Стосовно підпілля, то з утворених у перші місяці війни 685 підпільних партійних органів у період окупації в різний час діяли тільки 223. Підпільники збирали зброю, боєприпаси, вибухівку, важливу інформацію й усе це передавали партизанам. Також вчиняли диверсійні акти на підприємствах і залізницях, поширювали серед населення правдиву інформацію про становище на фронтах тощо.
Важливий внесок у розгром ворога зробила також Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. її було утворено Організацією українських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об'єднання кількох партизансько-військових частин. Вона боролась як проти фашистів, так і проти радянських партизанських загонів, а згодом і частин Червоної армії. Лише у жовтні — листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв про-
Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)
ти німців і 54 проти радянських партизанів. Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відродження української державності.
Боротьба на два фронти не тільки знесилювала УПА, а й вела до трагічної братовбивчої війни між українцями. Наприклад, відомий похід з'єднання С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків. Для боротьби з УПА радянське керівництво направило цілу армію НКВС, яка проводила регулярні воєнні операції на всій території Західної України аж до 1953 р.
Загалом радянські партизанські загони, підпільники і УПА своїми бойовими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і визволення України від німецьких окупантів.
Говорячи про народну боротьбу в тилу ворога, слід також приділити увагу і такій важливій складовій життя наших людей у тилу, як їх трудова діяльність. Більшість частина перебазованих з України заводів почала давати продукцію вже навесні 1942 р. Майже половину всіх потужностей, введену в дію у східних районах 1942 p., становило обладнання, евакуйоване з України. Так, на танковому заводі, створеному на базі Челябінського тракторного та евакуйованих з Ленінграда і Харкова дизельних заводів, було виготовлено 18 тис. танків і САУ, 48 500 танкових двигунів.
Донедавна замовчувалась діяльність української інтелігенції, яка опинилася на окупованій території. Тільки в Києві у 1942 р. перебувало 1139 учених: історик Н. Полонська-Василенко, філологи М. Грунський, П. Горець-кий, економісти М. Величківський, Г. Кривченко та ін.
4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсумки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна перемоги. Вивчаючи четверте питання, слід мати на увазі, що необхідні умови для визволення українських земель від фашистських загарбників були створені перемогою Червоної армії під Сталінградом у лютому 1943 р. і поразкою німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору — все це стало чинниками переможного наступу радянських військ по всьому фронту.
Визволення України почалося 18 грудня 1942 p., коли у ході контрнаступу під Сталінградом було вибито німців із села Півнівка Міловського району Луганської області. Внаслідок успішної Донбаської операції 23 серпня 1943 р. ворог залишив Харків, а 8 вересня — Донецьк. На кінець вересня радянські війська вийшли до Дніпра. 6 листопада було визволено Київ. При вивченні цього питання слід особливу увагу приділити тому, що битва за Дніпро і Київ коштувала Червоній армії величезних втрат. Тільки в боях за Букринський плацдарм загинуло 240 тис. воїнів. Одна з головних причин цього — ігнорування Й. Сталіним, Г. Жуковим і М. Ватутіним пропозиції К. Рокоссовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі, де у вересні 1943 р. військами під
Тема 9
його командуванням було захоплено кілька плацдармів. Водночас південний напрям боїв за Київ тільки призвів до невиправдано чисельних втрат.
За офіційними даними, в боях за Дніпро і Київ у цілому загинуло 417 тис. осіб, а за іншими — значно більше. Тільки під час форсування Дніпра в районі Лютежа трупами радянських воїнів було, як греблею, перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам довелося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Така ціна була сплачена за визволення Києва до чергової річниці Жовтневої революції. Контрнаступ німців на Фастівському, Житомирському і Київському напрямках виявився невдалим. 24 грудня почався загальний наступ Червоної армії на Правобережжі.
1944 р. — рік остаточного визволення українських земель. У ході Кор-сунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Кар-патсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій завершилося визволення території України від німецько-фашистських загарбників. 14 жовтня вся Радянська Україна була повністю очищена від окупантів, а 28 жовтня було визволено Закарпаття. Вперше вся етнічна українська територія опинилася під радянською владою.
Визволення України було оплачено надто дорогою ціною. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. в одній оборонній та 11 наступальних операціях загинули і дістали поранення 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в основному росіян, українців та білорусів. 940 учасників боїв за Україну були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них — 668 українців.
На завершальному етапі війни у вирішальну фазу вступив процес об'єднання українських земель. Вивчаючи цю проблему, слід звернути увагу на те, що питання про післявоєнні кордони активно обговорювалися на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточно контури повоєнних кордонів України сформувались у процесі територіальних розмежувань з Польщею, Чехословаччи-ною та Румунією. їх сутність полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення у 1939—1945 pp. до складу Радянського Союзу західних областей України.
Складний і тривалий процес українсько-польського територіального розмежування в основному було завершено підписанням 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою договору щодо радянсько-польського кордону. Договір закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по "лінії Керзона", з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км. Прорадянська політика Польщі сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кілометрове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі.
Початок українсько-чехословацькому територіальному розмежуванню поклав перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що 26 листопада 1944 р. ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР.
Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)
29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР.
Остання крапка у визначенні повоєнних кордонів України поставлена 10 лютого 1947 р. У цей день було підписано радянсько-румунський договір, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто юридично підтвердила кордони, встановлені ще в червні 1940 р.
В результаті остаточного післявоєнного об'єднання споконвічних українських земель територія УРСР збільшилась на 110 тис. км2, а населення — майже на 7 млн осіб. Вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. Були встановлені та гарантовані кордони з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією. Українське питання в сенсі возз'єднання українських земель перестало існувати.
Висвітлюючи підсумки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, слід виокремити демографічні, економічні та політичні аспекти цього питання. Найдорожчі й найболючіші втрати — людські. Якщо на січень 1941 р. населення України становило 41,9 млн, то наприкінці війни, у 1945 р. — 27,4 млн ' осіб. За війну населення республіки скоротилося на 14,5 млн осіб. З понад 8 млн українців, що служили в Радянській армії, під час війни близько 6 млн загинуло смертю хоробрих. У сумній статистиці загальної кількості загиблих серед військових і цивільного населення Україна займає перше місце порівняно з Росією, Білорусією та Німеччиною.
Вражаючими були й матеріальні втрати. Після окупації республіка буквально лежала в руїнах. Було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти і науки, 19 тис. бібліотек. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів, близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Оцінка прямих збитків становила 285 млрд крб (у цінах 1941 р.) — понад 40 % усіх витрат СРСР. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, сягнула 1,5 трлн крб.
Стосовно політичних підсумків, то після Другої світової війни статус України значно змінився. Вперше протягом декількох століть її основні етнічні території були об'єднані у складі однієї держави. Наприкінці війни були створені республіканські міністерства оборони і закордонних справ. Цінуючи роль України в розгромі фашизму, незліченні жертви, яких вона зазнала, нашу республіку включили до числа фундаторів Організації Об'єднаних Націй. Україна не тільки одержала статус держави — засновниці ООН, вона як одна з перших її членів активно включилася в роботу цієї міжнародної організації.
Вивчаючи уроки війни, треба звернутися перш за все до документальних джерел, насамперед спогадів рядових солдатів, які винесли на собі основний тягар війни і здобули перемогу. Народ, який пройшов через випробування війни, витримав такі муки і зумів вистояти, повинен особливо дорожити уроками минулого. Найбільшим уроком є ціна війни і миру. Загострення у сучасну добу проблеми війни і миру підвищує, як ніколи, відпові-
Тема 9
дальність за те, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне протистояння, з практики відносин між державами і народами.
Другий урок полягає в тому, що усі люди мають усвідомити, що мир — це не просто відсутність війни. Мир — це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами і народами. Минула війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівська коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла доленосну роль. При цьому головну роль відіграли слов'янські народи СРСР, на долю яких припадає понад 85 % безповоротних втрат.
Наступний урок полягає в тому, що справді демократичні держави ніколи не воюватимуть між собою. І ще повчальний урок, який має не тільки пізнавальне, а й незаперечне практичне значення. Перемоги не було б без віри людей у себе, свій народ і свою державу. Патріотизм був насамперед найвищою відповідальністю — загальною, колективною і особистою — за всю державу, її сьогодення та історичні перспективи. І саме такий патріотизм може слугувати неоціненним зразком для нас, для наступних поколінь українського народу.
Персонали
Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. В лютому 1940 р. створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р. стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. Обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
Боровець Тарас (Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстанського руху. В'язень фашистського концтабору Заксенхаузен. В еміграції організував Українську національну гвардію, видавав часопис "Меч і Воля" (1951 —1953). Автор спогадів "Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху".
Бурмістренко Михайло (1902—1941) — політичний та державний діяч. Із січня 1938 р. другий секретар ЦК КП(б)У. Із серпня 1941 р. член військової ради Південно-Західного фронту. Загинув у бою 9 вересня в районі Шу-мейково Полтавської обл.
Ватутін Микола (1901 —1944) — генерал армії. З березня 1943 р. командувач Воронізького фронту (з жовтня — 1-й Український). Війська фронту брали участь у визволенні Правобережної України. 29 лютого 1944 р. був важко поранений. Помер 15 квітня. Похований у Києві.
Єрьоменко Андрій (1892 —1970) — маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944). З липня 1941 р. — заступник командувача
Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)
Західного фронту, із серпня 1942 р. — командувач Сталінградського фронту, з березня 1945 р. — 4-го Українського фронту.
Жуков Георгій (1896—1974) — маршал Радянського Союзу (1943), Герой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956). З червня 1941 член Ставки, із серпня 1942 р. — заступник Верховного Головнокомандувача. У березні — травні 1944 р. командувач 1-го Українського фронту. З листопада 1944 р. до травня 1945 р. командувач 1-го Білоруського фронту.
Кирпонос Михайло (1892 —1941) — генерал-полковник (1941), Герой Радянського Союзу (1940). З лютого 1941 р. командувач Київського особли-I вого ВО. З червня 1941 р. командувач військ Південно-Західного фронту. Загинув у бою 20 вересня 1941 р. в районі Шумейково Полтавської обл.
Ковпак Сидір (1887—1967) — державний та громадський діяч, двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор. У роки війни один із перших організаторів партизанського руху в Україні, командир з'єднання, яке здійснило ряд глибоких рейдів на Правобережну Україну (за 26 місяців з'єднання пройшло 10 тис. км).
Кожедуб Іван (1920—1991) — тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945), маршал авіації. В діючій армії з березня 1943 р. За роки війни здійснив 330 бойових вилетів, збив 62 літака противника.
Конєв Іван (1897—1973) — воєначальник. Маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944,1945). Під час Великої Вітчизняної війни — командувач військ 1-го і 2-го Українських фронтів.
Кубійович Володимир (1900—1985) — науковець, діяч українського визвольного руху. З 1940 р. професор Українського вільного університету в Празі. В 1931 р. стає членом НТШ у Львові. У 1947—1963 pp. — генеральний секретар НТШ. Під час Другої світової війни очолював єдину визнану німецьким урядом допомогово-громадську організацію — Український центральний комітет. У 1943 р. брав участь в організації Української дивізії "Галичина". Помер у Парижі.
Петров Іван (1896—1958) — радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). У роки війни командував арміями, які обороняли Одесу, Севастополь, потім Північнокавказьким, 2-м Білоруським і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної України та Закарпаття.
Руднєв Степан (1899—1943) — один із організаторів партизанського руху в Україні. Герой Радянського Союзу (1944 р., посмертно), генерал-майор (1943). З перших днів війни організував партизанський загін на Сумщині. З жовтня 1941 р. був комісаром партизанського з'єднання під командуванням С Ковпака. Разом із сином Радієм загинув за остаточно не з'ясованих обста-
| I |
і вин у бою біля Делятина (Івано-Франківська обл.). Рибалко Павло (1894— 1948) — маршал бронетанкових військ (1945), двічі Герой Радянського Союзу (1943,1945). З травня 1943 р. командувач 3-ю гвардійською танковою армією. Війська під командуванням П. Рибалка брали
Тема 9
участь у Курській битві, Київській наступальній операції, Житомирсько-Бер-дичевській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській та Празькій операціях.
Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського визвольного руху. З 1932 р. активний член ОУН, організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного Українського державного правління. За відмову анулювати згаданий Акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівни-ком Світової антикомуністичної ліги та Європейської ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги "ЗО червня 1941" (1967). Помер у Мюнхені.
Строкам Тимофій (1 903— 1 963) — організатор партизанських формувань в Україні, генерал-лейтенант. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Москву. В 1942 — 1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху. Після війни — заступник наркома НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Тимошенко Семен (1895—1970) — воєначальник, маршал Радянського Союзу (1940), двічі Герой Радянського Союзу (1940,1965). Народився в Бесса-рабії. З вересня 1939 р. — командувач військ Українського, пізніше — Північно-Західного фронтів. У 1940—1941 pp. — нарком оборони СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни — голова Ставки Головного командування, член Ставки Верховного командування і Верховного головнокомандування, головнокомандувач військ Західного і Південно-Західного напрямків. Після війни командував військами декількох округів. З 1962 р. — голова Радянського комітету ветеранів війни. Депутат Верховних Рад СРСР і УРСР.
Хрущов Микита (1894—1971) — державний і партійний діяч. У 1938— 1949 pp. (з перервою у квітні — листопаді 1947) перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944 — 1947 рр. одночасно голова Раднаркому. Під час війни — член Військових рад кількох фронтів, генерал-лейтенант (1943).
Шухевич Роман (Тарас Чупринка, Тур) (1907—1950) — військовий діяч, член ОУН. У 1934—1937 pp. — в'язень польських тюрем, концтабору. Належав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном "Нахтігаль". Восени 1943 р. став головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом 5 березня 1950 р.
Найважливіші події
Рік
15 березня — проголошення незалежності Карпатської України. 23 серпня — підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про перерозподіл сфер впливу в Східній Європі.
І Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)
1 вересня — напад Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни.
17 вересня — початок походу Червоної Армії в Західну Україну.
28 вересня — підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордони.
26 — 27 жовтня — прийняття Народними Зборами Західної України Декларації про входження до складу СРСР.
1940, 28—ЗО червня — інкорпорація Бессарабії та Північної Буковини до складу Радянського Союзу.
Рік
22 червня — напад Німеччини на СРСР.
ЗО червня — проголошення у Львові відновлення Української держави.
5 липня — 26 вересня — оборона Києва.
4 серпня — 16 жовтня — оборона Одеси.
30 жовтня — 4 липня 1942 р. — оборона Севастополя.
Рік
Травень — поразка Червоної Армії під Харковом та в Криму.
20 червня — створення Українського штабу партизанського руху.
22 липня — завершення окупації України.
