Господарська діяльність східних слов’ян

Східнослов’янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов’яни також вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.

Основу рільництва в населення степової та лісостепової зони складали зернові, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури — льон і конопля. Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на короткочасний або довготривалий переліг. Розвиток тваринництва у давніх слов’ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування. Найбільшого поширення набуло розведення великої рогатої худоби, свиней та дрібної рогатої худоби. Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював стійлово-вигінний тип тваринництва.

Чимале значення в економіці давніх слов’ян мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. Хутра та шкури диких звірів, крім того, що вони використовувалися для пошиття одягу чи окремих його елементів, служили й предметом торгівлі. Значного розвитку набуло також бортництво. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Ремесла в господарській діяльності слов’янського населення Особливе місце у виробничій діяльності слов’янських племен посідали виробництво та обробка заліза. Ще до появи на історичній арені слов’ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же, в І тис. розвиток металургії, на думку П.Толочка, більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.

Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об’єднання процесів видобутку руди, її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступну обробку. Сиродутним способом добували залізо досить невисокого рівня якості — так звану крицю, що являла собою губчастий залізний корж з великою кількістю шлаків. Аби поліпшити показники такого заліза його декілька разів проковували для ущільнення та видалення шлаків. Результати археологічних розкопок переконують, що ковальством у І тис. н. е. займалися ті ж самі майстри, які видобували залізо. Однак, незважаючи на це, ремісничі вироби ковалів черняхівської культури вказують на доволі високу техніку професійної майстерності цих ковалів. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосували гартування та відпуск металу. Одночасно з розвитком металообробки, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов’ян. Це природно гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото — лише в поодиноких випадках.

Асортимент ювелірних виробів включав, насамперед, фібули, браслети, каблучки, сережки, підвіски, пряжки тощо. Ювелірне мистецтво базувалось на складній технології, що включала в себе відливання за восковою чи кам’яною моделями, тиснення або карбування, волочіння дроту, його накручування. Широкого поширення набули прикраси з плоскою чи об’ємною зерню, гравірування по гладкій поверхні, інкрустації, позолоти, з’єднання дроту в об’ємну композицію (філігрань) тощо. Крім металу та глини, широко застосувалося у виробничій сфері дерево, яке в лісовій та лісостеповій смугах було основним будівельним матеріалом. Для його обробки використовували сокири, струги, тесла, долота, ложкоподібні свердла. Токарний верстат на слов’янських землях з’являється лише в часи черняхівської культури. На півдні України досить розвинутою була обробка каменю, де значного поширення набули античні традиції каменеобробки. Пізньоскіфські, а згодом черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк при зведенні жител та оборонних споруд. Із м’яких порід каменю висікали досконалі елементи декору, робили ступи та корита. У Подністров’ї в побуті використовували ручні млини, жорна до яких виготовляли з вапняку. У Середньому Подніпров’ї археологами виявлено перші зразки слов’янської кам’яної скульптури. Зазвичай, це скульптурні зображення язичницьких божеств.Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами — лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували також культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць. Вченим відомо, що дуб, як правило, уособлював культ Перуна. Вочевидь, вже у І тис. н.е. існували спеціальні святилища та культові споруди. Головними атрибутами святилищ, які розташовувалися в селищах або поблизу них, були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями та вогнищами.

14.Велике переселення народів
Розвиток слов’янського етнічного субстрату в І тис. н.е. протікав не ізольовано, а в тісних контактах з іноетнічними племенами, що населяли в цей час Південну та Центрально-Східну Європу. Особливо значний вплив на давню слов’янську історію справляли балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена, винесені сюди зі Сходу хвилями Великого переселення народів. На певних етапах важливе місце посідали й стосунки з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Балти

Найбільш тісні етнічні зв’язки в давніх слов’ян були налагоджені з балтськими племенами, що мешкали на північних кордонах сучасної України, угору від басейнів Прип’яті та Десни. Взаємовідносини та взаємовпливи між слов’янами та балтами були тривалими і різнобічними. Власне, формування праслов’янської (загальнослов’янської) мови, на думку багатьох вчених-лінгвістів, відбувалося впродовж І тис. до н.е. – середини І тис. н.е. саме через виділення її з балтослов’янської групи.

Кельти

Племена кельтів, що в І тис. до н.е. мешкали у верхів’ях Дунаю та Рейну, на межі VI–V ст. до н.е. створили на основі місцевих культур так звану латенську культуру (назва походить від найменування поселення Ла-Тен у Швейцарії), вплив якої поширився від Британії до Карпат, справляючи таким чином значну дію і на формування слов’янських племен. Ряд дослідників вважає, що проникнення кельтів на сучасні українські землі не обмежувалося Карпатським регіоном, а включало до свого ареалу навіть і Середнє Подніпров’я.

Германці

Слов’яно-германські контакти набирають особливої динаміки вже в І тис. н.е., коли германські племена із Скандинавії через пониззя Вісли проникають на Волинь і Поділля, поволі рухаючись до берегів Чорного моря.

Найбільш відомими з-поміж германського субстрату племен є плем’я готів. Останнє під проводом королівського роду Амалів з часом опанувало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я, згодом розселилося у Нижньому Придунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В результаті їхньої поступової міграції та осідання другої-третьої чверті IV ст. сформувалася так звана держава Германаріха — очевидно, тимчасове об’єднання багатьох різноетнічних груп племен під егідою готів. Крім германців до нього входили також сармати-алани, пізні скіфи Причорномор’я та слов’яни. На території правобережної Наддніпрянщини готи проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько двохсот років. Кінець готській зверхності в регіоні поклало вторгнення гунів. У 375 р. вони завдали поразки готському війську під проводом короля Германаріха. Цим фактом скористалися слов’яни-анти, які виступили проти готської зверхності. Незважаючи на те, що готи підступно захопили і стратили короля антів Божа з синами та старійшинами, слов’янам вдалося звільнитися.

Протягом кінця IV – першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Лише нечисленна група готського населення залишилась у гірському Криму, зберігаючи свою етнічну самобутність аж до початків Нового часу.

Гуни

Усередині І тис. н.е. наймогутнішим племінним утворенням на Євразійському просторі був гунський союз кочових племен. В Європу гуни потрапили з Азії, розгромивши аланів, які кочували в степах Прикаспію та Дону. Наступною жертвою агресивного натиску кочівників стало Боспорське царство. У степах Північного Причорномор’я гуни зіткнулися з остготами (східним відгалуженням готських племен), яких покорили зразу по смерті Германаріха, близько 375 р. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, разом з аланами, увійшли до складу гунського союзу, в той час як вестготи в 376 р. відійшли в Подунав’я.

Слідом за вестготами на захід попрямували й гунські племена, доходячи до Фракії та спустошуючи прикордонні римські провінції. Розквіт гунського об’єднання наступає за Аттіли, котрий упродовж 434–445 рр. н.е. правив разом зі своїм братом Бледою, а після його вбивства і до самої смерті в 454 р. н.е. — одноосібно. В цей час гуни здійснюють набіги на Візантію, в результаті яких пустошать Фракію та Іллірію, доходять до Фермопіл й околиць Константинополя.

У часи правління Аттіли гунський союз включав до свого складу багато місцевих племен — крім згаданих уже аланів й остготів, також роксоланів, герулів, гепідів, можливо антів.

Після розгрому гунів об’єднаними силами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та інших, що сталася 15 червня 451 р. н.е. на Каталаунських полях, племінне об’єднання гунів розпалося. Сини Аттіли, Ірнах і Денгізих, деякий час кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я, дей були розбиті готами. Залишки гунів увійшли в союз із аланами. Ще через деякий час згадки про них зникають зі сторінок письмових джерел. Натомість, шляхом второваним свого часу гунами, в степи Східної Європи проникають інші кочові племена — савіри, сарагури, огури, оногури та інші. Найбільш помітний слід в історії цієї частини Європи залишили авари, болгари та хозари.

Авари

Аварське племінне об’єднання, що виникло на руїнах гунського, було союзом різноетнічних племен, об’єднуючу серцевину якого складали тюркомовні спільноти — крім власне аварів, — утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До аварського союзу входили також і місцеві землеробські народи, зокрема і склавини. Поява аварів у середині VI ст. в степах Східної Європи була обумовлена тиском на них з боку тюрських племен в районах їхнього попереднього проживання — Закаспію та Південного Приуралля.

У Північному Причорномор’ї авари перебували недовго. Після того, як 567 р. в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, вони переселились на нові землі, заснувавши тут аварський каганат на чолі з ханом (каганом) Баяном. У VIІ ст. могутність аварів почала спадати. Зазнавши поразки від Візантії в 626 р. аварський каганат був змушений силою втримувати під своєю зверхністю слов’ян, боротись проти франків і болгар, аж поки не розпався на окремі частини. Після створення Болгарського царства на Дунаї 680 р. влада аварів поширювалась лише на Паннонію, а після поразки від військ Карла Великого 791 р. авари остаточно сходять з історичної карти Європи.

Болгари, хозари та мадяри

Розпад Західнотюркського каганату внаслідок міжусобних воєн 30–50-х рр. VII ст. призвів до виходу на історичну арену Східної Європи тюркомовних кочових племен болгарів і хозарів. Звільнення приазовських гуно-болгар дозволило їхньому вождю Кубрату близько 635 р. приєднати причорноморських болгар і створити Велику Болгарію.

До складу Хозарії входили різні кочові народи, в тому числі й угорські племена. Прабатьківщиною мадярів були землі, розташовані на схід від Волги

Словяни 5-7 століття

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (ба-сейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи», ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».
Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов‘яни», дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культури. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Анти

наймогутніша група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 — початок 7 століття н. е.Значення і походження терміну досі не з'ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників утотожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі.Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти представляють собою пеньківську культуру.

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій).Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.Етнонім «анти», не був самоназвою, він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово - іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В.Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами, тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов'ян поділяють багато вчених.

Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.

Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).

Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер.

У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.

За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).

В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання.

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.