Р., січень— IIз'їзд Рад СРСР. Затвердження першої Конституції Союзу РСР. 4 страница

Стосовно підпілля, то з утворених у перші місяці війни 685 підпільних партійних органів у період окупації в різний час діяли тільки 223. Підпільни­ки збирали зброю, боєприпаси, вибухівку, важливу інформацію й усе це пе­редавали партизанам. Також вчиняли диверсійні акти на підприємствах і залізницях, поширювали серед населення правдиву інформацію про стано­вище на фронтах тощо.

Важливий внесок у розгром ворога зробила також Українська повстансь­ка армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. її було утворено Організацією ук­раїнських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об'єднан­ня кількох партизансько-військових частин. Вона боролась як проти фа­шистів, так і проти радянських партизанських загонів, а згодом і частин Червоної армії. Лише у жовтні — листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв про-

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

ти німців і 54 проти радянських партизанів. Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відродження української державності.

Боротьба на два фронти не тільки знесилювала УПА, а й вела до трагіч­ної братовбивчої війни між українцями. Наприклад, відомий похід з'єднан­ня С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків. Для боротьби з УПА радянське керівництво на­правило цілу армію НКВС, яка проводила регулярні воєнні операції на всій території Західної України аж до 1953 р.

Загалом радянські партизанські загони, підпільники і УПА своїми бойо­вими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і визволення України від німецьких окупантів.

Говорячи про народну боротьбу в тилу ворога, слід також приділити ува­гу і такій важливій складовій життя наших людей у тилу, як їх трудова діяльність. Більшість частина перебазованих з України заводів почала да­вати продукцію вже навесні 1942 р. Майже половину всіх потужностей, вве­дену в дію у східних районах 1942 p., становило обладнання, евакуйоване з України. Так, на танковому заводі, створеному на базі Челябінського трак­торного та евакуйованих з Ленінграда і Харкова дизельних заводів, було виготовлено 18 тис. танків і САУ, 48 500 танкових двигунів.

Донедавна замовчувалась діяльність української інтелігенції, яка опи­нилася на окупованій території. Тільки в Києві у 1942 р. перебувало 1139 уче­них: історик Н. Полонська-Василенко, філологи М. Грунський, П. Горець-кий, економісти М. Величківський, Г. Кривченко та ін.

4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсумки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна пере­моги. Вивчаючи четверте питання, слід мати на увазі, що необхідні умови для визволення українських земель від фашистських загарбників були ство­рені перемогою Червоної армії під Сталінградом у лютому 1943 р. і пораз­кою німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору — все це стало чинниками переможного наступу радянських військ по всьому фронту.

Визволення України почалося 18 грудня 1942 p., коли у ході контрнаступу під Сталінградом було вибито німців із села Півнівка Міловського району Луганської області. Внаслідок успішної Донбаської операції 23 серпня 1943 р. ворог залишив Харків, а 8 вересня — Донецьк. На кінець вересня радянські війська вийшли до Дніпра. 6 листопада було визволено Київ. При вивченні цього питання слід особливу увагу приділити тому, що битва за Дніпро і Київ коштувала Червоній армії величезних втрат. Тільки в боях за Букринський плацдарм загинуло 240 тис. воїнів. Одна з головних причин цього — ігнору­вання Й. Сталіним, Г. Жуковим і М. Ватутіним пропозиції К. Рокоссовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі, де у вересні 1943 р. військами під

Тема 9

його командуванням було захоплено кілька плацдармів. Водночас південний напрям боїв за Київ тільки призвів до невиправдано чисельних втрат.

За офіційними даними, в боях за Дніпро і Київ у цілому загинуло 417 тис. осіб, а за іншими — значно більше. Тільки під час форсування Дніпра в ра­йоні Лютежа трупами радянських воїнів було, як греблею, перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам довелося підри­вати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Така ціна була спла­чена за визволення Києва до чергової річниці Жовтневої революції. Контр­наступ німців на Фастівському, Житомирському і Київському напрямках виявився невдалим. 24 грудня почався загальний наступ Червоної армії на Правобережжі.

1944 р. — рік остаточного визволення українських земель. У ході Кор-сунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Кар-патсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій за­вершилося визволення території України від німецько-фашистських загарб­ників. 14 жовтня вся Радянська Україна була повністю очищена від оку­пантів, а 28 жовтня було визволено Закарпаття. Вперше вся етнічна україн­ська територія опинилася під радянською владою.

Визволення України було оплачено надто дорогою ціною. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. в одній оборонній та 11 наступальних операціях загинули і дістали поранення 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в ос­новному росіян, українців та білорусів. 940 учасників боїв за Україну були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них — 668 українців.

На завершальному етапі війни у вирішальну фазу вступив процес об'єд­нання українських земель. Вивчаючи цю проблему, слід звернути увагу на те, що питання про післявоєнні кордони активно обговорювалися на Теге­ранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітле­рівської коаліції. Остаточно контури повоєнних кордонів України сформу­вались у процесі територіальних розмежувань з Польщею, Чехословаччи-ною та Румунією. їх сутність полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення у 1939—1945 pp. до складу Радянського Союзу західних областей України.

Складний і тривалий процес українсько-польського територіального роз­межування в основному було завершено підписанням 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою договору щодо радянсько-польського кордо­ну. Договір закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по "лінії Керзона", з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км. Прорадянська по­літика Польщі сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кілометрове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі.

Початок українсько-чехословацькому територіальному розмежуванню поклав перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що 26 ли­стопада 1944 р. ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

Остання крапка у визначенні повоєнних кордонів України поставлена 10 лютого 1947 р. У цей день було підписано радянсько-румунський договір, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто юридично підтвердила кордони, встановлені ще в червні 1940 р.

В результаті остаточного післявоєнного об'єднання споконвічних укра­їнських земель територія УРСР збільшилась на 110 тис. км², а населення — майже на 7 млн осіб. Вперше за багато століть усі українці опинилися в ме­жах однієї держави. Були встановлені та гарантовані кордони з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією. Українське питання в сенсі воз­з'єднання українських земель перестало існувати.

Висвітлюючи підсумки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, слід виокремити демографічні, економічні та політичні аспекти цього питання. Найдорожчі й найболючіші втрати — людські. Якщо на січень 1941 р. насе­лення України становило 41,9 млн, то наприкінці війни, у 1945 р. — 27,4 млн ' осіб. За війну населення республіки скоротилося на 14,5 млн осіб. З понад 8 млн українців, що служили в Радянській армії, під час війни близько 6 млн загинуло смертю хоробрих. У сумній статистиці загальної кількості загиб­лих серед військових і цивільного населення Україна займає перше місце порівняно з Росією, Білорусією та Німеччиною.

Вражаючими були й матеріальні втрати. Після окупації республіка бук­вально лежала в руїнах. Було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти і науки, 19 тис. бібліотек. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів, близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Оцінка прямих збитків становила 285 млрд крб (у цінах 1941 р.) — понад 40 % усіх витрат СРСР. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, сягнула 1,5 трлн крб.

Стосовно політичних підсумків, то після Другої світової війни статус України значно змінився. Вперше протягом декількох століть її основні етнічні території були об'єднані у складі однієї держави. Наприкінці війни були створені республіканські міністерства оборони і закордонних справ. Цінуючи роль України в розгромі фашизму, незліченні жертви, яких вона зазнала, нашу республіку включили до числа фундаторів Організації Об'єд­наних Націй. Україна не тільки одержала статус держави — засновниці ООН, вона як одна з перших її членів активно включилася в роботу цієї міжнарод­ної організації.

Вивчаючи уроки війни, треба звернутися перш за все до документальних джерел, насамперед спогадів рядових солдатів, які винесли на собі основ­ний тягар війни і здобули перемогу. Народ, який пройшов через випробу­вання війни, витримав такі муки і зумів вистояти, повинен особливо доро­жити уроками минулого. Найбільшим уроком є ціна війни і миру. Загост­рення у сучасну добу проблеми війни і миру підвищує, як ніколи, відпові-

Тема 9

дальність за те, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне проти­стояння, з практики відносин між державами і народами.

Другий урок полягає в тому, що усі люди мають усвідомити, що мир — це не просто відсутність війни. Мир — це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами і народами. Минула війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівська коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла доленосну роль. При цьому головну роль відіграли слов'янські народи СРСР, на долю яких припадає понад 85 % безповоротних втрат.

Наступний урок полягає в тому, що справді демократичні держави ніко­ли не воюватимуть між собою. І ще повчальний урок, який має не тільки пізнавальне, а й незаперечне практичне значення. Перемоги не було б без віри людей у себе, свій народ і свою державу. Патріотизм був насамперед найвищою відповідальністю — загальною, колективною і особистою — за всю державу, її сьогодення та історичні перспективи. І саме такий патріо­тизм може слугувати неоціненним зразком для нас, для наступних поколінь українського народу.

Персонали

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. В лютому 1940 р. створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р. стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. Обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналі­зму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Боровець Тарас (Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстансь­кого руху. В'язень фашистського концтабору Заксенхаузен. В еміграції організував Українську національну гвардію, видавав часопис "Меч і Воля" (1951 —1953). Автор спогадів "Армія без держави: слава і трагедія українсь­кого повстанського руху".

Бурмістренко Михайло (1902—1941) — політичний та державний діяч. Із січня 1938 р. другий секретар ЦК КП(б)У. Із серпня 1941 р. член військо­вої ради Південно-Західного фронту. Загинув у бою 9 вересня в районі Шу-мейково Полтавської обл.

Ватутін Микола (1901 —1944) — генерал армії. З березня 1943 р. коман­дувач Воронізького фронту (з жовтня — 1-й Український). Війська фронту брали участь у визволенні Правобережної України. 29 лютого 1944 р. був важко поранений. Помер 15 квітня. Похований у Києві.

Єрьоменко Андрій (1892 —1970) — маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944). З липня 1941 р. — заступник командувача

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

Західного фронту, із серпня 1942 р. — командувач Сталінградського фрон­ту, з березня 1945 р. — 4-го Українського фронту.

Жуков Георгій (1896—1974) — маршал Радянського Союзу (1943), Ге­рой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956). З червня 1941 член Став­ки, із серпня 1942 р. — заступник Верховного Головнокомандувача. У бе­резні — травні 1944 р. командувач 1-го Українського фронту. З листопада 1944 р. до травня 1945 р. командувач 1-го Білоруського фронту.

Кирпонос Михайло (1892 —1941) — генерал-полковник (1941), Герой Радянського Союзу (1940). З лютого 1941 р. командувач Київського особли-I вого ВО. З червня 1941 р. командувач військ Південно-Західного фронту. За­гинув у бою 20 вересня 1941 р. в районі Шумейково Полтавської обл.

Ковпак Сидір (1887—1967) — державний та громадський діяч, двічі Ге­рой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор. У роки війни один із перших організаторів партизанського руху в Україні, командир з'єднання, яке здійснило ряд глибоких рейдів на Правобережну Україну (за 26 місяців з'єднання пройшло 10 тис. км).

Кожедуб Іван (1920—1991) — тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945), маршал авіації. В діючій армії з березня 1943 р. За роки війни здійснив 330 бойових вилетів, збив 62 літака противника.

Конєв Іван (1897—1973) — воєначальник. Маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944,1945). Під час Великої Вітчиз­няної війни — командувач військ 1-го і 2-го Українських фронтів.

Кубійович Володимир (1900—1985) — науковець, діяч українського ви­звольного руху. З 1940 р. професор Українського вільного університету в Празі. В 1931 р. стає членом НТШ у Львові. У 1947—1963 pp. — генераль­ний секретар НТШ. Під час Другої світової війни очолював єдину визнану німецьким урядом допомогово-громадську організацію — Український цен­тральний комітет. У 1943 р. брав участь в організації Української дивізії "Га­личина". Помер у Парижі.

Петров Іван (1896—1958) — радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). У роки війни командував арміями, які обороняли Одесу, Севастополь, потім Північнокавказьким, 2-м Білорусь­ким і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної України та Закарпаття.

Руднєв Степан (1899—1943) — один із організаторів партизанського руху в Україні. Герой Радянського Союзу (1944 р., посмертно), генерал-майор (1943). З перших днів війни організував партизанський загін на Сумщині. З жовтня 1941 р. був комісаром партизанського з'єднання під командуванням С Ковпака. Разом із сином Радієм загинув за остаточно не з'ясованих обста-

I

^і вин у бою біля Делятина (Івано-Франківська обл.). Рибалко Павло (1894— 1948) — маршал бронетанкових військ (1945), двічі Герой Радянського Союзу (1943,1945). З травня 1943 р. командувач 3-ю гвар­дійською танковою армією. Війська під командуванням П. Рибалка брали

Тема 9

участь у Курській битві, Київській наступальній операції, Житомирсько-Бер-дичевській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській та Празькій операціях.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського визвольного руху. З 1932 р. активний член ОУН, організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного Українського державного правління. За відмову анулю­вати згаданий Акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восе­ни 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Ан­тибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівни-ком Світової антикомуністичної ліги та Європейської ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги "ЗО червня 1941" (1967). Помер у Мюнхені.

Строкам Тимофій (1 903— 1 963) — організатор партизанських формувань в Україні, генерал-лейтенант. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Мос­кву. В 1942 — 1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху. Після війни — заступник наркома НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління при­кордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).

Тимошенко Семен (1895—1970) — воєначальник, маршал Радянського Союзу (1940), двічі Герой Радянського Союзу (1940,1965). Народився в Бесса-рабії. З вересня 1939 р. — командувач військ Українського, пізніше — Північно-Західного фронтів. У 1940—1941 pp. — нарком оборони СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни — голова Ставки Головного командування, член Ставки Верховного командування і Верховного головнокомандування, головнокомандувач військ Західного і Південно-Західного напрямків. Після війни командував військами декількох округів. З 1962 р. — голова Радянсь­кого комітету ветеранів війни. Депутат Верховних Рад СРСР і УРСР.

Хрущов Микита (1894—1971) — державний і партійний діяч. У 1938— 1949 pp. (з перервою у квітні — листопаді 1947) перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944 — 1947 рр. одночасно голова Раднаркому. Під час війни — член Військових рад кількох фронтів, генерал-лейтенант (1943).

Шухевич Роман (Тарас Чупринка, Тур) (1907—1950) — військовий діяч, член ОУН. У 1934—1937 pp. — в'язень польських тюрем, концтабору. На­лежав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном "Нахтігаль". Восени 1943 р. став головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом 5 березня 1950 р.

Найважливіші події

Рік

15 березня — проголошення незалежності Карпатської України. 23 серпня — підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про перерозподіл сфер впливу в Східній Європі.

І Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

1 вересня — напад Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни.

17 вересня — початок походу Червоної Армії в Західну Україну.

28 вересня — підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордони.

26 — 27 жовтня — прийняття Народними Зборами Західної України Де­кларації про входження до складу СРСР.

1940, 28—ЗО червня — інкорпорація Бессарабії та Північної Буковини до складу Радянського Союзу.

Рік

22 червня — напад Німеччини на СРСР.

ЗО червня — проголошення у Львові відновлення Української держави.

5 липня — 26 вересня — оборона Києва.

4 серпня — 16 жовтня — оборона Одеси.

30 жовтня — 4 липня 1942 р. — оборона Севастополя.

Рік

Травень — поразка Червоної Армії під Харковом та в Криму.

20 червня — створення Українського штабу партизанського руху.

22 липня — завершення окупації України.