Давньокитайське мовознавство 3 страница

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Іпзіііиііо огаїогіа» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 рр. н. є.).

Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціо­нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю­вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі­ренейський півострів. Державна політика була спря­мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї­ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо­ротьба проти засмічення літературної мови.

Історія лінгвістичної думки до XIX ст.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен­нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі — * книга») басрійського граматис­та Сібавейхі (прибл. 753 — 796 рр.)- Це повна грамати­ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце­си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв­ляли факти невідповідності між звучанням і написан­ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч­не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа­рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре­тичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси­кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни­ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела­ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на­зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло­вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот сино­німів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши чо­тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук­нув: «Імена бід самі по собі біда!»

Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед­ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею

Історія мовознавства

«Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 рр., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 рр.), що є своєрід­ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен­ня. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910—1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен» [Звегинцев 1964: 21].

Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження

Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння ла­тинської спадщини. Із зародженням і становленням схоластичної логіки граматику розглядали як допо­міжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Вивчення граматики було цілком підпорядковане логіці, визна­но логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику До-ната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли євро­пейські вчені ширше і глибше ознайомились із праця­ми Арістотеля, граматика стає частиною філософії, ключем до розуміння природи людського мислення. Формується концепція філософської граматики, яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розме­жування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — мо­дуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загаль­них способах позначення.

У XV—XVI ст., тобто в епоху Відродження з її культом Людини і Прекрасного, виникає зацікавлення культурними й науковими пошуками Давньої Греції, давньогрецькою мовою, згодом давньоєврейською, а та­кож живими національними мовами. Канонічні тексти Біблії почали перекладати з давньоєврейської (Старий

Історія лінгвістичної думки до XIX ст.

Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на живі лі­тературні мови. З'являються граматики європейських мов — іспанської та італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької (XVI ст.). В Італії, Іспанії, зго­дом у Франції та інших країнах Європи виникають академії, які досліджують мови з метою їх нормування. Водночас формуються самостійні мовознавчі традиції.

Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контак­там з різномовними країнами, що стимулювало укла­дання багатомовних словників. З'явилась ідея про мно­жинність мов і про можливість їх зіставного вивчення (дотепер мовознавці досліджували тільки свою мову). Іншими словами, закладалися основи зіставного ви­вчення мов, виявлення в них спільного й відмінного, що в свою чергу призвело до появи ідеї універсальної гра­матики.

У XVII ст. почалися пошуки універсальних влас­тивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реаль­них мов.

У царині філософії мови простежувалися три кон­цепції: емпірична Ф. Бекона, раціоналістська Р. Декар-та, науково-філософська Г.-В. Лейбніца.

Френсіс Бекон (1561—1626) за основу своєї концеп­ції філософської граматики взяв принципи індуктив­ного (емпіричного) методу пізнання. Він висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій бу­ли б відображені достоїнства й недоліки кожної з них. Шляхом домовленості можна було б створити спільну, єдину для всього людства мову, яка б увібрала в себе переваги всіх мов.

Рене Декарт (1596—1650) запропонував ідею ство­рення так званої філософської мови. Вона мала ввібра­ти таку сукупність понять, яка б дала змогу їй у резуль­таті формальних операцій за певним алгоритмом ви­водити нові знання. На його думку, всі поняття можна звести до порівняно невеликої кількості елементарних одиниць, тобто далі неподільних ідей, які піддаються обчисленню. Подібно до того, як можна за один день навчитися будь-якою чужою мовою називати числа до безконечності, так можна сконструювати всі слова. Та­ка мова повинна мати спрощену граматику (один спо­сіб відмінювання, дієвідмінювання, побудови слів без будь-яких винятків), щоб пересічна людина могла шви­дко оволодіти нею.

Історія мовознавства

Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) мав на

меті відшукати такий науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засо­бом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю ство­рення універсальної символічної мови, близької до ло-гіко-філософських та математичних побудов. За основу цієї концепції взято тезу: всі складні ідеї є комбінація­ми простих. Ця мова, як проста система символів для вираження будь-якого знання, буде, на його думку, між­народною допоміжною мовою і служитиме знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за певними фор­мальними правилами. Ідеї Лейбніца дали поштовх для розвитку символічної логіки і виявились корисними в математичній логіці та кібернетиці.

Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляха­ми — дедуктивним (створення універсальної грама­тики) та індуктивним (спроба виявити спільні влас­тивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктив­ного підходів була «Всезагальна раціональна грамати­ка» (1660), відома як граматика Пор-Рояля французь­ких філософа й логіка Антуана Арно (1612—1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615—1695). Це перша спроба науково осмислити структуру й функ­ціонування мови, показати єдність усіх мов, побудува­ти всеосяжну граматичну систему на основі узагаль­нення фактів конкретних мов.

Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філосо­фія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої кон­кретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.

Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки заявили про свій намір «встанови­ти раціональні основи, спільні для всіх мов, і головні відмінності, які в них трапляються». Ними проаналізо­вано тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, фран­цузьку, італійську, іспанську, англійську й німецьку мо­ви. Загалом ця праця — не зіставна, не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводили­ся до виявлення спільних мовних принципів і співвід­ношення між категоріями мови та мислення. Проте

Історія лінгвістичної думки до XIX ст.

вже сама ідея встановлення спільних властивостей людських мов була важливим кроком у розвитку лін­гвістичної думки.

У книжці багато оригінальних на той час ідей. Так, мова розглядається як знакова система, необмежена кі­лькість знаків якої породжується з обмеженої кількос­ті елементів — звукотипів (за сучасною терміноло­гією, фонем). Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють форма­льну і семантичну структуру речення (чого не розумі­ли лінгвісти навіть XIX і першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур — положення, яке лише в наш час стали ефективно застосовувати в синтаксичних до­слідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане латинською мовою) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не виражені безпосередньо. Вартим уваги є положення про синонімію мовних виразів, один із яких є основ­ним, а інші — його варіантами. Як стверджує амери­канський мовознавець, засновник трансформаційно-породжувальної граматики Н. Хомський, ця думка є аналогом сучасної ідеї трансформаційних правил.

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслу­га в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислен­ня та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною. І лише з виникненням порів­няльно-історичного методу вона зазнала нищівної кри­тики. Нове зацікавлення нею з'явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський назвав Арно і Лансло своїми попе­редниками (у питанні про спільні для всіх мов «струк­тури думки»). За висловом сучасного американського мовознавця Дж. Лакоффа, «стара граматика, яка довго мала погану репутацію серед лінгвістів, недавно поно­вила свій престиж, що мала у свій час» (цит. за [Алпа-

Історія мовознавства

тов 1998: 51]). Деякі фахівці вважають, що саме з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження загального мовознавства. З таким твер­дженням можна не погодитися, однак ніхто не запере­чить, що положення про мовний універсалізм і мовні універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мо­вознавстві.

Українське мовознавство XI — XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періо­ду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретич­ними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непо­одинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найда­вніших пам'яток — Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з'явилися перші азбуков-ники — невеличкі словнички. Серед них «О именіх'ь и глемьіхть жидовьскьімь кхзьіктьмь» та «Р£чь жидовьс-каго кхзьїка, преложена на роускоую», в яких тлума­чаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозу­мілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фунда­мент, на якому згодом були створені солідні граматич­ні й лексикографічні праці.

Приблизно 1581-им роком датується перший цер­ковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора «Лексись сь толкованіемть словенс-кихт> словь просто», в якому пояснено тодішньою укра­їнською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совер-іпеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зиза-нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьо­му ж році у Вільні було видано і перший друкова­ний словник Л. Зизанія «Лексись, Сир^чь Рєчєнїа, ВькраттьцЬ собран(т>)ньі и из слове(н)скаго язьїка на простьі(й) рускі(й) діалє(к)ті> истол(^,ь)кованьі», який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіє — зараз, алчу — исти хочу,

Історія лінгвістичної думки до XIX ст.

мєсть — помста, свідитель — св£докт>, юноша — паро-бок7> тощо). За своїм типом — це диференційний сло­вник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церко­внослов'янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Ме-летія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) — найвизначніша граматична праця українського се­редньовіччя, яка служила майже 200 років підручни­ком церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Скла­дається з чотирьох частин: орфографії, просодії, ети­мології (морфології) і синтаксису. У ній виділено ві­сім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприк­метник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янсь­ку мову від живих слов'янських мов, виокремив ви­гук як частину мови, місцевий відмінок, а до українсь­кої графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болга­рії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мо­вознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славі­стики.

У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лек­сикографічну працю українського середньовіччя — «Лексіконь славеноросскій и именть тлькованіє» Пам- ва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригіналь­ній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншо­мовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налі­чується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикогра­фічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєст­рових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, від­силання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку укра­їнської і зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник «Лек-

Історія мовознавства

сикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох спи­сках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і старо­української лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників — українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексико­графічні праці з власне української мови. До них нале­жать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона...» Памва Беринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Сла­винецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а та­кож «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варі­антах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 р.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними яви­щами польської, чеської, хорватської, латинської, грець­кої, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську грама­тичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексико­графія була однією з найрозвинутіших у Європі.

Запитання. Завдання

1. Чим зумовлене виникнення мовознавства в Давній Індії, Дав­ньому Китаї, Давній Греції та Римі?

2. Назвіть спільне і відмінне в лінгвістичних традиціях Давньої Ін­дії, Давнього Китаю і Давньої Греції.

3. Які питання мовознавства досліджували давньоіндійські, дав­ньокитайські й давньогрецькі вчені? Які з порушених ними проблем є актуальними й нині?

4. У чому полягає специфіка давнього арабського мовознавства?

5. Охарактеризуйте стан лінгвістичної думки Західної Європи в се­редні віки.

Зародження порівняльно-історичного мовознавства

6. Яка роль Ф. Бекона, Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта в розвитку лінгві­стичних ідей?

7. Розкрийте значення в історії мовознавства граматики Пор-Рояля. Чому її називають універсальною і раціональною?

8. Назвіть основні здобути українського мовознавства XI—XVIII ст.

Література

Основна

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К., 1985. — С. 6—53.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 3-31.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998. — С. 11—53.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 8—18.

Додаткова

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 7—36.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. І. — С. 7—27.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. І. — С. 7—41.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 5—36.

История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.

История лингвистических учений. Средневековьій Восток. — Л., 1981.

История лингвистических учений. Средневековая Европа. — Л., 1986.

История лингвистических учений. Позднее средневековье. — Л., 1991.

Античньїе теории язьїка и стиля. — М. — Л., 1936.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.

Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980.

2.2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства

Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лін­гвістичних досліджень. У мовознавстві утверджу­ються принципи порівняння мов й історичного під-

Історія мовознавства

ходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного мово­знавства.

Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напря­мів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства

Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, які лягають 'у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час «носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-істо­ричне мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійсь­кий письменник Аліг'єрі Данте (1265—1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307—1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця францу­зького вченого Гівельма Постеллуса (1510—1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов ідеться й у «Роз­праві про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера (1484—1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате), романських (Франсуа Рену-ар), слов'янських (Юрій Крижанич) мов. Особливе зна­чення для порівняльного вивчення мов мали видані Пи-липом-Юханом фон Страленбергом у 1730 р. порівняль­ні таблиці мов Північної Європи і Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівня­льного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі нале­жить зібранням лексики різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787— 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806—1817) Иогана-Кристофа Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що дава­ло змогу виділити спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов.

Ідея історичного вивчення мов ййразно проступає у праці німецького мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774—1803) «Дослідження про походження мови» (опублікована в 1772 р.), де висловлено думку, що мова пов'язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства.

Зародження порівняльно-історичного мовознавства

Однак справжнім поштовхом для зародження порі­вняльно-історичного мовознавства, яке передбачає син­тез порівняльного та історичного дослідження мов, ста­ло ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 р.). Однак детальне ознайомлен­ня із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдя­ки працям англійця Ульяма Джонса (1746 — 1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі­атському товаристві (його нерідко називають Інститу­том східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між формами санск­риту і латинської, грецької та англійської мов. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскіль­ки санскрит серед названих мов — найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.

Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвер­див німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, ні­мецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шле­гель уперше не тільки наголошував на ролі граматич­них елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джонс, він уважав санскрит най­давнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.

Сассеті, Джонс і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порів­няльно-історичного мовознавства було закладено в пе­ршій половині XIX ст.

Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

Основоположниками порівняльно-історичного мово­знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-ма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.

Історія мовознавства

У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскрит­ської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп до­водить спорідненість санскриту з переліченими мова­ми. Його заслугою є те, що він уперше розробив загаль­ну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висно­вку про систему їх відповідників у різних мовах. Уче­ний вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Ви-водячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методоло­гії лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апро­бував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вжи­вали термін індогерманські мови).

Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лін­гвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він від­крив спорідненість санскриту з деякими мовами Євро­пи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудо­ви самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на ос­нові іншої, пояснення форм однієї мови формами ін­шої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індо­європейської прамови подібно до Колумба, який від­крив Америку в пошуках шляху до Індії».

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас-муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі дав-ньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-сло-в'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується вико­ристання матеріалу для порівняльно-історичних дос­ліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти гра­матиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози-

Зародження порівняльно-історичного мовознавства

чуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмі­нювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові змі­ни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регуляр­ними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для по­значення найнеобхідніших понять.

Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з'явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. На­справді це перша порівняльно-історична граматика гер­манських мов. У ній автор акцентує на історичному під­ході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писем­них пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив за­кон пересунення приголосних, за яким система зімкне­них приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь: індоєвропейські [ЬЬ], [сіЬ], [£Іі] змінились у германських мовах у [Ь], [сі], [£]; індоєвропейські [Ь], [<Ч, [б] — в германські [р], [і]_у [к], а індоєвропейські [р], [*]> [к] — в германські [£], [ІЇі], [Ь] (пор. лат. раіег — нім. Уаіег, лат. согпи — нім. Ногп, лат. йио — нім. гюеі (із іюеі; див. англ. іию). Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучас­ній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєв­ропейських мов.