Основні поняття і принципи функціонування Інтернет, визначені національним законодавством

Розглядаючи правовий режим інформаційних ресурсів і доступу до них, варто зважити на те, що нині найбільш складною є пробле­ма правового регулювання відповідних аспектів функціонування гло­бальної світової мережі Інтернет. Труднощі починалися навіть від того, що протягом тривалого часу не було чіткого визначення суті цього явища, що для права взагалі є критичним фактором. Адже брак чітко окресленого предмета регулювання стає неефективним або вза­галі неможливим саме це регулювання.

Спроби сформулювати його були спрямовані насамперед на гру­пування певних функціональних ознак мережі Інтернет. Наприклад, Інтернет визначали як універсальну систему об'єднаних мереж, які дають змогу забезпечити включення будь-яких масивів інформації для надання її користувачам, надання довідкових та інших інформа­ційних послуг, а також здійснення різних цивільно-правових угод на основі комбінації інформаційно-комунікаційних технологій. Про­те подібні йому формулювання не передбачали головного - можливості чітко окреслити правовий статус цієї системи та суб'єктів, ді­яльність яких пов'язана з нею.

В українському законодавстві правове визначення поняття Інтер­нет міститься в нормах ст. 1 Закону України „Про телекомунікації"", згідно з яким Інтернет це всесвітня інформаційна система загаль­ного доступу, яка логічно зв 'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.^21в

На основі цього визначення можна сформулювати низку ключо­вих ознак мережі Інтернет, що виражають особливості правового ре­гулювання окремих її функцій.

По перше, Інтернет - це інформаційна система, тобто сукупність телекомунікаційних мереж і засобів для накопичення, оброблення, зберігання і передавання даних.

Інформаційна система Інтернет має ще дві додаткові ознаки, яки­ми вона відрізняється від різних спеціалізованих, закритих, або ло­кальних, інформаційних систем (наприклад, військових, банківських, локальних комп'ютерних систем і мереж різних установ, підприємств та організацій). Такими додатковими ознаками є всесвітній характер доступу, тобто відкритість Інтернет для доступу з будь-якої можли­вої точки Світу, де є необхідне обладнання, та загальний характер до­ступу, тобто можливість будь-якої особи без додаткових обмежень або дозволів отримати доступ та користуватися основними послуга­ми Інтернет.

Невід'ємною характеристикою Інтернет є глобальний адресний простір, тобто сукупність адрес мережі Інтернет, за допомогою яких впорядковуються і зв'язуються між собою окремі інформаційні ре­сурси (Інтернет-сторінки) і користувач дістає можливість переходи­ти від одного інформаційного ресурсу до іншого.

Згідно із Законом України „Про телекомунікації"", адреса мере­жі Інтернет - це визначений чинними в Інтернеті міжнародними стандартами цифровий та/або символьний ідентифікатор доменних імен в ієрархічній системі доменних назв. Фактично це назва, яка присвоюється окремому електронному інформаційному ресурсу -Інтернет-сторінці. Наприклад, адресою Інтернет-сторінки Верховної Ради України є http://www. rada. gov. ua/.

Нарешті, останньою ключовою ознакою Інтернет є використання так званого Інтернет-протокола, який визначається міжнародними стандартами. Це й певний технічний стандарт, використання якого дає змогу окремим електронно-обчислювальним машинам з'єднуватися між собою, використовуючи дротові й бездротові телекомунікацій­ні мережі. Міжнародний характер цього технічного стандарту зумов­лений глобальним характером Інтернет, за якого окремі держави не здатні вводити національні стандарти, що відрізняються від нього, оскільки це виключило б інформаційні мережі такої держави із за­гальної мережі.

Слід також виділити такий термін, як національний сегмент ме­режі Інтернет, який використовують у національних і міжнародних актах. Цей термін означає сукупність адрес Інтернет, яким присвоєно код країни, визначений міжнародними стандартами. Кожна держава має право визначати певні нормативно-правові стандарти і правила реєстрації, використання та адміністрування подібних адрес. Україн­ський сегмент Інтернет охоплює сукупність електронних інформа­ційних ресурсів, яким присвоєні адреси, побудовані на домені „ UA ".

На основі зазначеного вище тлумачення сутності поняття „Інтер­нет" можна визначити основні підходи до правових аспектів цього явища:

Інтернет в цілому не є суб 'єктом права. Це є сукупність інформа­ційного обладнання та інформаційних ресурсів. Але він не є ні міжна­родною організацією, ні юридичною особою, ні будь-якою іншою ор­ганізованою структурою, яка може вступати в правовідносини.

Інтернет у цілому не є об 'єктом права. В Інтернет немає єдино­го конкретного власника, як і немає такого суб'єкта, який би управ­ляв або контролював досить значну частину цієї мережі. Понад те, че­рез технічні особливості жодна складова Інтернет не є критичною для функціонування всієї системи.

Для правильного аналізу видів інформаційної діяльності, що про­водиться за допомогою Інтернет, слід також визначити два основні способи розповсюдження інформації за допомогою цієї мережі: ак­тивне - через електронну пошту і пасивне - розміщення інформації на електронних сторінках, до яких споживач звертається самостійно. Ці види розповсюдження інформації мають принципово різні основи правового регулювання. Так, активне може здійснюватися проти волі її адресата. Масові розсилання рекламної або іншої інформації, яку

споживач не замовляв, дістали назву „ спам ". Через це спочатку про­вайдерами Інтернет, а в деяких країнах і на законодавчому рівні за­стосовуються певні обмеження таких дій. Ключовим мотивом у цьо­му є те, що споживач змушений оплачувати прийняття електронних листів, які йому не потрібні.

Іншим важливим аспектом є те, що розміщення інформації на елек­тронних сторінках є пасивним способом поширення інформації. Спо­живач самостійно, на власний розсуд, звертається до такої сторінки. Саме ця особливість поширення інформації в Інтернет дає змогу ви­значити, що Інтернет в цілому не є засобом масової інформації. Адже законодавство однозначно відносить Інтернет до одного із видів те-лекомунікацій, тобто до засобів передавання і приймання інформації в електронному вигляді. Власник інформаційного ресурсу не робить ніяких активних дій щодо доставки інформації до споживача. Нато­мість і друковані, і електронні ЗМІ (телебачення та радіомовлення) пе­редбачають певні способи доставки інформації до споживача (розпо­всюдження через передплату, роздрібну торгівлю, трансляцію тощо). Зазначимо, що спроби визначити Інтернет як якесь специфічне се­редовище, тобто як певну віртуальну субстанцію, може стати спробою вивести цей засіб комунікації з правового поля, що гарантує свобо­ду слова, конфіденційність кореспонденції тощо. Подібні спроби вже робилися у деяких державах і були припинені лише завдяки ефектив­ній роботі правозахисних механізмів. Так, у червні 1997 р. Верховний Суд США відкинув положення закону „Про пристойність у засобах зв 'язку ", згідно з якими розповсюдження матеріалів непристойного змісту, до яких може отримати доступ неповнолітня особа, кваліфі­кується як злочин, оскільки це було б порушенням захищеного кон­ституцією права свободи слова.

В аспекті визначення правового статусу інформаційних ресурсів Інтернет та пов'язаних із цим питань захисту прав фізичних та юри­дичних осіб варто згадати також Постанову Вищого арбітражного суду України "Про питання захисту авторських прав в Інтернеті", яка визнає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступно­му для публічного споживання, є їх відтворенням у розумінні ст. 4 За­кону України "Про авторське право і суміжні права", у зв'язку з чим на розміщення творів в Інтернеті поширюється дія цього Закону.