економічних реформ, здатних вирішити найбільш важливі проблеми внутрішнього життя суспільства.
Особливе значення надавалось розширенню прав і повноважень виборних органів влади (парламентів, муніципалітетів), більш широкій участі у політичному житті тих соціальних верств, які раніше позбавлялись можливості обиратися до представницьких структур (різночинна інтелігенція і наймані робітники). Реформи, що проводились у розвинутих державах Європи і США, торкнулися системи соціального забезпечення, трудових відносин, освіти і охорони здоров’я й навіть навколишнього середовища.
Соціал-реформісти (Е. Бернштейн, О. Мільєран та ін.) відмовились від побудови соціалізму революційним шляхом і виступили за поступове і мирне перетворення капіталістичного суспільства в напрямку соціалізму шляхом реформ, за «вростання» в соціалізм через використовування можливостей демократичної держави. Наприкінці ХIХ століття намітилось розмежування соціалістичної ідеології на два основних напрями - ортодоксальне марксистське і соціал-реформістське. Реформісти заперечували доцільність революційної боротьби робітничого класу, обґрунтовували необхідність участі соціалістів у роботі буржуазних парламентів і урядів з метою захисту своїх виборців, перетворення соціал-демократичних партій на легальні, реформістські організації. Ідеї революційного соціалізму залишалися популярними лише у порівняно відсталій Росії. В розвинутих країнах Європи соціал-демократичними партіями на початок століття керували
реформісти.
Поступово відбувається професіоналізація політичної діяльності, перетворення роботи депутата парламенту, члена муніципалітету у постійну оплачувану професію.
Завершується формування основних ідеологічних напрямків суспільного розвитку, підґрунтя яких закладалося у ХІХ ст. Головними серед
них (не дивлячись на специфічні умови у тих чи інших країнах) стали ідеї
2. ****лібералізму, консерватизму і різноманітних форм соціал-демократизму. Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття в США і Західній Європі існували три основні політичні ідеології: консерватизм, лібералізм і соціалізм.
Консерватизм
Консерватизм виявив себе як інтелектуальний і політичний рух у Європі ХIХ століття у відповідь на вимагання політичних прав спочатку з боку середнього класу, а потім і класу робітників. З часів Французької революції кінця ХVIII століття консерватизм у Європі став асоціюватись з аристократією і великими землевласниками.
Традиції, релігійність, свобода і відповідальність, природна нерівність людей, скептицизм щодо суспільних змін є основними цінностями консервативної ідеології.
Традиції — одне з ключових понять консерватизму. Традиції є умовою спадкоємності і зв’язку минулого, сучасного і майбутнього. Традиції дають можливість використовувати досягнення предків для покращання життя сучасних і майбутніх поколінь.
Найважливішою умовою вшанування традицій є вплив релігії. Послаблення релігійності, на думку консерваторів, призводить до занепаду цінностей, що об’єднують громадян, а в кінцевому результаті — до занепаду суспільства. Нормальне життя людей можливе лише за наявності порядку. Такий порядок підтримує держава. Через свою природну недосконалість людина не може жити без держави й інших соціальних інститутів. Держава покликана підтримувати соціальний мир і піклуватись про спільне благо. Успішно виконувати свої функції може лише міцна, авторитетна, але не диктаторська держава. Вона гарантує громадянам свободу в певних межах.
Консерватори виходили з того, що свобода в суспільстві не може бути абсолютною, оскільки безмежна свобода призводить до анархії. Тому умовою індивідуальної свободи є добровільне дотримання громадянами своїх обов’язків перед суспільством. Свобода громадян, на думку консерваторів, несумісна з рівністю, котра неприродна для суспільства. Люди унікальні і нерівні у своїх проявах (працелюбні й ліниві, розумні й посередні тощо). Тому нормальне, здорове суспільство відтворює нерівність, яка, у свою чергу, стимулює змагальність між людьми. Вільна конкуренція на засадах приватної власності природна для суспільства і сприяє його здоровому розвиткові. Консерватори розглядали суспільство як обмежену й цілісну систему. Руйнація цієї системи шляхом реформ або революцій, на їх думку, призведе до загибелі суспільства.
Консервативна ідеологія широко розповсюдилась і в Європі, і за її межами.
Лібералізм
Основна ідея лібералізму полягає в тому, що людина повинна мати повну свободу для визначення власної долі. З точки зору лібералів, держава існує лише для того, щоб захищати людину від насильства з боку інших людей або груп і розширювати можливості для здійснення індивідуальної свободи. Кожна людина має індивідуальну свободу і несе індивідуальну відповідальність за власний добробут.
У сфері політики лібералізм виник як реакція на авторитарні режими. Ліберали прагнули обмежити права спадкової влади, запровадити інститути парламентського правління, розширити коло осіб, які мають право голосу, і забезпечити гарантії громадянських свобод. Головними політичними цінностями лібералізму були і залишаються ідеї правової рівності людей, політичного плюралізму й конституціоналізму.
У галузі економіки лібералізм був реакцією на втручання держави у вирішення економічних питань. Ліберали виступали за вільну конкуренцію всередині країни і свободу торгівлі між різними країнами. Економічна функція держави, згідно з ліберальною доктриною, має бути гранично обмеженою.
Наприкінці ХIХ століття ліберали оновили свою ідеологію — вони відійшли від ідеї невтручання держави в економіку. Представники «нового лібералізму» виступали за активну соціальну політику, прагнучи шляхом реформ стерти майнову нерівність. Отже, вони хотіли зробити життя суспільства більш стабільним, захистити його від загрози революційних заворушень. Ліберали були найбільш впливовою політичною силою в США, Великобританії та деяких інших європейських країнах. Вони провадили політику ліберального реформізму, що знаходила підтримку серед широких кіл населення.
Соціалізм
Соціалістична ідеологія негативно ставилась до капіталізму як ладу, що ґрунтувався на приватній власності й вільній конкуренції. Вона трактувала капіталізм як несправедливий, експлуататорський лад, який породжує багатство і привілеї меншості (буржуазії) й бідність і соціальне безправ’я більшості (осіб найманої праці). Соціалісти прагнули замінити буржуазне суспільство новим суспільством соціальної справедливості, у якому будуть ліквідовані приватна власність, експлуатація людини людиною. Соціальну опору соціалістів становили наймані робітники, сільський пролетаріат, радикально налаштована молодь, частина інтелігенції. Соціалістичні ідеї знаходили відгук і серед представників інших верств населення.
Ортодоксальні марксисти (В. І. Ленін, Р. Люксембург та ін.) вважали, що до соціалізму можна прийти лише в результаті революції, в ході якої робітники захоплять владу, встановлять свою диктатуру для придушування опору заможних класів і ліквідують приватну власність. Це, на їхню думку, створило б умови для відмирання класів, скасування експлуатації людини людиною, встановлення влади народу, демократії. Вони не вірили, що демократія можлива в суспільстві, розмежованому на класи, але з тактичних міркувань підтримували демократичні гасла, щоб полегшити створення революційних організацій робітників.
Соціально-демократична течія відрізнялася неоднорідністю. Програми радикально налаштованих соціалістичних і соціал-демократичних партій, як і раніше, базувалися переважно на марксистських ідеях.
Проте одночасно широкого поширення на початку ХХ ст. набувають й
реформістські погляди, дедалі популярнішою стає ідея ревізії (перегляду) теорії К. Маркса.
Пацифізм
Наприкінці ХIХ століття зароджується політичний рух, який виступав за відмову від війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів — пацифізм. Соціальне підґрунтя цього руху було надзвичайно широким — у ньому брали участь представники майже всіх верств суспільства. Пацифісти вимагали відмовитись від застосування насильства в міжнародній політиці і вирішувати всі міжнародні конфлікти за допомогою третейських судів, припинити гонку озброєнь, перейти до загального роззброєння. Зазначені цілі й ініціативи пацифістів були надзвичайно популярними й поширювались серед народних мас. До 1912 р. в 19 країнах діяли вже 136 пацифістських спілок. Діяльність пацифістів мала широке визнання. З 1901 по 1911 рр. 15 діячів, що зробили значний внесок у реалізацію ідей пацифізму, отримали Нобелівські премії миру (серед них президент США Теодор Рузвельт за посередництво в укладанні миру між Японією і Росією).
Суспільний рух у Росії
Тенденції розвитку соціального руху в Росії мали зовсім інший характер, ніж в багатьох країнах Європи. В умовах самодержавного ладу і тяжкого становища соціальних низів збільшувалась кількість прибічників радикальної перебудови суспільства. Ідеї російських соціалістів знайшли своє завершення в програмі РСДРП, прийнятої на другому з’їзді партії в 1903 р. На з’їзді стався розкол на більшовиків (на чолі стояв В. І. Ленін) і меншовиків (Г. В. Плеханов і Ю. Й. Мартов). Більшовики прагнули створити організацію професійних революціонерів, яка зможе «перевернути Росію». Меншовики хотіли створити масову партію робітників на демократичних засадах за зразком західних соціал-демократів. Основне соціальне підґрунтя РСДРП — робітники.
Революційну позицію відстоювали й члени неонародницьких організацій. У 1901–1902 рр. прибічники общинного соціалізму об’єдналися і створили партію соціалістів-революціонерів(есери). Своїм соціальним підґрунтям, на відміну від РСДРП, вони вважали селянство. Члени організації учинили декілька терористичних актів, що уразили Росію.
Маніфест 17 жовтня 1905 р., що проголосив свободу союзів, викликав до життя низку буржуазних політичних партій. Представники демократичної інтелігенції створили конституційно-демократичну (кадетську) партію. Лідером кадетів став П. М. Мілюков. Ідеальним політичним ладом члени партії вважали британську конституційну монархію. Тоді ж прибічники поступових і поміркованих ліберальних перетворень — представники частини чиновництва і буржуазії — об’єднались у «Союз 17 жовтня» на чолі з О. І. Гучковим. Ця партія вирішувала питання в інтересах капіталу і можновладних класів.
Праві політичні сили, представників яких називали чорносотенцями, не створили єдиної партії. Найбільш активно з-поміж них виступав «Союз російського народу» на чолі з О. І. Дубровіним. Чорносотенці відроджували гасла православ’я, самодержавства і народності.
Окрім загальноросійських, виникли також національні соціалістичні й ліберальні партії. У цілому в країні налічувалось близько 50 більш-менш помітних партій.
1. Охарактеризуйте основні зміни у політичному житті країн. Якими чинниками вони були викликані?
2. Поміркуйте, чому старі форми правління не влаштовували суспільство
європейських країн.
3. Чому, на вашу думку, характерною рисою політики урядів і держав на
початку ХХ ст. стає реформізм?
Самостійна робота студента № 2.
Тема: Період повоєнної кризи та революцій (1917-1923р)
План:
1.Прихід до влади Б.Муссоліні.
2.Встановлення фашистської диктатури в Італії.
1. Прихід до влади Б.Муссоліні.
Беніто Мусоліні - основоположник італійського і фактично європейського фашизму, що приніс незліченні біди мільйонам людей і що поставив людство на грань катастрофи. У 1920-1930е рр. ім'я Муссоліні знала вся Італія від малого до старого. Його профіль з голеною головою і випненою нижньою щелепою чеканився на монетах, його численні портрети, погруддя, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім'я набиралося великим шрифтом на кожній сторінці, у всіх газетах. Це був найбільший в Європі культ особистості, неподільно пануючий в Італії з жовтня 1922 р. по липень 1943 р.
Народу Мусоліні представлявся людиною сміливою, всемогутнім постійно що думає про громадян Італії. Йдучи з свого кабінету, він любив залишати засвіченим світло, щоб перехожі думали про вождя, працюючим до ночі.
Беніто Мусоліні народився в 1883 р. в сім'ї сільського коваля в провінції Форлі області Емілія-Романья, в невеликому селі Довіа. Його мати була шкільною учителькою, віруючою, батько - ярим анархістом і безбожником. Ім'я Бенедетто, запропоноване матір'ю, що в перекладі означає «благословенний», батько при хрещенні переробив на Беніто в честь відомого на той час мексіканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Беніто Муссоліні нічим особливим відмічені не були. Він любив підкреслювати свою винятковість, вибраність.
На початку ХХ в. Мусоліні жив і працював в Швейцарії. Перепробував професії каменяря, коваля. Був і чорноробом. У цей час він став членом Соціалістичної партії.
Початок Першої світової війни змінив долю майбутнього дуче. За пропаганду серед народу ідеї участі у війні в жовтні 1914 р. У березні 1919 р. Мусоліні збирає своїх прихильників в «Спілку боротьби» «фашіо ді компаттіменто». (Звідси і вульгарно слово «фашизм».)
2 жовтня 1922 р. Муісоліні зі своїми прихильниками, побудованими в багатотисячні колони, здійснюють похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передає йому владу. Так Італія стала першою в світі фашистською державою.
До 1926 р. Мусоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. 1926 рік він вважав для себе «наполеонівським». Саме тоді він, нарешті знищив залишки опозиції: були видані надзвичайні закони, по яких всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися і розпускалися. У 1926 р. Мусоліні створив фашистський трибунал, що засудив з 1927 по 1937 р. 2947 антифашистів. Вищим законодавчим органом країни стала Велика фашистська рада. У Італії остаточно сформувалася відкрита фашистська диктатура: всі демократичні свободи скасовані, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор. Мусоліні називав свій режим тоталітарним. Влада стала заохочувати доноси, розпалювати підозрілість громадян один до одного. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підкоренні інтересів особистості фашистській державі. У області зовнішньої політики Муссоліні ще в 1923 р. встав на шлях агресії (бомбардування і захоплення острова Корфу). Підготовка до військових і колоніальних захоплень дозволила Італії з мінімальними втратами вийти з «великої депресії» 30-х рр.
Прихід до влади в Німеччині Гітлера дав Мусоліні ґідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівскій Німеччини і в нейтралітеті Франції, Мусоліні захопив Ефіопію, що супроводилося дикою розправою над населенням країни. Спільне прагнення до нового переділу світу шляхом ще однієї світової війни зміцнило контакти між Мусоліні і Гітлером. Спираючись на союз з гітлерівській Німеччиною і підписані Римські угоди, доповнені в 1937 р. Троїстим союзом, Муссоліні переходить до реалізації своїх агресивних планів в Європі. У1936г. в союзі з Гитлером він організує військово-фашистский заколот проти республіканського ладу в Іспанії. Користуючись фактичним нейтралітетом країн Західної Європи і їх повним невтручанням, дуче здійснює широку інтервенцію проти Іспанії, внаслідок якої в країні встановлений режим генерала Франко.
На догоду Гитлеру Муссоліні підтримав захоплення Німеччиною Австрії. З серпня 1938 р., наслідуючи гітлерівській національній політиці, він видає цілу серію антисемітських законів. Правда, італійський фашистський режим був набагато більш ліберальним німецького.
У руках Муссоліні була зосереджена величезна влада: розділ фашистської партії, голова ради міністрів, начальник внутрішніх поліцейських загонів. У вересні 1938 р. Мусоліні був одним з організаторів Мюнхенського змови, що зумовила захоплення Чехословакиї Німеччиною і що сприяла розв'язанню Другої світової війни.
