Стан вивченості четвертинних ландшафтів України та їх зональних компонентів

Палеоландшафтознавство є самостійним напрямом, що сформувався у комплексі палеогеографічних наук у 1970-1990 рр. за передумов накопичення великого матеріалу з реконструкції компонентів давніх ландшафтів і розробки стратиграфічних схем четвертинних відкладів. Стратиграфічні побудови, що відображають циклічність розвитку лесової серії України, відомі з 1920-1930-их років (В.I.Крокос, Г.Ф.Мірчинк, Д.К.Біленко, П.К.Заморій), і знайшли найповніший вираз у схемі палеогеографічних етапів і стратиграфії плейстоцену (Веклич та ін., 1974, 1984, 1993), складеній колективом провідних четвертинників України. Важливим є обгрунтування виділення палеогеографічних етапів комплексом методів, що дозволило охарактеризувати кожний з них інтегративним ландшафтним комплексом. За літолого-педологічними даними визначено поділ етапів на підетапи, стадії, підстадії. Важливий матеріал із періодизації четвертинного періоду та регіональних характеристик кліматолітів подано у стратиграфічних схемах П.Ф.Гожика та ін. (1986, 1995), О.М.Адаменка та ін. (1987), А.Б.Богуцького та ін. (1987, 2002), В.М.Шовкопляса та ін. (2003).

В огляді вивченності компонентів палеоландшафтів висвітлено стан реконструкцій четвертинних грунтів і рослинності як індикаторів зональних ландшафтів. На першому етапі досліджень (до 60-их років) закладено засади періодизації їх розвитку, основи палеопедологічного та палінологічного методів, показано відповідність давніх грунтів теплим етапам, зональність давніх грунтових покривів (А.І.Набоких, В.І.Крокос, Д.К.Біленко, М.Ф.Веклич). Великий регіональний матеріал про давні грунти зібрано В.В.Різниченком, Г.Ф.Лунсгергаузеном, О.І. Москвітіним, П.К. Заморієм. В.П.Гричуком створено методичні основи реконструкції ландшафтних зон за палінологічними даними. Основоположником палінології на Україні Д.К.Зеровим досліджено фази розвитку рослинності рис-вюрму, обгрунтувано поділ голоцену на ранній, середній і пізній.

З 1960-их років починається системне вивчення еволюції грунтів і рослинності лесових районів Східної Європи. Палеопедологія утверджується як наука завдяки розробці її теоретичних основ і методики, вивченню закономірностей розвитку давніх грунтів (І.П.Герасимов, М.А.Глазовська, М.Ф.Веклич, Н.О.Сіренко, А.О.Величко, Т.Д.Морозова, Ж.М.Матвіїшина, Н.І.Глушанкова). Реконструйовано зміни генетичних типів грунтів і грунтових зон України у плейстоцені (за інтегративними грунтовими утвореннями етапів) (Сиренко, 1973; Веклич та ін., 1973, Дубняк, 1973). Дані вивчення викопних грунтів України (Величко и др., 1973; Богуцкий, Морозова, 1981; Морозова, 1981; Цацкин, 1979) були складовою при розробці карт плейстоценових грунтових покривів Європи (“Палеогеография Европы…”, 1982). Дослідженнями підкурганних грунтів започатковано еволюційний напрямок вивчення голоценових грунтів в Україні (Золотун, 1975).

На основі палінологічних досліджень лесової серії України отримано інтегративну характеристику рослинності етапів лесо- і грунтоутворення, встановлено зональність рослинних покривів (Артюшенко, 1970; Артюшенко и др., 1973, 1982; Паришкура, 1972; Пашкевич, 1973). За органогенними відкладами визначено рослинні сукцесії рис-вюрмського, міндель-риського інтергляціалів (Артюшенко, 1970; Артюшенко и др., 1982; Величко и др., 1963; Гричук, Гуртовая, 1982; Гуртовая, 1983; Демедюк та ін., 1975 та ін.). Палінодані з четвертинної серії України використані при розробці класифікації і критеріїв визначення плейстоценових флор, складанні карт давніх рослинних покривів Європи (Гричук, 1972, 1973). Закономірності розвитку плейстоценової рослинності, характерні риси плейстоценових флор України висвітлені С.І.Турло (1986, 1993). Встановлено зональні і регіональні особливості еволюції рослинності у ранньому, середньому та пізньому голоцені (Артюшенко, 1970; Артюшенко и др., 1982; Пашкевич, 1971, 1972).

З 1980-их років відбувається перехід від реконструкцій інтегративних грунтів і колективних флор етапів до вивчення розвитку грунтів і рослинності на протязі етапу. Реконструйовано зміни грунтових зон за підстадіями оптимумів (Сиренко, Турло, 1986). Отримано великий матеріал із стадійності грунтоутворення (Веклич та ін., 1984; 1989; Матвіїшина та ін., 1990, 1992; Адаменко та ін., 1996, 1997; Богуцький та ін., 2002; Герасименко, 1988; Герасименко, Педанюк, 1991 та ін.). За паліноматеріалами із лесово-грунтових розрізів встановлено фази розвитку рослинності на етапах пізнього плейстоцену (Болиховская, 1982; Болиховская, Пашкевич, 1982; Пашкевич, 1977, 1987; Безусько та ін., 1985, 1986; Герасименко, 1988, 1999, 2000; Арап та ін., 1992; Комар, 2002) і давніших (Арап та ін., 1989, 1992; Герасименко, 1988, 1999; Сиренко, 1994, 2001). Вперше виконано реконструкції фаз змін рослинності та клімату для всіх етапів утворення лесово-грунтової формації Східно-Європейської рівнини, встановлено палінологічні критерії її стратиграфічного розчленування (Болиховская, 1995).

Велике значення мало впровадження схеми періодизації голоцену М.О.Хотинського (1977), на основі якої простежено зміни рослинності голоцену у ландшафтних зонах України (Безусько, 1982, 1999; Пашкевич, 1981, 1984; Кременецкий, 1991; Герасименко, 1997, 2000), для зони мішаних лісів оцінено зміни кліматичних показників (Безусько, Климанов и др., 1988). Встановлююється історичний підхід до вивчення грунтів голоцену (Александровский, 1983; Иванов, 1989; Величко, Морозова, 1986; Веклич, 1987; Демкин, 1987; Сычева и др., 2000, 2003), зокрема в Україні (Иванов и др., 1986; Александровский и др., 1989; Герасименко, 1997, 2000). Розроблено схеми глобальної кліматичної етапності голоцену (Зубаков, 1986; Веклич, 1987).

Розвиток рельєфу та неотектонічних рухів у четвертинному періоді висвітлено В.Г.Бондарчуком, П.К.Заморієм, М.Ф.Векличем, І.Л.Соколовським, О.М.Мариничем, М.Г.Волковим, В.П.Палієнко, М.Є.Барщевським та ін.; льодовикового морфолітогенезу – Л.М.Дорофєєвим, П.Ф.Гожиком, Ю.Г.Чугунним, А.В.Матошком, М.С.Демедюком; кріогенезу – А.О.Величком, А.Б.Богуцьким, В.П.Нечаєвим, М.Ф.Векличем, Н.О.Сірен-ко, А.В.Матошком, Ю.Г.Чугунним; формування глинистих мінералів – В.І.Передерій, Ю.М.Швидким. Розвиток малакофауни реконструйовано М.О.Куницею, П.Ф.Гожиком, І.В.Мельничуком та ін., мікротеріофауни – Л.І.Рековцем, А.К.Марковою та ін.

Розвитку палеоландшафтних реконструкцій передувала розробка палеогеографічних карт, в яких поєднанням умовних знаків відображено територіальну диференціацію компонентів природи (Атлас палеогеографічних карт…, 1960; Палеогеография Европы…, 1982). Перші реконструкції давніх природних комплексів формувалися емпірично внаслідок впровадження еврістичної концепції палеоландшафту при синтезі покомпонентних даних (Веклич та ін., 1975, 1977, 1984). Палеоландшафти виділялися за однотипністю грунтів, рослинності, малакофауни і клімату етапів. У наступних дослідженнях висвітлювалася методика палеоландшафтних реконструкцій. У роботах М.О.Куниці (1982, 1983) за малакофауною як провідною ознакою відтворено давні зони та провінції як одиниці фізико-географічного районування. У базовій роботі з палеоландшафтознавчого узагальнення палеопедологічних і палінологічних даних (Сиренко, Турло, 1986) для більшості плейстоценових етапів реконструйовано зони і підзони за типами/підтипами клімату, грунтів і рослинності. Зміни грунтів за підстадіями відображено на фоні інтегративного типу рослинності етапу. За синтезом даних щодо морфолітогенної основи, грунтів і рослинності виконувалися регіональні палеоландшафтні реконструкції (до рангу місцевостей): за етапами (Залесский, 1988), стадіями і підстадіями (Герасименко, 1985).

На наступному етапі досліджень розроблялися теоретичні основи палеоландшаф- тознавства: поняття генезису, віку, довговічності та стійкісті палеоландшафтів, їх таксономія, закономірності розвитку (Веклич, 1990; Мельничук, 1994). М.Ф.Векличем виділено зональні, регіональні та локальні таксони палеоландшафтів, розроблено методику реконструкції, побудовано карти ландшафтів палеоетапів. І.В.Мельничуком удосконалено методику реконструкції ландшафтів за малакофауною і відтворено зональні палеоландшафти басейнів Дніпра, Дністра та Дунаю.

Плодотворним для вивчення ландшафтних сукцесій було впровадження поняття інваріанту палеоландшафту, його індикаторів і виділення 85 інваріантів плейстоценових і 25 голоценових ландшафтів (Веклич, 1996), а також розвиток палеоекогеографії (Веклич та ін., 1999, 2000). За типами давнього рельєфу, грунтів, рослинності, клімату реконструйовано розвиток екосистем на етапах плейстоцену і голоцену Західної України (Адаменко та ін., 1996, 1997), визначено тенденції розвитку їх компонентів. На палеоекогеографічних картах окремих мезоетапів плейстоцену за параметрами морфолітогенної основи, давніх грунтів і рослинності відображено поширення підкласів давніх ландшафтів (Матвіїшина, Герасименко, 1999).

Фундаментальним дослідженням останніх років є атлас-монографія “Динамика ландшафтных компонентов....Северной Евразии за последние 130000 лет ” (Величко, Ред., 2002) і серія публікацій з реконструкції екосистем Східної Європи (Маркова та ін., 2002, 2003).