Павлова була ліричною балериною, її відрізняли музикальність та психологічна змістовність. ЇЇ образ зазвичай пов’язують з образом помираючого лебедя.
Техніка італійських балерин, ангажованих колись щорічно Маріїнським палацом, повільно відходила в минуле. В балетному танці все сильніше прокидалась і починала володарювати Магія почуттів. Те, що незмінно притягує та зачаровує.
Запальний танок її героїнь – Пахіти, Кітри – був зразком виконавчої майстерності та стилю.
Природнім для Павлової було спробувати ставити самоcтійно. Таку спробу вона здійснила в 1909 році на спектаклі в Суворінському театрі на честь 75-річного ювілею власника – А.Суворіна. Для свого дебюту Павлова обрала «Ніч» Рубінштейна. Вона з’явилась в білому хітоні з квітами в руках та в волоссі. Очі її загорялись, коли вона постягувала кому-небудь свій букет. Гнучкі руки то взивали, то лякливо відсторонювались. Все разом перетворювалось на монолог про безмовну жагу. Вільні рухи корпуса та рук створювали враження імпровізації, нагадуючи про вплив Дункан. Але і класичний танець був присутній, з пальцевою технікою, він вносив розмаїття та доповнив виразні жести. Наступними номерами були «Стрекоза» Ф.Крейслера, «Метелик» Р.Дріго, «Каліфорнійський мак». Тут класичний танок сприяв та взаємодіяв з вільною пластикою. Поєднувало їх емоційний стан героїні.
Часто, незважаючи на прохання педагогів та партнерів, вона ніяк не могла повторити ряд неперевершених па, які находу придумувала під час своїх репетицій та занять. Вона втомлена падала на стілець, і казала, зворушеному її імпровізацією Петіпа: «Марісу Івановичу, милий, я так більше не можу! Давайте я спробую інакше?» Вона починала все з початку, порхала метеликом, пробувала ще і ще, і кожен раз це була нова лінія руху, вогняний сплеск, лава, якийсь портрет Душі, що на мить виглянула з глибин її тонкого, невагомого тіла.
Малюнок її танцю ніколи не повторювався!
Їй як педагогу, потім надзвичайно складно було мати учениць, тому, що вони ніколи не могли в точності повторити тих її танцювальних рухів, які вона і сама не пам’ятала через секунду.
Про те як Анна Павлова танцювала «Помираючого лебедя», сьогодні можна лише здогадуватись – кінокадри що збереглися не дають повного уявлення про магію, що виходячи із споминів зводила з розуму. Коли французький композитор Каміль Сен-Санс, на музику якого був поставлений «Лебідь», побачив танок Павлової, у маестро тільки і вирвалось: «Мадам, ось тільки тепер я зрозумів, яку чарівну музику я написав!».
Невелика хореографічна композиція «Помираючий лебідь» став її коронним номером. Виконуючи його, Анна Павлова на думку сучасників, абсолютно неймовірно. Мабуть, секрет відмінності балерини від інших танцюристок які блищали на сцені до, та після неї, переховувався в неповторній індивідуальності її характеру. Сучасники казали, що, дивлячись на Павлову, вони бачили не танці, а втілення своєї мрії про танці. Вона здавалась повітряною та неземною. В її мові було щось дитяче, чисте, що не в’яжеться з реальним життям.
Павлова виходила на сцену лукавою, розбещеною дівчинкою в балеті «Марна пересторога», вишуканим білим снігом в балеті «Камарго» з чарівністю молодості виконувала партії чотирьох казкових чарівниць в балеті «Спляча красуна», а потім і саму принцесу Аврору – мрію свого дитинства.
Танок Павлової в цих балетах був повен природної грації, безтурботної радості життя. Але ось з’являється на сцені Павлова – Жизель і глядач зворушений трагічною силою її гри.
Кожен її танок, кожен виступ Анни Павлової пробуджував в душах глядачів цілий світ думок, почуттів радісних, горісних, але завжди поетичних. В усіх країнах, де проходили її гастролі, Анна Павлова цікавилась ритуальними та народними танцями. Вона вивчала їх, брала уроки у місцевих вчителів, вводила їх у свій репертуар, знайомила з ними глядачів інших країн.
Ф.Лопухов, один з учнів балерини, пізніше згадував:
«Павлова – великий художник, тому, що її героїні володіли кожна своєю темою, розказуючи по своєму про своє життя – з сумом чи з радістю, так як вважає сама Павлова. Коли зараз кажуть «Павлова» згадують «Помираючого лебедя» Михайла Фокіна, якого той поставив лише для неї, з її неповторною манерою виразно передавати російську журбу – мрію. В решті решт їх – лебедя і Павлову – ототожнюють. Марно! Павлова оспівувала радість більше ніж горе; тема щастя, а не страждань була головною її темою. Павлова проявила себе передусім як велика лірична актриса. Якщо шукати порівняння в світі коштовних каменів, то її варто признати справжнім оксамитом блакитної води!» Павлова залишалась такою ж вимогливою та безжалісною до себе. Інтуїтивно відчуваючи подих нового часу вона без втоми шукала свіжі шляхи в балетному мистецтві; поновлювала старі мініатюри, поставлені ще для неї Михайлом Фокіним: «Шопеніану», «Сільфіду», «Осінні листя», «Маки».
Цікавилась вона і авангардним привабливим танком талановитої американки Айсейдори Дункан, не одноразово приїздила до неї в студію, але сама продовжувала неувтомно пропагандувати невмируще мистецтво російського класичного балету всюди, де тільки могла і де хоч трохи дозволяли умови.
Самовіддано виступала Павлова в школах маленьких американських містечок в далекій провінції, перед мексиканськими пастухами, мешканцями гірських індійських поселень. Мексиканці кидали на ознаку захоплення до її ніг свої сомбреро, індуси посипали її квітами лотоса, стримані шведи великою мовчазну гурбою проводжали її карету до самого готелю, після виступу в Королівському оперному театрі, голландці настільки любили її, що вивели особливий сорт білосніжних тюльпанів та назвали його «Анна Павлова».
ЇЇ незвичайне життя в танці можна було б назвати подвигом. Так її потім і називали. Але вона зовсім не сприймала його як подвиг. Вона просто жила.
Вона немов готова була танцювати вічно разом зі своєю трупою, що обожнювала в Анні все: стиль одягу, шляпи, взуття, поведінку, капризи, статуру, манеру говорити та сміятись, вони оберігали її, немов свою зіркову дитину… Дитину. Вона і була дитиною, зачарованою з дитинства балетом.
Вона не збиралась помирати, для неї смерті не існувало, оскільки саме Анна Павлова змогла зупинити час в вишуканому русі по сцені, в повільному, граціозному па свого неповторного «Лебедя», в романтичному кружлянні прозорої Сільфіди, в повільному танку граційно-безумної Жизелі.
Павлова зробила неоцінений внесок у розвиток балетного мистецтва. Вона надала нового змісту традиційним образам в балеті. Принесла в старий балет 19-го сторіччя новий зміст сторіччя 20-го. Наприклад психологізм. Вона принесла в розважальне мистецтво небачену глибину трактовок. І імітація пташиних повадок до екзистенціальної трагедії – вічний тому доказ.
Висновок
Діяльність Анни Павлової виходить далеко за межі її виконавчої творчості. Опанувавши в бездоганності віртуозною технікою класичного танцю, Павлова залишалась старанною ученицею. Але де б не знаходилась Анна Павлова, вона для всіх завжди залишалась діячем російського балету. Маршрути її мандрів, які пересікали всі континенти землі, були маршрутами, по яким російська хореографічна культура приходила в життя народів різних країн. Це була тріумфальна хода російської Терпсихори, якій глядач всього світу безумовно віддав лаври першості. В особі Анни Павлової російська балетна школа отримала світову славу та визнання. Павлова познайомила мир з мистецтвом балету, невідомим йому раніше. Свідчення всесвітнього тріумфу балерини - сімдесят шість програмок її виступів у всіх частинах світу з архіву Віктора Дандре, що дбайливо зберігаються сьогодні в бібліотеці паризької "Гранд-Опера", так само як і її незліченні автографи, підписані чорним чорнилом дрібним, але розгонистим почерком.
Її називали "Божественною" і "Чудовою". Говорили, що вона - "Білий Лебідь" і навіть "Фея лебединої зграї". Увесь світ лежав у її ніг. Але мало, хто замислювався, що їй доводилося бути не просто великою балериною, але й педагогом, репетитором і навіть хореографом.
В ній відображався контраст хрупкості й сили, залізної волі й привабливої простодушності. Немов передчуваючи прийдешні бурі XX сторіччя, вона поспішала розповісти у своєму танці про швидкоплинність щастя, про красу людської душі. Це була немов би спроба піймати невловиме. У ній жила непояснена загадка. Останніми словами її були: " Приготуйте мій костюм Лебедя..." Вона ступнула в легенду, залишивши світу пам'ять. Пам'ять про прекрасне, пам'ять про ту, що говорила з людьми мовою, зрозумілу кожному, пам'ять про лебедину пісню свого століття.
Багато хто з балерин ХХ століття прагнули хоч у чомусь походити на Анну Павлову. Прообраз - один, продовжувачок - десятки. «А що ж залишилося від цього загадкового і прекрасного образу поколінню, що живе на початку XXІ століття? Загальне ім'я "La Pavlova"? Кілька витончених порцелянових статуеток, майстерно виліплених самою балериною? Міф про незрівнянну балерину, чиє мистецтво залишилося неперевершеним у її час, а слава якої не мерхне й понині...»
Література
1. Блок Л.Д. Классический танец. История и современность. - CПб.: Искусство,1987.
2. Бахрушин Ю.А. История русского балета. – М.: 1977.
3. В. Дандре Анна Павлова. Жизнь и легенда. - CПб.: Вита Нова, 2003. - 592 с.
4. Красовская В.М. Западноевропейский балетный театр. Очерки истории. – Л.: 1979.
5. Красовская В.М. История русского балета. - Л.: Искусство, 1978.
6. Красовская В.М Анна Павлова. - Л.: Искусство, 1964.
7. Красовская В.М. Русский балетный театр начала ХХ века. В двух книгах. Книга 1. - Л.: Искусство, 1971.
8. Красовская В.М. Павлова. Нижинский. Ваганова. - Л.: Аграф, 1999.
9. Русский балет: Энциклопедия. - М.: 1997.
