Велике розселення слов’ян другої половини І тис. н.е

Друга половина І тис. н.е. в історії слов’янського світу характеризується не лише завершенням процесу етнічного самоутвердження, а й відзначається зростанням його мобільності, поширенням впливу на нові землі та формуванням на цій основі крупних племінних союзів.

Варто зазначити, що переселенські рухи спостерігалися в середовищі давніх слов’ян і раніше, в часи існування зарубинецької та пшеворської культур. Як правило, вони були викликані переважно тиском із зовні — готів, сармато-аланів тощо. Тепер же, із V ст. н.е., розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені внутрішніми факторами, насамперед демографічним вибухом.

В історію Європи ці глобальні процеси переселення, крім слов’ян участь в яких брали й інші етнічні спільності, увійшли під назвою Великого переселення народів V–VІІІ ст. н.е. Уже в V ст. слов’янські поселення з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Серету, у верхів’ях Сейму та Сули.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення пролягають у південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Вирішальну роль при виборі цього напряму, очевидно, відігравав зовнішній чинник — гуни, розбивши готів, чинили тиск і на ті слов’янські племена, які входили в готське об’єднання.

Поступово слов’яни освоювали північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, заселені балтським та угро-фінським населенням.

У Подунав’ї та на Балканах розселяються слов’яни із Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього Надпруття, а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра. У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві групи, і їхнє подальше розселення відбувається двома потоками. Один з них рухається вглиб Балканського півострова, а другий — піднімається угору по Дунаю. Внаслідок цього вже у VІ ст. н.е. слов’янські поселення з’являються на території Моравії та Словаччини. Просуваючись ще далі на північ, на берегах Ельби переселенці з півдня зустрілися з іншим слов’янським міграційним потоком, що прямував з північного сходу, з території Польщі на захід.

У ході розселення слов’ян на нові території започатковується процес поділу слов’янського світу на ті етнічні групи, які в залежності від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов’янських народів.

Аналіз археологічних досліджень дозволяє вченим сформулювати висновок, що склавини, представлені так званою празько-корчацькою культурою, стали предками не тільки українського етносу, а й склали основний компонент при формуванні словацького, моравського та чеського етносів, а також українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Змішане антсько-склавинське населення, нащадків пеньківських старожитностей антів та празько-корчацьких склавинів, стало основою для розвитку сіверян — предків лівобережних українців. Та ж частина антів, що принесла пеньківську культуру на Балкани, стала основою при формуванні болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов’янських народів. Предками сучасних білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене в ІІІ–ІV ст. н.е. київською культурою, яке в процесі розселення займало області проживання балтського та угро-фінського субстратів.

18.Термін «Літописні племена»

Східнослов'янські племена – група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічне дослідження простежується від населення празької культури V-VII ст. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в усіх напрямках започаткувало в VI-IX ст. південну, західну та східну гілки слов'янства.

Протягом VI-VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян - Київ, в ільменських слов'ян - Новгород, у кривичів - Смоленськ та Полоцьк, у сіверян - Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за два-чотири кілометри одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґорода, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

19.Виникнення міста Києва

Найдавніше поселення, що його можна назвати городищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст. слов’янами-праукраїнцями. Так само слов’янськими є давні городища на сусідній горах Замковій, Юрковиці.

Більшість істориків схильні думати, що давнє городище було племінним центром полянського княжіння.

Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і сіверян, позаяк розташований на межі їхніх земель.

Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про полянського князя Кия.

Київ часів легендарного Кия

На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори, там, де тепер стоїть Державний історичний музей.

З північного боку його захищав природний схил гори, решту укріплень було збудовано. До них належали рів, завглибшки до 4 м, чотириметровий вал і дерев’яні укріплення. За стінами фортеці розташовувались житло князя й різноманітні господарчі споруди.

Під час археологічних розкопок городища Кия археологи знайшли унікальну знахідку – залишки давньої споруди для моління і жертвоприношення – капище, що дає уявлення про духовне життя східних слов’ян –предків українців.

Наприкінці 1-го тис. до н.е. на території Середнього і частково Верхнього Подніпров'я склалася так звана Зарубинецко-Корчеватская культура (назву одержала від с. Зарубинці Київської обл., а також від сел. Корчувате, де вперше були виявлені її пам'ятники. Зарубинецька культура існувала з 3-го в. до н.е. до 4-го в. н.е. На думку більшості дослідників, носіями цієї культури були ранньослав'янські племена. Представники цієї культури займалися землеробством і скотарством, рибальством, полюванням і збиранням. Вони володіли також поруч добре розвитими ремеслами, у тому числі, гончарним, залізообробним і ювелірним. Вели обмінну торгівлю з античними містами Північного Причорномор'я.

Одним з найважливіших районів розвитку Зарубинецької культури була територія сучасного Києва, де відомо близько 14 поселень і 2 могильники. Археологічні матеріали свідчать про те, що зарубинецькі поселення на території майбутнього Києва досягли найвищого розквіту в ІІ - ІІІ ст. н.е., після чого почалося поступове їхнє згасання. Матеріали, які можна було б віднести до ІV-го ст., зустрічаються надзвичайно рідко, а археологічні знахідки першої половини 5-го століття на території Києва практично невідомі. Причиною різкого спаду економіки слов'янських племен у 5 в., ймовірніше всього, з'явилися спустошливі набіги кочівників (гунів) на землеробські лісостепові племена.

Новий підйом розвитку матеріальної культури на території Києва почався наприкінці 5-го століття, коли в східних слов'ян з'явилися якісно нові поселення - адміністративно-політичні центри племінних союзів. Таким центром полянського союзу племен і став Київ.

Виникнення древніх східнослов'янських міст найтіснішим образом пов'язано з зародженням давньоруської державності. На цих землях тоді жило слов'янське плем'я галявин, "чоловіків мудрих ". Давньоруський літописець Нестор, що дав галявинам таке визначення, починає свою "Повість тимчасових років" з розповіді про те, "звідки пішла Російська земля, хто в Києві почав раніш княжити". Далі, у недатованій частині "Літопису", розповідається про заснову міста трьома братами: Києм, Щеком і Хоривом, і сестрою їхній, Либіддю. Місто було названо на честь старшого брата - Києвом. Згідно даним Нестора, Кий був полянським князем, ходив у Царьград і був з почестями прийнятий візантійським імператором. Незважаючи на висновки давньоруського літописця про слов'янські корені засновників Києва, історики в різний час приходили до самих суперечливих висновків щодо їхнього походження, приписуючи заснову міста то сарматам, то хазарами, то готам, то гунам, то аварам, те норманам. Однак, про слов'янське походження засновників міста свідчить не тільки "Повість тимчасових років", але й інші джерела (наприклад, Новгородський і Никонівський літописи, літописні дані "Синопсиса"). У них Кий називається родоначальником київський князівської династії, що припинила своє існування після убивства прямих його нащадків - Аскольда і Діра, - норманами (хоча деякі історики, зокрема Н.М.Карамзин, вважали Аскольда і Діра не слов'янами, а сторонніми варягами, земляками Рюрика, і сама назва - роси або руси вырязьким, що не має відносини до етнічних слов'ян). У "Повісті тимчасових років" далі, після розповіді про Київ, розповідається про події, що відбувалися (це установлено вірогідно), наприкінці VІ ст. - 1 пол. VІІ ст. Отже, діяльність князя Кия можна віднести до більш раннього періоду.

Згадування про будівництво Києва (Куара) трьома братами в країні галявин (Палуни) мається й у вірменській хроніці "Історія Тарона" Зеноба Глака, яка датується кінцем VІ-го століття.

Археологічний культурний шар на Замковій горі, який датується по візантійських монетах імператорів Настасія 1 Дикора (491-518), і Юстиніан 1 (527-565) кінцем V - початком VІ століть, свідчить, що Київ як поселення з міською вже інфраструктурою виник саме в цей період. Ще в 1908 році археологи знайшли на Старокиївській горі залишки невеликої міцності, оточеної валом і ровом. На основі датування уламків глиняного посуду корчакського типу, її зведення відносять до V - VІ століть, тобто правління князя Кия. Є підстави вважати, що до спорудження міцності на Старокиївській горі резиденція князя розташовувалася на Замковій горі. Саме з цього часу Київ став поступово знаходити риси феодального міста.

Ведучими функціями ранноьсередньовічного міського центра на першому етапі були не стільки соціально-економічна, скільки адміністративно-політична і культова. Київ став виділятися з його поселень, що оточували, розташувавши на найважливішому роздоріжжі доріг. Крім того, знаходячись на границі двох різних способів життя, двох світів (осіла і кочового), Київська міцність була надійно укрита лісами від кочових орд степу. Видимо, вже в цей час Київ став і сокральним центром племен, що об'єдналися в полянський союз. У 1909 році археологічної экпедицією В.В.Хвойки було відкрите кам'яне язичеське святилище (т.зв. капище) у самому центрі найдавнішого київського городища. Ймовірніше всього, знайдений жертовник був зв'язаний з культом слов'янського бога Световида (хоча деякі вчені схильні бачити в ньому капище князівсько-дружинного бога Перуна). Час спорудження знайденого святилища відносять до кінця Vст. - поч. VIIст.