Творчий і соціальний капітал, як основа запоруки успіху підприємства

Віддзеркаленням різкого зростання ролі персоналу в сучасному виробництві з'явилися теорії людського і соціального капіталу, які можна об'єднати під загальною назвою - теорії особового капіталу. Вони обгрунтовують особливе місце працівника серед різних видів капіталу, що використовується на виробництві. До таких видів капіталу, тобто ціннісним компонентам виробництва, здатним приносити прибуток, відносяться: фінансовий — головним чином гроші; фізичний — техніка, устаткування, сировина, матеріальні елементи виробництва в цілому, і особовий, включаючий «людський соціальний» капітали.

Людський капітал — це знання, навики і професійні здібності працівника. Саме поняття «людський капітал» характеризує якість робочої сили, можливості працівника в трудовому процесі.[3]

Не дивлячись на те, що багато ідей теорії людського капіталу зустрічаються вже у А. Сміта, вона порівняно молода: її формування припало на 50—60-е роки нинішнього сторіччя. Видні представники школи «людського капіталу» — Т. Шульц, Р. Беккер, Дж. Мінсер і ін. Вчені школи «людського капіталу» вивчали вплив термінів навчання працівників, їх навиків і здібностей на заробітну платню, ефективність і економічне зростання підприємств. Тобто намагалися визначити економічну віддачу від інвестицій в людину. Результати досліджень багато в чому виявилися сенсаційними. Зокрема, з'ясувалося, що економічна віддача витрат на навчання співробітників набагато перевищує інвестиції в нову техніку і устаткування.

Людський капітал неоднорідний. Він підрозділяється на загальний (переміщуваний) і спеціальний (непереміщуваний). Загальний капітал включає теоретичні і інші достатньо універсальні знання, що мають широку область застосування і що придбавалися перш за все в школах, вузах і інших освітніх установах, а також загальні професійні (спеціалізовані) знання [3]. Важливою формою нарощування загального людського капіталу є самонавчання.

Спеціальний капітал співвідносимо лише з конкретною організацією. Він включає знання особливостей робочого місця, керівництва, товаришів по роботі, їх можливостей, достоїнств і недоліків, клієнтів, специфіки підприємства, регіону і т.п., а також практичні навики по використовуванню цього роду знань. Спеціальний капітал нагромаджується в процесі трудової діяльності, придбання практичного досвіду[5].

Одна з найефективніших моделей накопичення і використовування людського капіталу, особливо капіталу непереміщуваного, — вже згадана вище японська система довічного найму працівників, в більш м'яких формах широко що використовується і поряд транснаціональних, американських і західноєвропейських корпорацій, Дана система забезпечує максимальне нарощування і закріплення знань, умінь і навиків працівників на певних підприємствах. В умовах Японії це особливо важливо, оскільки там витрати на професійну освіту, у тому числі регулярне підвищення кваліфікації, в середньому в 2—3 рази вище, ніж в США. (Це зв'язано, перш за все, з високими нормами амортизації устаткування, його швидкою зміною, а також з частою ротацією і перекваліфікацією працівників.)

Накопичення загального і спеціального людського капіталу служить одній з найважливіших передумов найефективнішого використовування персоналу. Воно забезпечує високу компетентність і неформальну залучену працівника в справи колективу, дозволяє йому максимально проявити ініціативу, розкрити свої здібності і дарування. Наявність персоналу найвищої кваліфікації і якості робить компанії практично недосяжними для менш багатих людським капіталом конкурентів, які, навіть володіючи такою ж передовою технікою і технологією, звичайно не в змозі використовувати їх з такою високою віддачею.

Ефективне використовування людського капіталу практично неможливе без наявності капіталу соціального. Поняття «соціальний капітал» організації - відображає характер відношенні між працівниками, способи і культуру їх спілкування, розвинута міжособових комунікацій[3]. Змістом соціального капіталу є міжособові зв'язки, відносини довір'я, солідарність, готовність до кооперації і підтримки, уміння працювати в групі, команді. В основі соціального капіталу лежать етичні відносини, які іноді називають етичним капіталом. Проте соціальний капітал не зводиться до нього, а припускає, крім нього, розвинута комунікацій і культури спілкування, навиків ефективної взаємодії.

В Росії були відвіку відомі різні форми соціального капіталу: сімейний, громадський, артільний і ін. Своєрідним проявом соціального капіталу в купецькому середовищі виступала репутація, яка багато в чому замінювала правові відносини. «Чесне слово» купця часто виявлялося надійніше за вексельні зобов'язання. У людини ж з поганою репутацією було мало шансів на комерційний успіх.

Соціальний капітал широко використовується не тільки в традиційній, але і в сучасній ринковій економіці, особливо в Японії і країнах Південно-східної Азії. Стосовно цього регіону іноді навіть використовують спеціальний термін «мережний капіталізм», тобто капіталізм, що грунтується не на формальній раціоналізації і відчуженні, а на сімейних, кланових і інших колективістських об'єднаннях працівників. Розвинута соціального капіталу, особливо в його сучасних формах самоврядних бригад, відділів і цілих підприємств, різко збільшує віддачу від фізичного, фінансового і людського капіталу, дозволяє скорочувати витрати на контроль, навчання, професійну адаптацію і інформування персоналу[5].

Під кадрами підприємства розуміється сукупність найманих працівників різних професійно-кваліфікаційних груп, зайнятих на підприємстві відповідно до штатного розкладу, а також працюючі власники організації, одержуючі на підприємстві (фірмі) заробітну платню.[4] Розрізняють поняття «кадри», «персонал», «робоча сила», «трудові ресурси» і «трудовий потенціал». Під кадрами розуміється основний (штатний, постійний), як правило, кваліфікований склад працівників підприємства. Поняття «персонал» більш ємке, воно включає весь особовий склад працюючих на підприємстві, а саме:

• працівників облікового складу;

• осіб, прийнятих на роботу за сумісництвом з інших підприємств;

• осіб, що виконують роботи за договорами цивільно-правового характеру.

Між поняттями «робоча сила», «трудові ресурси» і «трудовий потенціал» є взаємозв'язок і взаємозалежність. Робоча сила є сукупністю фізичних і розумових здібностей людини, які він використовує в процесі трудової діяльності для виробництва матеріальних благ і послуг. Трудові ресурси підприємства характеризують його потенційну робочу силу, і виражаються в чисельності працездатних працівників, що володіють сукупністю фізичних, розумових і духовних здібностей, які зовні трудового процесу створення матеріальних благ і послуг не реалізуються.[5] В процесі трудової діяльності по виробництву матеріальних благ і послуг витрачаються фізичні і розумові здібності працівників, і трудові ресурси перетворюються на робочу силу. З моменту припинення трудової діяльності робоча сила знов стає трудовими ресурсами.

Трудовий потенціал — це конкретні працівники, ефективність використовування яких в трудовому процесі відома. Відмінність понять «трудовий потенціал» від понять «робоча сила» і «трудові ресурси» полягає в тому, що трудовий потенціал — це персоніфікована робоча сила, що володіє своїми індивідуальними якісними характеристиками.[4] Трудовий потенціал організації (працівника) не є величиною постійної (навіть при постійній чисельності працівників підприємства), він безперервно змінюється.

Людський капітал підприємства, як вже наголошувалося, (фірми) є головним ресурсом кожного підприємства, від якості і ефективності використовування якого залежить якість продукції, ефективність роботи підприємства, його конкурентоспроможність. Планування чисельності і складу персоналу на підприємстві здійснюється по багатьох параметрах. Розглянемо основні з них[6].

Структура робочої сили по категоріях зайнятих. Компанії відстежують наступні співвідношення, що характеризують структуру робочої сили[10]:

1. число виробничих працівників на одного невиробничого (розраховується як відношення виробничих працівників до невиробничих працівників);

2. число виробничих працівників на одного адміністративного (розраховується як відношення виробничих працівників до адміністративних працівників);

3. частка адміністративних працівників до загальної чисельності (розраховується як відношення адміністративних працівників до загальної чисельності працівників).

Природно, що самі по собі ці співвідношення не мають ніякого сенсу, тому їх потрібно розглядати або в історичній динаміці, або порівняно з показниками конкурентів (середнім по галузі).

Вікова структура робочої сили. Традиційним показником статистики людських ресурсів є середній вік співробітників організації, що розраховується, як сума віків всіх співробітників, розділена на число зайнятих в організації. Проте цей показник не є достатньо інформативним, оскільки середній вік в 40 років може вийти за наявності в компанії десяти 20-річних і десяти 60-річних співробітників. Багато організацій відстежують динаміку вікової структури по категоріях співробітників, окремим підрозділам, спеціальностям. Знання цієї динаміки дозволяє більш ефективно управляти процесами планування потреб організації в робочій силі, підготовки резерву, професійного навчання, компенсації.

Освітня структура. Аналогічно віковій структурі організації аналізують склад робочої сили по рівню отриманої освіти.

Стаж роботи. Важливим показником стабільності робочої сили і відданості співробітників організації є показник тривалості роботи в компанії (стаж). Для стажу середній показник має більший сенс, ніж для вікової структури, проте і в цьому випадку переважно використовувати метод угрупування.

Статева структура організації - процентне співвідношення чоловіків і жінок - є ще одним традиційно відстежуваним показником статистики людських ресурсів. Проте практична користь цього показника обмежена тими випадками, коли за законодавством жінки користуються певними пільгами, якось: додаткова компенсація або укорочений робочий день.

Текучість кадрів - найважливіший показник динаміки робочої сили організації. Існує декілька методів розрахунку текучості, найпоширеніший - відношення числа що покинули організацію співробітників (за винятком звільнених по скороченню штату) до середнього числа зайнятих протягом року. Чим вище показник текучості, тим нижче стабільність персоналу організації. Для керівництва організації важливий не стільки сам показник текучості кадрів, але і причини, по яких люди покидають організацію. Тому відділ людських ресурсів проводить аналіз причин текучості і виявляє найсерйозніші з них.

Показник відсутності розраховується як відношення робочого часу, пропущеного співробітниками протягом періоду часу, до загального балансу робочого часу організації за цей же період. В даному показнику враховуються всі пропуски робочого часу - по хворобі, відгули за свій рахунок, прогул, окрім відпусток і вимушених відгулів за ініціативою організації. Коефіцієнт відсутності показує, який відсоток продуктивного часу втрачається протягом періоду часу через відсутність співробітника на робочому місці. Для зниження цього коефіцієнта необхідно провести аналіз причин нез'явлення співробітників і підрахувати окремі коефіцієнти із основних причин - хворобам, прогулам і т.д.

Коефіцієнт внутрішньої мобільності персоналу розраховується як відношення числа співробітників, що змінили посади протягом періоду часу, до середнього числа співробітників організації за цей же період. При аналізі показників внутрішньоорганізаційної мобільності велике значення має історична динаміка і порівняння з середніми показниками для галузі. Крім коефіцієнта мобільності відділи людських ресурсів проводять розбиття робочої сили відповідно до тривалості роботи на даній посаді - визначають, який відсоток працює на справжній посаді менш 1 роки, від 1 року до 3 років, від 3 років до 5 років, від 5 років до 10 і т.д. Такий аналіз дозволяє краще зрозуміти динаміку внутрішньоорганізаційних переміщень і виявити вузькі місця, вимагаючі втручання керівництва[7].

Для визначення описаних вище коефіцієнтів використовуються різні статистичні методи, аналіз результатів дає можливість керівнику бачити, коли і яка потреба в співробітниках існує або намічається найближчим часом, що є украй важливою ділянкою роботи в управлінні співробітниками, адже для досягнення максимальної віддачі від працівників необхідно, що б в кожний конкретний час в організації було зайнято певна кількість людей потрібної кваліфікації. Так само важливим елементом планування потреб в персоналі є формування різних резервів, тобто визначення потенційно можливих кандидатів на підвищення, на переклади на зв'язані посади і т.д. Керівнику важливо пам'ятати, що підлеглі – живі люди (украй мобільний виробничий ресурс), кожний з яких хоче одержувати максимум від своєї роботи, і лише в цьому випадку стільки ж віддаватиме своїй організації.