Давньокитайське мовознавство 7 страница

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід теорії фонетичних альтерна­цій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології — зв'язувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці «Про класифікацію мов», де запропоновано нові підхо­ди до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції наго­лосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типоло­гію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив проб­лему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що згодом стало предметом науко­вих зацікавлень Р. Якобсона.

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 83

Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство чис­ленними оригінальними ідеями. Багато його поло­жень виявилися близькими до лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра, що з'явилася значно пізніше. Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції Сос­сюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен де Куртене публікував у різних виданнях і різними мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його ро­зуміння мови як системи, соціальна зумовленість мов­них явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фо­нем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мово­знавства, зокрема на формування структуралізму (особ­ливо Празького лінгвістичного осередку) і соціологіч­ної школи.

Вагомий внесок у мовознавство зробили представ­ники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола В'ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокре­ма, Крушевський сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в індоєвропейських мовах межа між кореневим суфік­сом і закінченням у процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність мови він увів по­няття асоціативних зв'язків за подібністю і за суміж­ністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і синтагматичними. Богородицький дослідив види мор­фологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.

Соціологічний напрям.

Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задо­вольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню дум­ку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло­гічного напряму.

Історія мовознавства

Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концеп­цій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди­ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти­ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей­ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу­вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео­рії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли львів­ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи­ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Бал лі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео­рію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспіль-

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 85

ства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага­тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни Іап£а§е «лінгвальна діяльність», Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних еле­ментів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза­не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі­шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.

Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням пов'язане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс­тичній географії, які намагались перебороти кризу від­ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За

Історія мовознавства

переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива­ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі­ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє­вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова­ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа­льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як­що йому буде надано ту саму значеннєвість».

У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та­ким прикладом: французьке слово тоиіоп за значен­ням збігається з англійським зНеер «баран», однак зна-ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — тиііоп «ба­ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од­ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно­вок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом ос-

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX сг. 87

танні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою. Під знаком він розу­міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй дове-

Історія мовознавства

деться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по­казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем­ний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот­ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най­більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст­ві виникло три течії.

Перша течія — Женевська школа. До неї належа­ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон­цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз­нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 89

ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді­ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуван­ням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсні­стю. Таким чином, Сепіє вийшов за межі «мови, роз­глядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психоло­гія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни­жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін­гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мо­влення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «ви­раження судження про факт», і модусу — «різних від­тінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функ­ції з одного класу до іншого); уведення поняття акту­алізації (мовні одиниці існують віртуально, потенцій­но й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із пер­ших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здій­снив класифікацію фразеологізмів, яка стала загаль­ноприйнятою.

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле­менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний на-

Історія мовознавства

прям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин­ципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають гла­вою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мово­знавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мо­ви: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ­ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихиль­ником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу го­ловно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання роз­витку української мови і був іноземним членом Ака­демії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трак­тував як суспільне явище, символ і захист групової єд­ності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проб­леми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприй­няв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворо­го розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структура­лізм.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з'явилися наприкінці XIX — на початку XX ст.

2. Вкажіть спільне і відмінне в мовознавчих концепціях Школи «слів і речей», Школи естетичного ідеалізму й неолінгвістики.

3. Охарактеризуйте основні наукові відкриття І. Бодуена де Курте-не. Які специфічні риси Казанської лінгвістичної школи?

Структуралізм і генеративізм

4. Які проблеми мовознавства порушено в «Курсі загальної лінгвіс­тики» Ф. де Соссюра? У чому полягає новизна теорії Ф. де Соссюра та його вплив на розвиток мовознавства у XX ст.? Чому Ф. де Соссюра вва­жають основоположником структуралізму?

Література

Основна

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К._г 1985. — С. 168—214.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 77—130.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998.—С. 108—149.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.—С. 133—189.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.

Додаткова

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 3. — С. 93—167; Вьіп. 4.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис­тики. — М., 1975.

Шарадзенидзе Т. С. Л ингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртене и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.

2.5. Структуралізм і генеративізм

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха­рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін­ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив­чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич­них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ­ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха­рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.

Історія мовознавства

Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово­знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне ро­зуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га­лузях наукового пізнання й виникнення нових філо­софських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до­сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від­крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Ро­сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник­ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив­них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук­тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере­оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га­лузей знання.

Методологічною основою структуралізму була фі­лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі­лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра­цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Лю-двіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра­зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872 — 1970), який розвинув дедук­тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об­ґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лін­гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін­ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова,

Структуралізм і генеративізм

організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен­ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан­ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван­ня мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структура­лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко­ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь­кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу­ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

Празька лінгвістична школа

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред­ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо­му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс­тичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми­кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен­ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато-ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони запе­речили тезу Соссюра про неподолання меж між син­хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан­ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од­нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагомі-

Історія мовознавства

ших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро­нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син­хронічний опис не може цілком усунути поняття ево­люції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному сек­торі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі фор­мування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розви­нули і другу основну ідею Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпрета­ція мови як функціональної системи, тобто як «систе­ми засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до ана­лізу звукової системи мови, празькі структуралісти за­мість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріа­льний зміст [...] фонологічних елементів менш суттє­вий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубе-цькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протистав­лень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фоноло­гічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова викорис­товує свою фонологічну систему для творення таких мов­них одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфоло­гічне використання фонологічних відмінностей), фоно­логія слова, фонологія синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для до-

Структуралізм і генеративізм

слідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в досліджен­ні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.