Більчкенко Ганна Іванівна, народилась 1923 року в селі Чопилки Київської області

Підбиралася смерть у нашу сімю. Першої не стало сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була і тихо вммерла. Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай» Не діждалась. Лежала на столі, а я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та промовляла: «Відмучилась, моя доня, засвітилась на небі зірочкою». Батько глянув на мене та й питає: «Що, Ганю, хоч уроки загадують учить?». Я бачу, що не до ладу питання, але ж батько питає – відповідати треба. Саме вірш задали на пам’ять вивчити:

У колгоспі – добре жить –

Є що їсти, є що пить,

Чоловік чи молодиця,

Як одне – щасливі лиця.

Й стала мама на мене кричати, щоб я перестала той вірш читати, батько вхопився за голову, аж завив стражденне. У балачці із селянами якось батькр сказав, що коли він у куркулів наймитував, заробляв хліба на всю зиму, а в колгоспі з голоду помирає: на другий день приїхало НКВС і забрало батька. Через місяць потому з голоду померла мама, і я зосталась одна.

І зробилося таке зі мною, що настрій став гарний, і навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в ту хату дядько, що підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива, а мені чомусь ліньки казати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли... Їдемо, а на зустріч підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили, дгугий дядько й каже: «А воно ще живе», - це про мене. А «мій» дядько й каже: «Поки довезу - дійде». А був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала померти.

У другий клас я прийшла в школу, а з 42 учнів лишилося шість школяриків. Їсти хотілося весь час. Лягати спати, а воно й не спалося. Діти запитували одне в одного: «Хай кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?» Голодними лягали, голодними й уставали.

 

Учень 16.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: від 3 до 10 мільйонів. Але в будь-якому випадку мова йде про мільйони безневинних жертв. Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож помянімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

 

Учень 17.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть варево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лищай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв? Хто?

На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський Молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш – не було голодомору...

 

Лунає сумна музика. Учасники заходять у кімнату. В руках запалені свічки.

Учениця співає пісню О.Білозір «Свіча»

 

Слово вчителя.

Сьогодні, коли від початку голодомору минули десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок. Ще досі живі свідки тих часів. Серед них можуть бути ваші бабусі, дідусі. Запитайте в них, що вони знають про Голодомор. Можливо, ви почуєте від них багато нового і страшного, але не бійтеся чути це. Не бійтеся питати про це. Ця трагедія ніколи не повториться. Наша память не дозволить нікому це зробити. Це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути. Пом’янімо душі померлих від голоду хвилиною мовчання.

 

Заключне слово завуча школи.